8-й під'їзд, ІНФОРМАЦІЯ_1 , майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"24" березня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/4377/25
ІНФОРМАЦІЯ_2 у складі:
судді ОСОБА_1
при секретарі судового засідання ОСОБА_2
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом ІНФОРМАЦІЯ_3 ( АДРЕСА_1 )
до 1. ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_2 ), 2. ІНФОРМАЦІЯ_5 ( АДРЕСА_3 ) 3. Товариства з обмеженою відповідальністю " ІНФОРМАЦІЯ_6 " ( АДРЕСА_4 ) 4. ОСОБА_3 ( АДРЕСА_5 )
про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нежитлових приміщень
за участю представників:
прокурора - ОСОБА_4 , службове посвідчення №072943 від 01.03.2023,
відповідач 1 - не з'явився,
відповідача 2 - не з'явився,
відповідача 3 - не з'явився,
відповідача 4 - ОСОБА_5 , ордер серії АХ №1317829 від 09.01.2026,
Новобаварська окружна прокуратура міста Харкова звернулась до ІНФОРМАЦІЯ_7 із позовом до відповідачів: 1. ІНФОРМАЦІЯ_4 , відповідача, 2. ІНФОРМАЦІЯ_5 , 3. Товариства з обмеженою відповідальністю " ІНФОРМАЦІЯ_6 ", 4. ОСОБА_3 , в якому просить суд:
- визнати поважною причину пропуску строку на звернення до суду та поновити його;
- визнати незаконним та скасувати п. 19 Додатку до Рішення 42 сесії ІНФОРМАЦІЯ_4 6 скликання від 23.09.2015 № 2009/15 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова";
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05.11.2015 № 5312-В-С, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_6 » та ІНФОРМАЦІЯ_5 та зареєстрований в реєстрі за №371 від 19.11.2015, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_6 ;
- витребувати у недобросовісного набувача ОСОБА_3 (код РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ІНФОРМАЦІЯ_8 в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нежитлові приміщення 1-го поверху №1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. «А-5», загальною площею 84,9 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 132048163101).
Також до стягнення заявлені судові витрати зі сплати судового збору.
Ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_7 від 15.12.2025 у справі № 922/4377/25 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 13.01.2026 на 10:00.
12.01.2026 через загальний відділ діловодства суду через підсистему "Електронний суд" від відповідача 4 надійшло клопотання про допуск до справи та надання доступу (ознайомлення) до матеріалів справи через Електронний суд (вх. №734), яке досліджено та приєднано до матеріалів справи.
12.01.2026 через загальний відділ діловодства суду через підсистему "Електронний суд" від відповідача 4 надійшло клопотання про відкладення підготовчого судового засідання у справі (вх. №735)
Протокольною ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_7 від 13.01.2026 у справі № 922/4377/25 відкладено підготовче засідання на 03.02.2026 о 12:00.
20.01.2026 через загальний відділ діловодства суду через підсистему "Електронний суд" від відповідача 4 надійшов відзив на позовну заяву (вх. №1626), в якому заперечуючи проти заявлених позовних вимог зазначає, що відповідач-4 є добросовісним набувачем, та до моменту придбання спірного нерухомого майна, не знав яким чином відбувалася приватизація майна. Відповідач-4 зауважує, що обов'язок щодо перевірки законності прийнятих ІНФОРМАЦІЯ_9 рішень про відчуження майна, яке раніше належало ІНФОРМАЦІЯ_10 , підстав продажу спірного майна покладався за законодавством України, саме на позивача - прокуратуру. Відповідач-4 зазначає, що прокурор звернувся з позовною заявою у 2025 р. тобто більше 10 (десять) років після державної реєстрації права власності першого набувача на спірне майно, тому просить суд застосувати наслідки спливу строків позовної давності та відмовити прокуратурі у задоволенні позову.
Відзив на позовну заяву досліджено та приєднано до матеріалів справи.
26.01.2026 через загальний відділ діловодства суду через підсистему "Електронний суд" від прокурора надійшла відповідь на відзив (вх. №2109), в якій вказує, що можливість витребування майна власником, який не виявляв волі на вибуття цього майна з його володіння, передбачена законом як у випадку, коли кінцевий набувач є недобросовісним, так і у випадку, коли такий набувач є добросовісним. При цьому, прокурором у позовній заяві повною мірою обґрунтовується незаконність приватизації (вибуття із власності територіальної громади) спірних нежитлових приміщень через прийняття ІНФОРМАЦІЯ_9 відповідного рішення та вчинення правочину - укладення договору купівлі-продажу з ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » із порушенням вимог законодавства. Так, здійснення ІНФОРМАЦІЯ_9 розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади (власника), що вказує на неможливість вибуття з володіння останньої спірного майна за незаконним рішенням ІНФОРМАЦІЯ_4 . У даному випадку, здійснення ІНФОРМАЦІЯ_9 розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, на думку прокурора, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади. Отже, звернення прокурора до суду, за його твердженням, відповідає законній меті, оскільки спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо вибуття майна з володіння територіальної громади. У зв'язку з цим, не порушується принцип справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи. Також, прокурор вказує, що дослідження документів та матеріалів, що стали підставою для приватизації, на засіданні міськради не здійснювалося. З урахуванням того, що прокурор у даній справі є самостійним позивачем, то, на його думку, строк звернення до суду за захистом інтересів держави необхідно обраховувати з дня, коли саме прокурору стало відомо про порушене право. Таким чином, порушення, які свідчать про незаконність набуття на користь ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_11 » нежитлових приміщень, як вказує прокурор, виявлено лише за результатами опрацювання отриманих у ході досудового розслідування кримінального провадження №42023222060000064 доказів - приватизаційної справи, доступ до якої прокурорами було отримано лише після постановлення слідчим суддею ІНФОРМАЦІЯ_12 ухвали від 20.07.2023, на підставі якої отримано тимчасовий доступ до приватизаційних справ за 2012-2015 роки. Отже, вважає, що у даній справі, не можуть бути застосовані наслідки пропуску строку позовної давності, тому просить суд позов задовольнити.
Відповідь на відзив прокурора досліджено та приєднано до матеріалів справи.
Ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_7 від 03.02.2026 у справі № 922/4377/25 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.03.2026 на 10:00.
Протокольною ухвалою ІНФОРМАЦІЯ_7 від 03.03.2026 у справі № 922/4377/25 відкладено підготовче засідання на 24.03.2026 на 09:40.
Прокурор у судове засідання 24.03.2026 з'явився, поданий позов підтримав повністю з підстав, викладених у позовній заяві, просив суд позов задовольнити повністю.
Відповідач 1 у судове засідання 24.03.2026 не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання відповідач-1 повідомлявся своєчасно та належним чином, про що свідчить наявна в матеріалах справи довідка про доставку електронного листа, а саме: "Ухвала-повідомлення" від 03.03.2026 до електронного кабінету відповідача 1 підсистеми "Електронний суд" єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС).
Відповідач 2 у судове засідання 24.03.2026 не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання відповідач-2 повідомлявся своєчасно та належним чином, про що свідчить наявна в матеріалах справи довідка про доставку електронного листа, а саме: "Ухвала-повідомлення" від 03.03.2026 до електронного кабінету відповідача 2 підсистеми "Електронний суд" єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС).
Відповідач 3 у судове засідання 24.03.2026 не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання відповідач-3 повідомлявся своєчасно та належним чином. Разом з цим, суд зазначає, що копії ухвали суду про відкриття провадження у справі від 15.12.2025, ухвали-повідомлення від 13.01.2026, ухвали від 03.02.2026 та ухвали-повідомлення від 03.03.2026. які надсилались судом на адресу відповідача, зазначену в позовній заяві та в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно Товариства з обмеженою відповідальністю " ІНФОРМАЦІЯ_6 " (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) повернулись до ІНФОРМАЦІЯ_7 без вручення адресату з відміткою “адресат відсутній за вказаною адресою».
Крім того, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи секретарем судового засідання було здійснено відповідну телефонограму на відомі засоби зв'язку, повідомлені позивачем у позовній заяві та зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Разом з тим, телефонограма відповідачем прийнята не була.
З метою повідомлення відповідача про розгляд справи, судом було розміщено відповідне оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Відповідач 4 у судове засідання 24.03.2026 з'явився, проти позову заперечив з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
Згідно з частиною 1, 3 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх представників, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Як встановлено судом, Новобаварською окружною прокуратурою міста Харкова з метою вжиття заходів представницького характеру вивчено питання додержання вимог діючого законодавства під час відчуження з комунальної власності майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 .
У ході здійснення Шевченківською окружною прокуратурою міста Харкова процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42023222060000064 від 22.03.2023 за ч. 2 ст. 364 КК України, на підставі ухвали слідчого судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.07.2023 в ІНФОРМАЦІЯ_4 отримано тимчасовий доступ до ряду приватизаційних справ, у тому числі щодо приватизації нежитлових приміщень 1-го поверху №1-:-4, 6 :-13 в житловому будинку літ. “А-5», загальною площею 84,9 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 .
Відомості в ЄРДР внесені за фактами того, що службові особи ІНФОРМАЦІЯ_4 шляхом зловживання службовим становищем протягом 2012-2016 років здійснили відчуження об'єктів комунальної власності без додержання передбаченої законодавчо встановленої процедури, чим спричинили тяжкі наслідки.
Прокурор звернувся з даним позовом до суду, в якому зазначає про те, що вивченням приватизаційної справи встановлено, що 10.05.2015 між ІНФОРМАЦІЯ_5 та Державним комунальним підприємством охорони здоров'я “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » (а з 31.07.2015 вважати ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 ») укладено договір оренди нежитлового приміщення № 4310.
Встановлено, що на підставі вказаної Додаткової угоди до договору в строкове платне користування Державному комунальному підприємству охорони здоров'я “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » передані нежитлові приміщення 1-го поверху №1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5», загальною площею 84,9 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 , що належали до комунальної власності територіальної громади м. Харкова. Вартість об'єкту оренди склала 280170 гривень.
Відповідно до пунктів 4.2., 4.3., 4.7., 4.8. Додаткової угоди № 13, Орендар зобов'язаний використовувати орендоване Майно відповідно до його призначення та умов цього Договору; підтримувати орендоване Майно відповідно до вимог ДБНІП, забезпечувати експлуатацію будівельних елементів і інженерного обладнання згідно технічних норм і правил; змінювати стан орендованого Майна виключно за письмовою згодою Орендодавця; здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою Орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою Орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Також, відповідно до п. 4.8 Додаткової угоди № 13 до договору оренди орендар зобов'язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою Орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою Орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством. Здійснювати реконструкцію орендованого Майна за письмовою згодою Орендодавця за свій рахунок за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з ІНФОРМАЦІЯ_13 до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством. Після проведення перепланування або реконструкції, згідно встановленого порядку, що потягли за собою заміну конструктивних елементів приміщення (будівлі), замовити за свій рахунок в КП “ ІНФОРМАЦІЯ_14 » технічний паспорт на це приміщення (будівлю) і не пізніше 1-го місяця після закінчення ремонтних робіт надати його Орендодавцю з метою внесення змін до договору оренди.
Крім цього, Орендар має право здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, улаштування окремих входів у встановленому порядку, при наявності письмової згоди Орендодавця, за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з ІНФОРМАЦІЯ_13 до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
За змістом п. 5.3 Договору оренди Орендар має право за письмовою згодою Орендодавця вносити зміни до складу орендованого Майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення Майна зроблені за згодою Орендодавця, Орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди Орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого Майна, не породжують зобов'язання Орендодавця відшкодувати їх вартість.
