07 квітня 2026 року м. Харків Справа № 905/548/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Демідова П.В., суддя Лакіза В.В.
розглянувши у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Донецького окружного адміністративного суду (вх.№94 Д/2) на рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 (прийняте у приміщенні Господарського суду Донецької області суддею Зельман Ю.С., рішення складено та підписано 23.12.2025) у справі №905/548/25
за позовом Донецького обласного центра зайнятості, м.Краматорськ, Донецька область,
до відповідача: Донецького окружного адміністративного суду, м.Слов'янськ, Донецька область,
про стягнення 86740,46 грн,
Рішенням Господарського суду Донецької області від 16.09.2025 у справі №905/716/25 позовні вимоги Донецького обласного центра зайнятості до Донецького окружного адміністративного суду про стягнення 86740,46 грн задоволено. Стягнуто з Донецького окружного адміністративного суду на користь Донецького обласного центру зайнятості суму допомоги по безробіттю, виплачену гр. ОСОБА_1 за час перебування його на обліку в центрі зайнятості в розмірі 86740,46 грн, на розрахунковий рахунок UA168201720355449001007011701, Банк: ДКСУ м.Київ, ЄДРПОУ 03491004, отримувач: Донецький обласний центр зайнятості, призначення платежу: призначення платежу - повернення допомоги по безробіттю, виплаченої гр. ОСОБА_1 , за рахунок коштів, які обліковуються на рахунках Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, як розпорядника коштів Донецького окружного адміністративного суду. Стягнуто з Донецького окружного адміністративного суду на користь Донецького обласного центру зайнятості судовий збір в розмірі 3028,00 грн.
Вказане рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що відповідно до ч. 4 ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" із роботодавця утримуються суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду. Судом враховано практику Верховного Суду, відповідно до якої за положеннями вказаної норми саме судове рішення про поновлення на роботі може бути правовою підставою для стягнення з працедавця суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному. Суд першої інстанції кваліфікував відповідача як роботодавця у розумінні ч. 4 ст. 35 зазначеного Закону, на якого покладено обов'язок відшкодувати суми виплаченого забезпечення безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду. За висновками суду, факт виплати нарахованої допомоги по безробіттю у розмірі 86740,46 грн підтверджується матеріалами справи та її розмір не заперечується відповідачем. Суд дійшов висновку, що суми виплаченої ОСОБА_1 допомоги по безробіттю у розмірі 86740,46грн під час перебування на обліку в центрі зайнятості, як безробітного, підлягають відшкодуванню відповідачем на підставі ч. 4 ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
При цьому, заперечення відповідача щодо пропуску строку позовної давності суд відхилив з посиланням на ч. 4 ст. 38 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", згідно з якою строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується.
Донецький окружний адміністративний суд з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі №905/548/25 за позовом Донецького обласного центра зайнятості до Донецького окружного адміністративного суду про стягнення допомоги по безробіттю в розмірі 86740,46 грн., виплаченої ОСОБА_1 за час перебування останнього на обліку в Донецькому обласному центрі зайнятості до поновлення на роботі за рішенням суду; ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог; розгляд справи проводити без участі представника Донецького окружного адміністративного суду.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається, зокрема, на таке:
- суд першої інстанції помилково ототожнив поняття «заборгованість перед Фондом» із «вимогою про повернення коштів, виплачених як допомога». Вважає, що поняття «інші види заборгованості перед Фондом» у контексті ст. 38 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон № 1533-III) стосується виключно страхових внесків та пов'язаних із ними платежів (пені за прострочення сплати внесків), які страхувальник зобов'язаний сплачувати за законом. Вказує, що ч. 4 ст. 38 Закону № 1533-III має спеціальний характер та вичерпний перелік об'єктів, на які не поширюється позовна давність: штрафні санкції, адміністративні штрафи та заборгованість. Наголошує, що стягнута за судовим рішенням від 23.12.2025 сума за своєю правовою природою та системним тлумаченням законодавства не підпадає під дію ч. 4 ст. 38 Закону № 1533-III.
Стверджує про суперечливість позиції позивача, який у відповіді на відзив обґрунтовує позов ст. 1173 ЦК України (відшкодування шкоди), тим самим визначаючи правову підставу як «відшкодування шкоди» та визнаючи, що це цивільно-правова відповідальність (делікт). Для зобов'язань, що виникають із завдання шкоди (глава 82 ЦК України), законодавець не встановив винятків щодо позовної давності у ст. 268 ЦК України, а отже застосовується загальна позовна давність тривалістю три роки за ст. 257 ЦК України.
Відповідач посилається на постанову Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22, в якій викладено правову позицію, за якою вимоги центру зайнятості до роботодавця про стягнення сум, виплачених безробітному, мають деліктний характер (відшкодування шкоди), а не є «заборгованістю перед Фондом» за ст. 38 Закону № 1533-III. Стверджує, що позиція Верховного Суду у спорах про стягнення коштів, виплачених як соціальна допомога, якщо вони стягуються з роботодавця як збитки, полягає у застосовуванні загального строку позовної давності.
На думку апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про незастосування позовної давності до спірних правовідносин, оскільки у даному спорі позовні вимоги спрямовані на стягнення з відповідача сум допомоги/компенсації, виплачених третій особі - ОСОБА_1 , а отже мають характер вимог про відшкодування шкоди (майнових втрат Фонду) та до таких деліктних вимог застосовується загальна позовна давність.
Зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що право на позов виникло понад 5 років тому, тоді як позов був поданий лише у 2025 році, тобто після спливу трирічного строку загальної позовної давності. При цьому, вважає, що посилання позивача, що він дізнався про порушення пізніше, за результатами звірки з ПФУ у 2024 - 2025 роках, мають бути відхилені, оскільки позивач мав можливість дізнатися раніше про спірні обставини через систему обміну даними з ПФУ, яка вже функціонувала на той час;
- щодо ретроспективного застосування Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, затвердженого спільним наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України від 10.09.2024 № 23492/439/620 та постановою правління Пенсійного фонду України від 10.09.2024 № 27-1 (далі - Порядок), зазначає, що позивач фактично застосовує його положення до правовідносин, які виникли у 2018 році. Проте, зазначений Порядок набрав чинності лише після його офіційного оприлюднення у 2024 році, тоді як на момент виникнення страхового випадку та проведення відповідних виплат діяли інші нормативні акти. Згідно зі ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Застосування Порядку для оцінки подій 2018 року суперечить конституційному принципу незворотної дії нормативно-правових актів у часі;
- щодо правової природи заявлених вимог апелянт зазначає, що позивач посилається на ст. 1173 ЦК України як на підставу для покладення на відповідача відповідальності за шкоду, завдану неправомірними діями як органу державної влади. Водночас, у спірних правовідносинах відповідач виступає передусім як роботодавець ОСОБА_1 , тобто суб'єкт трудових відносин. Суд першої інстанції фактично обмежився посиланням на загальну норму ст. 1173 ЦК України, не дослідивши належним чином, чи дійсно в діях відповідача як роботодавця містяться ознаки неправомірності та чи існує прямий причинно-наслідковий зв'язок між такими діями та виплатою допомоги/компенсації позивачем, що свідчить про неповноту з'ясування обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права;
- щодо порушень процедури розслідування та доказової сили Акта № 62 апелянт зазначає, що зазначений акт складений із істотними порушеннями процедури, передбаченої Порядком, зокрема: у матеріалах справи відсутні підтвердження належного повідомлення ОСОБА_1 про проведення розслідування (використання тільки телефонних дзвінків без фіксації вручення письмового повідомлення чи поштової кореспонденції); акт не містить підпису ОСОБА_1 або відмітки про відмову від підпису, а також немає доказів, що цей акт був вручений чи направлений особі, щодо якої проводилося розслідування; позивач не надав доказів дотримання всіх вимог Порядку щодо складу комісії, строків та форми проведення розслідування. Такі порушення, на думку апелянта, не дозволяють вважати Акт № 62 належним та достатнім доказом встановлених у ньому обставин, а висновки суду першої інстанції, зроблені виключно або переважно на підставі цього акта, є передчасними та такими, що ґрунтуються на неналежно досліджених доказах. Апелянт посилається на практику Верховного Суду, згідно з якою порушення процедури складання акта перевірки істотно знижує його доказову цінність і не дає можливості покладати такий акт в основу судового рішення як єдиний або вирішальний доказ.
Крім того, заявник апеляційної скарги просив відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі №905/548/25 до завершення апеляційного розгляду.
Водночас, 19.01.2026 через підсистему "Електронний суд" від Донецького окружного адміністративного суду до Східного апеляційного господарського суду надійшло клопотання про долучення платіжної інструкції № 1 (внутрішній номер 481203470) від 16.01.2026 про сплату судового збору у сумі 4542,00 грн.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 витребувано з Господарського суду Донецької області матеріали справи №905/548/25.
26.01.2026 на адресу Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №905/548/25.
02.02.2026 до суду від апелянта надійшло клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі № 905/548/25 (вх.№1320), в якому Донецький окружний адміністративний суд просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі № 905/548/25, оскільки пропуск строку зумовлений поважними та об'єктивними обставинами. Зокрема, масовані ракетні та дронові удари російської федерації призвели до тривалих аварійних та стабілізаційних відключень електропостачання. В умовах тривалого знеструмлення робота з підготовки та направлення апеляційної скарги потребувала додаткового часу. Зокрема, 12 та 13 січня 2026 року відсутність електропостачання та стабільного доступу до мережі Інтернет унеможливлювала своєчасний доступ до підсистеми "Електронний суд". Після відновлення електропостачання мали місце збої в роботі сервісів електронного кабінету та електронного підпису користувача.
Крім того, апелянт зазначає, що на початку 2026 року залишалося невирішеним питання фінансування суду у новому бюджетному періоді. Проект річного кошторису суду перебував на затвердженні у головного розпорядника бюджетних коштів - Державної судової адміністрації України. Відсутність фінансування станом на 12.01.2026 унеможливила своєчасну сплату судового збору за подання апеляційної скарги.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.02.2026 поновлено Донецькому окружному адміністративному суду пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі №905/548/25; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Донецького окружного адміністративного суду (вх.№94 Д/2) на рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі №905/548/25 та постановлено здійснити її розгляд у порядку письмового провадження без виклику та повідомлення учасників справи; встановлено позивачу строк до 18.02.2026 для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання апелянту, учасникам справи строк до 18.02.2026 для подання заяв, клопотань, тощо; зупинено дію рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі №905/548/25.
06.02.2026 до суду апеляційної інстанції від Донецького обласного центра зайнятості надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. № 1542), в якому позивач просить апеляційну скаргу Донецького окружного адміністративного суду залишити без задоволення, рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 по справі № 905/548/25 - без змін.
