вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
09 квітня 2026 р. м. Ужгород Справа №907/73/26
Господарський суд Закарпатської області у складі судді Худенко А.А.
за участю секретаря судового засідання Маркулич Д.В.
За позовом Хустської окружної прокуратури, м. Хуст Закарпатської області, в інтересах держави в особі Хустської міської ради, м. Хуст Закарпатської області
до відповідача Фізичної особи-підприємця Чепинець Наталії Михайлівни, м. Хуст Закарпатської області
про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту на загальну суму 66 050,67 грн
Представники:
від прокуратури - Андрейчик А.М., прокурор відділу Закарпатської обласної прокуратури
від позивача - не з'явився
від відповідача - не з'явився
Хустська окружна прокуратура звернулась з позовом в інтересах держави в особі Хустської міської ради до відповідача Фізичної особи-підприємця Чепинець Наталії Михайлівни, про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту на загальну суму 66 050,67 грн.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи визначено головуючого суддю Худенка А.А., про що вказано у протоколі автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 02.02.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.03.2026.
Суд у підготовчому засіданні 05.03.2026 заслухавши думку прокурора дійшов висновків про можливість закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті, судове засідання постановлено призначити на 02.04.2026.
Від позивача через підсистему «Електронний суд» надійшла заява б/н від 06.02.2026 (вх. №02.3.1-02/1057/26 від 06.02.2026) про розгляд справи без участі уповноваженого представника.
Відповідач явку уповноваженого представника не забезпечив, причин неявки суду не повідомив.
У судовому засіданні 02.04.2026 суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення.
Позиція прокурора.
Прокурор зазначає, що відповідачем у період 2019- 2021 років здійснено будівництво об'єкта нерухомості (кафе-піцерії та косметичного салону), який введено в експлуатацію 20.05.2021 шляхом реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
При цьому, за твердженням прокурора, будівництво було розпочато до 01.01.2020, однак станом на цю дату об'єкт не був введений в експлуатацію, а договір про пайову участь із органом місцевого самоврядування укладено не було.
Між тим, прокурор зауважує, що відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №132-ІХ, у такому випадку у замовника будівництва виникав обов'язок: звернутися до органу місцевого самоврядування для визначення розміру пайової участі; сплатити відповідні кошти до введення об'єкта в експлуатацію.
Разом з тим, відповідач, як зазначає прокурор, не звернувся із відповідною заявою, не уклав договору та не сплатив пайовий внесок до місцевого бюджету, чим порушив вимоги законодавства у сфері містобудівної діяльності.
Прокурор обґрунтовує, що внаслідок таких дій відповідач без достатньої правової підстави зберіг у себе грошові кошти, які мав сплатити як пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, що є підставою для їх стягнення відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України (як безпідставно збережених коштів).
Розмір основної заборгованості, за розрахунком прокурора, становить 36 582,40 грн (4% від кошторисної вартості будівництва).
Крім цього, прокурор просить стягнути з відповідача 24 401,86 грн суму інфляційних втрат та 5066,41 грн три проценти річних.
Позиція позивача.
Представник позивача подав заяву, згідно якої повідомив, що позовні вимоги заявлені Хустською окружною прокуратурою Закарпатської області в інтересах держави в особі Хустської міської ради є обґрунтованими та підставними, а відтак підтримує даний позов в повному обсязі та прошу його задовольнити.
Позиція відповідача.
Відповідач, скористалась наданим їй правом та подала відзив на позовну заяву, відповідно до якого заперечує проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, обґрунтовуючи свою правову позицію наступним.
Відповідач зазначає, що висновки прокурора щодо наявності обов'язку зі сплати пайової участі є помилковими та такими, що не відповідають чинному законодавству. Зокрема, будівництво об'єкта здійснювалося у період 2019- 2021 років із дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, а об'єкт належним чином введено в експлуатацію .
Сторона відповідача звертає увагу на те, що з 01.01.2020 року, у зв'язку з набранням чинності Законом України №132-ІХ, статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено, а отже, обов'язок замовника укладати договір пайової участі припинив своє існування. Відповідач наголошує, що правовідносини щодо пайової участі можуть виникати лише за наявності укладеного до цієї дати договору, який у даному випадку відсутній .
