31 березня 2026 року
м. Харків
справа № 953/4823/21
провадження № 22-ц/818/86/26
Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Тичкової О.Ю.,
суддів - Маміної О.В., Мальований Ю.М.
за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Межева Інна Миколаївна
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2024 року із запереченнями на ухвали Київського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2023 року та від 16 жовтня 2024 року у складі судді Губської Я.В.,-
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, після уточнення від 15.07.2021 ( т.1 а.с. 80 - 83 ) про встановлення факту проживання однією сім'єю та виділ частки у спільному домоволодінні.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її цивільний чоловік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач зазначає, що з ОСОБА_3 вони жили у цивільному шлюбі з 16 жовтня 2009 року по день його смерті. Спадкова справа після його смерті відкрита приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Межевою І.М. Спадкоємцем першої черги є донька померлого ОСОБА_2 , 1977 р.н., яка звернулась з оформленням спадщини після смерті ОСОБА_3 . Позивач та померлий мешкали постійно однією сім'єю за адресою АДРЕСА_1 та вели спільне господарство, піклувались один за одним, робили ремонт та добудову, мали спільний сімейний бюджет: померлий чоловік отримував невелику пенсію, позивачка отримувала пенсію та гроші за оренду земельних ділянок у розмірі близько 30000 грн на рік. Спірний будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 цивільний чоловік купив за власні кошти в 1974 року. Позивач зазначила, що проживає у спірному домоволодінні, слідкує за ним, прибирає будинок та прилежну територію до нього, сплачує усі комунальні платежі. Дочка померлого цивільного чоловіка не проти мого проживання у спірному домоволодінні. За кошти позивача та дочки ОСОБА_2 були влаштовані похорони ОСОБА_3 , до смерті її цивільного чоловіка вони часто спілкувалися та приходили один до одного. Позивач стверджує, що з цивільним чоловіком на сумісні кошти, а більшою частиною на кошти позивачки зробили у будинку капітальний ремонт, а саме: штукатурили в будинку стіни, змінили металопластикові вікна, клеїли шпалери, змінили паркан, робили ремонт гаражу, змінили труби опалення у З кімнатах. Добудували прибудову до літньої кухні В1 та тамбур в 2016 році. Тобто фактично за період спільного проживання сторін однією сім'єю, за рахунок позивача було відновлено, побудовано та здійснено суттєві поліпшення всього домоволодіння за адресою: по АДРЕСА_1 . З цих підстав позивач вважає, що домоволодіння є спільною частковою власністю. Просить суд визнати за нею право власності на частку у спільному будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 відповідно до вартості здійснених нею особисто поліпшень та прибудови до будинку.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що доводи позивачки щодо спільного його проживання з ОСОБА_3 , тобто постійного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, не знайшли свого підтвердження. ОСОБА_1 не надано суду достатніх, належних, допустимих та достовірних доказів про наявність у них сімейних стосунків, спільного сімейного господарства, як і про належність померлому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, позивачкою не доведено факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем ОСОБА_3 , у зв'язку з чим суд дійшов до висновку про відмову у визнанні за позивачем права власності на частку спірного будинку.
Ухвалами від 20.02.2025 апеляціним судом вирішено, що розглядати апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2024 року разом із запереченнями на ухвали Київського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2023 року про відмову відкладення засідання на час військового стану, від 16 жовтня 2024 року про відмову призначення судової будівельно-технічної експертизи.
Ухвали мотивовані тим, що тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку разом з рішенням суду.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просила рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Також просила скасувати ухвали Київського районного суду м. Харкова від 21 квітня 20224 та від 16 жовтня 2024 року.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив принцип змагальності сторін, оскільки було відмовлено у задоволенні клопотань. Відмова суду у відкладенні розгляду справи в умовах військового стану позбавила апелянта реальної можливості повноцінно захистити свої права. Тому у даному випадку суд формально підійшов до питання про відкладення справи, не оцінивши реальні перешкоди участі апелянта у процесі. Не проведення експертизи в свою чергу унеможливило надати суду належні та допустимі докази вартості здійснених позивачкою ремонтних робіт. Також суд не надав належної оцінки доказам які надані позивачкою. Вважає, що рішення суду належним чином не вмотивоване, зроблені судом висновки не відповідають обставинам у справі.
24.03.2025 представник ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу в якій просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Зазначила, що суд обґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, оскільки позивачем не наведено підстав для її проведення. Позивачкою не надано доказів спільного проживання з ОСОБА_3 у сімейних стосунках.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника, пояснення представника відповідачки, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи 26.06.1974 року ОСОБА_3 придбав будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажи від 26.06.1974 року (а.с. 16-17). Згідно штампу КП «ХМБТІ» Харківської міської про зареєстровані права на об'єкт нерухомого майна з вбачається, що житловий будинок з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_2 , зареєстровано за ОСОБА_3 .
Назву «вулиця Правдинська» змінено на « АДРЕСА_1 » згідно з розпорядженням Харківського міського голови №7 від 02.02.2016 «Про перейменування об'єктів топоніміки м. Харкова» на підставі рішення 4 сесії 7 скликання Харківської міської ради № 156/16 від 24.02.2016 «Про впорядкування найменувань об'єктів топоніміки м. Харкова».
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 виданого Виконавчим комітетом Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області. (а.с. 7).
Згідно листа Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області від 27.01.2021 №02-21/52 позивач була заявником державної реєстрації смерті за місцем поховання ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 6).
Згідно звіту про оцінку будинку АДРЕСА_1 від 01.10.2021 виконаною ТОВ «Харківська інвестеційна агенція нерухомості» ринкова вартість об'єкту на дату оцінки без урахування ПДВ становить 928 140 грн, вартість поліпшення на загальну суму - 56 536 грн, вартість о'єкта літ. «В» складає 216 620 грн (т.1 а.с.115-154).
Позивачем надано до суду копію технічного паспорту на будинок АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 138-140).
ОСОБА_1 подала заяву до Харківського міського нотаріального округу, щодо видачі на її ім'я свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 . Постановою від 01.04.2021 №71/02-31 приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Межева І.М. відмовила ОСОБА_1 у чиненні нотаріальний дій у зв'язку з тим, що остання не надала документи, що підтверджують родинні стосунки з померлим (т. 1 а.с.27).
З матеріалів копії спадкової справи, що надана приватним нотаріусом ХМНО Межевою І.М. на виконання ухвали суду вбачається, що із заявою про прийняття спадщини після смерті батька звернулася відповідач ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 (цивільна дружина), його колишня дружина ОСОБА_5 та з заявою про відмову від спадщини на користь ОСОБА_6 звернулася дочка померлого ОСОБА_7 . Відповідно до інформаційної довідки з реєстру територіальної громади міста Харкова, станом на дату смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
04.09.2023 Київським районним судом м.Харкова у рішенні по цивільній справі №953/9926/21 відмовлено ОСОБА_5 , колишній дружині ОСОБА_8 , що перебувала в шлюбі з померлим з 15.12.1973 до 03.11.1981 у визнанні права власності на частину будинку АДРЕСА_1 , в тому числі з підстав ненадання доказів про належність померлому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до копії паспорту позивачки ОСОБА_1 , вона з 05.04.1988 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . (а.с.13 звор) та з 01.04.2005 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4.
У суді апеляційної інстанції в якості свідків були допитані ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які були сусідами позивача. Зазначили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 мешкали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, називали один одного чоловіком та дружиною.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)).
При цьому суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів враховує, що у справі, яка переглядається, предметом позову є встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю та виділ частки у майні пропорційно вартості поліпшень цього майна зроблених за рахунок співвласників.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Тобто і для «фактичного подружжя» повинні бути характерними усі ознаки сім'ї, передбачені 3 СК України, а саме: спільне проживання, спільний побут та наявність взаємних прав та обов'язків.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено.
Вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю позивачкою заявлена з певною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін.
Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
Для визначення осіб такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбане спірне майно.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц виснувала, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати в сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування в таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року в справі 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду України в постанові від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15, Верховного Суду від 29 січня 2025 року в справі № 175/1233/18 28 серпня 2024 року в справі № 756/5826/21 та ін.
Для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2025 року в справі № 361/5996/19, від 18 грудня 2024 року в справі № 185/11061/21, від 18 жовтня 2023 року в справі № 201/11673/20 та ін.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі собою, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 694/1540/20, від 23 вересня 2021 року в справі № 204/6931/20 та ін.).
Згідно ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. (стаття 1259 ЦК України)
Згідно ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері (ст. 1262 ЦК України). У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК України). У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (1264 ЦК України).
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 є спадкоємцем четвертої черги на спадкування за законом.
За приписами ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Наведена норма свідчить, що справедливий та своєчасний розгляд спорів судами є нерозривними поняттями, а комплексне дотримання судами цих вимог сприяє утвердженню верховенства права у суспільстві.
За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов'язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
Згідно з Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року "Про введення воєнного стану в Україні" із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб введено в Україні воєнний стан, який в подальшому продовжено станом на теперішній час.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 липня 2022 року у справі № 260/4504/20, - за загальним правилом при вирішенні питання щодо можливості відкладення розгляду справи в період дії воєнного стану на підставі поданої учасниками судового процесу заяви суд залежно від інтенсивності бойових дій на певній території, загальної воєнної ситуації як в країні, так і в певному регіоні, де знаходиться суд, або учасник справи (його представник), поведінки суб'єктів владних повноважень, що мають компетенцію в сфері повідомлень щодо ризиків перебування на певній території (об'єкті нерухомості) та ін, має дотримуватися балансу між безпекою суддів, працівників апарату, учасників справи та дотриманням процесуальних прав учасників справи і засад судочинства. При цьому врахуванню підлягають попередня поведінка учасника справи, можливість розгляду справи за відсутності представників сторін, можливість прибути у судове засідання та скористатися правом участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі №296/9824/19 (провадження №61-13685св20).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З урахуванням того, що справа перебуває у провадженні суду з березня 2021 року та неодноразово призначалася до розгляду, а саме на 28 квітня 2021 року, 29 липня 2021 року та 06 жовтня 2024 року, судова колегія зазначає, що позивачка була завчасно та належним чином повідомлена про дату, час і місце судових засідань, що підтверджується матеріалами справи.
19.04.2023 на адресу суду надійшла заява позивачки ОСОБА_1 про відкладення розгляду даної справи до закінчення воєнного стану в Україні, в якому просить надати їй можливість після закінчення воєнного стану надати письмові та усні пояснення по справі №953/4823/21.
З огляду на відсутність належного обґрунтування заявленого позивачем клопотання, зокрема щодо неможливості надання письмових пояснень або участі у судовому засіданні в режимі дистанційного зв'язку, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для його задоволення.
При цьому задля забезпечення дотримання принципу рівності сторін позивач скористався своїм правом надати апеляційному суду всі докази про долучення та дослідження яких він просив у суді першої інстанції та послався на аргументи, що не були враховані судом першої інстанції під час розгляду справи.
Згідно із частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а першочергово їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
У матеріалах справи наявний лист Циркунівської сільської ради від 27.01.21 №02-21/52 в якому визначено, що позивач була заявником про смерть ОСОБА_3 . Також, свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які були допитані в суді апеляційної інстанції підтвердили факт ведення спільного господарства, наявність взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Колегія суддів вважає, що матеріали справи містять достатньо доказів, що підтверджують факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 у період з 16 жовтня 2009 року по дату смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тому суд дійшов помилкового висновку про недоведеність позову в зазначеній частині, що є підставою для його скасування з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову.
З матеріалів спадкової справи, вбачається, що із заявою про прийняття спадщини після смерті батька звернулася відповідач ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 (цивільна дружина), його колишня дружина ОСОБА_5 та з заявою про відмову від спадщини на користь ОСОБА_6 звернулася дочка померлого ОСОБА_7 .
Предметом спору є будинок АДРЕСА_1 , що був набутий ОСОБА_3 26.06.1974, тобто до вступу у фактичні шлюбні відносини з позивачкою. Оскільки відповідачка є спадкоємцем 1 черги, а ОСОБА_1 спадкоємцем 4 черги за законом, останньою пред'явлено позов про виділ частки у будинку, що пропорційна вартості здійснених позивачкою ремонтно - відновлювальних та будівельних робіт.
На підтвердження факту виконання зазначених робіт позивачкою надано Звіт про оцінку будинку АДРЕСА_1 , який колегія суду вважає належним та допустимим доказом виконання робіт у вигляді та їх вартості у розмірі 20 383 грн. Тому судова колегія погоджується з висновком суду про відсутність підстави для призначення у справі будівельно-технічної експертизи.
Водночас, в супереч вимог ст.12, 81 ЦПК України ОСОБА_1 не надано достатніх доказів понесення витрат щодо виконання цих робіт спільно з ОСОБА_3 або нею особисто.
Надані позивачкою квитанції про придбання товарів лише на суму 20 383 грн не містить даних про особу платника. Тобто позивачкою не надано доказів щодо обставин придбання спірного майна внаслідок спільної праці у заявленому у позові розмірі, що є підставою для відмови у задоволені позову в частині виділу частки у домоволодінні.
Зазначене не позбавляє права позивачки звернутись до суду з вимогами про відшкодування (компенсацію) витрат, понесених на ремонтно-відновлювальні роботи спірного житлового будинку, за наявності належних та допустимих доказів їх вартості або визнання права власності на частку будинку, що набута в результаті спільної праці.
Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п.1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна суд рішення
Оскільки доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 частково знайшли своє підтвердження, тому судова колегія прийшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією підлягає скасуванню, з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги задоволені частково, тому стягнення з відповідача на користь позивача підлягає судовий збір у розмірі 1816 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 368, 374,376, 382 - 384 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу скасувати та ухвалити нове.
Позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині задовольнити.
Встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як чоловіка та жінки однією сімєю з 16 жовтня 2009 року по 29 вересня 2020 року.
Рішення суду в іншій частині змінити виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий О. Ю. Тичкова
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Мальований