02 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 334/4071/23
провадження № 51-2756 км 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,
розглянув у спеціальному відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12023000000000607 від 07 квітня 2023 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Василівки Василівського району Запорізької області, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України,
за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_7 , на вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2024 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2025 року.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2024 року ОСОБА_7 було засуджено за ч. 2 ст. 111 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього майна обвинуваченої.
Строк відбуття покарання обвинуваченій ОСОБА_7 ухвалено рахувати з моменту виконання вироку, тобто з моменту її фактичного затримання.
За обставин, детально викладених у вироку, яким ОСОБА_7 було визнано винуватою і в якому наведено положення Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів щодо устрою держави України, процесів, які відбувалися в державі, і подальшого введення воєнного стану, засуджена своїми умисними діями, що виразилися в державній зраді, тобто діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану, вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 111 КК України, з огляду на таке.
24 лютого 2022 року російською федерацію було здійснено повномасштабне військове вторгнення на територію України, через державні кордони України та напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе господарське чи оборонне значення, а також, як наслідок, було здійснено окупацію частини вказаної території, що продовжується до цього часу, призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.
Під час зазначених вище обставин з 03 на 04 березня 2022 року м. Енергодар Запорізької області було захоплено збройними силами російської федерації.
У період з 05 квітня по 06 серпня 2022 року, більш точний час встановити з об'єктивних причин не виявилося можливим, ОСОБА_7 , будучи громадянкою України та державним службовцем, перебуваючи на посаді головного спеціаліста Енергодарського відділу Управління ДМС у Запорізькій області відповідно до наказу від 26 жовтня 2021 року № 247-к, усвідомлюючи здійснення військової агресії російської федерації, метою якої є повалення конституційного ладу, територіальної цілісності та захоплення території України, переслідуючи свої корисливі інтереси на зайняття посади в незаконному органі окупаційної влади, створеному в Запорізькій області, територія якої на цей час перебуває під окупацією російських військ, вступила у злочинну змову з представниками окупаційної влади Запорізької області та вступила на службу до так званого «управления по вопросам миграции гу мвд россии по Запорожской области» в м. Енергодарі Запорізької області, яке входить до структури «главного управления по вопросам миграции министерства внутренних дел российской федерации» Запорізької області, чим порушила присягу державного службовця та перейшла на бік ворога в умовах воєнного стану.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_7 було залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та закрити кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв'язку з відсутністю у діянні засудженої складу інкримінованого злочину.
Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник вказує про:
1. порушення процедури спеціального судового провадження стосовно засудженої ОСОБА_7 , яке, на її думку, полягало в тому, що:
- суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив про належне повідомлення ОСОБА_7 шляхом публікацій у газеті «Урядовий кур'єр» та на офіційному сайті суду, оскільки такі публікації не гарантують реального повідомлення особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території, де доступ до українських ЗМІ може бути обмежений або відсутній;
- суди попередніх інстанцій не здійснили перевірки використання усіх можливих і ефективних способів для належного повідомлення ОСОБА_7 про кримінальне провадження;
2. порушення права засудженої на захист, яке, на переконання сторони захисту, виразилося у недотриманні вимог статей 48, 49, 52 КПК України щодо призначення засудженій захисника та в ігноруванні судом апеляційної інстанції доводів захисника про те, що:
- доручення захиснику ОСОБА_8 було видано Центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги для захисту прав ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 120220000000001125 та його дія поширювалася саме на ту справу, а тому він не мав повноважень на представництво інтересів обвинуваченої в цьому кримінальному провадженні;
- у матеріалах справи відсутні відомості про наявність під час досудового розслідування уповноваженого адвоката, зокрема і на стадії відкриття матеріалів кримінального провадження, а тому підозрювана ОСОБА_7 під час виконання положень ст. 290 КПК України взагалі була без захисника;
- частина процесуальних документів у кримінальному провадженні сформована без належного повідомлення захисника, що є підставою для визнання певних доказів недопустимими.
3. невідповідність висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам справи.
4. недоведеність наявності в діях засудженої складу інкримінованого злочину, оскільки:
- відсутні докази, що підтверджують офіційне призначення ОСОБА_7 на посаду в незаконних органах окупаційної влади, характер її функціональних обов'язків, отримання заробітної плати, видання нею наказів або її роль у виконанні завдань, які могли б зашкодити суверенітетові, територіальній цілісності чи державній безпеці України;
- показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 є похідними адже останні вказували, що їм відомо про обставини справи лише із чужих слів, без особистого сприйняття відповідних фактів. При цьому захисник зауважує, що суд апеляційної інстанції відкинув ці доводи сторони захисту, не навівши переконливих аргументів на їх спростування;
- матеріали особової та дисциплінарної справи, а також протокол впізнання, на думку сторони захисту, не є прямими доказами зайняття ОСОБА_7 посади в окупаційних органах і виконання нею конкретних функцій на шкоду Україні;
- органом досудового розслідування та судами попередніх інстанцій не було доведено наявності в діях обвинуваченої умислу та мети (суб'єктивна сторона злочину) на вчинення дій, спрямованих на заподіяння шкоди Україні;
- сам факт перебування на тимчасово окупованій території та гіпотетична співпраця, без доведення вчинення конкретних дій, які би зашкодили Україні, на думку захисниці, не є достатнім для доведення вини в державній зраді.
