26.03.2026 м.Дніпро
Справа № 904/3052/25
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Кошлі А.О. (доповідач), суддів Демчини Т.Ю., Кучеренко О.І.,
за участі секретаря судового засідання Старина А.С.
представника позивача: Сова Ю.В.
відповідача (апелянта): Мінченко Є. С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Центрального апеляційного господарського суду апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 р. у справі № 904/3052/25 (суддя Іванова Т.В.)
за позовом Криворізької міської ради (50101, Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, площа Молодіжна, будинок 1;ідентифікаційний код 33874388)
до фізичної особи-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, зобов'язання вчинити певні дії
Стислий виклад змісту рішення господарського суду першої інстанції:
Криворізька міська рада звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Фізичної особи-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича, у якому просила суд: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Глеюватської сільської ради Волос Олени Володимирівни від 29.07.2021 №59542460 щодо внесення змін до записів про право власності №23203901 від 06.11.2017, №23010183 від 25.10.2017 щодо об'єкту нерухомості за реєстраційним номером 145421812110, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15 в частині доповнення відомостей про складові частини об'єкту, а саме: доповнення об'єкта нерухомого майна складовою частиною під літ. "Ж" - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв.м.; зобов'язати Мінченко Євгена Сергійовича усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва - ремонтної майстерні, мийки з АБК, площею 438,9 кв.м. та приведення земельної ділянки у придатний для використання стан; стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору в розмірі 6 056 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний об'єкт нерухомого майна - ремонтна майстерня, мийка з АБК під літ. "Ж", загальною площею 438,9 кв.м. не був предметом договорів купівлі-продажу 2017 року, не введений в експлуатацію у встановленому законом порядку та розміщений на земельній ділянці комунальної власності, яка не надавалась відповідачу у власність чи користування, що свідчить про наявність ознак самочинного будівництва у розумінні ст. 376 Цивільного кодексу України. Рішення державного реєстратора від 29.07.2021 №59542460 прийняте з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки технічний паспорт не є самостійною правовою підставою для набуття права власності, а відсутність документів про введення об'єкта в експлуатацію та прав на земельну ділянку унеможливлювало державну реєстрацію такого об'єкта. Внаслідок незаконної реєстрації та самочинного розміщення об'єкта на земельній ділянці комунальної власності створено перешкоди у здійсненні повноважень територіальної громади щодо володіння, користування та розпорядження відповідною земельною ділянкою.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 позовні вимоги Криворізької міської ради до Фізичної особи-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, зобов'язання вчинити певні дії - задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора Глеюватської сільської ради Волос Олени Володимирівни від 29.07.2021 №59542460 про внесення змін до записів про право власності №23203901 від 06.11.2017, №23010183 від 25.10.2017 щодо об'єкту нерухомості за реєстраційним номером 145421812110, розташованого за адресою: 50000, Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15 в частині доповнення відомостей про складові частини об'єкту, а саме: доповнення складовою частиною об'єкта нерухомого майна літерою "Ж" - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв.м. Зобов'язано ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_3 , шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва - ремонтної майстерні, мийки з АБК, площею 438,9 кв.м. та приведення земельної ділянки у придатний для використання стан. Стягнуто з Мінченко Євгена Сергійовича на користь Криворізької міської ради 6 056,00 грн судових витрат по сплаті судового збору.
Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що об'єкт нерухомого майна під літ. "Ж" - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв.м. не входив до предмета договорів купівлі-продажу 2017 року, був створений у подальший період та оформлений як складова частина комплексу на підставі технічної інвентаризації без надання документів, що підтверджують дотримання встановленого законом порядку будівництва та введення об'єкта в експлуатацію.
Суд встановив, що у матеріалах справи відсутні документи, які підтверджують надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердження проєктної документації, а також прийняття об'єкта в експлуатацію, а відомості про зазначений об'єкт відсутні в Єдиному реєстрі документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт. Земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_4 належить до земель комунальної власності, відомості про передачу її відповідачу у власність або користування відсутні, договори оренди землі, акти постійного користування чи інші правовстановлюючі документи суду не надані. Суд кваліфікував спірний об'єкт як самочинне будівництво у розумінні ст. 376 Цивільного кодексу України, зазначивши, що наявність хоча б однієї із трьох ознак, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦК України, свідчить про самочинність об'єкта нерухомості.
Господарський суд дійшов висновку, що реєстрація права власності на самочинне будівництво не змінює його правовий режим, а скасування рішення державного реєстратора є похідною вимогою, необхідним юридичним наслідком задоволення основної вимоги про знесення. Суд також відхилив заперечення відповідача щодо добросовісності, зазначивши, що сплата податків не є доказом набуття речових прав на землю, а дозвіл на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим документом.
Не погодившись із зазначеним рішенням до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся Мінченко Євген Сергійович, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі № 904/3052/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Судові витрати стягнути на користь відповідача.
Зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Апеляційна скарга обґрунтована наступним:
Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права, оскільки позовна заява від імені Криворізької міської ради підписана Максимом Кудіним, повноваження якого на підписання позовної заяви належним чином не підтверджені. Водночас, до позовної заяви не додано документів, зокрема статуту, положення, трудового договору (контракту), які підтверджують повноваження Максима Кудіна на підписання позовної заяви, а тому, на думку апелянта, позовна заява підлягала поверненню на підставі п. 1 ч. 5 ст. 174 ГПК України.
Апелянт стверджує, що звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта є передчасним, оскільки не дотримано процедуру, передбачену ст. 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Посилаючись на ст. 41 та ч. 1 ст. 38 зазначеного Закону, апелянт зазначає, що передумовами для пред'явлення позову про знесення самочинно збудованого об'єкта є: виявлення факту самочинного будівництва; визначення неможливості перебудови; винесення припису органом державного архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень; встановлення факту невиконання припису протягом встановленого строку. Апелянт наголошує, що органами ДАБК будь-яких порушень у його діяльності на земельній ділянці за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Акціонерна, 15 виявлено не було, протоколи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності не складались та відповідні приписи не виносились, у тому числі за зверненнями міської ради. Апелянт посилається на аналогічну правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 28.05.2021 у справі №320/5528/18, від 28.11.2018 у справі №815/2311/15, від 09.07.2020 у справі №463/4564/16-а.
Також апелянт зазначає, що земельна ділянка не є самовільно зайнятою, оскільки на ній розташоване нерухоме майно, що належить йому на праві власності, а міською радою не оскаржується право власності на весь комплекс нерухомого майна, а виключно на будівлю ремонтної майстерні, мийки з АБК площею 438,9 кв.м.
На переконання скаржника, позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора є неефективним способом захисту. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, апелянт зазначає, що права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Належними вимогами, які може заявити власник земельної ділянки, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Апелянт також посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, зазначаючи, що вимога про скасування рішення державного реєстратора не є ефективним способом захисту, оскільки задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідним нерухомим майном.
Крім того, апелянт зазначає, що ним було подано до Криворізької міської ради клопотання про укладення мирової угоди у даній справі, до якого додано проєкт відповідної мирової угоди. Апелянт звертає увагу суду на те, що Криворізькою міською радою раніше укладалися мирові угоди у справах аналогічної категорії, зокрема щодо знесення об'єктів самочинного будівництва. У зв'язку з цим апелянт вважає, що він також має право на врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди, предметом якої є визнання за ним права власності на нерухоме майно - ремонтну майстерню та мийку з адміністративно-побутовим корпусом загальною площею 438,9 кв. м.
Позиція учасників справи, викладена у відзиві на апеляційну скаргу
Криворізька міська рада подала відзив на апеляційну скаргу, згідно якого вважає апеляційну скаргу безпідставною та необґрунтованою, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі №904/3052/25 - законним, таким що прийняте при всебічному дослідженні всіх обставин справи, у відповідності до норм матеріального та процесуального права, та просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Щодо доводів апелянта про обрання позивачем неналежного способу захисту, позивач зазначає, що відсутність припису органів ДАБК не позбавляє власника земельної ділянки права звернутися до суду з позовом про знесення самочинного будівництва, оскільки право власника на захист (негаторний позов) ґрунтується на засадах ст. 376 ЦК України, а не на наявності чи відсутності адміністративних рішень контролюючих органів. Позивач посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, від 20.01.2021 у справі №442/302/17, зазначаючи, що задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення є належним та ефективним способом захисту прав власника.
З приводу вимоги про скасування рішення державного реєстратора, позивач зазначає, що державна реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна під літ. "Ж" здійснена за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації та підлягає скасуванню. Позивач наголошує, що відповідні записи в Державному реєстрі створюють додаткові перешкоди у реалізації прав власника земельної ділянки, зокрема відчуження або передачі у користування земельних ділянок іншим особам, оскільки відповідно до ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна, одночасно переходить право власності або право користування земельною ділянкою.
Крім того, позивач зауважив, що позовна заява підписана повноважним представником - начальником юридичного управління виконкому міської ради Кудіним Максимом Вікторовичем, повноваження якого підтверджуються розпорядженням про призначення на посаду від 19.03.2021 №165-к та Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, згідно з якою Кудін М.В. відповідальний за представництво інтересів Криворізької міської територіальної громади в суді в порядку самопредставництва, з правом підпису відповідних документів.
Щодо клопотання апелянта про укладення мирової угоди, позивач зазначає, що 14.01.2026 на адресу Криворізької міської ради від відповідача надійшли клопотання про укладання мирової угоди та проєкт мирової угоди, відповідь на які буде підготовлена у встановлений ст. 20 Закону №393/96 строк. Позивач наголошує, що відповідно до ст. 46 ГПК України примиритися є правом, а не обов'язком сторони. Крім того, обставини даної справи не є аналогічними справам, на які посилається апелянт, зокрема: у відповідача відсутній правоустановчий документ на спірний об'єкт; земельна ділянка використовується з 2017 року без правоустановчих документів; порушена кримінальна справа за ознаками правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, відносно ОСОБА_1 .
Процесуальні дії суду апеляційної інстанції під час перегляду справи
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.01.2026 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Кошлі А.О. (доповідач), судді - Демчина Т.Ю., Кучеренко О.І.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.01.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі № 904/3052/25. Витребувано з Господарського суду Дніпропетровської області справу № 904/3052/25. Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 10.02.2026 на 11:00 год.
30.01.2026 матеріали справи №904/3052/25 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.02.2026 відкладено розгляд справи на 24.02.2026 об 11:00 год.
В судовому засіданні, що відбулось 24.02.2026, оголошено перерву у розгляді справи до 26.03.2026 о 10:00 год.
20.03.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшли додаткові письмові пояснення, згідно змісту яких останній зазначає наступне:
- доводи міської ради щодо самочинного будівництва на спірній земельній ділянці не підтверджені належними та допустимими доказами, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для знесення будівлі літ. Ж, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 ;
- відповідач, як добросовісний користувач земельної ділянки, вживав усіх необхідних заходів для належного оформлення договірних відносин; водночас міською радою не доведено, що знесення спірної будівлі відповідає принципу пропорційності, передбаченому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
- відповідач звертався до міської ради з клопотанням про укладення мирової угоди у даній справі та подав проєкт такої угоди, що, на його думку, є реальним механізмом врегулювання спору.
Також, відповідач просить долучити до матеріалів справи наступні докази:
- квитанції про сплату за землю;
- проект землеустрою щодо земельної ділянки по АДРЕСА_4 ;
- рішення Криворізької міської ради №1047 від 14.12.2021;
- лист від КП Криворізьке БТІ №175 від 20.02.2026.
Згідно з частиною 4 статті 262 ГПК України, в ухвалі про відкриття апеляційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу.
При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч.ч. 1, 2 ст. 161 ГПК України).
Заявами по суті справи в суді апеляційної інстанції є апеляційна скарга, відзив на апеляційну скаргу.
Частиною 5 статті 161 ГПК України передбачено, що суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.
Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (ч. 2 ст. 118 ГПК України).
Відповідно до положень статті 119 ГПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
З огляду на те, що Відповідач скористався правом на подання апеляційної скарги, у якій виклав свою позицію щодо оскаржуваного рішення суду, апеляційний суд не вбачав необхідності отримувати від учасників справи, зокрема від Відповідача, додаткові пояснення з окремих питань.
Сторони мали можливість викласти свої доводи у заявах по суті справи, передбачених для стадії апеляційного розгляду.
Враховуючи те, що письмові пояснення Відповідача були подані поза межами строку, встановленого ухвалою суду про відкриття апеляційного провадження, та без подання клопотання про його поновлення, колегія суддів вбачає наявність підстав для залишення вказаних письмових пояснень без розгляду.
В судовому засіданні, що відбулось 26.03.2026 проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини постанови.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені в апеляційному порядку
25.10.2017 між ОСОБА_2 , яка діяла на підставі довіреності в інтересах ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, укладено договір купівлі-продажу частки комплексу (а.с. 21-22, том 1), відповідно до умов якого продавець (в особі представника) передав у власність (продав), а покупець прийняв у власність (купив) об'єкт нерухомості, а саме частку комплексу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , до якого входить: будівля складу літера А-2, площею 416,7 кв.м., побутове приміщення літера В-1, площею 591,6 кв.м., побутове приміщення літера Г-1, Д-1, площею 84,2 кв.м, побутове приміщення літера Е-1, площею 12 кв.м., огорожа №1, ворота№2.
Пунктом 16 вказаного договору купівлі-продажу визначено, що право власності на частку комплексу у покупця виникає з моменту державної реєстрації.
Вказаний договір нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциним І.А. та зареєстровано в реєстрі за №1836.
Судом встановлено, що у вказаному договорі купівлі-продажу сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, встановлених законом для даного виду договорів, отже, з урахуванням презумпції правомірності правочину, такий договір є правомірним, укладеним та таким, що породжує у сторін права та обов'язки щодо його виконання.
У матеріалах справи відсутні та сторонами не надані докази визнання недійсним даного договору купівлі продажу чи визнання його неукладеним в певній частин. Також відсутні докази про розірвання такого договору купівлі-продажу.
Крім того, відповідно до матеріалів справи, 06.11.2017 між ОСОБА_2 , яка діяла на підставі довіреності в інтересах ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, укладено договір купівлі-продажу частки комплексу, відповідно до умов якого продавець (в особі представника) передав у власність (продав), а покупець прийняв у власність (купив) об'єкт нерухомості, а саме частку комплексу, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15, до якого входить: будівля складу літера А-2, площею 416,7 кв.м., побутове приміщення літера В-1, площею 591,6 кв.м., побутове приміщення літера Г-1, Д-1, площею 84,2 кв.м, побутове приміщення літера Е-1, площею 12 кв.м., огорожа №1, ворота№2.
