02 квітня 2026 року м. Київ
Справа № 359/12394/24
Провадження: № 22-ц/824/4218/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу адвоката Лихачова Романа Борисовича в інтересах ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
на заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Яковлеєвої Л. В.,
у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення аліментів,
У листопаді 2024 року ОСОБА_5 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який мотивовано тим, що вона є матір'ю ОСОБА_6 , є непрацюючим пенсіонером та має низку захворювань. Оскільки її пенсії не вистачає для належного лікування, а відповідач має дохід, однак добровільної матеріальної допомоги не надає.
З огляду на викладене позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 аліменти на її утримання у розмірі частки з усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, щомісячно, починаючи з дня подачі позову і довічно.
Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2025 року позов ОСОБА_5 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 аліменти на її утримання у розмірі частки з усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, щомісячно, починаючи з 15.11.2024 року і довічно.
Стягнуто ОСОБА_6 на користь держави судовий збір в розмірі 1 211,20 грн.
Допущено негайне виконання рішення суду в межах суми платежу за один місяць.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Лихачов Р. Б. в інтересах ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не залучив до участі у справі осіб, на права та інтереси яких воно безпосередньо впливає, зокрема, законного представника неповнолітніх дітей відповідача; не перевірив, що відповідач є військовослужбовцем та має статус особи, зниклої безвісти, не з'ясував його фактичного місця перебування, не врахував наявність судового наказу про стягнення з нього аліментів на утримання трьох дітей, не дослідив майновий стан позивачки та дійшов помилкового висновку про проживання відповідача разом із матір'ю. На думку скаржника, такі порушення призвели до ухвалення рішення, яке зачіпає права осіб, не залучених до участі у справі, а тому є підставою для його скасування.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
За правилом ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_6 є сином позивачки.
Відповідно до акта обстеження житлово-побутових умов від 15.11.2024 року, складеного депутатом Бориспільської міської ради VIII скликання Київської області, обстежені житлово-побутові умови громадянки ОСОБА_5 , 1960 року народження, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , в приватному будинку на 6 кімнат загальною площею 120 кв.м, що належить ОСОБА_7 . Згідно з актом умови проживання є задовільними. Також встановлено, що за вказаною адресою дійсно проживають ОСОБА_5 , 1960 року народження, ОСОБА_7 , 1958 року народження, та ОСОБА_6 , 1989 року народження (а.с. 14).
ОСОБА_5 є пенсіонером за віком (копія пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 серії НОМЕР_2 від 05.04.2023 року) (а.с. 13).
ОСОБА_5 встановлено діагноз гіпертензивна (гіпертонічна) хвороба серця і нирок, неуточнена, відповідно до виписки із медичної картки амбулаторного хворого № 29974 від 11.11.2024 року КНП «Бориспільський МЦПМСД» (а.с. 12).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності того, що позивачка є непрацездатною та потребує матеріальної допомоги, а відповідач як її повнолітній працездатний син зобов'язаний надавати їй утримання, оскільки підстав для звільнення від такого обов'язку не встановлено.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей відповідача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посилається на те, що вона є матір'ю трьох неповнолітніх дітей відповідача, які не були залучені до участі у справі, хоча ухвалене судом рішення безпосередньо впливає на їхні права та інтереси.
За змістом положень ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 1 цієї статті).
Вказана конституційна норма конкретизована законодавцем у ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Отже, реалізація конституційного права на оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи (ч. 3 ст. 352 ЦПК України).
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про права та інтереси неповнолітніх дітей відповідача, оскільки стягнення з ОСОБА_6 аліментів на користь матері впливає на обсяг коштів, за рахунок яких забезпечується утримання його дітей.
Вказане згідно з п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового судового рішення.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_5 , суд виходить з наступного.
Частиною 1 ст. 202 СК України встановлено, що повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК України).
Згідно зі ст. 205 СК України суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.
При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц дійшов висновку, що тлумачення ст. 202 СК України свідчить, що обов'язок повнолітніх дітей з утримання своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька у матеріальній допомозі. Зобов'язання повнолітніх дітей з утримання батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов'язок повнолітніх дітей не пов'язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу. При встановленні, чи батьки потребують матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про необхідність у матеріальній допомозі. При цьому, отримання матір'ю чи батьком доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги.
У відповідності до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, необхідними умовами для задоволення позову про стягнення аліментів на батьків є: непрацездатність батьків та наявність у них потреби у матеріальній допомозі.
При цьому колегія суддів враховує, що питання наявності в повнолітньої дитини обов'язку утримувати батьків за ст. 202 СК України є відмінним від питання визначення розміру такого утримання, який відповідно до ст. 205 СК України встановлюється з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.ст. 76, 77 ЦПК України).
Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідність застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягара доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
При зверненні до суду з позовом ОСОБА_5 посилалася на те, що вона є пенсіонером за віком та їй встановлено діагноз гіпертензивна (гіпертонічна) хвороба серця і нирок, неуточнена, відповідно до виписки із медичної картки амбулаторного хворого № 29974 від 11.11.2024 року КНП «Бориспільський МЦПМСД».
Разом із тим позивачка не надала суду довідки про доходи, яка б давала змогу встановити розмір пенсії, що отримується нею щомісячно, а також інших доказів на підтвердження потреби в посиленому лікуванні та значних витратах, зокрема станом на день подання позову. Так само не надано доказів на обґрунтування розміру фактично понесених чи необхідних витрат, які б свідчили про те, що розмір отримуваної нею пенсії є меншим за розмір необхідних щомісячних витрат.
Необхідність матеріальної допомоги визначається в кожному конкретному випадку залежно від матеріального становища батьків. До уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність у батьків майна, що може приносити дохід, тощо.
Колегія суддів звертає увагу на те, що сам по собі факт непрацездатності батьків не зумовлює виникнення у дітей обов'язку надання утримання та не свідчить про наявність потреби в отриманні матеріальної допомоги, адже держава забезпечує необхідним утриманням непрацездатних осіб: пенсією за віком, пенсією з інвалідності, державною допомогою, тощо.
Отже, враховуючи наведені вище фактичні обставини, а саме: отримання позивачкою пенсії; недоведеність, що розмір отримуваної пенсії є нижчим за розмір необхідних щомісячних витрат пов'язаних з лікуванням, орендою житла, тощо, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних та достатніх доказів на підтвердження того, що позивачка потребує матеріальної допомоги.
В ході апеляційного перегляду справи особою, яка не брала участі у справі, було подано нові докази, у зв'язку з чим колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 367 ЦПК України, нові докази можуть бути прийняті апеляційним судом лише у виняткових випадках, за умови доведення стороною неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно від неї не залежали, а також за умови їх істотного значення для правильного вирішення спору.
Так, скаржниця посилалася на те, що ОСОБА_6 є військовослужбовцем військової частини НОМЕР_3 та зник безвісти 01.08.2022 року поблизу населеного пункту Кодема Бахмутського району Донецької області, а статус особи, зниклої безвісти за особливих обставин, набув 15.04.2024 року. Отже, на час звернення до суду з позовом та на час ухвалення оскаржуваного рішення відповідач був відсутній за місцем свого проживання.
Незважаючи на це, суд першої інстанції поклав в основу рішення акт обстеження житлово-побутових умов від 15.11.2024 року, в якому зазначено про проживання відповідача разом із позивачкою за адресою: АДРЕСА_1 . Проте такі відомості не узгоджуються з доказами про зникнення відповідача безвісти ще у 2022 році, а тому самі по собі не могли бути достатньою підставою для висновку про фактичне спільне проживання сторін та не звільняли суд від обов'язку повно і всебічно з'ясувати обставини справи.
Матеріалами справи також підтверджується, що судовим наказом Подільського районного суду міста Києва від 05 липня 2024 року з ОСОБА_6 стягнуто аліменти на утримання трьох неповнолітніх дітей. Надані до апеляційного суду постанова державного виконавця від 13 лютого 2025 року про відкриття виконавчого провадження та лист Бориспільського відділу державної виконавчої служби від 08 квітня 2025 року свідчать про вчинення виконавчих дій щодо звернення стягнення на доходи боржника та наявність заборгованості зі сплати аліментів. Таким чином, спір у цій справі стосується того самого доходу відповідача, з якого вже присуджено утримання на користь його неповнолітніх дітей, а тому вирішення питання про стягнення на користь матері 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу) безпосередньо впливає на обсяг майнових прав та інтересів дітей.
Відповідно до листів військової частини НОМЕР_3 , у зв'язку зі зникненням безвісти ОСОБА_6 здійснюються виплати належного йому грошового забезпечення, а питання кола осіб, які мають право на одержання таких виплат, пов'язане з наявністю у нього дітей та їхнім правом на утримання. За таких обставин суд першої інстанції, вирішуючи спір, мав оцінити, чи не зачіпатиме рішення майнових прав неповнолітніх дітей відповідача, в особі їх законного представника, та в разі встановлення такого впливу залучити їх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, відповідно до ч. 3 ст. 53 ЦПК України.
Однак суд першої інстанції не залучив до участі у справі неповнолітніх дітей відповідача, в інтересах яких діє їхній законний представник, хоча ухвалене рішення безпосередньо стосується прав та інтересів неповнолітніх дітей відповідача. Отже, суд першої інстанції ухвалив рішення про права та інтереси осіб, не залучених до участі у справі, що відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Як зазначено вище, колегія суддів ураховує, що позивачкою доведено її непрацездатність та наявність проблем зі станом здоров'я, однак належних і достатніх доказів того, що відповідач з урахуванням його статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, наявності обов'язку зі сплати аліментів на утримання трьох неповнолітніх дітей, а також інших встановлених обставин має реальну можливість надавати їй утримання саме у заявленому розмірі, суду не подано.
Суд першої інстанції не встановив фактичного обсягу доходу відповідача, не перевірив розмір уже існуючих утримань із такого доходу, а також не з'ясував, чи є позивачка отримувачем виплат, пов'язаних з грошовим забезпеченням безвісти зниклого військовослужбовця.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки аліментів у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу) є передчасним, таким, що не ґрунтується на повному з'ясуванні обставин справи та правильному застосуванні норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції невірно встановлені фактичні обставини у справі, висновки суду не відповідають наданим сторонами доказам, судом неправильно застосовано норми матеріального права.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч. 1 ст. 376 ЦПК України є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких підстав, рішення суду першої інстанції у відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову в позові.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381-384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу адвоката Лихачова Романа Борисовича в інтересах ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , задовольнити.
Заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура