Справа № 466/10447/25 Головуючий у 1 інстанції: Федорів О.П.
Провадження № 22-ц/811/3942/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
09 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Федчун Н. С.,
з участю - представника заявника - адвоката Зіновкіної О. П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скарга ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 12 листопада 2025 року, у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування про встановлення факту самостійного утримання та виховання неповнолітніх дітей,
у листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд із заявою про встановлення факту самостійного утримання та виховання неповнолітніх дітей, в якій просив встановити факт самостійного виховання та утримання ним його неповнолітніх дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 12 листопада 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування про встановлення факту самостійного утримання та виховання неповнолітніх дітей.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що зважаючи на те, що до обставин, які необхідно дослідити суду при вирішенні питання про встановлення факту самостійного утримання та виховання неповнолітніх дітей є не лише місце проживання дітей, а й участь одного з батьків (у цьому випадку матері) у вихованні дітей та/або ухилення від участі у вихованні - фактів того, що мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дітей, такий спір стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання матір'ю батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом, подана заява підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов'язковим залученням органу опіки та піклування, а не в порядку окремого провадження.
Ухвалу суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в листопаді 2025 року через систему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 12 листопада 2025 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга мотивована тим, що постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції не врахував того, що справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення права на відстрочку від призову під час мобілізації, мають розглядатися за правилами окремого провадження, адже в таких справах відсутній спір про право.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
У частині сьомій статті 19 ЦПК України передбачено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження, визначений главами 1 і 6 розділу ІV ЦПК України.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових прав чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав та інтересів заявника (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року в справі № 632/580/17).
Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом, тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Найбільш важливі з точки зору суспільного буття особи юридичні факти, які підлягають визнанню в судовому порядку, визначені у частині першій статті 315 ЦПК України.
У пункті 2 частини першої статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, перебування фізичної особи на утриманні.
Щодо інших юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, то їх може бути встановлено в судовому порядку, за умов, передбачених частиною другою статті 315 ЦПК України - якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23 (провадження № 14-40цс25).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 та від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22).
При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, крім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 569/7589/17).
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи - залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (частина четверта статті 315 ЦПК, частина шоста статті 294 ЦПК).
Таким чином, окреме провадження характеризується безспірністю. Це самостійний вид цивільного судочинства, у якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права; спір - це суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін; спір поділяється на матеріальний і процесуальний.
Спір має бути справжнім і серйозним, а не гіпотетичним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але і його обсягу та способу здійснення; результат провадження повинен мати безпосереднє вирішальне значення для права, про яке йдеться, а лише слабкий зв'язок або віддалені наслідки не є достатніми для застосування пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року в справі № 308/17634/23).
При цьому, як правило без відкриття провадження у справі неможливо встановити фактичні обставини щодо наявності спору про право.
Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 квітня 2020 року в справі № 302/991/19, від 14 грудня 2022 року в справі №180/2132/21, від 31 травня 2023 року в справі № 357/11366/22, від 20 грудня 2023 року в справі № 761/16555/23, від 07 лютого 2024 року в справі №545/844/23.
Згідно з принципом процесуальної економії штучне «подвоєння» судового процесу є неприпустимим з огляду на те, що вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року в справі № 462/5368/16).
Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України.
У справах окремого провадження суд підтверджує наявність чи відсутність певних юридичних фактів, що є умовою здійснення прав і реалізації інтересів заявника. Тому суд наділений лише повноваженнями з'ясувати можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд, встановивши наявність чи відсутність певного юридичного факту, своїм рішенням підтверджує це, не зобов'язуючи особу діяти певним чином.
Судове рішення, ухвалене загальним судом у порядку окремого провадження, про наявність чи відсутність юридичного факту набуває самодостатнього значення і не є вирішенням питання про те, чи має заявник певне суб'єктивне право.
Суд на підставі поданих доказів лише з'ясовує можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник, у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Питання про те, чи має юридичне значення той чи інший факт, із заявою про встановлення якого особа звернулася до суду, вирішується залежно від мети його встановлення (див. постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 березня 2024 року в справі № 161/9609/22).
