08.04.2026 Справа № 756/5676/26
Ун.№756/5676/26
Пр.№ 2-о/756/283/26
про відмову у відкритті провадження у справі
08 квітня 2026 року суддя Оболонського районного суду м. Києва Майбоженко А.М., розглянувши матеріали заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: держава російська федерація в особі посольства російської федерації в України, Державне бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, Національна поліція України про встановлення факту, що має юридичне значення,
Заявник звернувся до суду з заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту неможливості використання заявником належного йому на праві власності нерухомого майна, яке залишилось на тимчасово окупованій території АР Крим, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупацією російською федерацією території АР Крим - житлової нерухомості загальною площею 33,9 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
У поданій заяві зазначає, що правоохоронними органами України, які визначені ним як заінтересовані особи, здійснюється досудове розслідування у кримінальних провадженнях №62025000000000876 від 26.08.2025, №72022000400000003 від 19.09.2022, №12024000000002158 від 22.10.2024, №42026110000000067 від 29.01.2026 та №72025001510000016 від 17.09.2025 щодо зокрема, але не виключно, пособництва державі-агресору. Правоохоронні органи здійснюють досудове розслідування також щодо нібито його статусу резидента у країні-агресорі, його зв'язків з російською федерацією, наявністю російського паспорту.
Вказує, що визнання факту, що має юридичне значення, а саме неможливості використання нерухомого майна на тимчасово окупованій території України, через що заявнику було автоматично та протиправно присвоєно податковий номер країни-агресора, дасть йому можливість зробити висновок, що такий факт тягне правові наслідки для заявника та вплине на предмет доказування у зазначених вище кримінальних провадженнях.
Частиною 1 ст.315 ЦПК України визначено перелік фактів, справи про встановлення яких можуть бути розглянуті судом.
Згідно ч.2 ст.315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20) зроблено висновок, що:
«ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи).
Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. Відносини виникли з приводу збирання й оцінки на предмет належності та допустимості доказу, отриманого у кримінальному провадженні. Тому розгляд заявлених вимог як позовних не може відбуватися за правилами жодного виду судочинства. Доводити недостовірність інформації, зафіксованої у довідці, протиправність складання останньої, неналежність і недопустимість доказів позивач має у кримінальному провадженні на відповідній стадії кримінального процесу, а не заявляючи позовні вимоги до органу, в якому працює інспектор, і до самого інспектора (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 808/3230/17 за позовом ЗОКЛ до ДАС про визнання протиправними дій ДАС з виділення інспектора ДАС, який є одним із відповідачів у справі № 333/6816/17, для участі у кримінальному провадженні № 42013080040000048 як спеціаліста з метою перевірки дотримання ЗОКЛ законодавства під час закупівель медичного транспорту й обладнання).
Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45)).
Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. Відсутність у позивача юридичної можливості спростувати інформацію, відображену у довідці, поза межами кримінального процесу є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи позивача про недостовірність відповідної інформації має перевірити суд у кримінальному провадженні, в якому дані, зафіксовані у довідці, є доказом».
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про захист честі, гідності та ділової репутації не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками для спростування інформації в листах слідчого направлених роботодавцю з повістками про виклик та/або спростування наявності в діях особи ознак кримінального правопорушення.
У поданій заяві заявник просить встановити факт, який має юридичне значення, доведеність якого може вплинути на предмет доказування у ряді кримінальних проваджень.
Отже, правовідносини у цій справі, з огляду на підстави і предмет заявлених вимог, не є цивільними, а виникли з приводу збирання й оцінки доказів у кримінальному провадженні, в процесі реалізації учасниками кримінального процесу своїх прав і повноважень. Тому розгляд заявлених вимог з підстав, наведених у заяві, не може відбуватися за правилами цивільного судочинства, а повинен здійснюватися особами шляхом реалізації своїх прав у кримінальному провадженні.
З огляду на викладене, приймаю рішення про відмову у відкритті провадження у цій справі.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. .186, 315 ЦПК України,
Відмовити у відкритті провадження в справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: держава російська федерація в особі посольства російської федерації в України, Державне бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, Національна поліція України про встановлення факту, що має юридичне значення.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення до Київського апеляційного суду
.
Суддя А.М.Майбоженко