07 квітня 2026 року
м. Рівне
Справа № 569/2423/24
Провадження № 22-ц/4815/709/26
Головуючий у Рівненському міському суді
Рівненської області: суддя Галінська В.В.
Рішення суду першої інстанції
(скорочений текст) проголошено:
30 грудня 2025 року у м. Рівне
Рівненської області
без фіксування судового засідання
звукозаписувальними технічними засобами
Повний текст рішення складено: дату не зазначено
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий: Хилевич С.В.
судді: Гордійчук С.О., Шимків С.С.
секретар судового засідання: Маринич В.В.
за участі: учасники справи та їх представники в судове засідання не з'явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Позика" - адвоката Цісар Ірини Валентинівни на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2025 року у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Позика" до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном,
У лютому 2024 року в суд звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Позика" (далі - ТОВ "ФК "Позика" або товариство) з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення через виселення з квартири АДРЕСА_1 .
Мотивуючи вимоги, позивачем вказувалося, що 07 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - банк) та відповідачем укладено договір про надання споживчого кредиту № 11211525000.
Виконання усіх грошових зобов'язань за цим договором забезпечено іпотечним договором № 63122 від 07.09.2007, за умовами якого іпотекодавець - ОСОБА_1 передав в іпотеку нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Зазначене нерухоме майно на підставі зазначеного іпотечного договору було передано в іпотеку банку. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Олинець А. М. на підставі ст. 73 Закону України «Про нотаріат» та у зв'язку з посвідченням договору накладено заборону на відчуження наведеного в іпотечному договорі нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , до припинення дії іпотечного договору та зареєстровано в реєстрі за № 4533.
На підставі розділу 6 договору про надання споживчого кредиту № 11211525000 строк платежу з кредитом настав 11 вересня 2009 року. З огляду на невиконання умов договору 15 лютого 2010 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Стрільчуком М. М. на підставі ст. 87 Закону України «Про нотаріат» та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29.06.1999, було видано виконавчий напис про звернення стягнення на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві власності відповідачу, 11.11.1969 року народження, паспорт серії НОМЕР_1 , виданий 03.10.1997 Млинівським РВ УМВС України в Рівненській області, РНОКПП: НОМЕР_2 .
08 грудня 2018 року між банком як продавцем та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» як покупцем укладено договір купівлі прав вимоги за кредитами (включаючи кредитні зобов'язання ОСОБА_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. та зареєстрований в реєстрі за № № 2949 та 2950.
11 липня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "Довіра та гарантія" укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 667/К, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою І. В. та зареєстрований в реєстрі за № 678.
15 липня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "Довіра та гарантія" і ТОВ "ФК "Позика" укладено договір купівлі-продажу квартири (серія і номер 186, виданий 15.07.2021, витяг № 266053843), за яким позивач набув право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .
Згідно з отриманою довідкою органу Центру надання адміністративних послуг № 24443 від 04.10.2023 щодо зареєстрованих осіб за цією адресою відсутні зареєстровані громадяни, проте фактично проживає ОСОБА_1 він не є власником, співвласником чи користувачем цього нерухомого майна. На вимоги про виселення з квартири, яка належить ТОВ «ФК «Позика», відповідач не реагує та продовжує незаконно користуватись квартирою.
Заочним рішенням Рівненського міського суду від 31 липня 2024 року позовні вимоги задоволено. Усунуто ТОВ "ФК "Позика" перешкоди в користуванні квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , та належить на праві приватної власності товариству, шляхом виселення із неї ОСОБА_1 .
Ухвалою Рівненського міського суду від 16 жовтня 2024 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення задоволено. Заочне рішення Рівненського міського суду від 31 липня 2024 року скасовано, а справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2025 року ТОВ "ФК "Позика" відмовлено в позові до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення через виселення з квартири АДРЕСА_1 .
У поданій через свого представника - адвоката Цісар І.В. апеляційній скарзі товариство, вважаючи оскаржуване рішення незаконним і необґрунтованим, що полягало у невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права, просить його скасувати, задовольнивши позов повністю.
Обґрунтовуючи її, зазначалося про помилкове застосування ст. 109 ЖК УРСР, адже судом неправильно ототожнено позовні вимоги з виселенням у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки. Однак предметом спору є негаторний позов власника майна відповідно до ст. 391 ЦК України. Оскільки ТОВ "ФК "Позика" набуто право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, тому на момент розгляду справи стягнення на предмет іпотеки не здійснюється, а право власності відповідача є припиненим.