У постанові від 22 серпня 2018 року в справі № 644/6274/16 про встановлення юридичного факту і віднесення заявника до членів сім'ї військовослужбовця Велика Палата Верховного Суду зазначила, що встановлення юридичного факту не пов'язується з вирішенням спору, а є необхідним для подальшого подання заявником з метою призначення і виплати йому одноразової допомоги, що засвідчував би наявність сімейних відносин між заявником і військовослужбовцем станом на день загибелі останнього.
Таку позицію Велика Палата Верховного Суду підтримала у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21, в якій виснувала, що з Міністерством оборони України не може бути спору про право на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки останнє не є суб'єктом отримання такої соціальної допомоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 вказано, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року в справі № 308/17634/23 (провадження № 14-40цс25) вказано, що:
«97. У багатьох випадках норми цивільного права настання певних правових наслідків пов'язують із перебуванням фізичної особи на утриманні іншої.
98. Так, підтвердження судом перебування фізичної особи на утриманні померлого (безвісно відсутнього) може бути передумовою для здійснення різноманітних прав та інтересів утриманців: надання утримання за рахунок майна безвісно відсутньої особи (стаття 44 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (стаття 1200 ЦК України), спадкування (стаття 1265 ЦК України).
103. Таким чином, відносини, пов'язані з наданням утримання і перебуванням фізичної особи на утриманні, є за своєю сутністю цивільно-правовими.
104. Перебування на утриманні як триваючий юридичний факт може бути також підставою для реалізації прав у сфері соціального забезпечення (виплата допомоги (стаття 16-1 Закону № 2011-ХІІ), призначення пенсії (стаття 30 Закону № 2262-ХІІ) тощо).
105. Норми цивільного процесуального законодавства (глава 6 ЦПК України) визначають, що суд розглядає справи про перебування фізичної особи на утриманні, причому безвідносно до того, задля виникнення яких правовідносин необхідним є встановлення цього факту.
106. Також норми цивільного процесуального права допускають встановлення інших фактів, що мають юридичне значення, для реалізації прав у сфері соціального забезпечення (наприклад, згідно з пунктом 3 частини першої статті 315 ЦПК України суд встановлює факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню).
107. Отже, визнання судом фізичної особи такою, що перебувала на утриманні померлого, може мати правове значення як у приватних, так і в публічних правовідносинах, однак зазначене не змінює цивільного характеру правовідносин на публічні».
108. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
109. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою.
110. Частиною першою статті 319 ЦПК України передбачено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
111. Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України.
112. У справах окремого провадження суд підтверджує наявність чи відсутність певних юридичних фактів, що є умовою здійснення прав і реалізації інтересів заявника. Тому суд наділений лише повноваженнями з'ясувати можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд, встановивши наявність чи відсутність певного юридичного факту, своїм рішенням підтверджує це, не зобов'язуючи особу діяти певним чином.
113. Під час з'ясування юридичного значення факту перебування фізичної особи на утриманні померлого суд обмежений у вирішенні питання про те, наділений чи ні заявник тим суб'єктивним правом, що підтверджується юридичним фактом, який просить встановити заявник.
114. Іншими словами, встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні загиблого пов'язане з доведенням підстав для визнання (підтвердження) за заявником певного соціально-правового статусу.
115. Однак судове рішення, ухвалене загальним судом у порядку окремого провадження, про наявність чи відсутність цього юридичного факту набуває самодостатнього значення і не є вирішенням питання про те, чи має заявник певне суб'єктивне право.
117. Виходячи з наведених вище міркувань правова мета, задля якої заявник ініціює встановлення судом факту його перебування на утриманні померлого, не може впливати на судову юрисдикцію та імперативно визначати вид судочинства, в якому такий факт підлягає розгляду».
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації, зробила такий висновок:
«Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Факт, про встановлення якого просить заявник не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України (далі - СК України) «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
За установлених обставин факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим така заява має бути залишена без розгляду».
12 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду своєю ухвалою передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 127/3622/24 для уточнення висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, за яким факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду.
19 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду своєю ухвалою повернула справу № 127/3622/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.
Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що Висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 ґрунтувались на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» (далі - Закон № 3633-IX), який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ ) викладено в новій редакції.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що наведений нею у постанові підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини як юридичного факту був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, обґрунтування колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду необхідності уточнення висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити шляхом їх уточнення, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3633-IX, а отже, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон №1932-XII).
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв'язку зі збройним нападом рф, який триває і тепер.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.
Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.
Законом № 3633-IX статтю 23 Закону № 3543-XII викладено в новій редакції, зокрема, передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (пункт 4 частини першої статті 23 цього Закону).
У зв'язку із чим, постановою Кабінету Міністрів України 16 травня 2024 року прийнято постанову № 560 (далі - Постанова № 560), якою затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі - Порядок), додаток 5 до цього Порядку визначає перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», в якому вказано, що жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, подають окрім інших документів, також документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
При цьому, колегія судів враховує, що у підпункті 3 пункту 1 додатка 5 до Порядку у графі «Документи, що підтверджують право на відстрочку», до внесення до неї змін постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2025 року № 519 «Про внесення змін до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» було зазначено, що одним з таких документів рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України.
У постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі №127/3622/24 зазначено таке:
«Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.
Відмова суду першої інстанції мотивована тим, що обраний заявницею спосіб захисту, не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов'язковою у разі пред'явлення позов щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав.
Апеляційний суд змінив мотиви відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказавши, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_1 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться. Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов'язки щодо своєї рідної доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту.
Такі висновки судів Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вони суперечать редакції статті 26 Закону № 2232-XII, чинної на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, яка передбачає, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які, зокрема, самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.
Тобто під час розгляду справи суд зобов'язаний залучити до участі в справі всіх зацікавлених осіб, якими є орган опіки та піклування, та встановити, чи здійснює один з батьків самостійне виховання та утримання дитини, з урахуванням того, що саме окреме провадження наділяє суд можливістю активної участі щодо встановлення обставин».
У пункті 5 частини другої статті 293 ЦПК передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Заявниками в окремому провадженні є особи, які звертаються до суду з метою встановлення або підтвердження юридичних фактів, необхідних для реалізації їхніх прав та законних інтересів, а також для підтвердження наявності чи відсутності беззаперечних прав.
До заінтересованих осіб належать особи, які беруть участь у справі та мають у ній юридичну заінтересованість. Коло заінтересованих осіб визначається взаємовідносинами із заявником у зв'язку з обставинами, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки. Участь у справі цих осіб обумовлюється тим, що із установленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, у яких беруть участь і заінтересовані особи. Для цих осіб характерним є те, що їхні суб'єктивні права та обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами і обов'язками заявників.
Права заінтересованих осіб перебувають у юридичному зв'язку із суб'єктивними правами заявників і обумовлюються встановленням юридичного факту. Інтереси заінтересованих осіб можуть суперечити інтересам заявника.
Заінтересовані особи беруть участь у справах окремого провадження з метою захисту своїх інтересів або інтересів держави. Але на відміну від заявника ці особи самі не звертаються до суду із заявою, а вступають у вже розпочатий процес з власної ініціативи або притягуються до участі у справі судом.
У ЦПК України не визначено осіб, які є заінтересованими у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які суд розглядає в порядку окремого провадження. Коло заінтересованих осіб визначається залежно від мети встановлення фактів, взаємовідносин таких осіб із заявником у зв'язку з фактами, які підлягають встановленню і які можуть вплинути на їхні права та обов'язки.
Такі правові висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 13 червня 2024 року в справі № 333/8899/21; від 13 листопада 2024 року в справі № 308/14160/21; від 05 лютого 2025 року в справі № 183/4366/24; від 14 травня 2025 року в справі № 645/2798/24; від 26 серпня 2025 року в справі № 760/873/24; від 10 вересня 2025 року в справі № 314/3063/24; від 01 жовтня 2025 року в справі № 472/882/23; від 12 листопада 2025 року в справі № 932/10789/23; від 01 грудня 2025 року в справі №159/125/24, що свідчить про усталеність цього висновку про застосування норми процесуального права у практиці суду касаційної інстанції.