Пунктом 16 вказаного договору купівлі-продажу визначено, що право власності на частку комплексу у покупця виникає з моменту державної реєстрації.
Вказаний договір нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциним І.А. та зареєстровано в реєстрі за №1968.
Судом встановлено, що у вказаному договорі купівлі-продажу сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, встановлених законом для даного виду договорів, отже, з урахуванням презумпції правомірності правочину, такий договір є правомірним, укладеним та таким, що породжує у сторін права та обов'язки щодо його виконання.
У матеріалах справи відсутні та сторонами не надані докази визнання недійсним даного договору купівлі продажу чи визнання його неукладеним в певній частин. Також відсутні докази про розірвання такого договору купівлі-продажу.
Судом також перевірено факт державної реєстрації права власності відповідача на об'єкти нерухомого майна, визначені предметом договору купівлі-продажу від 25.10.2017, що підтверджується відповідними записами у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 13-19, том 1).
Право власності на відповідні об'єкти виникло у відповідача з моменту державної реєстрації такого права, про що були внесені відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відомості про склад об'єктів, набутих відповідачем у 2017 році, відповідають даним договорів купівлі-продажу та реєстраційним записам.
Інші об'єкти нерухомого майна, у тому числі ті, що згодом були включені до складу комплексу як окремі складові, у предметі договорів купівлі-продажу 2017 року не зазначені.
Відповідно до матеріалів справи, у складі комплексу нерухомого майна, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15, у подальшому було зареєстровано об'єкт нерухомого майна - ремонтну майстерню, мийку з АБК (літ. "Ж") загальною площею 438,9 кв. м.
Відомості про зазначений об'єкт відображені у технічному паспорті, виготовленому у 2021 році (а.с. 25-32, том 1), на підставі якого об'єкт був включений до складу комплексу нерухомого майна та внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно як окрема складова (а.с. 13-19, том 1).
Разом з тим, у матеріалах справи відсутні документи, які підтверджують надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердження проєктної документації, а також прийняття об'єкта літ. "Ж" в експлуатацію. Відомості про зазначений об'єкт також відсутні в Єдиному реєстрі документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів (а.с. 55, том 1).
Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що об'єкт літ. "Ж" існував на момент укладення договорів купівлі-продажу 2017 року (а.с. 21-22, том 1) або входив до складу об'єктів нерухомого майна, право власності на які було набуте відповідачем у цей період.
Таким чином, з наданих суду матеріалів вбачається, що об'єкт літ. "Ж" був створений (зведений) у подальший період та оформлений як складова частина комплексу на підставі технічної інвентаризації, без надання документів, що підтверджують дотримання встановленого законом порядку будівництва та введення об'єкта в експлуатацію.
Земельна ділянка за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15 належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради Дніпропетровської області.
Зазначена обставина підтверджується сукупністю матеріалів справи та сторонами не заперечується, що в розумінні статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України свідчить про відсутність спору між сторонами щодо правового режиму спірної земельної ділянки та дає суду підстави вважати дану обставину встановленою без необхідності додаткового доказування.
Суд зазначає, що відомості про передачу зазначеної земельної ділянки відповідачу у власність або користування на підставі рішень Криворізької міської ради у матеріалах справи відсутні. Договори оренди землі, акти постійного користування чи інші правовстановлюючі документи, що посвідчують право відповідача на користування земельною ділянкою, суду не надані.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач у 2021 році звертався до органу місцевого самоврядування з питання оформлення прав на земельну ділянку. За результатами розгляду таких звернень приймались відповідні рішення міської ради, зокрема останнє - щодо надання дозволу на розробку проєкту землеустрою (а.с. 73-113, том 2).
При цьому наданий дозвіл на розробку проєкту землеустрою не посвідчує виникнення у відповідача права власності чи права користування земельною ділянкою та не є правовстановлюючим документом на землю.
Станом на момент розгляду справи відомості про державну реєстрацію за відповідачем права власності або іншого речового права на земельну ділянку за вказаною адресою у Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.
Як вбачається з матеріалів справи, у 2021 році державним реєстратором Глеюватської сільської ради Волос Олени Володимирівни було проведено державну реєстрацію змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомості, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15, шляхом включення до складу комплексу окремої складової - ремонтної майстерні, мийки з АБК (літ. "Ж") загальною площею 438,9 кв.м.
Підставою для вчинення відповідних реєстраційних дій слугував, зокрема, технічний паспорт, виготовлений у 2021 році.
Разом з тим, матеріали справи не містять документів, які підтверджують прийняття об'єкта літ. "Ж" в експлуатацію, а також документів, що посвідчують право на виконання будівельних робіт щодо створення зазначеного об'єкта.