В обґрунтування своєї правової позиції посилається, зокрема, на таке:
- щодо доводів про неправильне застосування норм про позовну давність судом першої інстанції позивач зазначає, що з норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" вбачається, що кошти, які виплачені гр. ОСОБА_1 як допомога по безробіттю, входять до бюджету Фонду та у випадку порушення чинного законодавства роботодавцем та відповідно до вимог частини 1 статті 34 цього Закону підлягають поверненню, як заборгованість перед Фондом. Тому позовна заява про стягнення з відповідача допомоги по безробіттю, яка виплачена гр. ОСОБА_1 , й містила посилання саме на спеціальні норми - Закон України 1533.
Крім того, вказує , що центри зайнятості, які здійснюють обслуговування осіб, не мають впливу на періоди отримання інформації, на встановлення структур та алгоритмів отримання даних. Після отримання даних від ПФУ до скаржника (відповідача) було направлено запит для з'ясування дати прийняття на роботу гр. ОСОБА_1 і за результатами отриманої відповіді 28.03.2025 було складено акт розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення за № 62 (також міститься в матеріалах справи суду першої інстанції);
- стверджує, що застосування Порядку при проведенні розслідування щодо виявлених розбіжностей по гр. ОСОБА_1 , є законним, оскільки обмін з ПФУ надійшов 19.03.2025, тобто в період дії Порядку. Вказує, що під час проведення розслідування страхового випадку було дотримано вимог Порядку та відображено результати в акті, за затвердженою формою.
14.02.2026 до апеляційного господарського суду від Донецького окружного адміністративного суду надійшла відповідь на відзив (вх. № 1859), в якому скаржник не погоджується з доводами позивача та наголошує на тому, що суд першої інстанції помилково ототожнив поняття «заборгованість перед Фондом» із «вимогою про повернення коштів, виплачених як допомога» при вирішенні спору у даній справі. Спеціальний характер ч. 4 ст. 38 Закону № 1533-XIV полягає у тому, що вказана норма передбачає вичерпний перелік конкретних об'єктів, на які не поширюється давність: штрафні санкції, адміністративні штрафи та заборгованість. Вказує, що позивач суперечливо обґрунтовує позов статтею 1173 ЦК України (відшкодування шкоди); якщо позивач сам визначає правову підставу як «відшкодування шкоди», то він автоматично визнає, що це цивільно-правова відповідальність (делікт), а для зобов'язань, що виникають із завдання шкоди (глава 82 ЦК), законодавець не встановив винятків щодо позовної давності у ст. 268 ЦК України, тому застосовується загальна позовна давність - 3 роки (ст. 257 ЦК).
20.02.2026 до суду апеляційної інстанції від Донецького обласного центра зайнятості надійшли заперечення на апеляційну скаргу (вх. № 2078), в яких позивач стверджує про законне застосування частини 4 статті 38 Закону № 1533-XIV до спірних правовідносин.
23.02.2026 до суду від Донецького обласного центра зайнятості надійшла заява (вх. № 2119) про направлення документів, до якої на підтвердження надсилання відповідачу (Донецький окружний адміністративний суд) заперечень на апеляційну скаргу по справі №905/548/25 додано скріншот екрану монітору з підтвердженням направлення заперечення відповідачу електронною поштою.
23.02.2026 до суду від Донецького окружного адміністративного суду надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу (вх. № 2170), в якій відповідач наголошує на тому, що стягнута судовим рішенням від 23.12.2025 сума за своєю правовою природою та системним тлумаченням законодавства не підпадає під дію ч. 4 ст. 38 Закону № 1533-XIV, за якою строк давності не застосовується.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.04.2026, у зв'язку з відпусткою судді Тарасової І.В., яка входила до складу колегії суддів, для здійснення розгляду судової справи №905/548/25 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Демідова П.В., суддя Лакіза В.В.
Судова колегія зазначає, що учасники справи належним чином повідомлені про відкриття апеляційного провадження у справі та розгляд даної апеляційної скарги в порядку письмового провадження, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, сформованими в програмі Діловодство спеціалізованого суду.
Таким чином, судом апеляційної інстанції було вжито всіх можливих заходів задля повідомлення учасників процесу про хід розгляду справи, витримано терміни, які колегія суддів вважає достатніми для можливості реалізації сторонами своїх процесуальних прав.
Частиною 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що у даному випадку апелянтом було подано апеляційну скаргу на рішення господарського суду у справі з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи.
Крім того, дана справа не відноситься до категорії справ, зазначених у частині 4 статті 247 Господарського процесуального кодексу України, що не можуть бути розглянуті у порядку спрощеного провадження.
Клопотань від учасників справи про розгляд справи з їх повідомленням (викликом) до суду апеляційної інстанції не надійшло.
За таких обставин, матеріалами справи підтверджується належне повідомлення сторін про відкриття апеляційного провадження у справі та розгляд даної апеляційної скарги в порядку, передбаченому частиною 10 статті 270 ГПК України.
Щодо поданих до суду апеляційної інстанції відповіді на відзив на апеляційну скаргу (вх. 1859 від 16.02.2026), заперечень на апеляційну скаргу (вх. № 2078 від 20.02.2026) та заяви про направлення таких заперечень (вх. № 2119 від 23.02.2026), відповіді на відзив на апеляційну скаргу (вх. № 2170 від 23.02.2026), суд зазначає таке.
Частиною першою статті 269 ГПК визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга цієї статті).
Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 4 статті 262 ГПК України в ухвалі про відкриття апеляційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу.
