31 березня 2026 рокусправа № 640/35373/21
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Потабенко В.А.,
за участю секретаря судового засідання Согор А.Н.
за участю:
представника позивача - не прибув,
представника відповідача - не прибув,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства освіти та науки України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) із адміністративним позовом до Міністерства освіти та науки України (далі також - відповідач), в якому просить:
- визнати дії Міністерства освіти та науки України з відмови ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у виданні диплому про вищу освіту державного зразка за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст» за напрямком «лікарська справа»;
- зобов'язати Міністерство освіти та науки України видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , диплом про вищу освіту державного зразка за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст» за напрямком «лікарська справа» на підставі диплому спеціаліста, реєстраційний номер № НОМЕР_1 , виданого 22.07.2020 року Державною освітньою організацією вищої професійної освіти «Донецький національний медичний університет ім. М. Горького».
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що позивач у 2014 році вступила на навчання до Донецького національного медичного університету ім. М. Горького. Навчання у ВУЗІ припало на період військових дій, антитерористичної операції та окупації частини Донецької області, в тому числі м. Донецьк. В 2018 році ВУЗ було перейменовано в Державну освітню організацію вищої професійної освіти «Донецький національний медичний університет ім. М. Горького». 22.07.2020 року позивачу було видано диплом спеціаліста за спеціальністю педіатрія», кваліфікація «лікар-педіатр» Государственной образовательной организации Вьісшего професіонального образования «Донецкий национальньій медицинский університет им. М. Горького». Тобто ще у 2014 році ОСОБА_1 вступила на навчання до Донецького національного медичного університету ім. М. Горького, що діяв як офіційно визнаний ВНЗ України та дипломи якого визнавалися на території нашої держави, а у зв'язку з окупацією території, по закінченню навчання позивач вже отримала документи про здобуття вищої освіти зразка Донецької Народної Республіки. При цьому, Донецька Народна Республіка - невизнане державне утворення та є однією з невизнаних політичних одиниць на території Донбасу. Українською владою Донецька Народна Республіка розглядається як тимчасово окупована рф частина території Донецької області. Роки навчання у Вищому учбовому закладі припали на період збройного конфлікту на східній території України та окупації Донбасу. У зв'язку з відомими подіями ОСОБА_1 не мала змоги на той час виїхати на підконтрольну територію України. Отриманий заявником документ про вищу освіту не українського зразка, а зразка тимчасово непідконтрольної території України. В самому дипломі вказано: «наименование образовательной организации изменилось в 2018 году. Прежнее наименование образовательной организации Донецкий национальньїй медицинский університет им. М. Горького». Вказане є підтвердженням того, що позивач до 2018 року навчався у ВНЗ, який входив до переліку навчальних закладів, які мають право здійснювати діяльність у сфері вищої освіти та професійно-технічної освіти на території України. З метою підтвердження факту отримання вищої освіти, та з метою отримання документів про освіту українського зразка ОСОБА_1 звернулася до Міністерства освіти і науки України. У відповідь на звернення Міністерство освіти і науки України повідомило, що документи у сфері освіти і науки, видані нелегітимними структурами, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях України Донецької, Луганської областей, є недійсними та не визнаються в Україні відповідно до чинного законодавства. При цьому відповідачем роз'яснено порядок вступу на навчання до ВНЗ осіб, які проживають на тимчасово окупованій території. Позивач вважає несправедливим необхідність повторно проходити навчання у ВНЗ, витрачати час та гроші, з огляду на те, що позивач вже має вищу освіту та бажає працювати і реалізовувати своє право на працю.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.12.2021 визначено головуючого суддю Добрянську Я.І.
Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2021 відкрито провадження у справі.
27.05.2022 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги заперечив. Представник відповідача пояснив, що процедура визнання в Україні іноземних документів про освіту здійснюється відповідно до Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні», міжнародних угод про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання, Порядку визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти та Порядку визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 05.05.2015 № 504; відповідно до п.п. 1 п. 2 розділу VI Порядку № 504 рішення про відмову у визнанні поданого Документа приймається у разі, якщо документи видані освітніми установами, які не є офіційно визнаними в системі освіти держави, в якій вони функціонують; відповідно до ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасова окупація рф територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для рф жодних територіальних прав; діяльність збройних формувань рф та окупаційної адміністрації рф у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв'язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи; відтак, документ про освіту є актом індивідуальної дії, тому документи у сфері освіти і науки, видані нелегітимними структурами, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей, є недійсними та не визнаються в Україні відповідно до чинного законодавства. Чинним законодавством не передбачено обов'язку МОН видавати диплом про вищу освіту на підставі диплома спеціаліста, реєстраційний номер №003278, виданого 00.07.2020. На підставі викладеного, на думку представника відповідача, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та безпідставними. А тому не підлягають до задоволення.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-ІХ супровідним листом від 23.02.2023 №03-19/15209/23 справу № 640/35373/21 передано Київському окружному адміністративному суду.
Відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399 справу № 640/35373/21 передано Львівському окружному адміністративному суду.
28.01.2025 адміністративна справа № 640/35373/21 надійшла до Львівського окружного адміністративного суду.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Потабенко В.А.
Ухвалою суду від 03.02.2025 справу було прийнято до провадження та прийнято рішення про розгляд справи в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою суду від 26.02.2026 продовжено розгляд справи в порядку загального позовного провадження. Призначено у справі підготовче засідання.
09.03.2026 від позивача за вх. №19119 надійшла заява про розгляд справи без участі позивача та її представника. Позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.
12.03.2026 від відповідача за вх. №20365 надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача позовні вимоги заперечив, пояснивши, що у 2014 році «Донецький національний медичний університет ім. М. Горького» (далі - ДонНУ) опинився в епіцентрі подій, що розгорнулися в Донбасі у зв'язку з російською військовою агресією. У липні 2014 р. бойовики російсько-терористичних угруповань зайняли гуртожитки Студмістечка ДонНУ, а вже згодом - 16.09.2014 - захопили адміністративні приміщення Університету. Колектив і студентство вишу, що не розглядали можливість співпраці з окупантами в рамках так званої ДНР, створили громадський рух «Врятуй Alma Mater!». У результаті мітингів біля Міністерства освіти і науки України та переговорів МОН з керівництвом вишу, 30.09.2014 з'явився наказ МОН № 1084 «Про організацію освітнього процесу Донецького національного університету України в місті Вінниця». Так почалася новітня історія Університету в екзилі. 3 листопада 2014 року ДонНУ розпочав 2014-2015 навчальний рік на Подільській землі. Перебуваючи в екзилі, ДонНУ відсвяткував 50-річчя з перетворення Педінституту на державний університет. А в травні 2017 року - 80 років з дня заснування. У 2016 році з ініціативи випускників ДонНУ поновилось обговорення питання щодо надання університету імені одного з найвідоміших його випускників - вінничанина і донеччанина, поета, правозахисника, політв'язня, Героя України ОСОБА_2 (1938-1985 рр.). 10.06.2016 Конференція трудового колективу Донецького національного університету більшістю голосів проголосувала «за» перейменування Університету. 21.09.2016 наказом Міністерства освіти і науки України № 1126 було затверджено Статут Донецького національного університету імені Василя Стуса. Тобто, позивач свідомо вступила до вищого навчального закладу на непідконтрольній території України, тим самим засвідчила свій свідомий вибір щодо перебування та навчання у нелегітимному навчальному закладі, який не визнається в Україні. Відмовляючи позивачу у видачі диплому державного зразка, відповідач діяв в межах повноважень і права позивача не порушив.
Ухвалою суду від 19.03.2026 підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судове засідання представники сторін не з'явились.
Дослідивши подані сторонами документи та матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 народилася та проживала у смт. Північне, Донецької області. В 2014 році здобула загальну середню освіту у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №10 Дзержинської міської ради Донецької області.
В 2014 році позивач вступила на навчання до Донецького національного медичного університету ім. М. Горького.
У зв'язку із окупацією російською федерацією частини Донецької області, в 2018 році вищі навчальні заклади було перейменовано в Державну освітню організацію вищої професійної освіти «Донецький національний медичний університет ім. М. Горького».
22.07.2020 позивачу було видано диплом спеціаліста за спеціальністю педіатрія», кваліфікація «лікар-педіатр» Государственной образовательной организации Вьісшего професіонального образования «Донецкий национальньій медицинский університет им. М.Горького».
01.11.2021 позивач звернулася із заявою до Міністерства освіти і науки України, в якій просила видати диплом про здобуття вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста за напрямком «педіатрія» українського зразка на підставі диплому спеціаліста, реєстраційний номер №003278, виданого 22.07.2020 Державною освітньою організацією вищої професійної освіти «Донецький національний медичний університет ім. М. Горького».
Директоратом вищої освіти і освіти дорослих Міністерства освіти і науки України листом № 3/3036-21 від 10.11.2021 повідомлено ОСОБА_3 , що відповідно до ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасова окупація рф територій України, визначених ч. 1 ст. 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для рф жодних територіальних прав; діяльність збройних формувань рф та окупаційної адміністрації рф у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв'язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; відтак, документ про освіту є актом індивідуальної дії, тому документи у сфері освіти і науки, видані нелегітимними структурами, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей, є недійсними та не визнаються в Україні відповідно до чинного законодавства.
Не погоджуючись із фактом відмови у видачі їй диплома українського зразка, позивач звернулась з відповідним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у його постанові від 14.04.2021 у справі № 2340/3024/18 (адміністративне провадження № К/9901/2378/19).
Статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Визнання в Україні іноземних документів про вищу освіту здійснюється відповідно до Конвенції про визнання кваліфікації з вищої освіти в Європейському регіоні, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні» та міжнародних угод про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання.
Відповідно до ст. 5 розділу VI Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні кожна Сторона може зумовити визнання кваліфікацій з вищої освіти, присвоєних іноземними закладами освіти, які функціонують на її території, конкретними вимогами національного законодавства або окремими угодами, укладеними зі Стороною, якій належать такі заклади.
Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти регулюються Законом України «Про освіту».
Відповідно до ч. 3 ст. 82 Закону України «Про освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки проводить роботу, пов'язану із встановленням еквівалентності атестатів і дипломів, міжнародним визнанням навчальних курсів, кваліфікацій, вчених звань і наукових ступенів, крім випадків, передбачених спеціальними законами.
Згідно п. 17 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про вищу освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки затверджує за погодженням із Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти порядок визнання здобутих в іноземних закладах вищої освіти ступенів вищої освіти та наукових ступенів і проводить процедуру їх визнання, крім випадків, передбачених цим Законом.
Процедура визнання в Україні здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти та/або пройдених періодів навчання з метою забезпечення права громадян, які здобули вищу освіту або пройшли певний період навчання у навчальних закладах інших держав, на продовження навчання та/або провадження професійної діяльності відповідно до законодавства України регламентується Порядком визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 05.05.2015 № 504 (далі - Порядок № 504).
Відповідно до п. 1 розділу VI Порядку № 504 ступені вищої освіти, присуджені освітніми установами, мають визнаватися компетентними органами, якщо немає суттєвої різниці між іноземною кваліфікацією, визнання якої запитує Заявник, та відповідною кваліфікацією в Україні, за винятком випадків, зазначених у пункті 2 цього розділу.
Компетентний орган на підставі Висновку приймає одне з таких рішень, яке оформлюється в установленому законодавством порядку: про визнання Документа, на підставі якого Заявнику видається Свідоцтво; про відмову у визнанні поданого Документа, про що Заявнику направляється відповідне повідомлення із зазначенням підстав прийняття такого рішення.
Відповідно до п.п. 1 п. 2 розділу VI Порядку № 504 рішення про відмову у визнанні поданого Документа приймається у разі, якщо документи видані освітніми установами, які не є офіційно визнаними в системі освіти держави, в якій вони функціонують.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.
Тимчасова окупація рф територій України, визначених ч. 1 ст. 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для рф жодних територіальних прав.
Діяльність збройних формувань рф та окупаційної адміністрації рф у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв'язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.
Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Як вбачається з матеріалів справи, 22.07.2020 позивачу було видано диплом спеціаліста за спеціальністю педіатрія», кваліфікація «лікар-педіатр» Государственной образовательной организации Высшего професіонального образования «Донецкий национальньій медицинский університет им. М. Горького». Диплом виданий Донецькою народною республікою (ДНР).
Суд акцентує увагу на тому, що диплом ОСОБА_1 виданий органом на тимчасово окупованій території України, діяльність якого вважається незаконною в силу того, що такий орган створений у порядку не передбаченому законодавством України.
Відтак, диплом позивача є документом, який виданий нелегітимною структурою, без належних на то повноважень.
Враховуючи викладене та відповідно до положень ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» диплом ОСОБА_1 є недійсним і не створює ні для кого жодних правових наслідків
Поряд з викладеним вище, суд зазначає, що для визнання освітніх документів, виданих закладами освіти рф, застосовувалася Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом рф про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000, яка діяла на період виникнення спірних правовідносин.
Станом на момент винесення рішення у цій справі вказана Угода денонсована листом Міністерства закордонних справ України від 10.08.2022 № 72/14-612/1-59801.