Відомості про такі документи відсутні і в Єдиному реєстрі документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів (а.с. 55, том 1).
З матеріалів справи також вбачається, що при проведенні державної реєстрації у 2021 році відомості щодо наявності у відповідача речових прав на земельну ділянку, на якій розміщено об'єкт нерухомого майна, до реєстраційної справи також не долучались.
Правові підстави та норми права, застосовані судом апеляційної інстанції
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 ЦК України).
Частиною 4 статті 373 ЦК України встановлено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Згідно положень статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки.
Положеннями частини 1 статті 375 Цивільного кодексу України унормовано, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина 1 статті 375 ЦК України).
Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.
Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.
За змістом частини 1 статті 376 ЦК України об'єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.
Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.
За загальним правилом відсутність в особи прав на земельну ділянку унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.
З викладеного свідчить, якщо об'єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об'єктом самочинного будівництва.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру.
Водночас державна реєстрація не виступає самостійною підставою виникнення права власності. Вона є лише одним із елементів юридичного складу, необхідного для виникнення цього права. Підставами виникнення права власності є юридичні факти, передбачені законом, зокрема договори, рішення суду, спадкування тощо.
Разом з тим у сфері нерухомого майна державна реєстрація має визначальне значення, оскільки саме з моменту її проведення право власності вважається таким, що виникло, за умови наявності належної правової підстави.
Отже, державна реєстрація не породжує право власності сама по собі, однак є обов'язковою умовою його виникнення у більшості випадків, виконуючи функцію юридичного підтвердження та завершення процесу набуття права.
Частинами 4-6 статті 376 ЦК України регулюються відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов'язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.
Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об'єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб'єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що стаття 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на земельну ділянку.
У постанові від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.
Особливістю об'єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов'язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.
За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у статті 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.
У постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, Велика Палата Верховного Суду щодо обставин реєстрації на об'єкт самочинного будівництва звернула увагу на свій висновок, викладений у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, згідно з яким знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84).
Разом з тим, термін «визнання», який вживається в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормах статті 376 ЦК України, має різне змістовне значення. В контексті регулювання відносин, пов'язаних із самочинним будівництвом, термін «визнання» має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений статтею 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений.
У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123).
Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.
Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав.
Як слідує із змісту частини третьої статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатись за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку.
Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
Велика Палата Верховного Суду не одноразово зазначала, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).
З обставин даної справи вбачається, що земельна ділянка за адресою: місто Кривий Ріг, вул. Акціонерна, 15 Криворізькою міською радою для розміщення будівельних робіт (реконструкції) не виділялась, відповідних рішень не приймалось. Правовстановчі документи на земельну ділянку за вказаною адресою з моменту придбання комплексу відсутні, не оформлювались.
Згідно листа Відділу з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконкому Криворізької міської ради від 05.11.2021 №7/26-17/1270 будь-які відомості стосовно нерухомого майна - ремонтної майстерні, мийки в складі комплексу в Єдиному реєстрі документів, що дають право на виконання підготовчих будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів відсутні.
Відповідно до рішення виконкому Довгинцівської районної у місті ради від 15.11.2006 №566 «Про впорядкування адресного господарства» було присвоєно адресу вул. Акціонерна, 15 - комплексу нежитлових будівель, до складу якого об'єкт самочинного будівництва не входив. Додаткових рішень про впорядкування поштової адреси, внесення змін до існуючого рішення та присвоєння поштової адреси ремонтній майстерні, мийці з АБК, «Ж» площею 438,9 кв.м. не приймалось (лист від 01.12.2023 №4/24-2135, том 1, а.с. 35).
Факт використання земельної ділянки під розміщення комплексу та об'єкт самочинного будівництва з метою здійснення підприємницької діяльності без належних правовстановлюючих документів підтверджується актами обстеження земельної ділянки від 11.01.2020, 17.05.2021 та 05.07.2022.
Зазначеними актами встановлено, що земельна ділянка орієнтовною площею 0,8 га, розташована за адресою: вул. Акціонерна, 15, фактично використовується Мінченком Євгеном Сергійовичем для розміщення виробничих будівель та споруд. У цих об'єктах здійснюється господарська діяльність, а саме: ремонт вантажних автомобілів та продаж вугілля.
При цьому земельна ділянка використовується без правовстановлюючих документів, а орендна плата за її використання не сплачується.
Крім того, встановлено, що спірний об'єкт нерухомого майна не введений в експлуатацію, йому не присвоєно поштову адресу, а земельна ділянка для його будівництва у встановленому порядку не відводилась. Зазначені обставини свідчать про те, що даний об'єкт є самочинним будівництвом.
З огляду на викладене вище, колегія суддів доходить висновку, що самочинне будівництво на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника такої земельної ділянки, належним способом захисту яких відповідно до частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України є вимога про знесення об'єкта самочинного будівництва - ремонтної майстерні та мийки з адміністративно-побутовим корпусом загальною площею 438,9 кв. м.