Згідно з частинами першої, другої статті 266 ГПК особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. У разі доповнення чи зміни апеляційної скарги особа, яка подала апеляційну скаргу, повинна подати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до апеляційної скарги іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу. В іншому разі суд не враховує такі доповнення чи зміни.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 42 ГПК учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Згідно з частинами першою, другою статті 161 ГПК при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Заявами по суті справи в суді апеляційної інстанції є апеляційна скарга, відзив на апеляційну скаргу.
Відповідно до частини п'ятої статті 161 ГПК суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.
Колегія суддів зазначає, що апеляційний господарський суд ухвалою від 02.02.2026 про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду встановив учасникам справи строк для подання заяв, клопотань, тощо - до 18.02.2026.
Відповідно до статті 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Частиною першою статті 119 ГПК України визначено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Відповідно до частини другої статті 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Отже, пропущений учасником процесуальний строк може бути поновлений судом за умови вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли Господарським процесуальним кодексом України встановлено неможливість такого поновлення.
Водночас, згідно зі статтею 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку (частина перша). Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частина друга).
Відповідно до частин 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За імперативним приписом частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
В даному випадку відповіді на відзив на апеляційну скаргу, за висновками апеляційного суду, по суті є доповненням до апеляційної скарги, які скаржник подав поза межами строку на апеляційне оскарження, що є підставою для залишення їх без розгляду. Наведені висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду щодо залишення судом апеляційної інстанції додаткових пояснень апелянта без розгляду у постанові від 12.06.2024 по справі № 922/2060/23.
Враховуючи, що позиція відповідача викладена в апеляційній скарзі, а позивач скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк, в якому викладено його позицію щодо наведених апелянтом аргументів, апеляційний суд не визнавав необхідним одержувати від учасників справи додаткових пояснень стосовно окремих питань, відповідно сторони мали викласти свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії апеляційного оскарження, а також зважаючи на подання заперечень на апеляційну скаргу (вх. № 2078 від 20.02.2026) та заяви про направлення таких заперечень (вх. № 2119 від 23.02.2026), відповіді на відзив на апеляційну скаргу (вх. № 2170 від 23.02.2026), поза межами встановленого судом строку та без клопотання про поновлення пропущеного строку, колегія суддів враховуючи положення статей 118, 119 ГПК України залишає їх без розгляду.
Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.
Відповідно до Указу Президента України "Про призначення суддів" від 13 травня 2009 року № 318/2009 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду строком на п'ять років.
Рішенням ВККС України від 25 лютого 2014 року № 85/бо-14 рекомендовано ОСОБА_1 для обрання на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду безстроково.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 10.10.2017 №3219/0/15-17 відмовлено у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.
Наказом Донецького окружного адміністративного суду від 08.12.2017 № 279/К-г відраховано суддю ОСОБА_1 зі штату Донецького окружного адміністративного суду 08 грудня 2017 року в зв'язку з припиненням повноважень судді.
Зазначені обставини встановлені рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 29.03.2019 у справі №805/139/18-а.
Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до наказу Міністерства економіки України від 05 березня 2024 року № 5923 "Про реорганізацію державних установ Державної служби зайнятості" (із змінами), а також наказу Донецького обласного центру зайнятості від 02 жовтня 2024 року № 1177 "Про утворення філій Донецького обласного центру зайнятості", у межах проведення реорганізаційних заходів було створено Краматорську філію Донецького обласного центру зайнятості (далі Краматорська філія ДОЦЗ). Філія здійснює надання соціальних послуг клієнтам Державної служби зайнятості, зокрема зареєстрованим безробітним, які перебували на обліку в Краматорському міському центрі зайнятості на момент проведення реорганізації.
Краматорська філія ДОЦЗ є відокремленим структурним підрозділом центру зайнятості, виконує функції, покладені на неї Донецьким обласним центром зайнятості, діє на підставі Положення про Краматорську філію Донецького обласного центру зайнятості.
01.02.2018 ОСОБА_1 звернувся із заявами до Краматорського міського центру зайнятості (далі-центр зайнятості) про надання статусу безробітного та призначення виплати допомоги по безробіттю, якими просив вирішити питання його працевлаштування, надання статусу безробітного відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" і Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року № 198 та призначити виплату допомоги по безробіттю в розмірі, передбаченому Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Наказами центру зайнятості №НТ180201 від 01.02.2018 та №НТ180208 від 08.02.2018 громадянину ОСОБА_1 надано статус безробітного з 01.02.2018 та призначено допомогу по безробіттю з 08.02.2018 по 02.02.2019.
У зв'язку з поданням письмової заяви про зняття з реєстрації як безробітного, на підставі наказів центру зайнятості №НТ180823 від 23.08.2018, припинено виплату допомоги по безробіттю та припинено реєстрацію як безробітного ОСОБА_1 .
За період з 08.02.2018 по 22.08.2018 ОСОБА_1 була нарахована та виплачена допомога по безробіттю у сумі 46068,04грн.
В подальшому, 10.09.2018, ОСОБА_1 повторно звернувся до центру зайнятості із заявами про надання (поновлення) статусу безробітного та призначення (поновлення) виплати допомоги по безробіттю, якими просив вирішити питання його працевлаштування та надання статусу безробітного.
Наказами центру зайнятості №НТ180910 від 10.09.2018 громадянину ОСОБА_1 поновлено статус безробітного з 10.09.2018 та поновлено виплату допомоги по безробіттю з 10.09.2018.
У зв'язку з поданням письмової заяви про зняття з реєстрації як безробітного на підставі наказів центру зайнятості №НТ190220 від 20.02.2019 припинено виплату допомоги по безробіттю та припинено реєстрацію як безробітного ОСОБА_1 .
