01 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 760/4387/22
провадження № 61-15559св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва в складі судді Ішуніної Л. М. від 13 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М. від 24 вересня 2025 року,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в якому просили витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у спільну сумісну власність позивачів житловий блок № 1, загальною площею 183,0 кв.м., житлова площа 48,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий блок № 3, загальною площею 186,8 кв.м., житловою площею 49 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; житловий блок №4, загальною площею 186,5 кв.м., житлова площа 48,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; житловий блок № 5, загальною площею 183,7 кв.м., житлова площа 48,1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
Крім того, просили витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 у спільну сумісну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 житловий блок № 2 загальною площею 186,7 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . Визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/5 частини житлового будинку від 26 травня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С. В. за реєстровим № 459.
Позов обґрунтовано тим, що 02 червня 2006 року ОСОБА_1 придбано у власність земельну ділянку площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 .
В подальшому на підставі договорів дарування частини земельної ділянки, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ганчук З.М. 10 травня 2007 року за реєстровими № 1629 та № 1632, право власності на 2/5 частини земельної ділянки перейшло до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 (по 1/5 частині кожному).
У 2008 році позивачами збудовано на земельній ділянці житловий будинок, загальною площею 926,7 кв.м., який прийнято в експлуатацію на підставі Акту готовності об'єкта до експлуатації від 10 вересня 2009 року та Свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державний стандартів, будівельних норм і правил від 10 вересня 2009 року.
Проте, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року право власності на житловий будинок було визнано за ОСОБА_4
18 лютого 2013 року право власності на житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_4 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Згодом, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року було скасовано рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2014 року.
26 травня 2016 року ОСОБА_4 , не маючи на те жодних прав, відчужив 1/5 частини житлового будинку на користь ОСОБА_5 , про що був укладений договір купівлі-продажу.
Того ж дня, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір про поділ майна, що є у спільній частковій власності, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С. В. 26 травня 2016 року за реєстровим № 461, внаслідок чого житловий будинок було поділено на 5 окремих об'єктів нерухомості.
Враховуючи той факт, що рішення суду, на підставі якого ОСОБА_4 набув право власності на житловий будинок, скасовано та як наслідок останній не мав права його відчужувати та розпоряджатися ним, позивачі вважають, що договір купівлі-продаж 1/5 частини житлового будинку від 26 травня 2016 року підлягає визнанню недійсним, а нерухоме майно витребуванню на користь позивачів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року позовні вимоги задоволені частково, витребувано у відповідачів нерухоме майно. У задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , будучи співвласниками земельної ділянки з кадастровим номером: 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , збудували на ній житловий будинок, який було введено в експлуатацію, що підтверджується Актом готовності об'єкта до експлуатації від 10 вересня 2009 року та свідоцтвом № НОМЕР_1 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил від 19 жовтня 2009 року. Відсутність відомостей про зареєстроване право власності позивачів в Державному реєстрі речових прав на спірне нерухоме майно не спростовує факту належності їм такого майна, та ними доведено в силу чинних положень законодавства, що у позивачів виникло право власності станом на кінець 2009 року, проте зареєструвати останні його у встановленому законом порядку не встигли.
Право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року, яке в подальшому було скасоване, а тому позивачі мають право на його витребування в порядку статей 387, 388 ЦК України, оскільки воно вибуло з їхнього володіння поза їх волею, а ОСОБА_4 не мав права ним розпоряджатися після 28 січня 2014 року (дата скасування рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року).
ОСОБА_4 , укладаючи договір купівлі-продажу та договір про поділ майна, продовжив розпоряджатися спірним майном, коли правова підстава для набуття ним права власності на нього припинила своє існування, що призвело до позбавлення позивачів можливості реалізувати рішення апеляційного суду та зареєструвати право власності на житловий будинок, оскільки відповідачем було здійснено поділ нерухомого об'єкта та створено нові об'єкти.
ОСОБА_4 не був спростований той факт, що на момент вчинення правочинів з ОСОБА_5 йому було відомо про наявність рішення суду апеляційної інстанції, доказів протилежного ним не надано. Зазначене свідчить, що ОСОБА_4 заволодів спірним майном, яке вибуло з володіння позивачів поза їх волею та без відповідної правової підстави.