Разом з тим, посилаючись на неврахування судами норм міжнародного права, захисник зауважує, що внаслідок відсутності доказів про умисел та добровільність згоди на співпрацю з окупаційною владою в умовах окупації, суди попередніх інстанцій мали ретельно дослідити мотиви й обставини, які могли призвести до певних дій обвинуваченої ОСОБА_7 .
Крім того, захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції не перевірив доводів сторони захисту про невинуватість засудженої крізь призму критерію доведення вини поза розумним сумнівом з урахуванням всіх письмових доказів.
На касаційну скаргу захисника заперечень від учасників касаційного провадження не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримала свою касаційну скаргу та просила її задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника, просив оскаржувані судові рішення залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі захисника доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ця скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.
Скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК України) і невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.
З урахуванням зазначеного Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки та виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.
Беручи до уваги зазначене, доводи касаційної скарги захисника про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам справи, з огляду на положення ст. 433 КПК України та зміст ст. 411 цього Кодексу, не можуть бути предметом касаційного розгляду.
Щодо порушення права засудженої ОСОБА_7 на захист
Положеннями п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК України, з-поміж іншого, визначено, що підозрюваний, обвинувачений має право на захисника.
Відповідно до ч. 2 ст. 48 КПК України захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим-суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням у випадках та в порядку, визначених статтями 49 та 53 цього Кодексу.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 49 КПК України визначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо відповідно до вимог ст. 52 цього Кодексу участь захисника є обов'язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучив захисника.
За приписами ст. 52 КПК України визначено, що обов'язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо:
- особливо тяжких злочинів (ч. 1 цієї статті);
- осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження, - з моменту прийняття відповідного процесуального рішення (п. 8 ч. 2 цієї статті).
Отже, беручи до уваги наведені положення процесуального закону та зміст матеріалів справи, участь захисника у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 є обов'язковою.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 стверджує, що доручення захиснику ОСОБА_8 було видано Центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги для захисту прав ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 120220000000001125 та пошрювалося саме на ту справу, а тому він не мав повноважень на представництво інтересів обвинуваченої в цьому кримінальному провадженні.
Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України від 02 червня 2011 року № 3460-VI «Про безоплатну правничу допомогу», надання безоплатної вторинної правничої допомоги припиняється за рішенням центру з надання безоплатної правничої допомоги у разі, якщо:
1) особою подано неправдиві відомості з метою віднесення її до однієї з категорій осіб, які мають право на безоплатну вторинну правничу допомогу;
2) обставини чи підстави, за наявності яких особа була віднесена до однієї з категорій осіб, передбачених частинами 1-3 ст. 14 цього Закону, припинили своє існування;
3) особа користується захистом іншого захисника або залучила іншого представника у справі, за якою їй призначено захисника чи представника відповідно до цього Закону;
4) особа використала всі національні засоби правового захисту у справі;
5) особа відмовилася від отримання безоплатної вторинної правничої допомоги, крім випадків, якщо участь захисника (адвоката) є обов'язковою;
6) особа, якій надається безоплатна вторинна правнича допомога, померла, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, крім випадків щодо реабілітації померлої особи, скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою;
7) особа подала повторне звернення з одного і того самого правового питання, з якого особі надавалася безоплатна правнича допомога, про що стало відомо після прийняття рішення про надання безоплатної вторинної правничої допомоги;
8) особа безпідставно не надає документів та доказів, що обґрунтовують вимоги особи щодо захисту її прав;
9) особа безпідставно не виконує обов'язки суб'єктів права на безоплатну вторинну правничу допомогу, визначені пунктами 1, 2, 4, 5 ч. 2 ст. 26-1 цього Закону;
10) кримінальне провадження, в якому особі надається безоплатна вторинна правнича допомога, зупинено.
