03 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 372/319/25
провадження № 61-13503св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Ян Ігорович, на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 червня 2025 року у складі судді Рабчуна Р. О. та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Євграфової Є. П., Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за безпідставне користування майном.
Позовну заяву обґрунтував тим, що з 23 червня 2016 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 . Шлюб між ними було розірвано 06 грудня 2022 року. Сторони є співвласниками житлового будинку загальною площею 206,7 кв. м та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказував, що у грудні 2020 року він був вимушений залишити цей будинок і з того часу фактично у ньому не проживає.
Наголошував на тому, що відповідачка користується їх спільним майном одноособово, перешкоджає йому у користуванні своєю часткою спільного майна, а тому він має право на компенсацію отриманих відповідачкою доходів від здачі такого майна в оренду на підставі частини першої статті 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Також наголошував на тому, що для обґрунтування розміру компенсації він провів аналіз ринкової вартості оренди аналогічного житлового приміщення у смт Козин, посилався роздруківки з вебсайту OLX з фільтрами, що відповідають характеристикам будинку (1-2 поверхові, загальна площа 200-230 кв. м, 4-5 кімнат). Зазначав, що оцінений орієнтовний розмір щомісячної орендної плати становить від 104 118,00 грн до 124 942,00 грн, приймаючи за основу суму у 100 000,00 грн на місяць. Оскільки він є власником половини будинку, розмір компенсації за користування його часткою становить 50 000,00 грн на місяць.
Стверджував про те, що оскільки він не користувався своїм майном протягом 48 місяців, то сума компенсації за безпідставне користування його часткою будинку становить 2 400 000,00 грн (50 000,00 грн ? 48 місяців).
З огляду на викладене, позивач ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідачки ОСОБА_2 на свою користь компенсацію за період безпідставного користування його часткою спільного майна, що йому належить, у розмірі 2 400 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 05 червня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 62 235,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів факту неправомірності набуття (збереження) відповідачкою спірного будинку, а також того, що відповідачка отримала будь-які доходи від здачі цього майна в оренду.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки для застосування статті 1212 ЦК України необхідно встановити «абсолютну» безпідставність набуття (збереження) спірного майна, яка не була доведена у цій справі, і у цій справі позивач посилався на створення йому відповідачкою перешкод у користуванні спірним будинком.
Крім того, дослідивши подані стороною відповідача документи, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з позивача на користь відповідачки підлягають стягненню її витрати на правову допомогу в розмірі 62 235,00 грн.
Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Ахрамович Я. І., залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 червня 2025 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року заяву ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Власюк К. П., про ухвалення додаткового судового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 31 507,50 грн. У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.
Приймаючи додаткову постанову у цій справі, апеляційний суд, з урахуванням засад співмірності, розумності та реальності, дійшов висновку про те, що судові витрати відповідачки на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції підлягають компенсації їй за рахунок позивача у розмірі 31 507,50 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Я. І., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19, від 14 лютого 2022 року у справі № 646/4738/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- дійшли помилкового висновку про те, що обраний заявником спосіб захисту прав не є ефективним;
- не врахували факт одноосібного володінняспірним будинком відповідачкою з грудня 2020 року та фактичне усунення заявника від користування таким майном;
- проігнорували, що підставою для нарахування компенсації може бути і сам факт позбавлення заявника як співвласника спірного майна права користування;
- не врахували факт недобросовісної поведінки відповідачки та створення перешкод у процесі поділу спірного майна;
- помилково не застосували до вирішення спору положення Сімейного кодексу України (далі - СК України);
- не врахували доктрину «ефективного способу захисту», оскільки формальне визнання права власності без компенсаційного механізму є ілюзорним захистом;
- не надалиналежну оцінку всім доводам і аргументам заявника тощо.
У листопаді 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Власюк К. П., через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів такої касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Також у листопаді 2025 року від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Я. І., засобами поштового зв'язку до Верховного Суду надійшла відповідь на відзив ОСОБА_2 , в якому заявник просив відхилити доводи відзиву ОСОБА_2 , як необґрунтовані та такі, що не підтверджуються належними і допустимими доказами, а також просив задовольнити вимоги його касаційної скарги.
У грудні 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Власюк К. П., через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду заяву про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, в якій повідомила суд, що повна сума витрат та докази на підтвердження витрат, які понесла відповідачка у зв'язку з наданням їх професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції, будуть подані суду протягом 5 днів після ухвалення рішення суду.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Я. І., на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року передано на розгляд судді- доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Я. І., з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Обухівського районного суду Київської області матеріали справи № 372/319/25; надано відповідачці строк для подання відзиву.
У грудні 2025 року матеріали справи № 372/319/25 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що у період з 23 червня 2016 року до 06 грудня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 грудня 2022 року у справі № 757/1966/22-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.
Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, у власності сторін перебувають будинок загальною площею 206,7 кв. м та земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказані будинок та земельна ділянка набуті сторонами за договорами купівлі-продажу від 02 березня 2019 року у наступних частках: 1/5 - позивач, 4/5 - відповідачка.
Звертаючись із позовом на захист права спільної власності на житловий будинок та земельну ділянку, позивач вважав, що діями відповідачки щодо одноособового користуванням майном та перешкоджанням у користуванні його часткою, він позбавлений можливості реалізувати своє право співвласника. З огляду на таке, позивач вважав, що його право має бути захищене у спосіб стягнення компенсації за безпідставне користування майном, яке відповідає вартості його частки від орендної плати за 48 місяців, що становить 2 400 000,00 грн.
Правове обґрунтування
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
За змістом положень статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.
Традиційно в доктрині цивільного права зобов'язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).
Приписи глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.
Кондикційні зобов'язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.
Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб'єктивне право на предмет збагачення.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (постанова Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).
Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (див. постанову Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).
Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (див. постанови Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).
Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку із зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов.
Отже, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов'язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21 (провадження № 14-33цс24).
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивач не довів факту неправомірності набуття (збереження) відповідачкою спірного будинку, а також того, що відповідачка отримала будь-які доходи від здачі цього майна в оренду.
Водночас суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд,дійшов правильного висновку про обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки для застосування статті 1212 ЦК України необхідно встановити «абсолютну» безпідставність набуття (збереження) спірного майна, яка не була доведена у цій справі, і у цій справі позивач посилався на створення йому відповідачкою перешкод у користуванні спірним будинком.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що обраний заявником спосіб захисту прав не є ефективним, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони по своїй суті зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником норм чинного цивільного законодавства України.
Аргументи касаційної скарги про необхідність застосування доктрини «ефективного способу захисту», були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.
Зокрема відхиляючи такі аргументи заявника як безпідставні, апеляційний суд правильно виходив із того, що саме неправильний вибір заявником юридичної підстави захисту у цій справі призвів до відмови у задоволенні позову. Позивач, стверджуючи про перешкоджання у користуванні його часткою, мав право скористатися: речовими способами захисту (усунення перешкод у користуванні/вселення, визначення порядку користування), або ж спеціальним компенсаційним механізмом (вимога матеріальної компенсації на підставі частини третьої статті 358 ЦК України).
Звернення позивача з позовом, який юридично не може бути застосований до спірних правовідносин (кондикція), а також не підтверджений належними доказами (відсутність доказів доходу), свідчить про обрання неефективного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові, незалежно від інших обставин.
Доводи касаційної скарги про те, що підставою для нарахування компенсації може бути і сам факт позбавлення заявника як співвласника спірного майна права користування, Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі позивач обрав для захисту свого права саме частину першу статті 1214 ЦК України, яка зобов'язує відшкодувати всі доходи, які особа одержала або могла одержати від неправомірно та безпідставно набутого майна. Однак, як обґрунтовано встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивач не довів факту отримання відповідачкою доходу від здачі спірного будинку в оренду, що підтверджується матеріалами справи. Розрахунок позивача, заснований на абстрактній ринковій вартості оренди, є лише припущенням, а не належним доказом фактичного або потенційного збагачення відповідачки за рахунок позивача, що вимагається кондикцією.
Також Верховний Суд наголошує, що для кондикційних зобов'язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна, який у цій справі доведений не був.
Посилання у касаційній скарзі стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19, від 14 лютого 2022 року у справі № 646/4738/19 є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували факт недобросовісної поведінки відповідачки та створення перешкод у процесі поділу спірного майна; не застосували до вирішення спору положень СК України, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростують правильність висновків судів попередніх інстанцій у цій справі про відмову у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд також відхиляє, оскільки як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.
Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Я. І., підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ахрамович Ян Ігорович, залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник