03 квітня 2026 рокусправа № 380/25623/25
м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Коморного О.І., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Офісу охорони культурної спадщини Львівської міської ради про зобов'язання ОСОБА_1 вчинити дії.
Обставини справи.
До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Офісу охорони культурної спадщини Львівської міської ради з вимогами зобов'язати власника квартири №2 ОСОБА_1 протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Офісом охорони культурної спадщини Львівської міської ради охоронний договір на частину об'єкта культурної спадщини - пам'ятку архітектури місцевого значення розташовану за адресою: м. Львів, вул. М. Тарнавського, 16, у встановленому законом порядку.
В обґрунтування заявлених позовних вимог Прокурор зазначає, що Галицькою окружною прокуратурою міста Львова під час здійснення представницьких повноважень та вивчення стану дотримання вимог пам'яткоохоронного законодавства виявлено факт триваючої протиправної бездіяльності з боку власника об'єкта нерухомості. Зокрема, встановлено, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , є пам'яткою архітектури місцевого значення (охоронний № 5399-Лв). Вказаний статус підтверджується рішенням виконкому Львівської обласної ради від 17.07.1990 № 227 та наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.01.2021 № 14.
Прокурор вказує, що Відповідач є одноосібним власником квартири АДРЕСА_2 у вказаному будинку-пам'ятці починаючи з 11.11.2013 (на підставі дубліката договору купівлі-продажу). Згідно з імперативними вимогами статті 23 Закону України “Про охорону культурної спадщини» та положеннями Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768, фізичні чи юридичні особи, які є власниками таких об'єктів або їх частин, зобов'язані протягом одного місяця з моменту набуття права власності укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Проте Відповідач впродовж понад 12 років свідомо ухиляється від виконання цього прямого законодавчого обов'язку.
Обґрунтовуючи підстави для звернення до суду в інтересах держави, Прокурор наголошує, що уповноважений орган - Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради (Позивач) - знав про вказане порушення, 27.10.2025 скерував Відповідачу відповідний лист-попередження, однак жодних подальших дієвих заходів реагування, зокрема звернення з позовом до суду про примусове зобов'язання укласти договір, не вжив. Така споглядацька позиція органу місцевого самоврядування стала підставою для представництва інтересів держави прокурором у статусі самостійного позивача.
Ухвалою від 05.01.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами.
Ухвалою від 20.01.2026 суд відмовив у задоволенні клопотання Прокурора про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, визнавши справу такою, що належить до категорії справ незначної складності.
Позивач (Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради) надав суду письмові пояснення по суті спору, у яких заявлені Прокурором позовні вимоги підтримав у повному обсязі. У поясненнях Позивач підтвердив, що ОСОБА_1 жодного разу не зверталася до Офісу для укладення охоронного договору з моменту набуття права власності на квартиру, чим грубо порушує пам'яткоохоронне законодавство та позбавляє об'єкт культурної спадщини належних юридичних гарантій збереження.
Відповідач скористалася своїм процесуальним правом та подала до суду відзив на позовну заяву, у якому заперечила проти задоволення позову. Свою позицію Відповідач мотивує відсутністю умислу на ухилення від виконання закону. Вона вказує, що тривалий час не знала про статус будинку як пам'ятки архітектури, оскільки на фасаді будівлі відсутня відповідна охоронна інформаційна дошка.
Крім того, Відповідач стверджує, що не отримувала листа-попередження від Офісу охорони культурної спадщини від 27.10.2025. Водночас зазначає, що, дізнавшись про такий обов'язок з отриманої поштою інформаційної картки адміністративної послуги, вона добровільно та з власної ініціативи 19.11.2025 (ще до відкриття провадження у справі) звернулася до Центру надання адміністративних послуг м. Львова (ЦНАП) із заявою та пакетом наявних у неї документів для укладення охоронного договору. З огляду на це, Відповідач вважає, що вжила всіх залежних від неї дій, від підписання договору не відмовляється, чекає на його проєкт від Офісу, а тому поданий Прокурором позов вважає безпідставним та передчасним.
Прокурор 05.02.2026 подав до суду відповідь на відзив, у якій ґрунтовно заперечив доводи Відповідача. Прокурор зазначив, що статус будинку визначено публічними актами індивідуальної дії, зокрема наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.01.2021 № 14, який є у вільному доступі. Відповідно до статті 68 Конституції України, незнання законів не звільняє особу від юридичної відповідальності. Крім того, твердження Відповідача про неотримання листа-попередження спростовуються офіційними даними трекінгу АТ “Укрпошта», згідно з якими поштове відправлення з трек-номером R067026612095 успішно вручено адресату. Прокурор також наголошує, що сам по собі факт подання Відповідачем неповної заяви до ЦНАП не свідчить про належне виконання імперативного обов'язку, оскільки охоронний договір станом на час розгляду справи так і не укладено, а отже, правопорушення у вигляді бездіяльності продовжує тривати.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно, повно та об'єктивно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, пояснення третьої особи та заперечення Відповідача, оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, ОСОБА_1 є одноосібним власником (розмір частки 1/1) квартири АДРЕСА_3 . Право власності Відповідача зареєстроване 11.11.2013 (індексний номер рішення: 7969633) на підставі дубліката договору купівлі-продажу квартири від 07.11.2013, серія та номер: 1200, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Балацькою В.К., та відповідного Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 18.11.2013.
Судом з'ясовано, що багатоквартирний житловий будинок за вказаною адресою є пам'яткою архітектури місцевого значення (охоронний № 5399-Лв). Вказана будівля взята під державну охорону ще рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради від 17.07.1990 № 227. Надалі, згідно з наказом Міністерства культури та інформаційної політики України “Про занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» від 18.01.2021 № 14, цей об'єкт включений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорією місцевого значення.
Відповідно до матеріалів облікової документації (паспорта пам'ятки), будинок є колишньою чиншовою кам'яницею початку ХХ століття, зведеною у стилі сецесії, та розташований у межах історичного ареалу міста Львова. Відтак, квартира № 2, яка належить Відповідачу, є невід'ємною частиною вказаного об'єкта культурної спадщини.
З метою забезпечення збереження пам'ятки, 27.10.2025 Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради скерував на адресу ОСОБА_1 офіційний лист-попередження № 0004-вих-155295 щодо необхідності безумовного виконання вимог пам'яткоохоронного законодавства та укладення охоронного договору.
Суд відхиляє твердження Відповідача у відзиві про неотримання нею цього попередження, оскільки Прокурором до матеріалів справи долучено витяг з офіційного сайту АТ “Укрпошта» щодо відстеження поштового відправлення за трек-номером R067026612095, яким підтверджується, що вказане рекомендоване відправлення успішно вручено адресату.
Також матеріалами справи підтверджується, що 19.11.2025 (вже після отримання листа-попередження від Офісу та зацікавленості цим питанням прокуратурою) Відповідач звернулася до Центру надання адміністративних послуг м. Львова (ЦНАП) із заявою про укладення охоронного договору.
Згідно з наданим Відповідачем Описом прийнятих документів (реєстраційний № 3-Н-20944/АП-Л-0004), нею подано лише частковий пакет: заяву, копію технічного паспорта на приміщення, копії сторінок паспорта громадянина України та копії правовстановлюючих документів на квартиру.
Водночас, як зафіксовано у тому ж Описі ЦНАП у розділі “Відсутні документи», Відповідач не подала цілу низку обов'язкових додатків, які імперативно вимагаються Порядком укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини (затвердженим постановою КМУ від 28.12.2001 № 1768). Зокрема, Відповідачем не було надано:
1. акта технічного стану пам'ятки (форма якого визначається МКІП) з фотофіксацією, що не перевищує трьох місяців до дати укладення договору;
2. опису культурних цінностей і предметів, які належать до пам'ятки;
3. плану території пам'ятки;
4. погодженого паспорта пам'ятки.
З огляду на подання неповного пакета документів, процедура укладення охоронного договору об'єктивно не могла бути завершена уповноваженим органом. Станом на час розгляду цієї адміністративної справи по суті, належним чином оформлений та підписаний сторонами охоронний договір на квартиру АДРЕСА_4 відсутній.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та спірним правовідносинам, суд виходить із комплексного та системного аналізу норм чинного законодавства.
Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність.
Водночас, згідно зі статтею 66 Основного Закону, кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Ці конституційні положення кореспондуються із загальними засадами цивільного законодавства. Так, відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 319 Цивільного кодексу України, власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Крім того, статтею 324 Цивільного кодексу України окремо закріплено, що право власності на об'єкти культурної спадщини здійснюється з особливостями, встановленими законом.
Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює спеціальний Закон України “Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III (далі - Закон № 1805-III).
Відповідно до статті 24 Закону № 1805-III, використання пам'ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.
Згідно з частиною першою статті 27 цього ж Закону, у разі, коли пам'ятці загрожує небезпека пошкодження, руйнування чи знищення, власник або уповноважений ним орган (особа) зобов'язаний привести цю пам'ятку до належного стану (змінити вид або спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування).