При цьому, враховуючи, що право розпорядження земельною ділянкою комунальної власності за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15 належить виключно Криворізькій міській раді Дніпропетровської області, реєстрація права власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна порушує право власника земельної ділянки на користування та розпорядження нею, у зв'язку з чим наявні підстави як для усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта нерухомості, так і для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на такий об'єкт.
Щодо належного способу захисту у даній справі колегія суддів зазначає наступне
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. (ст.15 Цивільного кодексу України, надалі в тексті - ЦК України). Способи захисту цивільних прав та інтересів судом передбачені у ст. 16 ЦК України.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Отже, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Колегія суддів враховує, що у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.10.2019 року у справі №910/6642/18 судом касаційної інстанції викладено висновок про стадійність захисту права, зокрема, вказано на те, що під час вирішення господарського спору суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
При цьому, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Виходячи із застосування спеціальної норми права, належний спосіб захисту повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18).
Згідно з положеннями статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до статті 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Статтею 376 Цивільного кодексу України передбачено, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Разом з тим, відсутність припису органів державного архітектурно будівельного контролю не позбавляє власника земельної ділянки права звернутися до суду з позовом про знесення самочинного будівництва. Право власника на захист своєї ділянки (негаторний позов) ґрунтується на засадах Цивільного кодексу України (ст. 376), а не на наявності чи відсутності адміністративних рішень контролюючих органів.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що спірна земельна ділянка використовується з порушенням вимог земельного законодавства, а саме шляхом її самовільного зайняття та розміщення на ній самочинно збудованого нерухомого майна - ремонтної майстерні, мийки з адміністративно-побутовим корпусом під літ. «Ж» загальною площею 438,9 кв. м, розташованих за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, будинок 15.
Внаслідок зазначених дій створено перешкоди власнику земельної ділянки - Криворізькій міській раді у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження нею відповідно до її цільового призначення, що, своєю чергою, унеможливлює ефективне використання земельної ділянки в інтересах територіальної громади.
Колегія суддів зазначає, що повернення земельної ділянки у стані, в якому вона перебуває на час розгляду справи, не забезпечить повного поновлення порушених інтересів держави, оскільки наявність самочинно збудованих об'єктів нерухомості й надалі створюватиме перешкоди власнику у реалізації належних йому прав.
За таких обставин належним способом захисту є не лише повернення земельної ділянки, але й усунення перешкод у користуванні нею, зокрема шляхом приведення земельної ділянки у стан, придатний для її використання за цільовим призначенням.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 22.06.2021 у справі №334/3161/17.
Колегія суддів зауважує, що розміщення на земельній ділянці, яка належить одній особі, об'єкта нерухомого майна (будівлі чи споруди), що перебуває у власності іншої особи, істотно обмежує зміст та обсяг правомочностей власника земельної ділянки. Таке обмеження має тривалий, фактично безстроковий характер та унеможливлює повноцінне використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Зокрема, власник земельної ділянки позбавлений можливості здійснювати її забудову, використовувати її на власний розсуд, а також передавати її у користування третім особам, за винятком власника відповідного об'єкта нерухомості, що свідчить про істотне звуження змісту права власності.
За таких обставин державна реєстрація права власності на будівлю чи споруду, розміщену на чужій земельній ділянці, за своєю правовою природою одночасно зумовлює виникнення обмеження прав власника земельної ділянки, незалежно від того, чи було таке обмеження оформлене у встановленому законом порядку.
Водночас, відповідно до принципу ефективності судового захисту, особа, право якої порушено, має обрати такий спосіб захисту, який здатний реально усунути порушення її прав. У випадках самочинного будівництва таким способом захисту є, зокрема, вимога про знесення самочинно збудованого об'єкта.
У постанові від 07.04.2020 у справі №916/2791/13 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога про знесення самочинного будівництва за позовом користувача земельної ділянки є належним способом захисту (негаторний позов), який може бути пред'явлений протягом усього часу існування порушення (ст. 391 ЦК України).
Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об'єкта самочинного будівництва (постанова Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №904/4338/21).
Обов'язковому (безальтернативному) знесенню об'єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об'єкт збудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об'єкта будівництва (постанови Верховного Суду від 24.06.2020 у справах №320/5880/18, від 19.09.2023 у справі №911/1406/20).
Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судовій практиці Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, від 20.07.2022 у справі №923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі №910/14328/17, від 01.07.2020 у справі №755/3782/17, від 02.06.2021 у справі №910/14524/19, від 10.01.2024 у справі №916/619/22).
За усталеними висновками Верховного Суду особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку (постанови від 02.06.2022 у справі №910/14524/19, від 04.09.2024 у справі №904/2077/23).
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що найбільш ефективним та доцільним способом захисту з метою реального поновлення порушених інтересів територіальної громади міста в контексті спірних правовідносин є усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, будинок, 15, шляхом усунення перешкод користування вказаною земельною ділянкою в частині розміщення спірного об'єкту нерухомого майна (повернення власнику з приведенням у придатний для використання стан) шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва, що на ній розміщений, а саме: нерухомого майна під літ "Ж" - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв.м.
Вказане підтверджується постановою Верховного Суду від 20.07.2021 у справі №914/2200/20, в якій зазначено, що на підставі положень частин 2,3 статті 152 Земельного кодексу України , за якими власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права, статті 212 Земельного кодексу України, якою передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, визнавши доведеними позивачем та не спростованими відповідачем обставини наявності у позивача права комунальної власності на спірну земельну ділянку, самовільне зайняття відповідачем цієї земельної ділянки шляхом встановлення огорожі за відсутності будь-яких, в тому числі договірних, підстав для цього, Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позов про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі підлягає задоволенню.
Отже, з огляду на фактичні обставини справи, належним способом захисту порушених прав на земельну ділянку територіальної громади міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради є усунення перешкод у її користуванні в частині розміщеного спірного об'єкту нерухомого майна, за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий ріг, вулиця Акціонерна, 15, та знесення вказаного самочинно збудованого нерухомого майна під літ "Ж" - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв.м.
Поряд з цим, суд апеляційної інстанції також оцінює вимогу позивача про скасування рішення державного реєстратора Глеюватської сільської ради Волос Олени Володимирівни від 29.07.2021 №59542460 про внесення змін до записів про право власності №23203901 від 06.11.2017, №23010183 від 25.10.2017 щодо об'єкту нерухомості за реєстраційним номером 145421812110, розташованого за адресою: 50000, Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15 в частині доповнення відомостей про складові частини об'єкту, а саме: доповнення складовою частиною об'єкта нерухомого майна літерою «Ж» - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв.м. як ефективний спосіб захисту з огляду на наступне.
Колегія суддів зауважує, що наявність зареєстрованого права власності, перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від використання майна, земельної ділянки.
Згідно з висновками Верховного Суду державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Частинами 1,4 статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.
Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (наприклад, постанови від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц).
У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презумуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі №911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші)
Відтак, державна реєстрація права приватної власності відповідача на об'єкт нерухомого майна - ремонтну майстерню, мийку з АБК (літ. "Ж") загальною площею 438,9 кв.м. за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Акціонерна, 15, як на нерухоме майно - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним права власності на таке майно
Разом з тим, відповідно до частини 8 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та частиною 4 статті 15 вказаного Закону державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (ст. 22 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
На підставі наведеного вбачається, що державна реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна - ремонтну майстерню, мийку з АБК (літера «Ж») загальною площею 438,9 кв. м, розташовану за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Акціонерна, 15, -проведена за відсутності належних правових підстав, із порушенням вимог чинного законодавства, яке регулює порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.
Крім того, колегія суддів відзначає, що наявність відповідних записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно створює для позивача перешкоди у здійсненні правомочностей власника спірних земельних ділянок, зокрема щодо їх відчуження або передачі у користування третім особам. Такі обмеження зумовлені приписами статті 377 Цивільного кодексу України, відповідно до яких до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна, одночасно переходить право власності або користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщений.
Згідно положень частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону , на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.
За результатами всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи та наданих на їх підтвердження встановлено, що складова частина об'єкта нерухомого майна під літ. «Ж» - ремонтна майстерня, мийка з АБК загальною площею 438,9 кв. м, відомості про яку внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора Глеюватської сільської ради Волос Олени Володимирівни від 29.07.2021 № 59542460, є самочинно збудованим нерухомим майном. Відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б спростовували зазначений висновок.
Відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а особа, яка здійснила таке будівництво, не набуває права власності на нього. Самочинне будівництво не може бути предметом цивільного обороту та, відповідно, не підлягає державній реєстрації як об'єкт речових прав.
З огляду на встановлений судом факт самочинного будівництва складової частини об'єкта нерухомого майна під літ. «Ж», відсутні правові підстави для існування відповідного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки реєстрація речового права щодо об'єкта, який не існує як об'єкт цивільних прав, є юридично неможливою.
За таких обставин рішення державного реєстратора від 29.07.2021 № 59542460 про внесення до відомостей щодо об'єкта нерухомого майна складової частини під літ. «Ж» є похідним від безпідставного внесення до реєстру відомостей про самочинно збудований об'єкт як складову частину нерухомого майна.
Колегія суддів звертає увагу, що скасування зазначеного рішення державного реєстратора не є самостійною метою судового захисту, а виступає необхідним юридичним наслідком задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта, відомості про який були внесені до реєстру.
При цьому задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою спрямоване на припинення матеріально-правового порушення, тоді як скасування рішення державного реєстратора має на меті усунення реєстраційних наслідків такого порушення та приведення відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у відповідність до фактичного і правового стану спірного об'єкта.
Такий підхід узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 листопада 2025 року у справі №367/6917/17, відповідно до якої вимога про скасування (визнання незаконним) рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може розцінюватися як неналежний спосіб захисту, якщо порушення права виникло внаслідок такої реєстрації, а задоволення цієї вимоги призводить до відновлення становища, яке існувало до прийняття оспорюваного рішення.
Отже, враховуючи, що складова частина об'єкта нерухомого майна під літ. "Ж" є самочинно збудованою та такою, що не є об'єктом цивільних прав, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора від 29.07.2021 № 59542460 є законним, обґрунтованим та логічно похідним від задоволення основної вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта, відомості про який були безпідставно внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Посилання відповідача на неналежно обраний позивачем спосіб захисту у вигляді скасування державної реєстрації права власності на самочинно збудоване майно колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки встановлено, що спірний об'єкт є самочинним будівництвом, яке не є об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації. За таких обставин скасування рішення державного реєстратора є похідним та необхідним способом відновлення порушених прав позивача, спрямованим на усунення правових наслідків незаконної реєстрації та приведення відомостей державного реєстру у відповідність до фактичного правового стану.
З приводу доводів апелянта щодо відсутності повноважень представника Криворізької міської ради Кудіна М.В. на підписання позовної заяви у даній справі, що зумовило порушення судом першої інстанції норм процесуального права з огляду на неповернення даної позовної заяви, колегія суддів зазначає наступне.
Самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси в силу закону, статуту, положення.
У порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких підтверджуються відповідно до частини третьої статті 56 ГПК України.
Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб'єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.11.2020 у справі №908/592/19. Подібна (узагальнена) позиція також сформована в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №303/4297/20.
Колегія суддів також враховує правову позицію, наведену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 910/16580/23, яка конкретизувала власний висновок, викладений в ухвалі від 08.06.2022 у справі №303/4297/20. Здійснюючи тлумачення частини третьої статті 56 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що її формулювання дозволяє виснувати, через яких осіб можливе самопредставництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту).
Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема, шляхом подання документів, вказаних у частині третій статті 56 ГПК України (статут, положення, трудовий договір (контракт)). Водночас, якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва, внесені до ЄДР, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах самопредставництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є).
У пунктах 18, 25 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21) вказано, що починаючи з 29 грудня 2019 року, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов'язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи має всі права відповідного учасника справи. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва.
Отже, з 29 грудня 2019 року самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві - також суб'єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов'язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин, такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов'язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов'язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень.
З матеріалів справи вбачається, що позовна заява підписана начальником юридичного управління виконкому міської ради Кудіном Максимом Вікторовичем, який діє як уповноважений представник міської ради. Повноваження Кудіна М.В. підтверджуються розпорядженням про призначення на посаду від 19.03.2021 №165-к та відповідними відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, згідно з якими він має право представляти інтереси Криворізької територіальної громади у судових справах та підписувати процесуальні документи.
Відтак, заперечення апелянта щодо повноважень Кудіна М.В. є необґрунтованими та такими, що не вплинули на дотримання судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду справи.
Розглянувши доводи апелянта в частині ініціювання укладення мирової угоди, колегія суддів зазначає наступне.
Апелянт посилається на те, що ним подано клопотання до міської ради про укладення мирової угоди у даній справі та додано проєкт відповідної угоди, а також зазначає про наявність випадків укладення Криворізькою міською радою мирових угод в аналогічних справах.
Разом із тим, наведені апелянтом обставини не можуть бути підставою для висновку про неправомірність дій позивача або необґрунтованість заявлених вимог.
Згідно з ч. 1 ст. 192 ГПК України, мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.
Відповідно до ч. 2 ст. 192 ГПК України, сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом.
Відповідно до ст. 192 ГПК України укладення мирової угоди є правом, а не обов'язком сторін.
Матеріали справи не містять доказів досягнення сторонами взаємних поступок, а також відсутня спільна заява сторін про затвердження мирової угоди.
Сам по собі факт звернення апелянта з пропозицією укладення мирової угоди, як і посилання на практику укладення мирових угод в інших справах, не створює для позивача обов'язку укладати таку угоду та не свідчить про недобросовісність його процесуальної поведінки.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі № 904/3052/25 є законним та обґрунтованим, ухваленим із додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним і всебічним з'ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, та з наданням належної правової оцінки зібраним у справі доказам.
Доводи апеляційної скарги не спростовують установлених судом першої інстанції обставин та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, а відтак підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення не вбачається.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі №904/3052/25 прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича задоволенню не підлягає.
Вирішення питання щодо розподілу судових витрат
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 9084,00 грн покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі № 904/3052/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2025 у справі № 904/3052/25- залишити без змін.
Судовий збір за подання апеляційної скарги покласти на фізичну особу-підприємця Мінченко Євгена Сергійовича.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 287 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений 08.04.2026.
Головуючий суддя А.О. Кошля
Суддя Т.Ю. Демчина
Суддя О.І. Кучеренко