Отже за період з 10.09.2018 по 19.02.2019 ОСОБА_1 була виплачена допомога по безробіттю у сумі 40672,42грн.
При цьому, ОСОБА_1 не погоджуючись з прийнятим відповідачем рішенням про його звільнення, звернувся до Луганського Окружного адміністративного суду з вимогою про скасування відповідного наказу "Про відрахування судді ОСОБА_1 зі штату суду" та поновлення на посаді судді в штаті Донецького окружного адміністративного суду та стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу.
Рішенням Луганського Окружного адміністративного суду від 29.03.2019 у справі №805/139/18-а позовні вимоги задоволено, поновлено ОСОБА_1 на посаді судді в штаті Донецького окружного адміністративного суду з 08.12.2017, стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за час вимушеного прогулу за період з 09.12.2017 по 29.03.2019 у розмірі 244597,80 грн.
Як зазначає позивач, під час опрацювання даних обміну з ПФУ, Краматорській філії Донецького обласного центру зайнятості стало відомо, що ОСОБА_1 був звільнений 28.06.2024 з Донецького окружного адміністративного суду та відсутня дата прийому на роботу.
У зв'язку з чим, Краматорською філією ДОЦЗ, відповідно до вимог Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, затвердженого спільним наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України від 10.09.2024 № 23492/439/620, постановою правління Пенсійного фонду України від 10.09.2024 № 27-1 було проведено розслідування страхового випадку та обґрунтованості призначення і виплати матеріального забезпечення на випадок безробіття.
За результатами проведеного розслідування, складено Акт №62 від 28.03.2025, яким встановлено, що відповідно до наказу від 11.04.2019 №44/К-г "Про поновлення ОСОБА_1 ", на підставі рішення Луганського окружного адміністративного суду від 29.03.2019 по справі №805/139/18-а та постанови про відкриття виконавчого провадження від 08.04.2019, ОСОБА_1 було поновлено на посаді судді Донецького окружного адміністративного суду з 08.12.2017; згідно з наказом Донецького окружного адміністративного суду від 28.06.2024 №93/К-г ОСОБА_1 було звільнено 28.06.2024 у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Відповідно до Додатку 4 до персональної картки "Нарахування допомоги по безробіттю та платежі", довідок Донецького обласного центру зайнятості про суму переплаченої допомоги по безробіттю ОСОБА_1 з 08.02.2018 по 22.08.2018 була виплачена сума допомоги у розмірі 46068,04грн; за період з 10.09.2018 по 19.02.2019 в розмірі - 40672,42 грн.
З метою досудового врегулювання спору Краматорська філія Донецького обласного центру зайнятості звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з повідомленням від 31.03.2025 про необхідність сплатити суму виплаченої ОСОБА_1 допомоги по безробіттю за період з 08.02.2018 по 22.08.2018 в сумі 46068,04грн та за період з 10.09.2018 по 19.02.2019 в розмірі 40672,42 грн в загальному розмірі 86740,46грн. Зазначена вимога була направлена 31.03.2025 на адресу відповідача рекомендованим листом, що підтверджується фіскальним чеком, наявним в матеріалах справи.
Відповідачем відповіді на вищезазначене повідомлення позивача не надано, вимогу про повернення виплаченої ОСОБА_1 допомоги по безробіттю не виконано.
Вищенаведені обставини стали підставою для звернення позивача з відповідним позовом про стягнення з Донецького окружного адміністративного суду суми допомоги по безробіттю, виплаченої ОСОБА_1 за час перебування його на обліку в центрі зайнятості в розмірі 86740,46грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що за час перебування громадянина ОСОБА_1 на обліку в Донецькому обласному центрі зайнятості до поновлення на роботі, останній отримав допомогу по безробіттю в розмірі 86740,46 грн. У зв'язку з поновленням ОСОБА_1 на роботі на підставі рішення суду, відповідно до ч.4 ст.35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" позивач просить стягнути з відповідача, як роботодавця ОСОБА_1 , виплачену допомогу по безробіттю.
Заперечуючи проти позовних вимог відповідач у відзиві на позовну заяву посилався, зокрема, на те, що позивач звернувся до суду з цим позовом після спливу строку позовної давності, який складає три роки. Також відповідач зауважив на тому, що механізм розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення на випадок безробіття зареєстрованим безробітним визначений Порядком, затвердженим Наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України від 10.09.2024 № 23492/439/620, постановою Правління Пенсійного фонду України від 10.09.2024 №27-1 (далі - Порядок), який набрав чинності з дня офіційного опублікування - 30.10.2024. Отже, застосування Порядку неможливе щодо правовідносин, які склалися до набрання цим нормативним актом законної сили. Враховуючи, що акт розслідування від 28.03.2025 №62 складений на підставі Порядку, а виплати здійснені у 2018-2018 роках, то застосування цього Порядку порушує принцип правової визначеності.
В свою чергу, позивач у відповіді на відзив зазначив, посилаючись на ч.4 ст. 38 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України "Про зайнятість населення", адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується. Також зазначив, що застосування Порядку при проведенні розслідування щодо виявлених розбіжностей по ОСОБА_1 є законним, оскільки обмін з ПФУ надійшов 19.03.2025, тобто в період дії Порядку. Щодо посилань на порушення п.п.10,11,12 Порядку позивач зазначив, що розслідування проводилось шляхом використання засобів електронної комунікації, що дозволено нормами порядку. Також зазначив, що Порушення пункту 11 Порядку відсутнє з огляду на те, що до позовної заяви було надано копію листа Донецького окружного адміністративного суду від 24.03.2025 за №02-39/262.25, на який є посилання в тексті акту розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 28.03.2025 №62, як на доказ виявлених розбіжностей. Відсутність особистого підпису ОСОБА_1 на акті № 62 також спричинене об'єктивними причинами, але особа була повідомлена засобами телефонного зв'язку про факт виявлення невідповідностей та проведення розслідування.
У запереченнях відповідач наголошував на тому, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність тривалістю три роки відповідно до ст. 257 ЦК України. Звільнення ОСОБА_1 з 28.06.2024 не є підставою для врегулювання спірних правовідносин, які склалися у 2018-2019 роках, оскільки звільнення відбулось значно пізніше, ніж виникли обставини, які стали підставою для виплати допомоги. Також зауважив, що застосування Порядку до правовідносин 2018-2019 років є неправомірним з огляду на принцип незворотності дії нормативно-правових актів, а наявність порушень Порядку не спростована належними та допустимими доказами.
23.12.2025 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про задоволення позову з підстав, зазначених вище.
Предметом апеляційного оскарження є рішення місцевого господарського суду, яким задоволено позовні вимоги Донецького обласного центру зайнятості про стягнення з Донецького окружного адміністративного суду 86740,46 грн допомоги по безробіттю, виплаченої ОСОБА_1 за період перебування на обліку як безробітного, у зв'язку з поновленням останнього на роботі за рішенням суду.
Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги виходячи з наступного.
Предметом спору є позовна вимога про стягнення з відповідача, як роботодавця фізичної особи, суми виплаченого матеріального забезпечення безробітному у зв'язку з поновленням його на роботі за рішенням суду.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначені Законом України № 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон № 1533-III).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (далі - страхування на випадок безробіття) - система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Пунктами 2, 6, 8 частини 1 статті 1 Закону № 1533-III встановлено, що суб'єктами страхування на випадок безробіття є застраховані особи, а у випадках, передбачених цим Законом, також члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик. Об'єктом страхування на випадок безробіття є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім'ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг, передбачених статтею 7 цього Закону. Страховий випадок - це подія, через яку: застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу; застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття.
Положеннями частин 1, 2 статті 8 та частини 6 статті 10 Закону № 1533-III визначено, що Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із цим Законом і статутом Фонду. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом (частини 1, 2 статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття").
Функції виконавчої дирекції Фонду виконує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, та його територіальні органи, що здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" та цього Закону. Керівник центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, входить до складу правління Фонду (частина 6 статті 10 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття").
З наведених норм законодавства вбачається, що основні функції Фонду, виконувані Державною службою зайнятості України (територіальним органом якої є позивач у цій справі), мають як владний характер, у тому числі щодо управління страхуванням на випадок безробіття, здійснення контролю за використанням коштів Фонду й застосування в установленому законодавством порядку фінансових санкцій та накладення адміністративних штрафів, так і такий, що не містить владної складової, а спрямований на здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Такий правовий статус Фонду, визначений наведеними нормами чинного законодавства, дає підстави для висновку про те, що центр зайнятості, діючи як виконавча дирекція Фонду, як юридична особа публічного права, може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових відносин (зокрема під час здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття").
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 813/9165/13-а, від 06.06.2018 у справі №902/291/17.
Згідно із частиною першою статті 6 Закону № 1533-III право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття (далі - забезпечення) та соціальні послуги мають застраховані особи.
Видом забезпечення є, зокрема, допомога по безробіттю (абзац другий частини першої статті 7 Закону № 1533-III).
Відповідно пункту 1 частини 1 статті 43 Закону України "Про зайнятість населення" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) статусу безробітного може набути особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи.
Статус безробітного надається зазначеним у частині першій цієї статті особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування (частина 2 статті 43 Закону України "Про зайнятість населення").
Положенням пункту 2 частини 1 статті 44 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що зареєстровані безробітні мають право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" та цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 45 Закону України "Про зайнятість населення" реєстрація безробітного в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, припиняється у разі: поновлення на роботі за рішенням суду, що набрало законної сили (пункт 2); подання безробітним особисто письмової заяви про зняття його з реєстрації як безробітного або відмови від її послуг (пункт 3).
З наведеним кореспондуються приписи статті 31 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з якими виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі, зокрема, поновлення безробітного на роботі за рішенням суду (пункт 2 частини першої ); подання письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості (пункт 10 частини першої).
Матеріалами справи підтверджується та судом встановлено, відповідно до Витягів із наказів Краматорської філії Донецького обласного центру зайнятості про прийняті рішення по особі: ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ) такій особі надано статус безробітного з 01.02.2018 (наказ від 01.02.2018 №НТ180201) та призначено допомогу по безробіттю з 08.02.2018 по 22.08.2018 по 02.02.2019 (наказ від 08.02.2018 №НТ180208), проте припинено реєстрацію безробітного та виплату допомоги по безробіттю з 23.08.2018 (наказ від 23.08.2018 №НТ180823) у зв'язку з поданням безробітним особисто письмової заяви про зняття його з реєстрації як безробітного або відмови від її послуг відповідно до п.3 п.1 ст. 45 Закону України "Про зайнятість населення", пп. 10 п. 1 ст. 31 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
За вказаний період з 08.02.2018 по 22.08.2018 виплачена сума допомоги у розмірі 46068,04грн.