Крім того, питання припинення повноважень захисника також охоплюється положеннями ст. 54 КПК України (Відмова від захисника або його заміна) та ст. 29 (Припинення, розірвання договору про надання правничої допомоги), статтями 31, 32 (Зупинення та припинення права на зайняття адвокатською діяльністю) Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Як видно з матеріалів справи, місцевий суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, встановив, що:
- відповідно до доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги від 30 березня 2023 року № 026-260003201 адвоката ОСОБА_8 було призначено для надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 12022000000001125 від 12 листопада 2022 року;
- постановою прокурора Офісу Генерального прокурора ОСОБА_12 від 07 квітня 2023 року було виділено матеріали досудового розслідування стосовно ОСОБА_7 з кримінального провадження № 12022000000001125 від 12 листопада 2022 року за ч. 5 ст. 111-1, ч. 2 ст. 111 КК України стосовно підозрюваних ОСОБА_7 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 в окреме кримінальне провадження № 12023000000000607 від 07 квітня 2023 року;
- ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 грудня 2023 року за клопотанням захисника ОСОБА_8 з метою забезпечення належного здійснення захисту обвинуваченої здійснено заміну адвоката ОСОБА_8 на іншого захисника, призначеного Центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги м. Києва, і надано доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Донецькій та Запорізькій областях призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченої ОСОБА_7 ;
- дорученням Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Донецькій та Запорізькій областях адвоката ОСОБА_6 було уповноважено в межах процесуальних прав і обов'язків, визначених статтями 46, 47 КПК України, забезпечити безоплатну вторинну правову допомогу ОСОБА_7 .
Тобто, виходячи зі змісту оскаржуваних судових рішень, вимоги закону в частині забезпечення права ОСОБА_7 на захисника (з огляду на специфіку кримінального провадження) як на стадії досудового розслідування, так і під час судових розглядів було дотримано в повному обсязі.
При цьому, беручи до уваги наведені вище положення КПК України і Законів України «Про безоплатну правничу допомогу» і «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», колегія суддів уважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій про те, що виділення з матеріалів кримінального провадження № 12022000000001125 від 01 листопада 2022 року в окреме провадження (№ 12023000000000607 від 07 квітня 2023 року) матеріалів за підозрою ОСОБА_7 не свідчить про припинення повноважень захисника ОСОБА_8 під час здійснення досудового розслідування та судового розгляду, оскільки законодавець не визначив цієї обставини як такої, що унеможливлює участь адвоката у кримінальному провадженні, за наявності попередньо виданого доручення на представництво інтересів особи, а тому касаційна скарга захисника ОСОБА_6 в цій частині задоволенню не підлягає.
Крім того, Верховний Суд також висновує про безпідставність доводів касаційної скарги захисника про те, що:
- у матеріалах справи відсутні відомості про наявність під час досудового розслідування уповноваженого адвоката, зокрема і на стадії відкриття матеріалів кримінального провадження, а тому підозрювана ОСОБА_7 під час виконання положень ст. 290 КПК України взагалі була без захисника, оскільки, як зазначено вище, адвокат ОСОБА_8 мав повноваження на захист прав та інтересів ОСОБА_7 , зокрема і на стадії виконання вимог ст. 290 КПК України. При цьому касаційна скарга не містить інших посилань на порушення цієї норми процесуального закону;
- частина процесуальних документів у кримінальному провадженні була сформована без належного повідомлення захисника, що є підставою для визнання певних доказів недопустимими, оскільки, наводячи такі аргументи, захисник не вказує, які саме процесуальні дії було проведено за відсутності захисника, які докази отримано в такому разі та яким чином це, на її думку, порушення перешкодило судам попередніх інстанцій ухвалити законні й обґрунтовані рішення.
Водночас колегія суддів звертає увагу на необґрунтованість посилань захисника під час судового засідання на відсутність у матеріалах справи постанови прокурора про виділенняматеріали досудового розслідування стосовно ОСОБА_7 в інше провадження, оскільки в ході касаційного розгляду було встановлено наявність такого процесуального документа в матеріалах кримінального провадження.
Щодо повідомлення ОСОБА_7 про кримінальне провадження під час спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження (in absentia)
Відповідно до ч. 8 ст. 135 КПК України повістка про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, у випадку обґрунтованої неможливості вручення їй такої повістки згідно з частинами 1, 2, 4-7 цієї статті, публікується в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
Особа, зазначена в абз. 1 цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
Згідно з положеннями ст. 297-5 КПК України повістки про виклик підозрюваного в разі здійснення спеціального досудового розслідування надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування та обов'язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора підозрюваний вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
За статтею 323 КПК України судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 цього Кодексу, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
Повістки про виклик обвинуваченого в разі здійснення спеціального судового провадження надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилаються захиснику. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов'язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями ст. 297-5 цього Кодексу та на офіційному вебсайті суду. З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті суду обвинувачений уважається належним чином ознайомленим з її змістом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 04 червня 2024 року у справі № 759/3950/18 (провадження № 51-7105 км 23).