У постанові Верховного Суду від 03 березня 2026 року в справі №759/12913/24 зазначено, що:
«В окремому провадженні визначене специфічне коло суб'єктів цивільного процесу, якими є заявники та заінтересовані особи (частина третя статті 42, частина четверта статті 294 ЦПК України).
Враховуючи, що метою встановлення юридичного факту перебування особи на утриманні є отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця, заінтересованою особою є орган, до якого має звернутися заявник для набуття цього права - ІНФОРМАЦІЯ_7.
Також заінтересованими особами можуть бути інші особи, які також мають право на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця.
Таким чином, суб'єктний склад учасників справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні загиблого військовослужбовця характеризується тим, що фізичні особи можуть бути як заявниками, так і заінтересованими особами, на права, свободи та інтереси яких може вплинути ухвалене у справі рішення».
У справі, що переглядається встановлено, що:
- 11 листопада 2025 року до суду звернувся ОСОБА_1 , який є військовозобов'язаним, із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним його неповнолітніх доньки та сина, з метою встановлення за ним певного статусу особи, яка має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації , та подальшого пред'явлення такого рішення суду до територіального ЦКтаСП для його реалізації - отримання відстрочки;
- відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що з наданих заявником матеріалів встановлено, що існує спір про право, який підлягає розгляду виключно у порядку позовного провадження, що унеможливлює розгляд поданої заяви у порядку окремого провадження, адже така не може бути розглянута безвідносно до дій заінтересованих осіб, щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Також суд звернув увагу на те, що до обставин, які необхідно дослідити суду при вирішенні питання про встановлення факту самостійного утримання та виховання неповнолітніх дітей є не лише місце проживання дітей, а й участь одного з батьків (у цьому випадку матері) у вихованні дітей та/або ухилення від участі у вихованні - фактів того, що мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дітей. Такий спір стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання матір'ю батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом, тому підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов'язковим залученням органу опіки та піклування;
- поряд з цим, місцевий суд, стверджуючи про наявність спору про право, не встановив та не зазначив, між ким існує такий спір, оскільки його існування повинно бути реальним, а не гіпотетичним, зокрема, враховуючи відсутність заперечень цього факту заінтересованою особою - матір'ю дітей. Матеріали справи також не містять доказів, які свідчили б про існування спору про право цивільне з іншими особами, зокрема заінтересованими особами;
- не взяв до уваги, що у цій справі орган опіки та піклування залучений заявником до участі у справі як заінтересована особа;
- також суд залишив поза увагою, що факт самостійного виховання дитини має самостійне юридичне значення, а його встановлення не вирішує питання щодо наявності чи відсутності у заявника права на відстрочку, а лише створює умови для подальшої реалізації такого праву у порядку, передбаченому спеціальним законодавством. При цьому, якщо в його реалізації заявнику буде відмовлено, вирішення такого спору перейде в площину адміністративного судочинства, оскільки виникатиме публічно-правовий спір, вирішення якого буде відповідати меті та завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України. Однак, наведене не свідчить про існування спору цивільного, тобто спору про право цивільне, та не пов'язується із наступним вирішенням такого спору;
- а також суд не врахував, що на етапі встановлення юридичного факту - самостійного виховання дитини не може існувати спору і між заявником та територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, який може бути залучений до участі у справі як заявником, так і судом в якості заінтересованої особи, та який є відповідальним за організацію проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, адже саме по собі заперечення таким суб'єктом владних повноважень про те, що факт не підтверджений належними доказами, не свідчать про існування спору про право між ними, оскільки такі суб'єкти не є учасниками відповідних (сімейних) правовідносин.
Ураховуючи викладене, місцевий суд дійшов передчасного висновку про відмову у відкритті окремого провадження у зв'язку з існуванням спору про право. Такий висновок не відповідає завданню цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що за приписами частини четвертої статті 315 ЦПК, частини шостої статті 294 ЦПК, якщо під час розгляду справи буде виявлений спір про право, то суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Відтак, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали (стаття 379 ЦПК України).
Оскільки під час вирішення питання про відмову у відкритті провадження у справі місцевим судом допущено порушення норм процесуального права, апеляційну скаргу належить задовольнити, оскаржену ухвалу скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, а не судом апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 379, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 12 листопада 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич