08 квітня 2026 року м. Рівне№460/16917/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Нор У.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), у якому просить:
- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у звільненні з військової служби ОСОБА_1 на підставі абзацу 6 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» за сімейними обставинами, у зв'язку із самостійним вихованням та утриманням дитини віком до 18 років.
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити з військової служби солдата ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі абзацу 6 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», за сімейними обставинами, у зв'язку з самостійним вихованням та утриманням дитини віком до 18 років. Свої вимоги мотивує тим, що він самостійно виховує малолітню дитину віком до 18 років, а тому має право на звільнення з військової служби на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 17 липня 2025 року у справі №725/4733/25, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано та встановлено факт того, що Позивач самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 Відповідно до пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. У зв'язку із чим, 29 серпня 2025 року, з метою належного догляду за своєю дитиною, реалізуючи законне право на звільнення від проходження військової служби передбаченого ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», позивач подав рапорт на ім'я начальника курсу-старшого викладача військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі абз. 6, п. 3, ч. 12, ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу. 03 вересня 2025 року військовою частиною НОМЕР_1 було надано відповідь, у якій командування військової частини відхиляє рапорт ОСОБА_1 . У своїй відповіді військова частина НОМЕР_1 зазначила, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері, а тому відсутні визначені підстави для висновку про те, що виховання здійснюється позивачем одноособово. Однак, до поданого рапорту ОСОБА_1 були додані документи, що в повному обсязі відповідають вимогам чинного законодавства. Перелік цих документів відповідає переліку, визначеному відповідним наказом Міністерства оборони України, який регламентує порядок та умови звільнення військовослужбовців з військової служби. Зміст і форма поданих матеріалів відповідають установленим критеріям належності та допустимості, а їх наявність підтверджує наявність у Позивача правових підстав для звільнення з військової служби. Подання цих документів разом із рапортом свідчить про дотримання військовослужбовцем ОСОБА_1 визначеної процедури та правильну реалізацію ним свого права на звільнення з військової служби. Просить суд задовольнити позовні вимоги повністю.
Ухвалою суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення вказаної ухвали для надання відзиву на позов.
У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позов, у якому зазначено, що позивач не надано доказів, які б свідчили про самостійне виховання дитини до 18 років, зокрема, встановлення факту одноосібного виховання дитини, тому у військової частини наявні правові підстави вважати відмову ОСОБА_1 у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби на підставі п.п. г) п.2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" обгрунтованою та законною. Відповідач просить суд відмовити в задоволенні позову повністю.
Від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій зазначено, що позивач виконав у повному обсязі свої обов'язки: подав передбачені документи та належно довів обставини, з якими закон пов'язує право на звільнення. Отже, підстави для звільнення позивача з військової служби на підставі абз. 6 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» є доведеними, а заперечення відповідача з приводу відсутності відомостей про позбавлення батьківських прав та відібрання дитини - юридично незначущими та такими, що не впливають на висновок про наявність підстав для звільнення. Просить суд задовольнити позов повністю.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
Згідно із довідкою ВЧ НОМЕР_3 від 03.07.2025 №4170 солдат ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період у ВЧ НОМЕР_1 .
Відповідно до свідоцтва про народження, виданого Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області 01.08.2017, серії НОМЕР_4 , батьками ОСОБА_4 30.07.2017 є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Рішенням Чернівецького районного суду Чернівецької області від 17.07.2025 у праві №725/4733/25, яке набрало законної сили. Позовну заяву ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , до ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , про розірвання шлюбу - задоволено повністю.
Розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 13 квітня 2009 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 441.
Неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його самостійному вихованні та утриманні.
29 серпня 2025 року, з метою належного догляду за своєю дитиною, реалізуючи законне право на звільнення від проходження військової служби передбаченого ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», позивач подав рапорт на ім'я начальника курсу-старшого викладача військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі абз. 5, п. 3, ч. 12, ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
До рапорту були додані наступні документи:
1. Копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 ОСОБА_6 .
2. Копія рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 17.07.2025 року у справі №725/4733/25 із відміткою про набрання законної сили.
03 вересня 2025 року військовою частиною НОМЕР_1 було надано відповідь, у якій командування військової частини відхиляє рапорт ОСОБА_1 . У своїй відповіді військова частина НОМЕР_1 зазначила, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері, а тому відсутні визначені підстави для висновку про те, що виховання здійснюється позивачем одноособово.
Вважаючи такі дії відповідача щодо не звільнення з військової служби як батька, який самостійно виховує малолітню дитину віком до 18 років, протиправними, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами 1, 2 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/202, затвердженим Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався.
Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12 травня 2015 року № 389-VIII.
Указом Президента України "Про загальну мобілізацію" від 24.02.2022 року №69/2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII), а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно із ч.ч. 1-2 ст.1 Закону №2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно із пунктом 2 ч.6 ст.2 Закону №2232-XII статті передбачено, що одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Зокрема, п.п. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII передбачено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Згідно із абз. 5 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Відповідно до частини 7 статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затверджено Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008 (далі - Положення №1153/2008).
Відповідно до пункту 233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Судом встановлено, що позивач звернувся до командира ВЧ НОМЕР_1 із рапортом про звільнення з військової служби на підставі абзацу п'ятого пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". Як підставу для звільнення до рапорту було додане копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 ОСОБА_6 та копію рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 17.07.2025 року у справі №725/4733/25 із відміткою про набрання законної сили.
Суд зазначає, що в рішенні суду зазначено, що неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його самостійному вихованні та утриманні.
При цьому, питання щодо позбавлення батьківських прав будь-кого із батьків зазначеним судовим рішенням не вирішене.
Суд звертає увагу, що Законом України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-ІІІ визначено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України №2402-III від 26.04.2001 "Про охорону дитинства" (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно з ч. 1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
За змістом ч. 1-2 ст. 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ч.1-2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Факт відсутності участі батька або матері у вихованні дитини може бути підтверджений судом виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Отже, проживання батьків дитини окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним з них не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини. Не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від обов'язку та не позбавляє права брати особисту участь у вихованні дитини.
При цьому, згідно п. 2 ч. 1 ст. 164 Сімейного кодексу України ухилення батьків від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти є підставою для позбавлення батьківських прав.
Тобто, факт відсутності участі батька або матері у вихованні дітей може бути підтверджений рішенням суду під час вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
В постанові від 13.06.2018 за результатами розгляду справи № 822/2446/17 Верховним Судом викладено позицію про те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Проаналізувавши норми Сімейного кодексу України, Верховний Суд дійшов висновку, що лише рішення суду щодо позбавлення особи батьківських прав є підтвердженням факту самостійного виховання дитини одним з батьків. Правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, однак Верховний Суд вбачає можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого є у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів».
Таким чином, для набуття статусу одинокий батько, необхідні дві умови: не перебування у шлюбі; виховання та утримання дитини самим батьком, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На думку суду, законодавець, визначаючи підставою звільнення з військової служби під час воєнного стану - самостійне виховання дитини віком до 18 років, мав на увазі ситуацію, коли батько є єдиним опікуном у дитини.
Суд вважає, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дітей, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей.
Таким чином, проживання батьків окремо, визначення місця проживання дітей із батьком, не є належними обставинами, які підтверджують самостійне виховання батьком дитини та не може бути підставою для звільнення особи відповідно до пп. "г" пункту 2 частини 4 та абз. 5 п. 3 ч. 12 статті 26 Закону № 2232.
Позивачем не надано доказів позбавлення матері - ОСОБА_2 батьківських прав, чи визнання безвісно відсутньою, відсутні будь-які фактичні дані, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків.
Тобто, рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 17.07.2025 року у справі №725/4733/25 не може бути беззаперечним доказом встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем неповнолітньої дитини, оскільки в зазначеному рішенні не встановлено жодних фактів щодо матері дитини (визнана судом безвісно відсутньою, оголошена судом померлою, або судовим рішенням позбавлена батьківських прав).
Крім того в рішенні Чернівецького районного суду м. Чернівці від 17.07.2025 року у справі №725/4733/25 взагалі не надавалася оцінка та не досліджувалися будь-які факти та докази, що свідчать про неналежне виховання та утримання ОСОБА_2 своєї дитини. Мотивація вказаного рішення суду зводиться до взаємної згоди подружжя щодо визначення порядку і умов виховання батьками спільної дитини.
Враховуючи зазначене вище суд вважає, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Отже, враховуючи вищевикладене, відповідач правомірно відмовив позивачу у звільненні з військової служби на підставі п. 3 ч. 12 статті 26 Закону №2232-XII, оскільки останній не підтвердив самостійне виховання та утримання дитини віком до 18 років.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На підставі вищенаведеного, суд приходить до висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, діяв на підставі та у спосіб, визначений Конституцією та Законами України, тому у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.
Враховуючи вимоги статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, звільнення позивача від сплати судового збору та відсутність підстав для задоволення позову, судові витрати по справі не розподіляються.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 08 квітня 2026 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_5 )
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_4 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_6 )
Суддя У.М. Нор