07 квітня 2026 року
м. Хмельницький
Справа № 679/923/25
Провадження № 22-ц/820/595/26
Хмельницький апеляційний суд
в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Гринчука Р.С., Костенка А.М., П'єнти І.В.,
секретар судового засідання Дубова М.В.,
з участю представників сторін - адвокатів Омельчука С.Л., Плакси В.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 10 грудня 2025 року та на додаткове рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 18 грудня 2025 року, суддя Гавриленко О.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, про стягнення в порядку поділу майна подружжя компенсаційної суми, що вносилася на виконання кредитного зобов'язання,
встановив:
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення в порядку поділу майна подружжя 8000 дол. США в якості компенсації суми, сплаченої на виконання кредитного зобов'язання, та 22400,83 грн. за сплату в інтересах відповідача податку на доходи фізичних осіб за результатами річного декларування.
В обґрунтування позовних вимог вказав, що 27.10.2007 відповідач уклала договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
З метою виконання своїх зобов'язань за цим договором купівлі-продажу квартири в частині оплати її вартості, відповідачем 28.10.2007 укладено кредитний договір з АТ «Правекс банк» №1536-017/07Р від 27.10.2007, на строк до 27.10.2027, з лімітом кредитування 15000 дол. США, який було забезпечено договором іпотеки №5357 від 27.10.2007.
З 2014 року до 2023 рік він разом з ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За цей період у них народилося двоє дітей.
15.11.2019 він отримав від держави грошову компенсацію за належне йому для отримання житлове приміщення в сумі 311899 грн., що в еквіваленті становило 13000 дол. США.
Оскільки відповідач не мала можливості самостійно виконати свої зобов'язання за кредитним договором через відсутність коштів, він на підставі усних домовленостей з відповідачем здійснив оплату кредитної заборгованості останньої в сумі 8000 дол. США. Крім того, за рахунок його особистих коштів ОСОБА_2 сплатила ПДФО за результатами річного декларування в сумі 22400,83 грн.
Позивач зазначив, що в порядку поділу майна подружжя він має право на компенсацію суми, яка сплачена ним на виконання кредитного зобов'язання відповідача, а також на виконання зобов'язань відповідача зі сплати ПДФО за результатами річного декларування.
Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 10.12.2025 позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 4000 дол. США та 11200,42 грн. В решті позову відмовлено.
У мотивувальній частині свого рішення суд, зокрема, вказав на доведеність позивачем обставин щодо проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу. Так, за встановлених судом обставин справи, сторони з моменту реєстрації позивача в квартирі відповідача - 2015 рік, та до моменту його зняття з реєстрації - 2023 рік, проживали однією сім'єю, як «подружжя». При цьому, як зауважив суд, існування між сторонами договірних відносин щодо найму житлового приміщення, не спростовує їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як чоловіка та дружини.
В той же час, справа не містить достатніх та належних доказів на підтвердження позицій сторін щодо того, що ними виключно за рахунок особистих коштів було погашено кредит в сумі 8000 дол. США.
Посилання ОСОБА_2 на те, що у справі №679/1715/18 судом було встановлено обставини, які підтверджують відсутність між сторонами прав та обов'язків подружжя є безпідставними, оскільки відповідні обставини у даній справі судом не досліджувалися та не встановлювалися.
Додатковим рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 18.12.2025 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 850 грн.
Суд зазначив, що заявлені позивачем та відповідачем витрати, понесені ними у зв'язку із наданням правничої допомоги у розмірі 17500 грн. та 16650 грн. відповідно, є обґрунтованими та підтвердженими. При цьому, суд зауважив, що сторони не ставили під сумнів співмірність витрат на правничу допомогу один одного, і не заявляли клопотань про зменшення розміру цих витрат.
В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_2 просила його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування скарги зазначила, що спільні діти сторін не можуть бути єдиним доказом проживання однією сім'єю, як і оплата їх харчування.
Не можуть бути доказами також і фотознімки із зображенням сторін та їх дітей.
Позивач за договором найму проживав в належній їй квартирі, відтак проводив час з дітьми, сплачував рахунки за комунальні послуги.
Справа не містить належних та достатніх доказів проведення позивачем ремонту квартири відповідача власними силами та засобами.