Задля забезпечення виконання цих вимог та фіксації конкретних зобов'язань власника, частиною першою статті 23 Закону № 1805-III встановлено імперативну норму: усі власники пам'яток, щойно виявлених об'єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об'єкти зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.
Суд наголошує, що охоронний договір за своєю правовою природою є адміністративним договором. Укладення такого договору не є правом власника, яке залежить від його вільного волевиявлення (як у класичних цивільно-правових відносинах), а є його прямим, безальтернативним публічно-правовим обов'язком, який виникає безпосередньо в силу вказівки закону факту набуття права власності на об'єкт культурної спадщини.
Частиною третьою статті 23 Закону № 1805-III визначено, що порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 2 Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768 (далі - Порядок № 1768), власник пам'ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов'язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам'ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 1768, в охоронному договорі зазначаються особливості режиму використання пам'ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам'яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.
Для належного оформлення охоронного договору та фіксації базового стану об'єкта, пунктом 6 Порядку № 1768 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до охоронного договору обов'язково додаються:
1. акт технічного стану пам'ятки (форма якого затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини) на момент укладення охоронного договору;
2. опис культурних цінностей і предметів, які належать до пам'ятки, знаходяться на її території чи пов'язані з нею і становлять історичну, наукову, художню цінність;
3. план поверхів пам'яток-будівель і споруд (у масштабі 1:100);
4. план інженерних комунікацій та зовнішніх мереж (за наявності);
5. генеральний план земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка (у масштабі 1:50, 1:100, 1:500, 1:1000 або 1:2000);
6. паспорт пам'ятки.
Системний аналіз наведених норм дає суду підстави для висновку, що укладення охоронного договору є прямим, безумовним та абсолютним обов'язком власника пам'ятки культурної спадщини чи її частини (зокрема, квартири у будинку-пам'ятці).
Саме на власника такого майна покладається обов'язок проявити ініціативу щодо збору необхідного і вичерпного пакета документів, передбаченого законодавством, та подати його до уповноваженого органу охорони культурної спадщини у чітко визначений законом місячний строк.
Пасивна поведінка власника, ігнорування свого обов'язку або подання неповного пакета документів унеможливлює укладення договору, нівелює гарантії збереження історичної пам'ятки та становить триваюче правопорушення у сфері охорони культурної спадщини.
Суд відхиляє аргументи Відповідача про те, що вона нібито не знала про статус житлового будинку як пам'ятки архітектури через відсутність на його фасаді відповідної інформаційної охоронної дошки.
Суд наголошує, що правовий статус об'єкта культурної спадщини встановлюється не наявністю чи відсутністю фізичної таблички на будівлі, а відповідними рішеннями уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування (у даному випадку - рішенням виконкому Львівської обласної ради від 17.07.1990 № 227 та наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.01.2021 № 14).
Вказані нормативно-правові акти та індивідуальні рішення є публічними, загальнодоступними та відкритими для ознайомлення.
Відповідно до частини першої статті 68 Конституції України, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Набуваючи у 2013 році право власності на нерухоме майно, що розташоване в історичному ареалі міста Львова, особа мала діяти з розумною обачністю, властивою добросовісному власнику, та зобов'язана була самостійно або із залученням відповідних фахівців поцікавитися правовим статусом такого майна, а також встановленими законодавством обмеженнями чи публічними обов'язками, які нерозривно пов'язані з правом власності на нього.
Суд бере до уваги той факт, що 19.11.2025 (вже після ініціювання прокурорської перевірки та отримання листа-попередження) Відповідач звернулася до Центру надання адміністративних послуг м. Львова (ЦНАП) із заявою про укладення охоронного договору. Ця обставина свідчить про те, що вона усвідомила свій законодавчий обов'язок і формально розпочала процес його виконання.
Однак, суд наголошує, що сам по собі факт подання заяви із неповним (дефектним) пакетом документів не є тотожним належному, повному та остаточному виконанню імперативних вимог статті 23 Закону України “Про охорону культурної спадщини».
Юридичним фактом, з яким законодавець пов'язує виконання обов'язку власника, є саме фактичне укладення (підписання обома сторонами) охоронного договору, а не лише ініціювання процедури чи формальне звернення із заявою до компетентного органу.
До моменту, поки охоронний договір не підписаний уповноваженими суб'єктами та не набрав чинності, об'єкт культурної спадщини де-факто залишається без належного нормативно закріпленого захисту та індивідуально визначеного режиму використання, а обов'язок власника вважається невиконаним.
Відтак, вчинене Відповідачем правопорушення у вигляді протиправної бездіяльності має яскраво виражений триваючий характер, і воно не припинилося лише фактом подання неповної заяви до ЦНАП.