Відмовляючи у задоволенні вимоги про витребування майна у спільну сумісну власність позивачів, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано суду доказів, що договором або законом на спірне нерухоме майно встановлена спільна сумісна власність, а відсутність відомостей про визначення часток в Акті готовності об'єкта до експлуатації та свідоцтві про відповідність не свідчить про виникнення спільної сумісної власності.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/5 частини житлового будинку від 26 травня 2016 року, суд першої інстанції виходив із того, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання попередніх рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачами не був пропущений трирічний строк звернення до суду, оскільки позивачі дізналися про наявність перешкод у реєстрації права власності лише 13 листопада 2019, а звернулися до суду з позовом 14 квітня 2022 року.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану адвокатом Пеліхосом Є. М., залишено без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні суду, відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
10 грудня 2025 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2025 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3222/16, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 570/1706/21, від 04 квітня 2024 року у справі № 442/5872/21, від 08 червня 2022 року у справі № 278/185/20, від 11 грудня 2023 року в справі № 462/13099/21, від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, від 11 листопада 2019 року в справі № 337/474/14-ц, від 09 вересня 2024 року в справі № 466/3398/21, від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23, від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18, від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11, від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц, від 14 грудня 2022 року в справі № 126/2200/20, у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року в справі № 6-866цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу
23 лютого 2026 року представник позивачів - Валентин Глушков подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , у якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
В обґрунтування доводів своїх заперечень посилався на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для витребування спірного майна у власність позивачів.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 760/4387/22 з Солом'янського районного суду м. Києва.
Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2026 року зазначену справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що 02 червня 2006 року ОСОБА_1 було придбано у власність земельну ділянку загальною площею 0,1007 га кадастровий номер: 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованим в реєстрі за № д-626.
У подальшому на підставі договорів дарування від 10 травня 2007 року ОСОБА_1 було подаровано ОСОБА_6 та ОСОБА_3 по 1/5 частини земельної ділянки.
20 липня 2007 року ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 3/5 частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії КВ № 130630. Відповідно до державних актів на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 053637 та серії ЯЖ № 053636 від 20 липня 2007 року по 1/5 частини вищевказаної земельної ділянки на праві власності зареєстровано за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
У 2008 році ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , було збудовано житловий будинок, який було введено в експлуатацію, що підтверджується Актом готовності об'єкта до експлуатації від 10 вересня 2009 року та свідоцтвом № НОМЕР_1 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.
Крім того, судом установлено, що 02 червня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів, відповідно до якого останні отримали солідарно у власність готівкові кошти в розмірі 5 000 000 грн., які зобов'язались повернути ОСОБА_4 в строк не пізніше одного року з моменту введення в експлуатацію індивідуального будинку, побудованого на присадибній земельній ділянці загальною площею 0,1007 га кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , За час фактичного користування грошовими коштами позичальники сплачують позикодавцю 5% річних.
23 серпня 2007 року між сторонами договору позики було укладено додаткову угоду № 1, а 03 серпня 2008 року додаткову угоду № 2, згідно з якими позичальники у випадку неповернення позики зобов'язалися передати позичальнику безоплатно у власність земельну ділянку та побудований на ній будинок.
Після закінчення строку повернення позики ті відсотків позичальники зобов'язання не виконали, тому ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики грошових коштів на загальну суму 6 500 000 грн. задоволено. В рахунок погашення боргу ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 за договором позики грошових коштів від 02 червня 2006 року та відсотків за ним, визнано за ОСОБА_4 право власності на 3/5 частин земельної ділянки загальною площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 ; 1/5 частини земельної ділянки загальною площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 ; 1/5 частини земельної ділянки загальною площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 ; 100% площі індивідуального двоповерхового житлового будинку загальною площею 926,7 кв.м., житловою площею 243,6 кв.м., розташованого по АДРЕСА_6 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 295071111 від 18 січня 2022 року на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року за ОСОБА_4 18 лютого 2013 року було зареєстровано право власності на житловий будинок та земельну ділянку, розташовані за адресою: АДРЕСА_6 .
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2014 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 5 000 000 грн. заборгованості за договором позики та 1 500 000 грн. процентів за користування грошовими коштами.
26 травня 2016 року ОСОБА_5 придбала у ОСОБА_4 1/5 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , а саме: житловий блок № 2, що підтверджується договором купівлі-продажу 1/5 частини житлового будинку, посвідченим приватним нотаріусом КМНО Позняковою С. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 459.
Крім того, 26 травня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір про поділ майна, що є у спільній частковій власності, відповідно до якого житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 належить співвласникам на праві спільної часткової власності у наступних частках: ОСОБА_4 належить 4/5 частини житлового будинку, ОСОБА_5 1/5 частина житлового будинку. За цим договором сторони домовились про встановлення наступного порядку користування житловим будинком: ОСОБА_4 : житловий блок АДРЕСА_7 ; ОСОБА_5 - житловий блок № 2.
У подальшому, 26 травня 2016 року на підставі вказаних договорів було зареєстровано право власності ОСОБА_5 на 1/5 частину житлового будинку, а саме: житловий блок № 2, а за ОСОБА_4 - на 4/5 житлового будинку, а саме: житлові блоки № 1, № 3, № 4, № 5.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, із заявою про прийняття спадщини після її смерті звернувся ОСОБА_2 , який є єдиним спадкоємцем, що підтверджується листом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Потапчук З.А. від 30 липня 2019 року.
