Унікальний номер справи № 760/27631/23 Головуючий у суді першої інстанції -Ішуніна Л.М.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/1290/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
02 квітня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,
У листопаді 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив усунути йому перешкоди у здійсненні права власності квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 з указаної квартири.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 вересня 2019 року належить квартира АДРЕСА_1
Позивач зазначав, що вказана квартира належала його матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідачка перебувала у шлюбі з його братом ОСОБА_4 та вселилась до вищевказаної квартири, як член сім'ї у 2001 році і проживає дотепер.
Відповідачка розлучилася з ОСОБА_4 у 2019 році, який після розлучення залишив спірну квартиру, а ІНФОРМАЦІЯ_2 помер. Позивач вказував, що відповідачка не є членом його сім'ї, однак продовжує проживати у квартирі безпідставно.
Так, відповідачка не зареєстрована у спірній квартирі, продовжуючи проживати одноосібно у ній, не сплачує житлово-комунальні послуги, внаслідок чого утворилась заборгованість. При цьому, не надає ключі від квартири і не впускає власника, хоча повідомлена про те, що він бажає користуватися своєю власністю.
Таким чином, своїми діями відповідачка чинить йому перешкоди у користуванні власністю, тому звернувся до суду з указаним позовом та просив його задовольнити.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року позов задоволено.
Усунуто перешкоди ОСОБА_2 у здійсненні права власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 073,60 грн.
Не погодившись з таким рішенням суду, відповідачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом матеріальних норм права, просить скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що була правомірно вселена у спірну квартиру як дружина ОСОБА_4 з дозволу його матері, яка була власницею квартири.
Зазначає, що суд безпідставно не застосував до спірних відносин наслідків спливу строку позовної давності, оскільки позивач набув право власності на квартиру 13 вересня 2019 року, а з позовом звернувся лише у 2023 році.
Посилається також на те, що позовна заява не відповідає вимогам ст. 175 ЦПК України, а саме - у мотивувальній частині заяви йде мова про виселення ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення, в той час як у прохальній частині не вказано про виселення без надання іншого житлового приміщення. Крім цього, у позовній заяві не вказано, що позивачем не подано іншого позову до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив.
У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Пащенко В.М., який підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її з викладених підстав. Представниця позивача ОСОБА_2 - адвокат Богдан О.О. у судовому засіданні просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 вересня 2019 року, після смерті ОСОБА_3 (матері позивача), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 182899023 право власності на вказану квартиру зареєстровано за позивачем 30 вересня 2019 року.
Відповідачка ОСОБА_1 з 17 листопада 2000 року перебувала з ОСОБА_4 , який є братом позивача, у зареєстрованому шлюбі та була вселена до квартири, що на той момент належала на праві власності ОСОБА_3 , як член сім'ї.
У 2019 році шлюб між ОСОБА_4 та відповідачкою був розірваний, що сторонами не заперечувалось.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про народження від 21 червня 2022 року, виданим Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністертсва юстиції (м. Київ) серії НОМЕР_1 .
Згідно з відповіддю Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації за № 242/7 від 09 травня 2023 року у Реєстрі територіальної громади відсутня інформація про реєстрацію осіб за адресою: АДРЕСА_2 .
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 Житлового кодексу України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК України передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Під час вирішення питання про виселення члена сім'ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Згідно із частиною другою статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 ЖК України).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено
у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом
у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Однак згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов'як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.
Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.
У своїй апеляційній скарзі відповідачка посилається на неврахування судом першої інстанції сталої практики Верховного Суду, згідно з якою при розгляді питання про припинення права користування члена сім'ї власника житла суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін; при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Колегія суддів зауважує, що факт переходу права власності на будинок до іншої особи як такий не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі й колишніх.
Законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у 01 травня 2024 року по справі №442/7587/21.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 - член сім'ї колишнього власника квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , іншого житла не має та набула охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб.
Відповідно до відмітки у паспорті відповідачки, копія якого міститься у матеріалах справи, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для її виселення відсутні.
Виселення ОСОБА_1 може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов'язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров'я та доходів особи з інвалідністю, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
Суд не встановив достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав ОСОБА_2 як власника житла на користування квартирою, у якій він не проживає та не зареєстрований, шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_1 на повагу до житла.
З огляду на характер родинних відносин між ОСОБА_1 та колишньою власницею квартири, яка була матір'ю її чоловіка, та зважаючи на вказані у позовній заяві обставини, позивач як до, так і після прийняття спадщини був обізнаний про обтяження квартири правом користування житлом членів сім'ї колишнього власника, тобто позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті спадщини.
Отримана позивачем у спадок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання, а для відповідачки ОСОБА_1 спірна квартира є єдиним житлом, тому незалежно від правового режиму власності на квартиру це є достатньою підставою для того, щоб вважати її житлом відповідачки у розумінні статті 8 Конвенції.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири.
Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 у зв'язку із необґрунтованістю його вимог.
Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволення позову.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено 07 квітня 2026 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома