02 квітня 2026 року м. Київ
Унікальний номер справи № 757/64946/25-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/7866/2026
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,
за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року, постановлену під головуванням судді Головко Ю.Г., у справі за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви, -
У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви, в якій просила суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 1-4).
В обґрунтування заяви зазначала, що 17.03.2021 ОСОБА_3 , син заявниці, придбав квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 вказувала, що дійсним покупцем вказаної квартири є вона, адже кошти на придбання квартири були її особистими, однак в той час відбувався шлюборозлучний процес майна з колишнім чоловіком, і поділ майна подружжя було здійснено після розірвання шлюбу, та щоб дана квартира не ввійшла до спільного майна погруддя , син оформив її на себе.
Вказувала, що одразу після оформлення квартири син передав їй ключі, та заявниця зробила в квартирі ремонт за власні кошти, заселилась, утримувала, користувалась та сплачувала всі комунальні платежі та збори.
Зазначала, що переоформити квартиру на її ім'я, як дійсного власника, не встигли, адже ОСОБА_3 загинув. При цьому, спадкоємцями першої черги після померлого сина є ОСОБА_4 (батько), ОСОБА_2 (мати), ОСОБА_1 (дружина).
З огляду на те, що квартира АДРЕСА_1 , яка придбана за кошти заявниці, проте офіційно оформлена на сина, що загинув ІНФОРМАЦІЯ_1 , може увійти до складу спадщини, ОСОБА_2 має намір звернутися до суду із позовною заявою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.03.2021, із підстав, що насправді покупцем була вона, і фактично вказана квартира була придбана за рахунок її коштів і для неї.
Відтак, з метою забезпечення об'єктивної можливості виконання судового рішення, заявниця просила суд накласти арешт на спірну квартиру (а.с. 1-4).
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви - задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2261240480000 (а.с. 22-24).
Не погодившись з ухвалою районного суду, 28 січня 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржувану ухвалу та постановити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову до подачі позову - відмовити (а.с. 28-33).
На обґрунтування апеляційної скарги зазначала, що задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції не встанови обставини, які могли б бути достатніми для задоволення заяви про забезпечення позову, чим грубо порушив вимоги ст.ст. 149, 150 ЦПК України.
Вказувала, що в тексті заяви про забезпечення позову заявниця не наводить обґрунтувань, які в дійсності підтверджували наявність спору між сторонами, зокрема, конкретизації підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Текст заяви містить лише твердження щодо обставин укладення договору купівлі-продажу, зокрема, обставини здійснення оплати за договором, які не підтверджені жодним належним та допустимим доказом.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд не встановив дійсної мети звернення ОСОБА_2 до суду з заявою про забезпечення позову. В даному випадку у діях заявника містяться ознаки зловживання своїми процесуальними правами з метою тривалого затягування видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану квартиру іншими спадкоємцями, зокрема, відповідачем-2 та відповідачем-3.
Крім того, заявниця не зазначала жодних аргументів на підтвердження того, що без вжиття заходів забезпечення позову відповідачі мають можливість безперешкодно відчужити нерухоме майно, що становить предмет договору (а.с. 28-33).
09 березня 2026 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 , в якому остання просила залишити апеляційну скаргу без задоволення (а.с. 53-62).
У судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Дзявун Ю.С. підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Заявник ОСОБА_2 , її представники - адвокат Кузьменко І.Г., адвокат Молодоженя Н.І. заперечували проти скарги і просили її відхилити.
Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси. Факт належного сповіщення апелянта ОСОБА_1 підтвердила в суді її представник - адвокат Дзявун Ю.С. про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. Повідомлення відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , кожного окремо, повернулись із відмітками працівників пошти про відсутність адресатів за зазначеними ними адресами, заяви про зміну адрес місця проживання (перебування) від вказаних осіб до суду не надходили (а.с. 50-52, 74-77, 82).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон АліментаріяСандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Розглянувши копії наданих матеріалів справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до п. 1ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).
За роз'ясненнями, що містяться в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року № ETS № 005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
За приписами ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
За змістом ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визначені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі.
Сфера зобов'язань Договірних держав за статтею 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом (порівняйте: «Кудла проти Польщі» [GC], № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, «Міфсуд проти Франції» [GC], № 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург).
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 754/4437/18 (провадження № 61-47464св18) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, зі змісту поданої заяви про забезпечення позову до подачі позову вбачається, що предметом майбутнього спору є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 17.03.2021 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .
Задовольняючи заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно, суд першої інстанції вірно виходив з того, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити виконання рішення суду та ефективний захист порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він має намір звернутися до суду, а тому заява підлягає задоволенню. Накладення арешту на квартиру, яка є предметом спору відповідатиме меті забезпечення позову та буде співмірним із розміром заявлених позовних вимог.
При обранні заходів забезпечення позову, суд першої інстанції урахував необхідність збереження балансу прав і законних інтересів учасників правовідносин, та наклав арешт на квартиру, яка є предметом спірного договору.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, вжиття заходів забезпечення позову не завдасть настільки істотних наслідків для усіх зацікавлених осіб, ніж якщо такі заходи вжиті не будуть. Головну передумову для вжиття заходів забезпечення позову - забезпечення виконання рішення суду, слід в даному випадку розуміти так, що незастосування таких заходів може позбавити сенсу звернення до суду з позовом, навіть за умови його задоволення, та матиме своїми наслідками остаточне порушення права позивача, в той час як застосування вказаних заходів забезпечення позову може запобігти порушенню прав всіх зацікавлених осіб.
Як на підставу для скасування оскаржуваної ухвали, апелянт посилалась на те, що в тексті заяви про забезпечення позову заявниця не наводить обґрунтувань, які в дійсності підтверджували наявність спору між сторонами, зокрема, конкретизації підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Текст заяви містить лише твердження щодо обставин укладення договору купівлі-продажу, зокрема, обставини здійснення оплати за договором, які не підтверджені жодним належним та допустимим доказом. Також, вказувала на зловживання ОСОБА_2 своїми процесуальними правами, оскільки звернення до суду з майбутнім позовом та вказаною заявою здійснено з метою тривалого затягування видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану квартиру іншими спадкоємцями, зокрема, відповідачем-2 та відповідачем-3.
Однак, такі доводи апеляційної скарги колегія суддів визнала передчасними, оскільки такі обставини можуть бути оцінені судом під час розгляду даної справи по суті спору.
Крім того, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта, що заявниця не зазначала жодних аргументів на підтвердження того, що без вжиття заходів забезпечення позову відповідачі мають можливість безперешкодно відчужити нерухоме майно, що становить предмет договору.
Колегія суддів звертає увагу, що підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог.
Згідно вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів прийшла до висновку, що судом першої інстанції правильно вирішено питання про забезпечення позову у цій справі виходячи з того, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, а тому ухвала є законною та не підлягає скасуванню.
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 06 квітня 2026 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
Є.П. Євграфова
В.В. Саліхов