Статтею 9 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом рф про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000 передбачалось, що диплом про повну вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста, що видається в Україні, і диплом про вищу професійну освіту і кваліфікацію дипломованого спеціаліста, що видається в рф, визнаються еквівалентними.
Відповідно до ст. 13 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом рф про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000 ця Угода розповсюджується на документи державного зразка про освіту і вчені звання, що видаються на території держав Сторін, а також на документи державного зразка, що видаються установами освіти кожної із Сторін, що розташовані на території інших держав.
Проте, ключовим у межах розгляду цієї справи є те, що диплом, який отримано ОСОБА_1 , видавався саме Донецькою народною республікою, а не рф, відтак Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом рф про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000 не могла застосовуватись Міністерством освіти і науки України до процедури визнання диплому, виданого не російською федерацією, а самопроголошеною і невизнаною Донецькою народною республікою. До того ж, Государственной образовательной организации Высшего профессионального образования «Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького», який видав спірний диплом, не є установою освіти російської федерації, що розташована на території іншої держави.
Таким чином, з огляду на зазнане вище у Міністерства освіти і науки України були відсутні підстави для прийняття рішення про визнання документа про освіту позивача, а саме диплому виданого Государственной образовательной организацией Высшего профессионального образования «Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького».
Додатково суд звертає увагу і на те, що механізм атестації для визнання кваліфікацій, результатів навчання та періодів навчання в системі вищої освіти, здобутих на тимчасово окупованій території України після 20.02.2014 регламентується Порядком проходження атестації для визнання здобутих кваліфікацій, результатів навчання та періодів навчання в системі вищої освіти, здобутих на тимчасово окупованій території України після 20.02.2014, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 19.05.2016 № 537 (далі - Порядок № 537).
Відповідно до п. 2 Порядку № 537 проходження атестації - це підтвердження вищим навчальним закладом кваліфікацій, періодів та результатів навчання в системі вищої освіти, здобутих на тимчасово окупованій території України після 20 лютого 2014 року, з метою реалізації академічних та професійних прав осіб.
Відповідно до п. 4 Порядку № 537 документи про освіту, видані на тимчасово окупованій території України, не визнаються.
Відповідно до п. 8 Порядку № 537 уразі успішного проходження атестації та зарахування на навчання або присудження ступеня вищої освіти, присвоєння відповідної кваліфікації за результатами проходження атестації Заявник протягом року з дати проходження атестації має право пройти комплексні контрольні заходи у вищому навчальному закладі, в якому йому було присуджено ступінь вищої освіти та присвоєно відповідну кваліфікацію або в якому він продовжує навчання, та отримати документ про вищу освіту державного зразка та додаток до нього з диференційованими оцінками.
Відповідно до п. 10 Порядку № 537 для навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців за медичними спеціальностями, допускається поновлення Заявників на 3 курс та у разі успішного складання ними ліцензованих інтегрованих іспитів «Крок 1» як елемента державної атестації подальше їх переведення на 5 курс з урахуванням результатів атестації за рішенням Комісії.
Відтак, українськи законодавством встановлено процедуру, яку може пройти особа, яка навчалась після 20.02.2014 в системі вищої освіти на тимчасово окупованій території, щоб отримати диплом державного зразка про отримання вищої освіти.
Позивач не скористалась своїм правом, передбаченим Порядком № 537.
Натомість, українським законодавством чітко передбачено, що документи про освіту, видані на тимчасово окупованій території України, не визнаються.
Також суд враховує пояснення відповідача про те, що 30.09.2014 Міністерством освіти і науки України прийнято наказ № 1084 «Про організацію освітнього процесу Донецького національного університету України в місті Вінниця» і в подальшому Донецький національний університет України був релокований на підконтрольну Україні частину. Водночас, позивач свідомо продовжила навчання у вищому навчальному закладі на непідконтрольній території України, тим самим засвідчила свій свідомий вибір щодо перебування та навчання у нелегітимному навчальному закладі, який не визнається в Україні.
Враховуючи все викладене вище, суд не вбачає протиправної поведінки у діях Міністерства освіти і науки України стосовно відмови у видачі диплома державного зразка ОСОБА_1 .
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином ст. 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), п.п. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію, сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) № 303-A, п. 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то не підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір.
Керуючись ст. ст. 2, 6-9, 19-20, 22, 25-26, 72, 77, 90, 139, 143, 241-246, 255, 257-258, 293, 295, п.п. 15.5 п.15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд
у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 06.04.2026.
СуддяПотабенко Варвара Анатоліївна