Крім того, відповідач зазначає, що навіть у перехідний період 2020 року розмір пайового внеску підлягав визначенню з урахуванням рішень органу місцевого самоврядування. При цьому, відповідно до чинного на той момент Порядку, затвердженого рішенням Хустської міської ради, не встановлено ставок пайової участі для нежитлових об'єктів, до яких належить об'єкт відповідача. За таких обставин, відповідач вважає, що ставка пайової участі фактично дорівнює 0%, а отже, обов'язок зі сплати коштів відсутній .
Додатково відповідач посилається на те, що інформація про звільнення від сплати пайового внеску була відображена у декларації про готовність об'єкта до експлуатації, яка була прийнята та зареєстрована уповноваженим органом без зауважень, що свідчить про відсутність порушень з боку замовника будівництва .
Окремо відповідач вказує на неналежність визначення його як відповідача у справі, оскільки замовником будівництва виступала фізична особа, тоді як позов пред'явлено до фізичної особи-підприємця, що створює правову невизначеність щодо суб'єкта обов'язку .
З урахуванням наведеного, відповідач вважає позовні вимоги безпідставними, такими, що не підтверджені належними доказами та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, у зв'язку з чим просить суд відмовити у їх задоволенні повністю .
ДОВОДИ, ВИКЛАДЕНІ СТОРОНАМИ І ІНШИХ ЗАЯВАХ ПО СУТІ СПРАВИ.
Хустська окружна прокуратура подала відповідь на відзив, відповідно до якої заперечує проти доводів відповідача та наполягає на обґрунтованості заявлених позовних вимог.
Прокурор зазначає, що твердження відповідача про відсутність обов'язку зі сплати пайової участі є такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Зокрема, на момент початку будівництва діяла стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», якою встановлено імперативний обов'язок замовника будівництва брати участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, за винятком прямо визначених законом випадків.
Також прокурор наголошує, що перелік випадків звільнення від сплати пайової участі є вичерпним, і об'єкт будівництва відповідача (кафе-піцерія та косметичний салон) до такого переліку не відноситься, а отже, відповідач не був звільнений від відповідного обов'язку .
Крім того, прокурор спростовує доводи відповідача щодо застосування ставки 0%, зазначаючи, що Порядком, затвердженим рішенням Хустської міської ради, встановлено загальні ставки пайової участі залежно від площі об'єкта, які застосовуються до всіх замовників будівництва, а відсутність окремої категорії об'єкта не свідчить про звільнення від сплати внеску .
Прокурор також зазначає, що метою пайової участі є фінансування розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, а не обмеження її застосування виключно до об'єктів такої інфраструктури, як помилково стверджує відповідач .
Щодо застосування Закону №132-ІХ, прокурор вказує, що у перехідний період 2020 року також передбачався обов'язок замовників будівництва сплачувати пайову участь у визначених розмірах (зокрема, 4% для нежитлових об'єктів), що додатково підтверджує наявність такого обов'язку у відповідача .
Окремо прокурор заперечує проти доводів відповідача щодо відсутності порушень у зв'язку з реєстрацією декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зазначаючи, що відповідальність за достовірність даних у декларації покладається на замовника, а її реєстрація не звільняє від виконання обов'язку зі сплати пайової участі .
Щодо належності відповідача, прокурор вказує, що фізична особа та фізична особа-підприємець є одним суб'єктом права, а статус підприємця лише додає ознаки суб'єкта господарювання, не змінюючи правової природи особи. При цьому спірні правовідносини пов'язані із здійсненням господарської діяльності, що підтверджується видом об'єкта (кафе, косметичний салон) та видами діяльності відповідача (будівництво, оренда нерухомості тощо).
Прокурор зазначає, що будівництво об'єкта здійснювалося з метою отримання прибутку, а відтак відповідач у цих правовідносинах виступає як суб'єкт господарювання, що обґрунтовує визначення його належним відповідачем та підсудність спору господарському суду .
З урахуванням викладеного, прокурор вважає доводи відповідача безпідставними та такими, що не спростовують заявлених вимог, у зв'язку з чим просить суд відхилити позицію відповідача та задовольнити позов у повному обсязі.
Відповідач в свою чергу подала заперечення на відзив а позовну заяву, відповідно до яких, наполягає на відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог та заперечує проти доводів прокурора, викладених у відповіді на відзив.
Відповідач зазначає, що прокурором фактично спотворено його правову позицію, оскільки останній не заперечував факту здійснення будівництва, однак акцентував увагу виключно на відсутності у фізичної особи-підприємця статусу замовника будівництва, який відповідно до закону є єдиною підставою для виникнення обов'язку зі сплати пайової участі .
Сторона відповідача вказує, що доводи прокурора щодо здійснення будівництва з метою отримання прибутку, а також наявності у відповідача відповідних видів економічної діяльності (КВЕД), не мають правового значення для вирішення спору, оскільки предметом доказування є саме наявність обов'язку зі сплати пайового внеску, а не характер чи мета використання об'єкта .
Відповідач наголошує, що відповідно до законодавства у сфері містобудівної діяльності обов'язок зі сплати пайової участі покладається виключно на замовника будівництва. При цьому, як убачається з матеріалів справи, замовником будівництва є фізична особа, а не фізична особа-підприємець, що виключає можливість покладення відповідного обов'язку на відповідача у статусі суб'єкта господарювання.
Також відповідач звертає увагу суду на те, що будівництво здійснювалося відповідно до Порядку пайової участі, затвердженого рішенням Хустської міської ради, а подана декларація про готовність об'єкта до експлуатації була перевірена та зареєстрована уповноваженим органом державного архітектурно-будівельного контролю без зауважень, що свідчить про відсутність порушень з боку замовника будівництва .
З урахуванням викладеного, відповідач вважає доводи прокурора необґрунтованими, такими, що не спростовують його правової позиції, та просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі .
ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Згідно з повідомленням про початок будівельних робіт ЗК061192211428 від 09.08.2019, на земельній ділянці, розташованій у м. Хуст, за кадастровим номером 2110800000:01:001:0080 Фізичною особою-підприємцем Чепинець Наталії Михайлівни було здійснено будівництво об'єкта: «Будівництво кафе-піцерії та косметичного салону» по вул. Бориса Джонсона (Толстого), будинок 5, м. Хуст Хустського району».
З Витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва №96406 від 20.05.2021 вбачається, що кошторисна вартість вказаного будівництва становить 914,56 тис. грн.
За означеним Витягом та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, земельна ділянка за кадастровим номером 2110800000:01:001:0080 належить Чепинець Наталії Михайлівні на праві приватної власності.
За класом наслідків (відповідальності) вказаний об'єкт будівництва належить до об'єктів з незначними наслідками (СС1).
Між тим, відповідно до Витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області зареєстровано подану відповідачем Декларацію про готовність до експлуатації вказаного об'єкта за реєстраційним номером ЗК101210519184.
Також, згідно з вказаною декларацією, код об'єкта за Державним класифікатором будівель та споруд ДКБС:1230.4 - Їдальні, кафе, закусочні тощо.
Також, із зазначеної Декларацій вкачається, що загальна площа об'єкта будівництва становить 225,1 м.кв.
Прокурор наголошує, що відповідачем не виконано законодавчо закріпленого обов'язку щодо сплати пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта саме до введення його в експлуатацію, а відтак збережено без достатніх правових підстав кошти, які останній мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту у розмірі грн, а також нарахованих у зв'язку із цим 24 401,86 грн інфляційних втрат та 5066,41 грн 3% річних, стало підставою звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі Вишківської селищної ради з позовом про стягнення з відповідача означеної суми грошових коштів у примусовому порядку.
Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах.
За змістом статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Отже, обов'язковою передумовою реалізації права на судовий захист в порядку господарського судочинства є наявність у позивача суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, які порушуються, не визнаються або оспорюються іншими особами - відповідачами, та на захист якого спрямоване звернення до суду з позовом.
