Справа № 344/20653/25
Провадження № 11-кп/4808/249/26
Категорія ст. 331 КПК України
Головуючий у 1 інстанції ОСОБА_1
Суддя-доповідач ОСОБА_2
06 квітня 2026 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Івано-Франківського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_3
суддів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
за участю секретаря судового засідання ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника адвоката ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв'язку матеріали контрольного провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_8 на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2026 року про продовження строку тримання під вартою,-
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2026 року задоволено клопотання прокурора, продовжено щодо обвинуваченого ОСОБА_7 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк до 16 травня 2026 року включно. Визначено заставу в розмірі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 66560 (шістдесят шість тисяч п'ятсот шістдесят) гривень.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, адвокат ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу. Просить скасувати ухвалу суду та постановити нову ухвалу, якою застосувати до ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в нічний час.
Зокрема вказує, що дії ОСОБА_7 неправильно кваліфіковані за ч.4 ст. 185 КК України, оскільки він не вчиняв крадіжки, а зняв грошові кошти з банківської картки, яка була загублена потерпілим разом з паролем. При цьому, знята з картки сума - 4600 грн. не є співмірна з вчиненням крадіжки у великих розмірах, за які призначається однакове покарання. Так, відповідно до рішення Конституційного Суду України №15-рп/2002 встановлення законодавцем недиференційованого покарання та неможливість його зниження не дозволяє застосовувати покарання до осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, розміру заподіяних збитків, форми вини і мотивів злочину, майнового стану підсудного та інших істотних обставин, що є порушенням принципу справедливості покарання, його індивідуалізації та домірності.
Стверджує, що в матеріалах кримінального провадження відсутні докази існування ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України. Наявність ризиків обґрунтовується тільки тяжкістю покарання за інкриміноване кримінальне правопорушення. Проте, тяжкість покарання не може свідчити, що обвинувачений буде переховуватись від органу досудового розслідування та суду. Також прокурором не надано суду доказів того, що ОСОБА_7 готується вчинити чи вчинив інше кримінальне правопорушення.
Вважає безпідставним посилання суду на попередні засудження ОСОБА_7 , оскільки він вже відбув, призначені судом йому покарання. Зауважує, що ОСОБА_7 визнає вину, проживав у своєї цивільної дружини ОСОБА_9 , яка відшкодувала шкоду потерпілому, що свідчить про міцні соціальні зв'язки, а також працював неофіційно. Що стосується розшуку обвинуваченого, то матеріали провадження не містять підтвердження того, що він викликався належним чином до органу досудового розслідування.
Крім того, стороною обвинувачення не доведено, що застосування більш м'якого запобіжного заходу не зможе запобігти ризикам, зазначеним в клопотанні.
Прокурор в судове засідання апеляційного суду не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про розгляд провадження.
Під час апеляційного розгляду обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник не заперечували щодо розгляду апеляційної скарги за відсутності прокурора, просили задовольнити вимоги апеляційної скарги.
З урахуванням положень ч. 4 ст. 405 КПК України колегія суддів вважала можливим проведення судового розгляду за відсутності прокурора.
Заслухавши доповідь судді, учасників судового провадження, перевіривши матеріали контрольного провадження, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 КПК України.
В силу вимог ст.194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Згідно з ст.177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування або суду; знищення, схову або спотворення будь-яких речей чи документів, що мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином та вчиняти інше кримінальне правопорушення або продовжити правопорушення, в якому підозрюється.
Ухвалюючи рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд першої інстанції повинен врахувати наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, та на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний в сукупності оцінити всі обставини, у тому числі, передбачені ст. 178 КПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною п'ятою статті 176 цього Кодексу.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дотримався зазначених вимог кримінального процесуального закону.
Так, з матеріалів контрольного провадження вбачається, що на розгляді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області перебуває обвинувальний акт про обвинувачення ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 185, ч. 1 ст. 357 КК України.
Колегія суддів вважає безпідставними доводи про те, що вищевказане обвинувачення містить суперечності щодо правильності правової кваліфікації дій обвинуваченого, оскільки вирішення вказаного питання перебуває в межах повноважень суду першої інстанції та може бути вирішено під час ухвалення відповідного рішення щодо доведеності винуватості обвинуваченого у вчиненні правопорушення.
Під час судового розгляду прокурор звернувся із клопотанням про продовження строку раніше обраного до обвинуваченого ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою терміном до 60 діб, у зв'язку з тим, що існують ризики, передбачені ч. 1 ст.177 КПК України, та обрання більш м'якого запобіжного заходу не зможе запобігти вищевказаним ризикам.