Як видно з матеріалів справи, досудове розслідування та судовий розгляд кримінального провадження за відсутності обвинуваченої ОСОБА_7 здійснювалися на підставі постановлених судових рішень про спеціальне судове провадження відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Разом з тим спеціальне провадження у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 проведено відповідно до вимог зазначених вище норм процесуального права, оскільки було вжито всіх заходів для повідомлення обвинуваченої про здійснення стосовно неї кримінального провадження, про дату, час і місце розгляду справи шляхом публікування оголошень на офіційних сайтах Генеральної прокуратури, судової влади України та в газеті «Урядовий кур'єр» і направлення всіх документів її захиснику.
Водночас, згідно з вироком, місцевий суд з повідомлення Генерального директора Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» ОСОБА_19 установив, що вказане підприємство зупинило роботу своїх відділень на непідконтрольних Україні територіях з 01 серпня 2022 року (зазначена інформація є загальновідомою і викладена на офіційному сайті цього державного підприємства).
Крім того, інтереси ОСОБА_7 представлялися професійними адвокатами, зокрема захисником ОСОБА_8 (на стадії досудового розслідування і в суді першої інстанції), а також захисником ОСОБА_6 (у судах першої та апеляційної інстанцій), які ефективно здійснювали захист її інтересів.
Також Суд зважає і на позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в справі «Санадер проти Хорватії» (рішення від 12 лютого 2015 року), про те, що судовий розгляд за відсутності обвинуваченого сам собою не суперечить Конвенції, оскільки той факт, що особа проживає на території, непідконтрольній органам влади, виправдовує неможливість повідомлення обвинуваченого про провадження або забезпечити його присутність з боку органів влади.
Отже, органом досудового розслідування і судами попередніх інстанцій були виконані вимоги КПК України щодо повідомлення ОСОБА_7 про здійснення стосовно неї спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
За таких обставин, а також ураховуючи те, що Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів попередніх інстанцій у межах касаційної скарги, колегія суддів уважає необґрунтованими доводи захисника про те, що повідомлення обвинуваченої про кримінальне провадження шляхом публікацій у газеті «Урядовий кур'єр» та на офіційному сайті суду не гарантують реального повідомлення особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території, де доступ до українських ЗМІ може бути обмежений або відсутній, адже така позиція сторони захисту не узгоджується з наведеними вище положеннями кримінального процесуального закону та практикою Верховного Суду щодо можливості здійснення спеціального судового провадження (in absentia) за відсутності обвинуваченого.
Крім того, Верховний Суд не бере до уваги тверджень захисника про те, що суди попередніх інстанцій не здійснили перевірки використання усіх можливих і ефективних способів для належного повідомлення ОСОБА_7 про кримінальне провадження оскільки, як було встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_7 , на виконання положень КПК України, на стадії досудового розслідування повідомлялася про кримінальне провадження стосовно неї, однак не з'являлася за викликами до слідчого, внаслідок чого була оголошена в розшук. При цьому, як було зазначено вище, під час спеціального судового провадження вживалися всі необхідні дії, передбачені процесуальним законом, для належного повідомлення обвинуваченої про дату, час та місце судового розгляду, проте ОСОБА_7 для участі в судових засіданнях не з'являлася.
Щодо врахування судами попередніх інстанцій наявних у справі доказів
За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 94 КПК України передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Як убачається з матеріалів провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до положень ст. 94 цього Кодексу.
Так, ухвалюючи стосовно ОСОБА_7 обвинувальний вирок, суд першої інстанції, з-поміж іншого, послався на зміст письмових доказів, а саме:
- матеріалів особової справи ОСОБА_7 , з якої установив, що обвинувачена 19 вересня 2012 року була призначена на посаду начальника Василівського районного відділу управління Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) в Запорізькій області і їй присвоєно 13 ранг державного службовця;
- подання про призначення ОСОБА_7 на посаду начальника Василівського районного відділу управління ДМС України в Запорізькій області;
- Присяги державного службовця, згідно з якою ОСОБА_7 25 квітня 2000 року прийняла присягу на вірність народові України;
- витягу з наказу від 22 червня 2016 року № 158-к про присвоєння ОСОБА_7 6 рангу державного службовця;
- наказу голови ДМС України від 30 серпня 2019 року № 243-кт про звільнення ОСОБА_7 з посади начальника Василівського районного відділу управління ДМС України в Запорізькій області в порядку переведення для подальшої роботи в Управлінні ДМС в Запорізькій області;