Згідно з частиною 1 статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 стаття 4 ГПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у господарські правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює господарські права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі №915/478/18, від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина 3 статті 4 ГПК України).
У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частини 3, 4 статті 53 ГПК України).
У Рішенні від 05.06.2019 №4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті (абзаци 1 та 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
На переконання суду, прокурор, звертаючись із даним позовом, обґрунтував порушення інтересів держави, яке полягає у ненадходженні до місцевого бюджету коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, що порушує права відповідної територіальної громади, інтереси якої представляє відповідний орган місцевого самоврядування.
Так, судом встановлено, що 16.01.2026 Хустською окружною прокуратурою скеровано запит №07.54-6584вих-25 до Хустської міської ради, яким проінформовано останню про існування означених порушень інтересів держави з приводу ненадходження коштів до бюджету Хустської міської територіальної громади - пайової участі від вказаного вище замовника об'єкта будівництва (ФОП Чепинець Н.М.), а також витребувано інформацію щодо вжитих та запланованих заходів із їх усунення.
19.12.2025 Хустською міською радою направлено лист №02-12/3069 у відповідь на запит Хустської окружної прокуратури, за змістом якої повідомлено, що Чепинець Н.М. не зверталася до Хустської міської ради з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкту будівництва та не сплачував до міського бюджету кошти про пайову участь станом на дату надання відповіді, та визначено розмір пайової участі об'єкту будівництва, що становить 36 582,40 грн. Крім того, у вказаному листі зазначено, що Хустською міською радою не вживались заходи щодо примусового стягнення коштів у судовому порядку, а у випадку подання прокурором відповідного позову та здійснення ним представництва інтересів держави, Хустська міська рада буде підтримувати заявлений позов.
На виконання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» листом від 16.01.2026 №07.54-293Вих26 окружною прокуратурою повідомлено позивача (Хустську міську раду), зокрема, про прийняте рішення стосовно представництва інтересів держави шляхом пред'явлення до суду цього позову.
Водночас останнім, за встановлених судом обставин, відповідних заходів не вжито (не пред'явлено до суду позову про стягнення із відповідача грошових коштів (пайової участі) до місцевого бюджету, а також відповідних інфляційних втрат та трьох процентів річних за користування вказаними безпідставно збереженими коштами пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, що й зумовило підстави для захисту прокурором порушених інтересів держави шляхом звернення до суду з даним позовом.
Тобто, орган місцевого самоврядування не проявив жодної зацікавленості перевірити обставини, викладені прокуратурою у повідомленні та факти порушення законодавства у сфері містобудування з метою усунення порушення матеріальних інтересів територіальної громади.
Вказане узгоджується з позицією Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 22.12.2022 у справі №904/123/22.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №903/129/18 зроблено висновок, згідно з яким, сам факт незвернення до суду органу, уповноваженого державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, з позовом свідчить про те, що такий орган неналежно виконує свої повноваження щодо необхідного захисту, у зв'язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади населеного пункту та звернення до суду з позовом.
Таким чином, незалежно від причин незвернення до суду Хустської міської ради, сам факт цього незвернення свідчить про те, що вказаний орган місцевого самоврядування не виконує своїх повноважень із захисту інтересів держави.
Вказане є підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та статті 53 ГПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про правомірність та обґрунтованість звернення прокурора в інтересах держави в особі Вишківської селищної ради з даним позовом та наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді.
Щодо спірних правових відносин, суд зазначає наступне.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України від 17.02.2011 №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон №3038-VI).
Відповідно до статті 1 Закону №3038-VI (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною 1 статті 2 Закону №3038-VI визначено, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 Закону №3038-VI.