В подальшому, ОСОБА_1 поновлено статус безробітного та виплату допомоги по безробіттю з 10.09.2018 по 20.02.2019 (наказ від 10.09.2018 №НТ 180910) та припинено реєстрацію безробітного та виплату допомоги по безробіттю з 20.02.2019 (наказ від 20.02.2019 №НТ 190220) у зв'язку з поданням безробітним особисто письмової заяви про зняття його з реєстрації як безробітного або відмови від її послуг відповідно до п.3 п.1 ст. 45 Закону України "Про зайнятість населення", пп. 10 п. 1 ст. 31 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
За вказаний період з 10.09.2018 по 19.02.2019 виплачена сума допомоги у розмірі 40672,42 грн.
Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування має право, зокрема, стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу.
Згідно частини 4 статті 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" із роботодавця утримується сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Таким чином положеннями статей 34, 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачено право Фонду стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду та обов'язок роботодавця відшкодувати суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Зі змісту вказаних вище норм слідує, що набуття Фондом права стягувати з роботодавця суму виплачених страхових коштів і вартість наданих безробітному соціальних послуг та покладення на роботодавця обов'язку відшкодувати зазначені витрати Фонду закон пов'язує з поновленням такої особи на роботі за рішенням суду, а тому моментом виникнення цих права/обов'язку сторін спірних правовідносин є набрання законної сили відповідним судовим рішенням.
Тобто обов'язковою передумовою застосування вказаних правових норм законодавець визначив поновлення особи, яка отримувала допомогу по безробіттю, на роботі за рішенням суду.
Як вже зазначалося, рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 29.03.2019 у справі №805/139/18-а адміністративний позов ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду, зокрема, про визнання протиправним та скасування наказу від 08 грудня 2017 року № 279/К-г "Про відрахування судді ОСОБА_1 зі штату суду", поновлення на посаді судді в штаті Донецького окружного адміністративного суду, стягнення середнього заробітку (суддівської винагороди) за час вимушеного прогулу задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Донецького окружного адміністративного суду від 08 грудня 2017 року №279/К-г "Про відрахування судді ОСОБА_1 зі штату суду". Поновлено ОСОБА_1 на посаді судді в штаті Донецького окружного адміністративного суду з 8 грудня 2017 року. Стягнуто з Донецького окружного адміністративного суду (код ЄДРПОУ 35099148) на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 09 грудня 2017 року по 29 березня 2019 року у розмірі 244597,80 гривень з відрахуванням обов'язкових податків та платежів до бюджету. Ухвалено рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді судді в штаті Донецького окружного адміністративного суду та стягнення на його користь середнього заробітку (суддівської винагороди) за один місяць у розмірі 16506,60 гривень з відрахуванням обов'язкових податків та платежів до бюджету допустити до негайного виконання.
Тобто, вказаним судовим рішенням визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 , яке було підставою для втрати останнім заробітної плати, а в подальшому ця подія стала підставою для призначення та виплати йому допомоги по безробіттю, і водночас поновлено таку особу на посаді судді в штаті Донецького окружного адміністративного суду з 8 грудня 2017 року.
Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності" роботодавець - юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб.
Відповідно до частини 1 статті 4 закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" роботодавці - це підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), у тому числі філії представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Отже, ключовою ознакою роботодавця в правовідносинах, що виникають у зв'язку із загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у т. ч. на випадок безробіття, зокрема для цілей відшкодування суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному в порядку статей 34, 35 Закону №1533-III, є самостійне ведення таким суб'єктом розрахунків із застрахованими особами (подібний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №917/462/20, від 28.02.2018 у справі №927/171/17).
Як зазначено в рішенні Луганського окружного адміністративного суду від 29.03.2019 у справі №805/139/18-а відповідач (тобто, Донецький окружний адміністративний суд) - роботодавець, як податковий агент згідно норм Податкового Кодексу України та як страхувальник згідно Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", зобов'язаний виплатити позивачеві суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, утримавши з нього при виплаті податок з доходів фізичних осіб та єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Матеріали справи свідчать, що Донецький окружний адміністративний суд є роботодавцем по відношенню до ОСОБА_1 в розумінні частини 4 статті 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", а тому саме на відповідача покладено обов'язок з відшкодування суми виплаченого матеріального забезпечення на випадок безробіття та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Стосовно розміру виплаченої ОСОБА_1 допомоги по безробіттю за період перебування його на обліку у відповідному статусі на загальну суму 86740,46грн, факт виплати нарахованої допомоги по безробіттю у зазначеному розмірі підтверджується матеріалами справи (зокрема, додатком 4 до персональної картки безробітного про нарахування допомоги по безробіттю, де серед іншого зазначено суму, яку зараховано на особистий рахунок безробітної особи, дата подання платіжного доручення та дата перерахування коштів до банку) та її розмір не заперечується відповідачем.
Крім того під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем не порушувалося питання про дослідження саме факту нарахування та виплати допомоги по безробіттю в сумі 86740,46грн.
Щодо доводів апелянта про помилкове застосування позивачем Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, затвердженого спільним наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України від 10.09.2024 № 23492/439/620 та постановою правління Пенсійного фонду України від 10.09.2024 № 27-1 (далі - Порядок), та допущення ним порушень Порядку під час проведення розслідування, за результатами якого складено акт №62 від 28.03.2025.
Як правильно враховано судом першої інстанції, положеннями частини 4 статті 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" визначено, що саме судове рішення про поновлення працівника на роботі може бути правовою підставою для стягнення з працедавця суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному.
Отже, обов'язок працедавця відшкодувати фонду соціального страхування суму виплат по безробіттю та наданих соціальних послугах виникає за наслідком прийняття судового рішення про поновлення працівника на роботі.
Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі 914/1161/17, від 06.07.2018 у справі №921/220/17-г/16.
Таким чином, враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства та висновки Верховного Суду, достатньою умовою для відшкодування роботодавцем суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному є факт поновлення безробітного на роботі за рішенням суду.
Доводи апелянта стосовно проведення позивачем розслідування та складення за його результатом акта із порушенням вимог Порядку тощо, не спростовують висновків суду першої інстанції про наявність підстав для відшкодування відповідачем виплаченої позивачем допомоги по безробіттю на підставі ч. 4 ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Отже, наведене не звільняє відповідача від установленого Законом обов'язку компенсувати виплачену позивачем суму допомоги по безробіттю, оскільки у даному випадку діє норма ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", яка покладає такий обов'язок на відповідача.
Щодо посилань скаржника на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 16.02.2024 у справі №902/1331/22, з урахуванням яких у даному випадку до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 1173 та 1174 ЦК України як спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, колегія суддів зазначає таке.
Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Крім того, з метою визначення подібності правовідносин суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів.
Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Крім того, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Із аналізу постанови Верховного Суду, на яку посилається скаржник, вбачається, що висновок про застосування статей 1173 та 1174 ЦК України до спірних правовідносин зроблено з огляду на відсутність обставин поновлення особи на роботі за рішенням суду.
При цьому, у вказаній постанові Об'єднана палата вважала помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність передбачених статтями 34, 35 Закону України №1533-III підстав для стягнення виплаченої фізичній особі допомоги по безробіттю, позаяк: 1) відповідно до абзацу 7 частини 1 статті 34 цього Закону Фонд має право стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному, в разі поновлення його на роботі за рішенням суду; 2) відповідно до абзацу 2 частини 4 статті 35 цього Закону із роботодавця утримуються сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Верховний Суд зазначив, що обов'язковою передумовою застосування вказаних правових норм законодавець визначив поновлення особи, яка отримувала допомогу по безробіттю, на роботі за рішенням суду (п.34).
Колегія суддів зазначає, що у даній справі №905/548,25 мають місце обставини поновлення ОСОБА_1 на роботі за рішенням суду, а тому є помилковими доводи апелянта про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин норм статей 34, 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Отже, колегія суддів зазначає, що висновки щодо застосування статей 1173, 1174 ЦК України, викладені у постанові Верховного Суду від 16.02.2024 у справі №902/1331/22 є нерелевантними для цієї справи, оскільки обставини справи не є подібними зі справою, яка переглядається.
Що стосується позовної давності, суд першої інстанції правильно визначив, що відповідний строк не є пропущеним, та обґрунтував свою позицію посиланням на приписи частини 4 статті 38 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", згідно якої строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України "Про зайнятість населення", адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з такими висновками місцевого господарського суду, оскільки частина четверта статті 38 Закону № 1533-ІІІ стосується відповідальності роботодавця (страхувальника), зокрема, у разі виникнення інших видів заборгованості перед Фондом.
До того ж, стверджуючи про необхідність в даному випадку застосувати до спірних правовідносин сторін, що виникли у 2018-2019 роках, загальну позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України, відповідачем залишено поза увагою таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Разом з тим, 11.03.2020 у зв'язку з розповсюдженням на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2". Вказаною постановою на всій території України запроваджено карантин в період з 12.03.2020. У подальшому карантин неодноразово продовжувався та був відмінений постановою від 27.06.2023 № 651 з 24 год. 00 хв. 30.06.2023.
Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".
Окрім того, відповідно до п.п. 2) п. 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" №2120-IX від 15.03.2022 (який набрав чинності 17.03.2022) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
В подальшому, ч. 2 ст. 1 Закону України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" №3450-IX від 08.11.2023 (який набрав чинності 30.01.2024) п. 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено в такій редакції: У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в України" від 24 лютого 2022 року №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Відновлення строків позовної давності передбачено Законом від 14.05.2025 №4434-IX "Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності" (далі - Закон №4434). Закон №4434 передбачає виключення з ЦК України пункту 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення".
Закон №4434 набрав чинності через три місяці з дня, наступного за днем його офіційного опублікування. Зазначений Закон опубліковано в офіційному друкованому виданні "Голос України" від 03.06.2025 №108, отже, він набрав чинності 04.09.2025, і саме з цієї дати було поновлено перебіг строків позовної давності, передбачених ЦК України (постанова Верховного Суду від 04.12.2025 у справі № 927/520/22).
Відповідачем не враховано, що перебіг позовної давності продовжувався та зупинявся у зв'язку із введенням карантину та воєнного стану, а тому навіть у разі застосування до спірних правовідносин загальної позовної давності, на чому наполягає відповідач, на час подання позову позовна давність не спливла, що також свідчить про відсутність підстав для застосування наслідків її спливу.
Таким чином, твердження відповідача не відповідають дійсним обставинам та спростовуються зазначеними нормами закону та матеріалами справи.
За таких обставин, місцевий господарський суд правомірно задовольнив вимогу позивача про стягнення з відповідача виплаченої допомоги по безробіттю в розмірі 86740,46грн.
Отже, враховуючи, що доводи відповідача про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення господарського суду.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оскаржуване рішення відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому відсутні підстави для його скасування.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення господарського суду - без змін.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Донецького окружного адміністративного суду залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Донецької області від 23.12.2025 у справі №905/548/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктами а)-г) частини 3 ст.287 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 07.04.2026.
Головуючий суддя Я.О. Білоусова
Суддя П.В. Демідова
Суддя В.В. Лакіза