Оскаржуваною ухвалою задоволено клопотання прокурора, продовжено щодо обвинуваченого ОСОБА_7 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк до 16 травня 2026 року включно, та визначено заставу в розмірі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 66560 гривень.
Під час розгляду клопотання про продовження строку запобіжного заходу суд першої інстанції врахував тяжкість кримінальних правопорушень, у вчиненні яких обвинувачується ОСОБА_7 , які відповідно до ст. 12 КК України, є тяжким злочином (ч. 4 ст. 185 КК України) та кримінальним проступком (ч. 1 ст. 357 КК України), дані, що характеризують особу обвинуваченого, а також ризики, передбачені п.п.1,5 ч.1 ст. 177 КПК України, які не зменшилися, а саме: можливість переховуватися від органів досудового розслідування та суду, оскільки ОСОБА_7 усвідомлює, тяжкість покарання за вчинення злочину, а також він не має постійного зареєстрованого місця проживання, офіційно не працює, не має міцних соціальних зв'язків, перебував у розшуку; можливість вчинити інше кримінальне правопорушення, оскільки обвинувачений неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності.
Оцінюючи вищевказані обставини, апеляційний суд також приймає до уваги практику ЄСПЛ, зокрема, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Під час апеляційного розгляду стороною захисту не наведено переконливих доводів щодо запобігання наявним ризикам в інший спосіб, ніж передбачений відповідним судовим рішенням. При цьому доводи сторони захисту носять бездоказовий характер та не підтверджуються даними, які встановлені під час розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд з прав людини в рішенні по справі «Штегмюллер проти Австрії» вказав, що застосування до особи обмеження волі можливо лише за наявності ризику неявки підозрюваного (обвинуваченого) на судовий розгляд, або інших ризиків, які мають бути реальними та обґрунтованими, тобто не бути загальними та абстрактними.
За вказаних обставин, суд, з врахуванням тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, даних про особу обвинуваченого, наявних ризиків, передбачених п.п.1,5 ч.1 ст. 177 КПК України, а також враховуючи доведеність недостатності застосування більш м'якого запобіжного заходу відносно обвинуваченого для запобігання цим ризикам, дійшов правильного висновку про те, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою буде достатнім для неухильного виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків.
Колегія суддів враховує, що при вирішенні питання про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно обвинуваченого необхідно враховувати наявність конкретного суспільного інтересу, який превалює над принципом поваги до свободи особистості з метою забезпечення конституційних засад спрямованих на захист найвищих соціальних цінностей в Україні.
Таким чином, тримання під вартою обвинуваченого в повній мірі відповідає меті, з якою застосовується цей вид запобіжного заходу щодо обвинуваченого, зважаючи на суспільний інтерес, який з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи та не суперечить практиці Європейського суду з прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів звертає увагу на те, що на стадії судового розгляду кримінального провадження суд самостійно вирішує питання про застосування чи продовження обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з метою забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого, яка дозволить розглянути кримінальне провадження у розумні строки.
Відповідно до ч. 4 ст. 182 КПК України розмір застави у провадженні визначається судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу.
Згідно з ч. 5 ст. 182 КПК України розмір застави визначається у межах, щодо особи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину від двадцяти до вісімдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
На думку колегії суддів, слідчий суддя обґрунтовано вказав на можливість обрання стосовно обвинуваченого ОСОБА_7 альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави, яка визначена в мінімальних межах, які встановлені законом.
При визначенні обвинуваченому розміру застави суддя правильно врахував тяжкість кримінального правопорушення, яке інкриміноване обвинуваченому ОСОБА_7 , дані про особу обвинуваченого, зокрема, те, що в обвинуваченого відсутнє місце постійного проживання та немає офіційних джерел доходу, а також наявність ризиків, передбачених п.п. 1,5 ч.1 ст. 177 КПК України.
Колегія суддів вважає, що визначений судом розмір застави є пропорційним щодо конкретної особи та буде достатнім для забезпечення виконання обвинуваченим на даному етапі провадження, покладених на нього обов'язків, та забезпечить виконання завдань кримінального провадження.
Підстав вважати вказаний розмір застави непомірним для обвинуваченого, суд апеляційної інстанції не вбачає, виходячи з практики Європейського суду з прав людини, відповідно до якої розмір застави повинен визначатися тим ступенем довіри, при якому перспектива втратити заставу, буде достатнім стримуючим засобом, щоб відбити у особи, щодо якої застосовано заставу, бажання будь-яким чином перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що ухвала суду є законною та обґрунтованою, а тому її слід залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 376,404,405,407,418,419,422-1КПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 березня 2026 року про продовження обвинуваченому ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з визначенням застави, залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий суддя ОСОБА_3
Судді: ОСОБА_4
ОСОБА_5