Не погоджується і з застосуванням судом висновку Верховного Суду, що висловлений у постанові від 22 березня 2023 року у справі №361/4481/19. Так, у цій справі, яка переглядалася касаційним судом, предметом спору було виселення колишнього власника у межах звернення стягнення на предмет іпотеки, тоді як спірні правовідносини відрізняються від переглянутих Верховним Судом.
Покликається на хибність тверджень суду щодо часткового придбання квартири АДРЕСА_1 за власні кошти, тому що цей факт не породжує пожиттєвого чи іншого безстрокового права користування житлом після припинення права власності. Тому після втрати права власності відповідач зобов'язаний звільнити житлове приміщення, а його подальше проживання є незаконним.
Вважає, що оскаржуваним рішенням позбавлено заявника можливості користуватися і розпоряджатися майном відповідно до ст.ст. 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України та створено тривале і непропорційне втручання у право мирного володіння майном, що гарантовано ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідач не є членом сім'ї власника, наймачем чи особою, яка набула право користування житлом на підставі договору або закону. При цьому звертається увага на постанову Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц.
Крім того, судом не спростовано жодного зі встановлених фактів, а саме права власності ТОВ "ФК "Позика", відсутності у ОСОБА_1 будь-яких прав на спірну квартиру, фактичне його проживання без згоди власника.
У поданому відзиві ОСОБА_1 , вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.
До початку судового засідання, 07 квітня 2026 року, представником ТОВ "ФК "Позика" - адвокатом Цісар І.В. подано заяву про розгляд справи без її участі в зв'язку із хворобою.
Згідно зі ст.ст. 263, 367 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як з'ясовано судом, 07 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11211525000. Виконання усіх грошових зобов'язань за цим договором забезпечено іпотечним договором № 63122 від 07 вересня 2007 року, за умовами якого іпотекодавець - ОСОБА_1 передав в іпотеку нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .
Отже, зазначену квартиру на підставі іпотечного договору було передано в іпотеку Акціонерному комерційному інноваційному банку «УкрСиббанк». Іпотечний договір посвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Олинець А. М. відповідно до ст. 73 Закону України «Про нотаріат» та у зв'язку з цим накладено заборону на відчуження наведеного в іпотечному договорі житлового приміщення, що належить ОСОБА_1 , до припинення дії іпотечного договору та зареєстровано в реєстрі за № 4533.
З виконавчого напису від 15 лютого 2010 року видно, що на підставі розділу 6 договору про надання споживчого кредиту № 11211525000 від 07 вересня 2007 року строк платежу з кредитом настав 11 вересня 2009 року.
В подальшому, 15 лютого 2010 року, приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Стрільчуком М.М. вчинено виконавчий напис №934, яким звернуто стягнення на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 . Ця квартира на підставі іпотечного договору №63122 від 07 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Рівнеснкього міського нотаріального округу Олинець А.М. того ж дня за реєстровим номером 4532, була передана в іпотеку банку.
На підставі розділу 6 договору про надання споживчого кредиту № 11211525000 від 07 вересня 2007 року строк платежу з кредитом настав 11 вересня 2009 року. За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири АДРЕСА_1 , пропонувалося задовольнити вимоги Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» у сукупному розмірі 309 262,79 гривень, що складається з: сума простроченого платежу - 35 385,50 доларів 50 центів США, сума прострочених відсотків - 2 600,64 доларів 64 центів США , а разом - 37986,17 доларів 17 центів США; сума пені - 978,17 гривень 71 копійка; сума неустойки - 500,00 гривень; видатки по вчиненню виконавчого напису - 3 800 гривень.
Згодом, 08 серпня 2011 року, виконавчий напис повернуто стягувачу на підставі п.3 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження».
08 липня 2014 року виконавчий напис повернуто стягувачу на підставі на підставі п.9 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження».
01 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті виконавчого провадження на підставі п.1 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження».
30 січня 2018 року виконавчий напис повернуто стягувачу на підставі п. 9 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
З матеріалів справи вбачається, що 08 грудня 2018 року між банком як продавцем та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" як покупцем укладено договір купівлі прав вимоги за кредитами, включаючи і кредитні зобов'язання ОСОБА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. та зареєстрований в реєстрі за № № 2949 та 2950.
11 липня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія" укладено договір купівлі-продажу майнових прав №667/К, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою І.В. та зареєстрований в реєстрі за № 678.
15 липня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія" і ТОВ "ФК "Позика" було укладено договір купівлі-продажу квартири (серія і номер 186, виданий 15.07.2021, витяг № 266053843), за умовами якого товариство набуло право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 47,2 м2, житловою 26,7 м2.