У подальшому Орендар звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_15 з листом (вх. № 11806 від 03.08.2015) про надання дозволу на приватизацію орендованого Майна.
При цьому до вказаного листа не було долучено жодних документів, які б надавали право на приватизацію шляхом викупу.
Рішенням 42 сесії ІНФОРМАЦІЯ_4 6 скликання від 23.09.2015 № 2009/15 “Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу (згідно з додатком).
Пунктом 19 додатку до вказаного рішення передбачено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу Орендарем - ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » підлягають: нежитлові приміщення 1-го поверху в житловому будинку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_7 .
25.09.2015 Товариством з обмеженою відповідальністю “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » до ІНФОРМАЦІЯ_16 і узгоджені з ІНФОРМАЦІЯ_13 до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством. Після проведення перепланування або реконструкції, згідно встановленого порядку, що потягли за собою заміну конструктивних елементів приміщення (будівлі), замовити за свій рахунок в КП “ ІНФОРМАЦІЯ_14 » технічний паспорт на це приміщення (будівлю) і не пізніше 1-го місяця після закінчення ремонтних робіт надати його Орендодавцю з метою внесення змін до договору оренди.
Крім цього, Орендар має право здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, улаштування окремих входів у встановленому порядку, при наявності письмової згоди Орендодавця, за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з ІНФОРМАЦІЯ_13 до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
За змістом п. 5.3 Договору оренди Орендар має право за письмовою згодою Орендодавця вносити зміни до складу орендованого Майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення Майна зроблені за згодою Орендодавця, Орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди Орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого Майна, не породжують зобов'язання Орендодавця відшкодувати їх вартість.
У подальшому Орендар звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_15 з листом (вх. № 11806 від 03.08.2015) про надання дозволу на приватизацію орендованого Майна.
При цьому до вказаного листа не було долучено жодних документів, які б надавали право на приватизацію шляхом викупу.
Рішенням 42 сесії ІНФОРМАЦІЯ_4 6 скликання від 23.09.2015 № 2009/15 “Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу (згідно з додатком).
Пунктом 19 додатку до вказаного рішення передбачено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу Орендарем - ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » підлягають: нежитлові приміщення 1-го поверху в житловому будинку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_7 .
25.09.2015 Товариством з обмеженою відповідальністю “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » до ІНФОРМАЦІЯ_15 подано заяву № 3277 про приватизацію орендованого Майна.
На підставі заяви ІНФОРМАЦІЯ_17 листом від 30.09.2015 № 12353 доручено ФОП ОСОБА_7 як суб'єкту оціночної діяльності, провести оцінку Майна, з метою визначення вартості об'єкту для приватизації шляхом викупу.
Суб'єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_7 складено звіт про оцінку, відповідно до якого вартість Майна станом на 30.09.2015 склала 241600 грн, без ПДВ. Вивченням вказаного звіту встановлено, що будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаних нежитлових приміщеннях, в тому числі невід'ємні поліпшення, відсутні.
У подальшому, 05.11.2015 між ІНФОРМАЦІЯ_5 та Товариством з обмеженою відповідальністю “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » укладено договір купівлі-продажу № 5312-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 і зареєстрований в реєстрі за № 347, на підставі якого шляхом викупу за 241 600 грн, без ПДВ, у власність ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » перейшло все Майно, яке було орендовано на підставі договору оренди, а саме: нежитлові приміщення 1-го поверху №1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5», загальною площею 84,9 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 (реєстраційний номер 132048163101). Акт прийому-передачі складений 05.11.2015, в Державному реєстрі майно зареєстроване 05.11.2015.
В подальшому, відповідно до договору купівлі-продажу від 19.11.2015 №371 Товариство з обмеженою відповідальністю “ ІНФОРМАЦІЯ_6 », в особі директора ОСОБА_8 передала Покупцю, а саме ОСОБА_9 , що діяла від імені ОСОБА_8 , нежитлові приміщення 1-го поверху №1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5», загальною площею 84,9 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 . Вказані відомості внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 19.11.2015.