З 01.01.2020 набули чинності норми Закону України від 20.09.2019 №132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон №132-IX), якими виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що регулювали пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Згідно з пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
За змістом Закону №132-IX, прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону №3038-VI визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частини 2 статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Велика Палата Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, аналізуючи правову природу цих правовідносин, зробила висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону №3038-VI після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі №643/21744/19, також зауважила, що:
- з 01.01.2020 скасовано дію статті 40 Закону №3038-VI, яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак, якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;
- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №909/1143/19, від 30.09.2020 у справі №904/4442/19, від 04.02.2021 у справі №904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі №201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону №3038-VI, яка зобов'язувала замовника будівництва укласти зазначений договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №922/267/20 та від 23.03.2021 у справі №904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону №3038-VI ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин;
- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов'язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов'язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов'язковість якого для відповідача законом не передбачена;
- зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;
- у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України;
- у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Нормами статті 40 Закону №3038-VI було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, а також обов'язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).
При цьому, частиною 9 статті 40 Закону №3038-VI було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше, ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Відповідно до Закону №132-IX статтю 40 Закону №3038-VI було виключено з 01.01.2020.
Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону №3038-VI обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.
Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону №3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайову участь) у такому розмірі та порядку (абзац 2 пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX):
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Суд виснує, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
(1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
(2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Таким чином, у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абзацу 1 та 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 20.02.2024 у справі №910/20216/21, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23.
Таким чином, системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає, зокрема для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що датою початку будівництва є 09.08.2019 (заява №81408 від 09.08.2019 - повідомлення про початок будівельних робіт ЗК 061192211428), однак термін експлуатації настав 20.05.2021 (згідно Витягу з Реєстру будівельної діяльності єдиної державної електронної системи у сфері будівництва) відтак застосуванню підлягає абзац 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, яким визначено обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, відповідач не звернулася до Хустської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо вказаного об'єкту будівництва протягом 10 робочих днів після і до введення його в експлуатацію, не перерахувала кошти пайової участі у розвиток інфраструктури м. Хуст, договори про сплату пайової участі не уклала, чим порушила обов'язок, встановлений пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX.
Верховний Суд у постанові від 07.09.2023 у справі №916/2709/22 зазначив, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3, абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
У постанові від 23.05.2024 у справі №915/149/23 Верховний Суд дійшов висновку, що у випадку, якщо замовниками об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого «Прикінцевими та перехідними положеннями» Закону №132-IX обов'язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує вказані зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності з частиною 2 статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
При цьому суд виходить з того, що наведені висновки щодо застосування абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ у спірних правовідносинах відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є спрямованими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та/або після 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво, але до введення об'єкта в експлуатацію такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо уникаючи сплати пайової участі (Правова позиція Верховного Суду викладена у постанові №914/2145/23 від 15.08.2024).
За приписами статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується.
В пункті 2 розділу ІІ Закону №132-IX встановлено, що розмір пайової участі, який протягом 2020 року замовники будівництва перераховують до відповідного місцевого бюджету для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом) - для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ, розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України підлягає стягненню із відповідача до бюджету на користь позивача, складає 36 582,40 грн (914 560 грн х 4% = 36 582,40 грн ).
Отже, здійснивши перевірку наведеного прокурором у позовній заяві розрахунку пайової участі, суд дійшов висновку, що такий розрахунок є правомірним та арифметично вірними, а відтак, позовні вимоги в частині стягнення 36 582,40 грн безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку інфраструктури є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо підсудності вказаної справи Господарському суду Закарпатської області суд дійшов висновків, що згідно витягу із ЄДРЮОФОПГО вбачається, що ФОП Чепинець Наталія Михайлівна з 16.05.2019 зареєстрована як суб'єкт господарювання та здійснює підприємницьку діяльність за наступними видами економічної діяльності: надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний); надання інших послуг бронювання та пов'язана з цим діяльність; підготовчі роботи на будівельному майданчику; знесення; будівництво житлових і нежитлових будівель; пакування; виробництво інших виробів із бетону, гіпсу та цементу; різання, оброблення та оздоблення декоративного та будівельного каменю; спеціалізована діяльність із дизайну; індивідуальна мистецька діяльність; надання інших інформаційних послуг, н.в.і.у.; оптова торгівля іншими машинами й устаткованням; роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах; інші види роздрібної торгівлі поза магазинами.
Крім того, категорія вид використання земельної ділянки стосовно плати за користування якої виник спір - «для будівництва та обслуговування будівель торгівлі» вказує на те, що вищезгадана нерухомість використовується безпосередньо для господарської діяльності, а не для задоволення потреб фізичної особи. Отже, сама суть спору свідчить про господарсько-правовий характер так, як дана земельна ділянка використовувалася для здійснення підприємницької діяльності, про що вказує фактичне використання даної земельної ділянки та її цільове призначення.
Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість звернення Хустської окружної прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Хустської селищної ради з даним позовом до Фізичної особи-підприємця Чепинець Наталії Михайлівни, як замовника будівництва спірного об'єкту, про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України, у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту у розмірі 36 582,40 грн, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат.
У зв'язку з невиконанням відповідачем у визначений законом термін обов'язку зі сплати грошових коштів у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, та внаслідок цього безпідставного збереження таких грошових коштів, прокурором заявлено вимогу про стягнення з відповідача 24 401,86 грн інфляційних втрат та 5066,41 грн трьох процентів річних.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Статтею 625 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання. Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Водночас нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, від 13.11.2019 у справі №922/3095/18, від 18.03.2020 у справі №902/417/18, від 09.02.2021 у справі №520/17342/18, від 04.10.2019 у справі №915/880/18, від 26.09.2019 у справі №912/48/19, від 18.09.2019 у справі №908/1379/17 та у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19 звернула увагу на те, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою. Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №366/203/21, від 09.11.2023 у справі №420/2411/19 та від 02.07.2025 у справі №903/602/24.
Перевіривши за допомогою калькулятора сертифікованої комп'ютерної програми інформаційно-правового забезпечення «ЛІГА:ЗАКОН» розрахунок заявлених до стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат у межах відповідних боргових періодів, суд зазначає, що три проценти річних у розмірі 5066,41 грн та 24 401,86 грн інфляційних втрат нараховані правомірно та підлягають стягненню з відповідача повністю.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18).
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості для реалізації стандарту більшої переконливості (такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №645/5557/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20 зазначив про те, що реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Окрім того, суд враховує висновки в рішенні ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до задоволення повністю.
Відповідно до платіжної інструкції №77 від 22.01.2026 прокурором сплачено 3328 грн судового збору.
Частиною 3 статті 4 Закону передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
З огляду на вказане, беручи до уваги, що позовна заява подана до суду за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд», розмір судового збору за подання даного позову становив 2662,40 грн.
Згідно із п. 1, 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, а також закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Відтак, суд доходить висновків, що з відповідача слід стягнути на користь Закарпатської обласної прокуратури суму 2662,40 грн на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
При цьому, суд відзначає, що Закарпатська обласна прокуратура має право на повернення судового збору в розмірі 665,60 грн з Державного бюджету України в порядку статті 7 Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Чепинець Наталії Михайлівни, АДРЕСА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Хустської міської ради, вул. 900-річчя Хуста, будинок 27, м. Хуст, Хустський район, Закарпатська область, 90400 (код ЄДРПОУ: 34005221) суму 66 050,67 грн (Шістдесят шість тисяч п'ятдесят гривень 67 коп), з яких 36 582,40 грн (Тридцять шість тисяч п'ятсот вісімдесят дві гривні 40 коп) сума безпідставно збережених коштів, 24 401,86 грн (Двадцять чотири тисячі чотириста одна гривня 80 коп) інфляційних втрат та 5066,41 грн (П'ять тисяч шістдесят шість гривень 41 коп) сума трьох процентів річних.
3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Чепинець Наталії Михайлівни, АДРЕСА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Закарпатської обласної прокуратури, вул. Коцюбинського, будинок 2а, м. Ужгород, Закарпатська область, 88000 (код ЄДРПОУ 02909967) 2662,40 грн (Дві тисячі шістсот шістдесят дві гривні 40 коп) на відшкодування сплаченого судового збору.
4. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду, згідно зі ст. 256 Господарського процесуального кодексу України, подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
5. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повний текст рішення складено та підписано 09.04.2026
Суддя А.А. Худенко