Довідкою органу Центру надання адміністративних послуг № 24443 від 04 жовтня 2023 року щодо зареєстрованих осіб встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 відсутні зареєстровані громадяни, проте фактично проживає відповідач у справі.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2025 року у справі № 569/16045/24 визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі №934 від 15 лютого 2010 року, вчинений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Стрільчуком М.М., щодо стягнення з боржника - ОСОБА_1 заборгованості на користь Aкціонерного товариства "УкрСиббанк" у розмірі 309 262,79, 79 гривень.
Щодо вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на спірну двокімнатну квартиру, яка належить на праві власності ОСОБА_1 судове рішення не ухвалено.
Встановлено, що на час вирішення спірних правовідносин право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_4 припинилося.
Так, з витягу №266053843 про реєстрацію права власності на нерухоме майно, сформованого 15 липня 2021 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М., ТОВ «ФК «Позика» є власником квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. в реєстрі за № 186.
Вважаючи, що фактом свого проживання у спірній квартирі без відповідного речового права відповідач порушує право власності позивача на це житлове приміщення, у лютому 2024 року в суд звернулося ТОВ "ФК "Позика" з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення через виселення з квартири АДРЕСА_1 .
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із відсутності правових і фактичних підстав для задоволення вимог позивача, оскільки спірна квартира придбана частково за рахунок особистих коштів відповідача у справі, а саме розмір отриманого ОСОБА_1 кредиту склав 46 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті становило 232 300 гривень, тоді як вартість квартири згідно договору купівлі-продажу - 262 200 гривень.
При цьому ТОВ "ФК "Позика", ініціювавши спір про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , не вказало у позовній заяві іншого постійного житлового приміщення, яке відповідно до частини другої статті 109 ЖК України має бути надане особі одночасно з її виселенням.
З такими висновками погоджується колегія суддів.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі ст.ст. 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.
Отже, цією нормою закону встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно, - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як звернув увагу суд попередньої інстанції, спірна квартира придбана частково за рахунок особистих коштів позичальника, тобто ОСОБА_1 .
При цьому ТОВ "ФК "Позика", ініціювавши спірні правовідносини про виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 не вказувалося у позовній заяві іншого постійного житлового приміщення, яке відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР має бути надане особі одночасно з її виселенням.
З'ясовано, що сума отриманого ОСОБА_1 кредиту складала 46 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті склало 232 300 гривень, а вартість квартири згідно з умовами договору купівлі-продажу - 262 200 гривень, тобто відповідачем було внесено особисті кошти як різницю між вартістю спірної квартири та кредитом.
Приходячи до переконання про залишення оскаржуваного рішення без змін, колегія судідв бере до уваги, що відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 ст. 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині ст. 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
При цьому апеляційний суд зауважує, що виселення ОСОБА_1 зі спірного житлового приміщення стане для нього лише надмірним тягарем, який слід вважати непропорційним легітимній меті такого втручання. Тому у випадку застосування такого заходу не буде досягнуто справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства, що полягає у потребах загальної суспільної ваги, та потребами збереження фундаментальних прав особи, включаючи право на повагу до приватного життя, права на житло, і умов захисту основних прав людини.
Тому не заслуговують на увагу твердження автора апеляційної скарги про тривале і непропорційне втручання ОСОБА_1 у право мирного володіння майном, що гарантовано ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Щодо доводів апеляційної скарги про порушення норм процесуального права, то з ними не можна погодитися.
Так, згідно із абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак будь-яких фактів про процесуально-правові дефекти, що потягли би помилкове вирішення цивільно-правового спору, заявником надано не було, матеріали справи їх не містять, а апеляційним судом не було їх здобуто.
При цьому встановлено й відсутність обставин, які свідчили би про обов'язкове скасування судового рішення внаслідок існування підстав, передбачених ч. 3 ст. 376 ЦПК України.
Спростовуються правильністю висновків суду і посилання про помилкове застосування норм матеріального права, а також хибну оцінку обставин справи.
Необґрунтованими є аргументи заявника про помилкове застосування ст. 109 ЖК УРСР унаслідок неправильного ототожнення позову з виселенням у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки. Так, пред'явлення негаторного позову ТОВ "ФК "Позика" очевидно переслідує створення правових наслідків у виді виселення, оскільки позивач сам сформулював свої вимоги як усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення через виселення відповідача зі спірної квартири. Тобто ці обставини є взаємопов'язаними між собою.
Решта посилань автора апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення не ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону, а тому колегією суддів відхиляються.
У справі "Рябих проти Росії" (заява №52854/99, рішення від 24 липня 2003 року) Європейський Суд з прав людини зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень.
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Позика" - адвоката Цісар Ірини Валентинівни залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: С.В. Хилевич
Судді: С.О.Гордійчук
С.С.Шимків