- наказу начальника управління ДМС України в Запорізькій області від 03 вересня 2019 року № 203-к про призначення ОСОБА_7 на посаду головного спеціаліста Енергодарського міського відділу Управління ДМС України в Запорізькій області тимчасово, присвоєння 5 ранг державного службовця;
- наказу начальника Управління ДМС України в Запорізькій області від 26 жовтня 2021 року № 247-к про призначення ОСОБА_7 на посаду головного спеціаліста Енергодарського відділу Управління ДМС в Запорізькій області;
- матеріалів дисциплінарної справи від 27 січня 2023 року № 86 стосовно ОСОБА_7 , з яких суд установив, що 01 вересня 2022 року начальник Енергодарського міського відділу управління ДМС в Запорізькій області ОСОБА_20 звернулася до начальника управління ДМС України з доповідною запискою, в якій повідомила про те, що головний спеціаліст Енергодарського відділу управління ДМС у Запорізькій області ОСОБА_7 приймає заяви на видачу російських паспортів. За поданням дисциплінарної комісії управління ДМС у Запорізькій області від 27 січня 2023 року до ОСОБА_7 було застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади державної служби (наказ від 07 лютого 2023 року № 9-с). Наказом від 07 лютого 2023 року № 28-к року ОСОБА_7 було звільнено з посади головного спеціаліста Енергодарського відділу управління ДМС у Запорізькій області відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу»;
- протоколу пред'явлення особи для впізнання по фотознімках від 21 грудня 2022 року, з якого суд установив, що свідок ОСОБА_10 серед пред'явлених фотознімків впізнала свою колишню колегу по роботі ОСОБА_7 , яка працювала разом з нею на посаді головного спеціаліста Енергодарського відділу управління ДМС України в Запорізькій області та яка після 24 лютого 2022 року в умовах воєнного стану перейшла працювати на бік держави-агресора, зайнявши посаду в незаконно утвореному паспортному центрі на тимчасово окупованій території м. Енергодару, надавши добровільну згоду на співпрацю з окупаційною владою;
- протоколу тимчасового доступу до речей і документів від 03 березня 2023 року з додатками, з якого суд установив, що було зафіксовано проведення слідчої дії з тимчасового доступу до особової справи ОСОБА_7 .
Крім того, місцевий суд урахував показання свідків:
- ОСОБА_9 , який суду пояснив, що працював начальником відділу персоналу управління ДМС України в Запорізькій області. ОСОБА_7 обіймала посаду керівника Василівського управління ДМС України в Запорізькій області, потім перевелася на посаду головного спеціаліста Енергодарського відділу управління ДМС України в Запорізькій області, яку й обіймала станом на 24 лютого 2022 року. З ОСОБА_7 був знайомий особисто, між ними склалися суто робочі стосунки. З квітня 2022 року для працівників Енергодарського відділу було оголошено простій. 07 червня 2022 року бачив ОСОБА_7 у м. Запоріжжі у відділі, вона хотіла забрати свою трудову книжку, заяву на звільнення не писала. У разі оголошення простою всім співробітниками державою України виплачувалася заробітна плата згідно з поданими начальником відділу табелів. ОСОБА_7 отримувала заробітну плату до отримання від ОСОБА_20 (керівника Енергодарського відділу управління ДМС у Запорізькій області) службової записки, в якій повідомлялося, що обвинувачена пішла на співпрацю з окупаційною владою - приймала документи на оформлення паспортів рф. Потім на підставі доповідної записки було створено дисциплінарну комісію за фактом порушення присяги державного службовця. Після чого було повідомлення про порушення присяги та 07 лютого 2023 року ОСОБА_7 було звільнено за порушення присяги державного службовця;
- ОСОБА_10 , яка суду пояснила, що з 2019 року працювала в Енергодарському відділі УДМС України в Запорізькій області та часто спілкувалася з ОСОБА_7 з робочих питань. ОСОБА_7 перевелася на нижчу посаду до Енергодару через сімейні обставини - необхідність доглядати за хворою матір'ю, також у м. Енергодарі мешкала її сестра з родиною. Після окупації свідок вимушено мешкала в передмісті м. Енергодару, спілкування підтримувала з ОСОБА_20 , яка їй повідомила, що ОСОБА_7 перейшла на бік окупантів, отримала «погони», займалася оформленням паспортів рф. 06 серпня 2022 року свідок приїхала до м. Енергодару. Через цікавість вирішила пройти повз приміщення свого колишнього місця роботи. Оскільки на вході в Енергодарське відділення ДМС стояв чоловік у військовій формі рф, зайти всередину не наважилася, але через скляні двері побачила ОСОБА_7 , яка працювала за робочим столом - приймала відвідувачів. Зі слів знайомих, свідок дізналася що ОСОБА_7 вивезла сім'ю у Крим, сама продовжує жити в м. Енергодарі, наразі не працює, зловживає алкоголем. Десь у червні 2022 року від ОСОБА_20 свідок дізналася, що ОСОБА_7 та ОСОБА_13 пішли на співпрацю з окупантами. Яку саме посаду обіймала ОСОБА_7 , свідкові невідомо, проте вона знала, що обвинувачена працювала в Енергодарському паспортному столі, пішла на співпрацю десь в червні 2022 року та займається видачею паспортів рф. Фактично роботу в паспортному столі окупанти пропонували, проте була можливість відмовитися, як це зробила ОСОБА_20 ;
- ОСОБА_11 , який суду пояснив, що працював начальником управління ДМС у Запорізькій області. До останнього дня перед окупацією м. Енергодару ОСОБА_7 працювала в Енергодарському відділі управління ДМС в Запорізькій області, а до цього очолювала Василівськиій відділ ДМС. Вона перевелася на нижчу посаду за сімейними обставинами. У літку 2022 року, коли працював евакуаційний коридор, ОСОБА_7 приїздила до м. Запоріжжя забрати свою трудову книжку. Їй було виплачено кошти за простій за попередній період, але трудову книжку вона не отримала та повернулася назад до м. Енергодару. Після окупації міста робота ДМС в м. Енергодарі припинилася через деякий час. Наскільки відомо свідкові, окупанти вживали заходів для залучення співробітників ДМС до роботи на них, зокрема, коли відділ працював, представник окупаційної влади приходив та пропонував продовжити працювати, але вже на окупаційну владу, а ОСОБА_7 цікавилася чи буде їй зараховано стаж роботи. Свідок і начальник відділу кадрів ОСОБА_9 підтримували зв'язок з начальником ОСОБА_20 . З моменту отримання інформації про перехід ОСОБА_7 на бік ворога була розпочата стандартна службова перевірка, а також передана інформація до СБУ для перевірки. З яких підстав ОСОБА_7 перейшла на бік ворога, свідкові невідомо, разом з тим він наголосив, що інші працівники підрозділу або виїхали з м. Енергодару на контрольовану територію, або звільнилися, при цьому на бік ворога не перейшли, крім обвинуваченої та ОСОБА_13 .
Щодо можливості урахування показань зазначених свідків
У касаційній скарзі захисник стверджує, що показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 є похідними, бо останні вказували, що їм відомо про обставини справи лише із чужих слів, без особистого сприйняття відповідних фактів.
Як видно з вироку, аналогічні доводи сторони захисту були предметом перевірки суду першої інстанції, який, посилаючись на аналіз досліджених доказів, критично поставився до такої позиції захисника, мотивуючи своє рішення тим, що:
- свідок ОСОБА_10 особисто бачила ОСОБА_7 під час виконання нею службових обов'язків у колишньому приміщенні Енергодарського відділу ДМС України, в якому були розташовані органи окупаційної влади рф;
- свідки ОСОБА_11 . ОСОБА_10 показали, що лише двоє працівників Енергодарського відділу ДМС погодилися на співпрацю з окупаційними військами - ОСОБА_13 та ОСОБА_7 . При цьому зауважили, що, коли з'явилася можливість виїзду, всі працівники або виїхали, або звільнилися за власним бажанням, або виїхали за кордон, або продовжили роботу в структурних відділах ДМС на підконтрольній території.
Крім того, колегія суддів також звертає увагу на те, що:
- місцевий суд урахував наведені вище показання та надав їм оцінку в сукупності з іншими доказами, виснувавши про їх належність, допустимість і достовірність для ухвалення обвинувального вироку;
- у касаційній скарзі сторона захисту не стверджує про неправильне викладення показань свідків у рішенні суду першої інстанції, а також не наводить норм процесуального закону, які, на її думку, було порушено судами попередніх інстанцій, та не вказує про неможливість урахування показань цих свідків як доказів, а лише наполягає на тому, що вони, на думку сторони захисту, не доводять вини ОСОБА_7 .
Ураховуючи зазначене, колегія суддів уважає, що доводи касаційної скарги захисника в цій частині фактично зводяться до незгоди сторони захисту з наданою місцевим судом оцінкою цих доказів, що на підставі положень ст. 433 КПК України не є предметом касаційного розгляду та не свідчить про наявність такого істотного порушення вимог КПК України, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне й обґрунтоване рішення. При цьому, як видно з матеріалів провадження, суд першої інстанції зауважив, що, крім показань свідків, вина ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй злочину, також підтверджувалася наявними у справі письмовими доказами.
Отже, проаналізувавши перелічені вище докази в їх сукупності, провівши судовий розгляд в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акта, суд першої інстанції за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтувалося на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку, а також в сукупності з показаннями свідків, дійшов висновку, що вказані докази належні, оскільки вони підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню, допустимі, оскільки отримані в порядку, встановленому КПК України, достовірні, оскільки фактичні дані, отримані із цих доказів, не спростовані жодним іншим доказом, наданим сторонами кримінального провадження.
За таких обставин місцевий суд дійшов переконання про те, що стороною обвинувачення було доведено поза розумним сумнівом вину ОСОБА_7 у державній зраді, тобто діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 111 КК України).
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок за апеляційною скаргою сторони захисту, погодився з наведеними вище висновками суду першої інстанції та зазначив, що ці докази відповідають вимогам належності, допустимості та достовірності, а їх сукупність з точки зору достатності та взаємозв'язку, що підтверджують вину ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення за наведених у вироку обставин, яка доведена поза розумним сумнівом та підтверджується показаннями свідків, а також сукупністю інших зібраних у кримінальному провадженні доказів.