Суд дійшов помилкового висновку про стягнення з неї половини коштів, сплачених для погашення кредитної заборгованості відповідача, оскільки згідно з показаннями свідка ОСОБА_3 8000 дол. США вона отримала від своїх родичів.
Сплата ОСОБА_1 податкового зобов'язання замість неї була подарунком позивача, тому стягнення відповідних коштів також є безпідставним.
В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду ОСОБА_2 просила його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у стягненні судових витрат ОСОБА_1 .
В обґрунтування скарги вказала, що договір з надання правничої допомоги, укладений позивачем з адвокатом, не містить порядку приймання наданих юридичних послуг. Представником позивача не доведено факту прийняття правничої допомоги позивачем у тому обсязі що ним заявлено у заяві.
В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_1 просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування скарги зазначив, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки його показанням, які він надав в якості свідка і в яких він послідовно та детально розповів суду про передачу ним власних коштів відповідачу на погашення її заборгованості по кредиту.
В суді представники сторін підтримали подані ними апеляційні скарги, проти апеляційних скарг один одного заперечили.
Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційних скарг ОСОБА_2 та залишення без задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом встановлено, що 10.02.2015 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір найму житлового приміщення, згідно з умовами якого ОСОБА_5 передала ОСОБА_1 в тимчасове безоплатне користування житлове приміщення у вигляді кімнати, площею 11,9 кв.м., в двохкімнатній квартирі АДРЕСА_1 . Згідно з п. 4 договору його укладено на невизначений термін. Наймач по вимозі наймодавця зобов'язаний звільнити займану квартиру не пізніше 3-х місячного терміну після вимоги, провівши поточний ремонт за свій рахунок або компенсує затрати на ремонт по ціні, погодженій наймодавцем (а.с. 141, т. 1).
На підставі вказаного договору найму житлового приміщення, 13.02.2015 позивач був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується даними паспорта позивача (а.с. 6, т. 1).
Квартира АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 27.10.2007, що також підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна №365674014 від 13.02.2024 (а.с. 7, 9 -12, т. 1).
В період з 2015 по 2017 рік у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується даними свідоцтв про народження серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 (а.с. 13, 14, т. 1).
27.10.2007 між ОСОБА_8 та АТ «Правекс банк» було укладено договір кредиту на строк до 27.10.2027, з лімітом кредитування 15000 дол. США (а.с. 119-126, т. 1).
На виконання вказаного договору, 27.10.2007 було укладено договір іпотеки, згідно з яким в іпотеку було передано квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 9-12, 112-118, т. 1).
ОСОБА_1 у 2019 році була виплачена грошова компенсація за належне йому для отримання житло в сумі 311899 грн., які ним 15.11.2019 було покладено на депозит у банку, а 02.03.2020 отримано готівкою в сумі 13326 дол. США (а.с. 47-49, т. 1).
Згідно з квитанцією АТ «Правекс Банк» від 03.11.2020, ОСОБА_2 було сплачено на користь банку 8000 дол. США, як поповнення рахунку для погашення її кредиту за договором №1536-017/07Р від 27.10.2007 (а.с. 50, т. 1).
29.06.2021 ОСОБА_1 за ОСОБА_2 сплатив податок з доходу за результатами річного декларування в загальній сумі 22400,83 грн. (а.с. 51, т. 1).
Згідно з довідкою АТ «Правекс банк» від 03.11.2020, станом на 03.11.2020 зобов'язання по вищевказаному кредитному договору виконано в повному обсязі (а.с. 8, т. 1).
Свідок ОСОБА_9 , яка є дружиною брата ОСОБА_1 , в судовому засіданні ствердила, що сторони жили тривалий період як дружина та чоловік, разом святкували сімейні свята. Вона з ОСОБА_2 разом їздили до батьків ОСОБА_1 , допомагати по господарству, позивач водив дитину до садочка, робив в квартирі ремонт, оскільки не всі кімнати у квартирі відповідача були придатні до житла. До закінчення ремонту сторони приблизно пів року проживали разом у найманій однокімнатній квартирі. Від позивача їй стало відомо, що він «викупив» квартиру відповідача у банку, оскільки в останньої була кредитна заборгованість. Погашення кредиту позивач здійснив за рахунок коштів, які він отримав як компенсацію за житло. При цьому, спочатку позивач хотів собі купити житло, але пізніше вирішив допомогти відповідачу.
Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що сторони тривалий час проживали як одна сім'я, він часто приходив до них в гості, до дітей позивач відносився, як батько. Йому було відомо про кредитну заборгованість відповідача за квартиру перед банком. Від позивача він дізнався, що в період з 2020 по 2021 роки ОСОБА_1 виплатив кредит ОСОБА_2 за рахунок коштів, які він отримав як компенсацію за житло.
Свідок ОСОБА_3 в судовому засіданні вказав, що кілька разів він був в гостях у сторін, оскільки його дружина є кумою ОСОБА_2 . У 2019-2020 роках він дав 8000 дол. США власних коштів для своєї дружини, яка мала передати їх відповідачу.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України).
Стаття 3 СК України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Таким чином, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №644/6274/16-ц (провадження №14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999, №5-рп/99, обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавством не передбачено вичерпного переліку членів сім'ї та визначено критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
У постанові від 03.07.2019 у справі №554/8023/15-ц (провадження №14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю у наведеному визначенню. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок іншого з подружжя, саме по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №588/350/15, від 19.03.2020 у справі №303/2865/17, від 23.09.2021 у справі №204/6931/20, від 30.06.2022 у справі №694/1540/20).
Взаємність прав та обов'язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з'ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім'єю спрямоване на довготривалі відносини (постанова Верховного Суду від 30.10.2019 у справі №643/6799/17).
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі №6-843цс17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17-ц (провадження №14-325цс18)).
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Отже, об'єктом права спільної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.
Водночас відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним до шлюбу; набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з вимогами статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, проте частина кредитного боргу сплачена подружжям у шлюбі, не має право ані на компенсацію частки вартості нерухомого майна, ані на певну частку нерухомості. У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов'язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум, що вносилися на виконання кредитного зобов'язання (постанова Верховного Суду від 12.06.2023 у справі №712/8602/19 (провадження №61-14809сво21)).
Найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 08.05.2023 у справі №753/1902/21).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/1, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19)).
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, проживання сторін однією сім'єю як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу підтверджено належними та допустимими доказами.
Так, на підтвердження довготривалих відносин притаманних подружжю суд першої інстанції правильно врахував, що у сторін за період спільного проживання, починаючи з 2014 року народилося двоє дітей, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач, вселившись за згодою відповідача в квартиру АДРЕСА_1 , 13.02.2015 зареєстрував у ньому своє місце проживання, сплачував комунальні послуги та харчування дітей, 29.06.2021 сплатив за ОСОБА_2 податкові зобов'язання у вигляді військового збору та податку на доходи фізичних осіб.
Крім того, на підтвердження наявності між особами відносин, притаманних подружжю, судом було досліджено та надано оцінку фотознімкам та показанням свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які фактично підтвердили проживання сторін однією сім'єю.
Доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 сплачував комунальні послуги як наймач, а решта обставин лише підтверджують виконання ОСОБА_1 батьківських обов'язків, в той час як саме по собі народження дітей не свідчить про відносини, притаманні сімейному подружжю, колегія суддів відхиляє, оскільки судом було надано правильну оцінку вказаним обставинам.
Стягуючи компенсацію позивачу половини суми, яка сплачена на виконання кредитного зобов'язання відповідача, суд обґрунтовано виходив із відсутності належних та достатніх доказів оплати кредитного зобов'язання відповідача позивачем виключно за рахунок своїх особистих коштів, як і сплату за рахунок особистих коштів відповідача.
В той же час, суд першої інстанції, помилково зазначивши, що на користь ОСОБА_1 , в порядку поділу спільного майна подружжя, також підлягає стягненню половина суми сплаченого податку на доходи фізичних осіб в розмірі 11200,42 грн., не врахував, що при поділі майна подружжя враховуються сплачені кошти на виконання кредитних зобов'язань, внаслідок яких одним з подружжям було набуто майно, в той час як сплата податкових зобов'язань є особистим обов'язком платника податку, і у випадку його несплати інший з подружжя не несе обов'язку зі сплати таких боргів.
За наведеного, враховуючи, що судом неправильно застосовано норми матеріального права, судове рішення в частині стягнення з ОСОБА_2 компенсації витрат у вигляді половини суми сплаченого податку на доходи фізичних осіб підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову.
Стосовно апеляційної скарги ОСОБА_2 на додаткове рішення колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до частин другої, третьої статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18).