У зв'язку з тим, що рішенням Апеляційного суду м. Києва було скасовано рішення суду першої інстанції, позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 25 липня 2019 року було скасовано право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 липня 2019 року.
Розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 жовтня 2019 року № 785 за зверненням ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 присвоєно житловому будинку під літ. «А», розташованому в межах земельної ділянки на АДРЕСА_6 , поштову адресу: АДРЕСА_6 .
Після цього, позивачі звернулися 07 листопада 2019 року до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію права приватної власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_6 .
Державним реєстратором прав на нерухоме майно ОСОБА_7 за результатами вказаної заяви 13 листопада 2019 року було винесено рішення про відмову у державній реєстрації та їх обтяжень, оскільки відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно наявна інформація щодо розділу за № 25112780000 на житловий будинок загальною площею 926,7 кв.м., жилою площею 243,6 кв.м. (в літ.А) за адресою: АДРЕСА_6 , проте вказаний розділ № 25112780000 - закрито, оскільки заявлений об'єкт нерухомого майна в процесі виділу частки.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Указаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, аналіз вказаних положень законодавства свідчить про те, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння, а також передбачає вичерпне коло умов та підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Зокрема, однією з умов повернення власнику майна із чужого володіння на підставці статті 388 ЦК України є придбання майна в особи, яка не мала права його відчужувати.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), від 04 липня 2023 року у справі № 322/4365/18 (провадження № 14-96цс21).
Установивши, що спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею, на підставі рішення суду про звернення стягнення на майно, яке у подальшому було скасовано, а укладення наступних правочинів щодо розпорядження майна, надавали підстави для застосування статті 388 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав витребування житлового будинку з чужого незаконного володіння останнього власника ОСОБА_5 .
Щодо позовної давності
У справі, яка переглядається, ОСОБА_4 заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності, мотивуючи тим, що про порушення свого права позивачі були обізнані з часу ухвалення рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2014 року, тобто право звернення до суду вони втратили 28 січня 2017 року, однак звернулися до суду з позовом лише 14 квітня 2024 року, тобто з пропуском трирічного строку.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю три роки.
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про слив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у звязку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Суди, вирішуючи питання позовної давності за заявою ОСОБА_4 , виходили із того, що позивачі дізналися про наявність перешкод у реєстрації права власності лише 13 листопада 2019 року, коли державним реєстратором було прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 49665455, з звернулися до суду з цим позовом 14 квітня 2022 року.
Верховний Суд з такими висновками не погоджується, з огляду на наступне.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Аналіз положень частини першої статті 261 ЦК України свідчить про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
У постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки право власності на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли власник довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Верховний Суд зазначає, що оскільки право власності позивачів на спірне нерухоме майно було порушено в момент його вибуття з їх власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли позивачі довідалися або могли довідатися про порушення своїх прав або про особу, яка його порушила.
Закон не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивачів, ані з реєстрацією нерухомого майна, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивачів, у володіння інших осіб.
Суди попередніх інстанції у порушення вищевказаних положень закону не звернули уваги не те, що станом на грудень 2012 року позивачам було відомо про порушення їх прав. Убачається, що на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року у справі № 2604/27414/12, яке у подальшому було скасоване за апеляційною скаргою позивачів, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 набули право власності на спірне нерухоме майно. Позивачі були присутні в судовому засіданні під час ухвалення рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року, тобто їм було відомо про вибуття спірного нерухомого майна з їх володіння з 2012 року.
Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що позовна давність не пропущена, оскільки позивачі дізнались 13 листопада 2019 року про порушення їх прав, коли державним реєстратором було прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 49665455, оскільки зазначений висновок суперечить положенням частини першої статті 261 ЦК України та встановленим обставинам справи.
Оскільки позивачам було відомо про порушення їх прав принаймні на грудень 2012 року, однак позов у справі, яка переглядається, пред'явлено лише в квітні 2022 року, тобто поза межами встановленого законом трирічного строку, про застосування наслідків спливу якого заявив відповідач до ухвалення місцевим судом рішення по суті, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною першою статті 412 ЦПК України підставою для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами другою та третьою статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з мотивів, наведених у даній постанові.
З огляду на задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень та ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову, з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір в розмірі 16 076,88 грн (за подання апеляційної скарги) та 24 810 грн (за подання касаційної скарги).
Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2025 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання недійсним договору - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 16 076,88 грн та касаційної інстанції в розмірі 24 810 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов