07.04.26
22-ц/812/870/26
Провадження №22-ц/812/870/26
Іменем України
07 квітня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання: Повертайленко Ю.В.,
за участю: відповідача ОСОБА_1 , його представника - адвоката Кузьміних І.М.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №490/7844/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана його представником адвокатом Кузьміних Інною Миколаївною, на рішення, яке ухвалив Центральний районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Гуденко Ольги Андріївни у приміщенні цього суду 12 лютого 2026 року, дата складання повного судового рішення не зазначена, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання дитини,
У вересні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання дитини.
Позов мотивований тим, що сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувають у шлюбі з 2023 року, на зараз подружніх відносин не підтримують, проживають окремо, спільного господарства не ведуть, позовна заява про розірвання шлюбу скерована на розгляд до Центрального районного суду міста Миколаєва. Після повномасштабного вторгнення військ рф та територію України дитина сторін ОСОБА_3 проживав разом з позивачкою за кордоном в Угорщині, куди остання була змушена у березні 2022 року виїхати з метою збереження життя та здоров'я дитини та має статус біженки до 04 березня 2026 року. Незважаючи на фактично припинені шлюбні відносини, спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини не було. Дитина неодноразово відвідувала батька в Україні, а в період з червня 2023 року по серпень 2024 року син сторін проживав разом з відповідачем, оскільки позивачка вирішувала питання працевлаштування в Угорщині та певний час працювала понаднормово, щоб забезпечити дитину всім необхідним. Після того, як графік роботи позивача став стабільним, остання забрала хлопчика до себе та влаштувала його до дитячого садочка. У 2025 навчальному році ОСОБА_3 був зарахований до 1 класу угорської школи. Мати ніколи не чинила перешкод у спілкуванні батька та сина. У будинку в Угорщині, де проживає позивачка разом з дитиною, є все необхідне для нормального розвитку останнього. В середині липня 2025 року позивачка за усною домовленістю віддала сина батькові в Україну для проведення спільного дозвілля за умови повернення дитину в кінці серпня, оскільки у хлопчика мав розпочатися навчальний процес. Дитину привезла в Україну ОСОБА_5 - матір відповідача. Проте ні батько, ні бабуся не повернули хлопця матері у визначений час, на прохання матері повернути дитину категорично відмовлялися, у зв'язку з чим позивачка 09 вересня 2025 року прибула в Україну з метою повернути дитину до безпечної країни, поновивши його сталі соціальні зв'язки та розпочати навчальний процес. Володіючи інформацією про місце проживання хлопчика в Україні, позивачка поїхала до відповідача, попередньо погодивши зустріч в телефонному режимі, проте відповідач повідомив, що дитина з ним не перебуває та, що хлопчик виїхав за кордон у супроводі бабусі, точну інформацію про місце перебування дитини повідомити відмовився, позбавивши матір можливості спілкуватися із сином. Позивачка, розуміючи, що втратила зв'язок з дитиною, невідкладно звернулася до органів поліції з відповідною заявою щодо сприяння в пошуках дитини, яку без її згоди вивезли за межі України, а також до органів Опіки та піклування. В результаті проведених поліцією розшукових заходів дитину не знайшли. Отже, відповідач без дозволу позивачки організував вивезення дитини у невідомому напрямку. Відповідач своїми діями ставить під загрозу моральний стан власного сина, не дозволяючи йому спілкуватися з матір'ю, хлопчик перебуває у стресовому стані, оскільки втратив зв'язок з рідною людиною, а враховуючи вік дитини, потреба в матері у нього є дуже вираженою. На думку позивачки, відповідач чинить по відношенню до неї та дитини психологічне насилля, оскільки забрав дитину у матері з порушенням установленого законом порядку, продовжує ігнорувати її прохання щодо повідомлення про точне місцеперебування дитини, чим викликає в останньої психологічні страждання. Поведінка відповідача викликає у позивача побоювання за власну безпеку та безпеку дитини, спричиняє емоційну невпевненість, завдає значної шкоди психічному здоров'ю останньої та психічному здоров'ю хлопчика, якого вимушено розлучили з матір'ю. Позивачка є відповідальною особою, здатна створити дитині максимально комфортні умови проживання та турбуватися про нього, забезпечивши відсутність постійних стресів, що пов'язані з неможливістю визначити місце проживання дитини в добровільному порядку, є офіційно працевлаштованою в Угорщині, має стабільний дохід та здатна забезпечити себе та дитину всім необхідним, має певний статус в країні перебування, не має проблем зі здоров'ям, на обліку у нарколога та психіатра не перебуває, до кримінальної відповідальності не притягувалася, у розшуку не перебуває. Відповідач при цьому не має офіційного працевлаштування, має нестабільний дохід, у власності нерухомого та рухомого майна не має, а також має проблеми зі здоров'ям.
Посилаючись на викладене та враховуючи усі фактичні обставини та схильність відповідача змінювати місце проживання дитини без погодження матері, позивачка просила визначити місце проживання дитини разом з нею за адресою її місця проживання.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача - адвокат Кузьміних І.М. зазначала, що в березні 2022 року позивачка разом із спільним сином відповідача виїхала за межі України. З того часу шлюбні відносини між ними, як подружжям, фактично були припинені. Незважаючи на це вони мали спільне порозуміння щодо виховання сина і його бажання проживати з обома батьками по-черзі. За бажанням дитини він проживав з березня 2022 року по червень 2023 оку. з позивачкою, а з червня 2023 року по серпень 2024 року та з липня 2025 року по вересень 2025 року - з відповідачем. Кожен із батьків ніяким чином не перешкоджав дитині у спілкуванні з іншим з батьків. З дозволу позивачки мати відповідача виїхала з онуком за кордон на відпочинок. Строки перебування дитини у відповідача, в тому числі з бабусею за межами України, попередньо не обговорювались. У серпні 2025 року, коли дитина з бабусею перебувала за кордоном на відпочинку, позивачка почала вимагати термінового повернення їй дитини, однак через запланований і попередньо оплачений бабусею відпочинок, вони повернулися на тиждень пізніше, ніж того вимагала позивачка. При цьому вона відмовилась пояснювати свою поведінку і таку терміновість повернення дитини. По поверненню на територію України дитину якнайшвидше було передано позивачці, хоча їх спільний син виявляв бажання ще залишитись у батька і не хотів повертатись за кордон. Про бажання позивача віддати сина до угорської школи відповідач дізнався із змісту позовної заяви Володіючи цією інформацією раніше, строк перебування дитини у відповідача був би відповідно коротшим, щоб не перешкоджати дитині у навчанні. Дитина зареєстрована за місцем реєстрації позивача, що підтверджується відповідними документами, доданими до позовної заяви. Відповідач є військовослужбовцем, учасником бойових дій, за такого, проти задоволення позовних вимог про визначення місця проживання дитини з позивачкою не заперечує.
23 грудня 2026 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради надав висновок про недоцільність визначення місця проживання дитини з матір'ю.
Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 12 лютого 2026 року позовні вимоги задоволенні.
Визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його матір'ю ОСОБА_2 за адресою її місця проживання та стягнуто на її користь з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211 грн 20 коп.
Рішення суду мотивовано тим, що пред'явлення ОСОБА_2 позову про визначення місця проживання дитини з матір'ю, а також звернення нею у серпні 2025 року до правоохоронних органів з приводу самовільної зміни батьком місця перебування дитини дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини, а відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачкою не дає підстав стверджувати відсутність предмета спору у справі. Врахувавши інтереси малолітньої дитини сторін, його тривале проживання з матір'ю, формування сталих соціальних зв'язків за місцем її проживання, права та інтереси на гармонійний розвиток та належне виховання, а також дотримуючись балансу між інтересами дітини, правами батьків на виховання дітей і обов'язком батьків діяти в їх інтересах, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір'ю, оскільки це відповідає найкращому забезпеченню інтересів ОСОБА_3 . Суд також звертає увагу на те, що визначення місця проживання дитини із матір'ю не впливає та не обмежує можливостей батька щодо участі у вихованні та фінансовому забезпеченні сина.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Кузьміних І.М. просить рішення суду скасувати та закрити провадження у справі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов про визначення місця проживання сина разом із ОСОБА_2 , оскільки останньою не доведено, що її права порушені, а відповідно до вимог частини 1 статті 4 ЦПК України, частини 1 статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Адвокат зазначає, що фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір'ю дитини, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Батько дитини не вимагав та не вимагає зміни її місця проживання, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з сином, а навпаки до матеріалів справи додано копії переписки позивача і матері відповідача, яка сама по собі спростовує необізнаність позивача про те, що дитина полетіла відпочивати з бабусею та іншими онуками за кордон. Отже, представник наголошує, що спору між сторонами щодо визначення місця проживання дитини на час розгляду справи немає.
Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористалися.
Заслухавши доповідь судді, пояснення відповідача та його представника, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.
Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частиною 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону.
Як установив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 16 травня 2023 року вони уклали шлюб, який зареєстрований Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, актовий запис № 120 (а.с. 13, 14).
Сторони не заперечують, що на час звернення до суду із позовом та розгляду справи проживають окремо, спільного господарства не ведуть.
Після припинення сімейних відносин сторін син залишився проживати з матір'ю, разом з якою виїхав до Угорщини, в якій остання отримала статус біженця (а.с 37-40).
На день ухвалення рішення судом першої інстанції дитина проживає разом з матір'ю в м. Мішкольц, Угорщина, відвідує угорсько-англійську двомовну школу, є учнем першого класу з 2025 року, до цього він відвідував заклад дошкільної освіти (а.с. 37-40).
Матір'ю створені належні умови для проживання дитини.
Позивачка офіційно працевлаштована, отримує заробітну плату (а.с. 24-28).
Звертаючись із позовом, свою вимогу про визначення місця проживання з нею, ОСОБА_2 обґрунтувала тим, що їхній з відповідачем син ОСОБА_3 постійно проживає з нею в Угорщині, де відвідував заклад дошкільної освіти, а з осені 2025 року мав навчатися у школі. За домовленістю сторін влітку 2025 року син перебував з відповідачем, який в обумовлений сторонами строк дитину до матері не повернув.
Як встановив суд першої інстанції, на день ухвалення рішення відповідач ОСОБА_1 повернув сина позивачці.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (стаття 7 Конвенції про права дитини).
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У відповідності до статті 5 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
У відповідності до частини другої статті 54 СК України усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Приймаючи рішення в інтересах дитини, суд має враховувати право дитини мати і зберігати стосунки з обома батьками.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша статті 160 СК України).
Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати інтереси батьків.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об'єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах (зокрема, постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20).
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 вказано, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування.
При вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини суди враховують спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; стосунки між дитиною і батьками в минулому; бажання батьків бути опікунами; збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання, школу, друзів; бажання дитини; безпекові питання. Органам державної влади слід враховувати чи страждатиме дитина через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки одного з батьків.
Таким чином, обставини, встановлені у результаті детальної та поглибленої оцінки конкретної сімейної ситуації та фактори фактичного, емоційного, психологічного, матеріального та медичного характеру приводять правила щодо визначення місця проживання малолітньої дитини судом в дію.
У справі, яка переглядається, відповідач у відзиві на позовну заяву не заперечував, що влітку 2025 року сталося непорозуміння з позивачкою щодо термінів повернення до неї сина, але наполягав на тому, що конфлікт вичерпано і не заперечував проти задоволення позову, визначення місця проживання дитини з позивачкою.
Відповідно до положень частин 4-6 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Згідно висновку Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 23 грудня 2025 року орган опіки та піклування вважає недоцільним визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір'ю ОСОБА_2 через відсутність спору між батьками (а.с. 93-96).
Вирішуючи позов ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, суд першої інстанції не погодився з висновком органу опіки та піклування, виходив з наявності між сторонами спору щодо визначення місця проживання сина, відповідно, вважав, що права позивачки підлягають судовому захисту.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та відхиляє аргументи апеляційної скарги про відсутність між сторонами спору та наявності через це підстав для закриття провадження у справі.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Постанова Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21) виснував, що «предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
Суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.»
У постанові від 04 квітня 2024 року у справі № 501/1786/22 (провадження № 61-16857св 23) було зазначено, що «Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій про те, що в цій справі відсутній спір між батьками з приводу визначення місця проживання дитини та зауважує, що: по-перше, у випадку, коли суд уважає, що в справі відсутній предмет спору, то своєю ухвалою закриває провадження в справі (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України), а не відмовляє в задоволенні позову; по-друге, відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою.
Натомість у справі, яка переглядається, саме по собі пред'явлення ОСОБА_7 позову про визначення місця проживання дитини з матір'ю, а також пред'явлення ОСОБА_8 позову у справі № 501/4072/21 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення участі батька у спілкуванні з дитиною дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини. Відповідач в судах попередніх інстанцій наголошував на тому, що не заперечує проти проживання дитини разом з позивачкою, проте лише до досягнення дитиною десяти років. Водночас позивачка зазначала про неможливість врегулювання з відповідачем питання щодо визначення місця проживання дитини та неможливість у зв'язку з цим виконувати певні дії стосовно малолітньої дитини, у зв'язку з чим вона й звернулася до суду з цим позовом.
Верховний Суд наголошує на тому, що надання органом опіки та піклування, висновку про доцільність визначення місця проживання дітей з матір'ю не свідчить про те, що між сторонами відсутній спір. Відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі».
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц (провадження № 61-1807св20).
У справі, яка переглядається, з висновку Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 23 грудня 2025 року вбачається, що з 2022 року дитина проживає з матір'ю за кордоном, проте весь цей час у батьків не було спору, батько спілкувався з сином, бабуся по лінії батька забирала дитину та привозила до України для спілкування з батьком. В серпні 2025 року у них дійсно виник конфлікт, оскільки батько був незадоволений способом життя матері, її новим чоловіком, але розуміючи прив'язаність дитини до матері, повернув дитину матері, вважає, що на теперішній час спір щодо місця проживання дитини вичерпано, а спосіб своєї участі у вихованні дитини батько в подальшому має бажання врегулювати.
Наведене свідчить про те, що між сторонами існував конфлікт (спір) щодо місця перебування (проживання) дитини, а відповідач має намір також визначити порядок своєї участі у виховання дитини.
І такі обставини щодо наявності конфлікту між сторонами у зв'язку із неповерненням дитини до матері влітку 2025 року підтверджують сторони у своїх заявах по суті спору та звернення позивачки до правоохоронних органів (а.с. 18-19, 21-23).
Наведене доводить, що між сторонами дійсно існує спір про місце проживання сина і повернення його відповідачем до матері після подання до суду позову, не свідчить про відсутність предмету спору, оскільки правовідносини між сторонами щодо виконання ними батьківських обов'язків та користування правами батьків щодо спільної дитини не припинені, є тривалими, тому потребують урегулювання і суд першої інстанції мав підстави для вирішення спору по суті, розглянув його та задовольнив позовні вимоги ОСОБА_2 .
За такого суд першої інстанції правильно вважав, що висновок органу опіки та піклування у цій справі є необґрунтованим, суперечить встановленим обставинам щодо наявності між сторонами неврегульованих питань щодо виховання сина і місця його проживання. а тому не відповідає інтересам дитини.
Відповідач не заперечував в суді першої інстанції і не викладає в апеляційній скарзі наявність обставин, які виключають проживання сина сторін з позивачкою.
Так, малолітній ОСОБА_3 проживає з матір'ю в Угорщині, яка забезпечує йому повний і гармонійний розвиток та рівень життя, необхідний для такого розвитку; дитина відвідує навчальний заклад, має відповідні соціальні контакти, а мати має дохід та здатна забезпечити дитину усім необхідним, має житло, в якому створила умови для гармонійного розвитку, проживання, навчання і виховання дитини.
Тому колегія суддів погоджується з висновком суду про визначення місця проживання малолітнього сина сторін з матір'ю.
Колегія суддів також враховує, що батько дитини не заявляв зустрічних позовних вимог про визначення місця проживання з ним сина, який фактично проживає з матір'ю, та у своєму відзиві зазначав, що він не заперечував, щоб дитина проживала разом з матір'ю.
Оскільки суд першої інстанції повно та всебічно, на підставі зібраних у справі доказів встановив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дотримавшись вимог процесуального закону, та ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову, в силу статті 375 ЦПК України відсутні підставі для його скасування.
За такого апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
В цій справі з огляду на результати апеляційного перегляду відсутні підстави для розподілу судових витрат, які покладаються на відповідача
Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана його представником адвокатом Кузьміних Інною Миколаївною, залишити без задоволення, рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 12 лютого 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Л.М. Царюк
Ж.М. Яворська
Повна постанова складена 08 квітня 2026 року