Згідно з договором про надання правничої допомоги №29/04/25 від 29.04.2025, укладеним між ОСОБА_1 та АБ «Омельчук та партнери» в особі керівника бюро Омельчука С.Л., додатковою угодою №1 від 29.04.2025 до договору про надання правничої допомоги №29/04/25 від 29.04.2025, платіжними інструкціями №1908119834 від 06.05.2025 та №1966307266 від 07.07.2025, детальним описом наданої правничої допомоги у справі №679/923/25 за договором про надання правничої допомоги №29/04/25 від 29.04.2025, Мовчанюку В.М. АБ «Омельчук та партнери» надано правничу допомогу у даній справі вартістю 35000 грн.
Згідно з договором про надання правничої допомоги №15-07/25 від 15.07.2025, укладеним між ОСОБА_2 та адвокатом Плаксою В.А., актом приймання-передачі наданої правничої допомоги від 12.12.2025, детальним описом наданої правничої допомоги у справі №679/923/25, вартість послуг з правничої допомоги, наданих адвокатом Плаксою В. А. відповідачу ОСОБА_2 складає 33300 грн.
Згідно з частиною четвертою статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 137 ЦПК України, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Судом апеляційної інстанції установлено, що розмір витрат сторін на правничу допомогу підтверджено належними та допустимими доказами, в той же час як сторони, будучи ознайомленими із заявами один одного про стягнення витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції, не подали заперечення щодо такого розміру та відповідних клопотань про їх зменшення, про що правильно було зазначено судом першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 стосовно того що укладений з ОСОБА_1 договір про надання правничої допомоги не містить положень щодо прийняття наданих адвокатом послуг не спростовує надані на підтвердження понесених витрат докази.
За відсутності клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу в суду відсутні правові підстави для зменшення належно підтвердженого розміру таких витрат з власної ініціативи (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.12.2020 у справі №676/5537/19).
За встановлених обставин, враховуючи відсутність клопотань сторін щодо зменшення витрат на правничу допомогу один одного, колегія суддів дійшла висновку, що заявлені сторонами витрати у суді першої інстанції на правничу допомогу в розмірі 35000 грн. та 33300 грн., є обґрунтованими, доведеними та підлягають розподілу за наслідком розгляду справи.
Разом з тим, враховуючи, що рішення суду першої інстанції за наслідком перегляду судом апеляційної інстанції скасовано щодо частини задоволених позовних вимог, витрати з надання правничої допомоги сторонам підлягають розподілу судом апеляційної інстанції.
Так, відповідно до положень статті 141 ЦПК України, враховуючи, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково, стягнуто 172000 грн. за курсом НБУ 43 грн. за 1 дол. США, що складає 45,60% (172000 грн./377140 грн.*100%), з відповідача на користь позивача підлягає стягненню витрати по сплаті судового збору в суді першої інстанції в розмірі 1719,75 грн. (3771,40 грн.*45,60%/100%) та 15960 грн. (35000 грн.*45,60%/100%) витрат з надання правничої допомоги. З позивача на користь відповідача, відповідно, підлягають стягненню витрати з надання правничої допомоги в суді першої інстанції в розмірі 14785,20 грн. (33300 грн.*44,40%/100%).
Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково, а саме на 2,96% (11200,42 грн./377140 грн.*100%), з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору в суді апеляційної інстанції в розмірі 161,35 грн. (5451,15 грн.*2,96%). Враховуючи, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, судові витрати останнього, понесені в суді апеляційної інстанції, покладаються на нього.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_2 задовольнити частково.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 10 грудня 2025 року в частині стягнення з ОСОБА_2 11200,42 грн. податку на доходи фізичних осіб скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, про стягнення в порядку поділу майна подружжя компенсаційної суми, що вносилася на виконання зобов'язань зі сплати податку на доходи фізичних осіб, відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1719,75 грн. витрат зі сплати судового збору в суді першої інстанції.
Додаткове рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 18 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15960 грн. витрат з надання правничої допомоги в суді першої інстанції.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 14785,20 грн. витрат з надання правничої допомоги в суді першої інстанції.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 161,35 грн. витрат зі сплати судового збору в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08 квітня 2026 року.
Судді: Р.С. Гринчук
А.М. Костенко
І.В. П'єнта