Оскільки станом на день ухвалення цього судового рішення Відповідач не надала суду жодних належних та допустимих доказів фактичного укладення охоронного договору з Офісом охорони культурної спадщини Львівської міської ради, позовні вимоги про примусове зобов'язання його укласти є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Суд зазначає, що зобов'язання вчинити такі дії у судовому порядку є пропорційним та ефективним способом захисту, який стане необхідним стимулюючим фактором для Відповідача остаточно завершити розпочатий процес збору документів (зокрема, забезпечити виготовлення акта технічного стану, фотофіксації, паспорта пам'ятки тощо) та підписати договір.
Щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором, суд повністю погоджується з правовою позицією та доводами Прокурора.
Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України “Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
Матеріалами справи беззаперечно підтверджено, що Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради, як спеціально уповноважений орган місцевого самоврядування, достеменно знав про багаторічну відсутність охоронного договору з Відповідачем на квартиру в будинку-пам'ятці.
Незважаючи на скерування Відповідачу листа-попередження у жовтні 2025 року, вказаний орган зайняв пасивну (споглядацьку) позицію та самостійно з позовом до суду для примусового захисту інтересів держави і територіальної громади не звернувся, хоча і не заперечував проти подання такого позову Прокурором.
Відповідно до сталої практики Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18), невжиття компетентним органом жодних заходів претензійно-позовного характеру протягом розумного строку після того, як йому стало відомо про порушення інтересів держави, кваліфікується як бездіяльність такого органу.
За таких обставин, втручання органів прокуратури задля збереження об'єкта культурної спадщини, відновлення законності та захисту публічного інтересу є абсолютно виправданим, легітимним та повністю відповідає вимогам Конституції України та КАС України.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень такий обов'язок покладається на відповідача. У даному випадку Відповідач не спростувала наявності у неї прямого законодавчого обов'язку та не довела факту його виконання у повному обсязі.
Також Відповідачем не надано доказів існування об'єктивних, непереборних перешкод, які б унеможливлювали укладення нею охоронного договору протягом понад 12 років володіння майном.
З огляду на встановлені судом обставини, проаналізовані докази та системний аналіз норм матеріального права, суд доходить переконливого висновку про наявність усіх законних підстав для задоволення позовних вимог Галицької окружної прокуратури міста Львова в повному обсязі.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у цій адміністративній справі, суд виходить із комплексного аналізу приписів статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як встановлено з матеріалів адміністративної справи, Львівською обласною прокуратурою за подання цього адміністративного позову до суду сплачений судовий збір в сумі 2 422,40 грн.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Об'єднана палата КАС ВС у постанові від 29 серпня 2022 року у справі № 826/16473/15 дійшла висновку про те, що передбачене статтею 140 КАС України правило щодо присудження витрат спрацьовує, якщо позивачем є фізична або юридична особа, яка не є суб'єктом владних повноважень. Якщо позивачем є суб'єкт владних повноважень, незалежно від результату розгляду справи не підлягають відшкодуванню понесені ним судові витрати, окрім судових витрат суб'єкта владних повноважень, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз.
У Постанові Верховного Суду від 8 травня 2024 року у справі №240/17530/23 (адміністративне провадження № К/990/42023/23) Верховний суд на підставі аналізу змісту частин першої-третьої статті 139 КАС України дійшов висновку про те, що витрати суб'єкта владних повноважень на сплату судового збору за будь-яких результатів розгляду справи (задоволення або відмова в задоволенні позову як повністю, так і частково) не підлягають розподілу за результатом розгляду справи.
Суд вказав, що такий підхід законодавця нерозривно пов'язаний із завданням адміністративного судочинства, котре полягає у вирішенні судом спорів у сфері публічно-правових відносин із метою ефективного захисту прав, свобод й інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень із боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, якщо позивачем є суб'єкт владних повноважень, то незалежно від результатів розгляду справи понесені ним судові витрати, окрім судових витрат суб'єкта владних повноважень, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз (частина друга статті 139 КАС України), не підлягають розподілу.
З огляду на те, що позовні вимоги Прокурора, подані в інтересах держави, задоволено повністю, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 2, 6, 9, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 262, Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Зобов'язати власника квартири № 2 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_5 ) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Офісом охорони культурної спадщини Львівської міської ради (ЄДРПОУ 26256659 79008 м. Львів вул.. Валова 20) охоронний договір на частину об'єкта культурної спадщини - пам'ятку архітектури місцевого значення, розташовану за адресою: м. Львів, вул. М. Тарнавського, 16, у встановленому законом порядку.
3. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 03 квітня 2026 року.
Суддя Коморний О.І.