Щодо наявності в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого їй кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України
За змістом ст. 111 КК України державна зрада полягає в умисному вчиненні громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, шпигунства, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Із суб'єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і має таку об'єктивну ознаку, як мета, що полягає саме в заподіянні шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
При цьому мотиви й мета, з огляду на диспозицію ст. 111 КК України, не є обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони злочину, вони можуть бути різними, а їх встановлення / невстановлення судом загалом не впливає на кваліфікацію діяння за цією статтею (постанови Верховного Суду від 21 серпня 2025 року у справі № 296/723/23, 17 грудня 2025 року у справі № 569/6240/24).
Однією з форм державної зради (ст. 111 КК України) є перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту.
Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлікту, та є закінченим злочином з того моменту, коли громадянин України виконав в інтересах ворога певні дії на шкоду України. У конкретних випадках цей злочин може полягати в добровільному зайнятті посади в незаконних органах влади на окупованих територіях, участь у будь-яких воєнізованих ворожих формуваннях, передачі матеріальних ресурсів збройним формуванням агресора або провадження господарської діяльності у взаємодії з ворогом.
Вчиняючи державну зраду, винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, і бажає цього.
Формулювання «на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України» визначає суб'єктивну спрямованість дій винного, однак не є характеристикою суспільно небезпечних наслідків діяння. Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111 КК України.
Наявність можливості покинути окуповану територію, не співпрацюючи з окупаційною владою, свідчить про відсутність психічного примусу та усвідомлений перехід на бік ворога й надання йому допомоги.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 21 липня 2025 року у справі № 331/4882/23, 11 грудня 2025 року у справі № 127/7019/24.
Як видно з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції, спростовуючи доводи сторони захисту про відсутність у діях ОСОБА_7 складу інкримінованого їй злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, зазначив, що умисел обвинуваченої доведено сукупністю доказів та обставин, зокрема:
- її повернення до м. Енергодару після візиту до м. Запоріжжя без подання заяви на звільнення;
- факт працевлаштування в структурі окупаційної влади, що підтверджено показаннями свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , документами службової перевірки, а також діями самої обвинуваченої, які полягали у здійсненні прийому громадян та оформленні документів у незаконно створеному органі окупаційної влади;
- цікавість до питань зарахування стажу, що вказує на інтерес до подальшої діяльності у складі незаконно створеного органу.
При цьому апеляційний суд зауважив, що:
- наведені дії обвинуваченої є усвідомленими, добровільними, вчинені в період воєнного стану, після початку широкомасштабної агресії рф, в умовах, коли кожному службовцю було очевидно, що діяльність на користь окупаційної адміністрації є спрямованою на підрив суверенітету України;
- ОСОБА_7 як працівник кадрової служби з понад 20-річним стажем усвідомлювала суспільну небезпечність своїх дій, передбачала наслідки та бажала їх настання, що повністю відповідає доктринальному тлумаченню прямого умислу згідно з ч. 1 ст. 24 КК України.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів уважає, що доводи касаційної скарги захисника про те, що:
- органом досудового розслідування та судами попередніх інстанцій не було доведено наявності в діях обвинуваченої умислу й мети (суб'єктивна сторона злочину) на вчинення дій, спрямованих на заподіяння шкоди Україні;
- сам факт перебування на тимчасово окупованій території та гіпотетична співпраця, без доведення вчинення конкретних дій, які би зашкодили Україні, що, на думку сторони захисту, не є достатнім для доведення вини у державній зраді,
є необґрунтованими, оскільки суперечать встановленим в оскаржуваних судових рішеннях обставинам справи та не узгоджуються з наведеною вище позицією Верховного Суду, якою визначено, що передбачена диспозицією ст. 111 КК України кваліфікуюча ознака - перехід на бік ворога, незалежно від наявності факту настання суспільно небезпечних наслідків, у цілому може полягати і в добровільному зайнятті особою посади в незаконних органах влади на окупованих територіях, що у свою чергу завдає шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
Стосовно тверджень захисника про те, що:
- у справі відсутні докази, що підтверджують офіційне призначення ОСОБА_7 на посаду в незаконних органах окупаційної влади, характер її функціональних обов'язків, отримання заробітної плати, видання нею наказів або її роль у виконанні завдань, які могли б зашкодити суверенітетові, територіальній цілісності чи державній безпеці України;
- матеріали особової та дисциплінарної справи, а також протокол впізнання, на думку сторони захисту, не є прямими доказами зайняття ОСОБА_7 посади в окупаційних органах і виконання нею конкретних функцій на шкоду Україні,
то Суд висновує про їх безпідставність.
Так, як зазначено вище, суди попередніх інстанцій обґрунтовано урахували, що факт вчинення обвинуваченою інкримінованого їй злочину підтверджується сукупністю досліджених місцевим судом (та врахованих апеляційним судом) належних і допустимих доказів (показань свідків, протоколу пред'явлення особи для впізнання, протоколу тимчасового доступу до документів та інших письмових доказів), які відповідно до оскаржуваних судових рішень підтверджували факт переходу ОСОБА_7 на бік ворога в умовах воєнного стану, що виразилося у вступі на службу до незаконних органів окупаційної влади (диспозиція ч. 2 ст. 111 КК України).
При цьому колегія суддів уважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій про те, що вчинення дій, спрямованих на допомогу окупаційній владі в примусовій паспортизації паспортами держави-агресора громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях, може розцінюватися як таке, що заподіює шкоду національній безпеці України.
Що стосується доводів сторони захисту про неврахування судами норм Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, оскільки внаслідок відсутності доказів про умисел та добровільність згоди на співпрацю з окупаційною владою в умовах окупації суди попередніх інстанцій мали ретельно дослідити мотиви й обставини, які могли призвести до певних дій обвинуваченої ОСОБА_7 , то Верховний Суд уважає їх непереконливими, з огляду на таке:
- як зазначено вище, умисел ОСОБА_7 на вчинення інкримінованого їй злочину, а також добровільність її згоди на співпрацю з окупаційною владою підтверджувалися сукупністю наведених і належним чином оцінених судами попередніх інстанцій доказів;
- з огляду на вказану вище практику Верховного Суду, мотив, тобто внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально караного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого, не є визначальною ознакою для кваліфікації конкретного діяння за ст. 111 КК України;
- у касаційній скарзі захисник, з огляду на зміст наявних у справі доказів, не наводить обґрунтованих і переконливих доводів про вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення під тиском окупаційної влади, а також не зазначає, що такі доводи були проігноровані судами попередніх інстанцій.
Висновки Верховного Суду щодо кваліфікації дій засудженої
Ураховуючи зазначене вище, колегія суддів уважає, що кваліфікація дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 111 КК України, з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення, досліджених місцевим судом доказів та встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, є правильною, а її вина у вчиненні цього кримінального правопорушення - доведеною поза розумним сумнівом, тому касаційна скарга захисника в частині необхідності закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України задоволенню не підлягає.
Щодо допущення судом апеляційної інстанції істотних порушень вимог КПК України під час надання оцінки доводам апеляційної скарги сторони захисту
Відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, оцінив викладені стороною захисту доводи, ретельно їх перевірив та обґрунтовано залишив апеляційну скаргу без задоволення, у цілому належним чином мотивувавши своє рішення. При цьому підстав, які би свідчили про відсутність в діях обвинуваченої ОСОБА_7 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, чи будь-яких інших порушень, передбачених статтями 411-413 КПК України, про що захисник указував в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції не встановив.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зауважив, що суд не мусить надавати відповіді на кожне порушене питання, проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що були вивчені головні проблеми, порушені в цій справі, і надана конкретна чітка відповідь на аргументи, які є вирішальними для вирішення справи (справи «Ван де Хурк проти Нідерландів», «Болдеа проти Румунії», «Морейра Феррейра проти Португалії»).
Ураховуючи наведене вище, а також з огляду на зміст матеріалів кримінального провадження та доводів касаційної скарги сторони захисту, колегія суддів не установила підстав, які би свідчили про те, що суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги захисника, проігнорував ключові моменти цієї справи, які могли б вплинути на прийняття цим судом законного й обґрунтованого рішення.
Висновки Верховного Суду за результатом касаційного розгляду
Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог КПК України, які перешкодили або могли перешкодити суду першої інстанції та за результатом судового перегляду в апеляційному порядку суду апеляційної інстанції (зокрема, і в частині надання оцінки доводам апеляційної скарги сторони захисту) ухвалити законні й обґрунтовані рішення, у ході касаційного розгляду не встановлено, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни.
Водночас колегія суддів касаційного суду, враховуючи як практику Європейського суду з прав людини (рішення у справах: «Колоцца проти Італії», «Меденіца проти Швейцарії», «Шомоді проти Італії» та інші) щодо можливості проведення заочного кримінального провадження, так і вимоги ч. 3 ст. 400 КПК України, яка передбачає умови подання апеляційної скарги обвинуваченим, стосовно якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, уважає за необхідне зазначити про те, що засуджена навіть після закінчення строків на апеляційне чи касаційне оскарження не позбавлена права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на оскарження, якщо причини її неявки дійсно виявляться поважними, та вона не буде позбавлена можливості ставити питання про усунення порушень, які, на її думку, були допущені під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_7 , залишити без задоволення, а вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2024 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2025 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3