Крім того, відповідно до договору дарування від 04.06.2018 № 1741, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_10 , дарувальник ОСОБА_8 передала у власність, а обдаровувана, її донька, безоплатно прийняла у власність в дар нежитлові приміщення 1-го поверху №1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5», загальною площею 84,9 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 .
Разом із цим встановлено, що директором ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » станом на 2014-2015 роки була ОСОБА_8 (РНОКПП НОМЕР_4 ).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на майно власником спірного майна на цей час є ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ), яка є донькою ОСОБА_8 .
Прокурор стверджував, що оскільки приватизація спірного майна проведена із порушенням норм чинного законодавства, рішення 42 сесії ІНФОРМАЦІЯ_4 6 скликання від 23.09.2015 № 2009/15 в частині пункту 38 додатку є незаконним, у зв'язку з тим, що прийнято з порушенням вимог ст. 345 ЦК України, ст. 25 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», ст.ст. 1, 2, 4, 29, Закону України “Про приватизацію державного майна», ст.ст. 11, 18-2 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», та підлягає скасуванню.
Таким чином, як наголошував прокурор, ІНФОРМАЦІЯ_18 , визначений нею орган приватизації та ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » незаконно обрали та реалізували спосіб приватизації спірного майна шляхом викупу орендарем.
На переконання прокурора, оскільки рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 винесено із порученням норм чинного законодавства, зокрема, без додержання законодавчо передбаченої процедури приватизації майна, спірний договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна від 05.11.2015 №5312-В-С, укладений між ІНФОРМАЦІЯ_5 , підлягає визнанню недійсним.
Крім того, на переконання прокурора, оскільки спірне нерухоме майно відчужено без волевиявлення власника на його відчуження, тому право власності у визначеному законом порядку до наступних набувачів не перейшло.
Таким чином, прокурором у позові наголошено про те, що витребування у власність ІНФОРМАЦІЯ_8 в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 спірних нежитлових приміщень є підставою для проведення державної реєстрації права власності за останньою, тому оскільки, у спірних правовідносинах останній набувач ОСОБА_3 є недобросовісним відповідачем, з урахуванням пов'язаності її з ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » та набуття ним спірного майна у власність на підставі акту приймання-передачі, при оцінці ухваленого рішення суду першої інстанції необхідно врахувати положення статті 387 ЦК України щодо витребування власником майна від недобросовісного набувача у всіх випадках.
У позовній заяві прокурор посилається на те, що з огляду на положення ст. 387 ЦК України, дійсний власник майна ІНФОРМАЦІЯ_19 в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 має безспірне право на витребування вищевказаного майна, яке вибуло з комунальної власності без достатніх правових підстав.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставин, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Ч. 1 ст. 321 ЦК України, яка кореспондується із ст. 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (ст. 330 ЦК України).
ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачає віндикацію.
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикація - це витребування своєї речі не володіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного безпосередньо із власником договору.
За змістом ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (Постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи, законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.
У даному разі, як власником спірного нерухомого майна, у формі комунальної власності, територіальна громада ІНФОРМАЦІЯ_4 (від імені якої діяло ІНФОРМАЦІЯ_20 ) уклала Договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 05.11.2015 за № 5312-В-С, з Товариством з обмеженою відповідальністю “ ІНФОРМАЦІЯ_6 ». Договір було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 . Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію право власності за №47022324 станом на 05.11.2015р. про те, що нежитлові приміщення 1-го поверху 1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5» загальною площею 84,9кв. метри як розташовані за адресою АДРЕСА_6 належать власнику: ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 », форма власності - Приватна.
Таким чином, спірне майно з 05.11.2015 зареєстроване на праві приватної власності за Відповідачем-3, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності.
У подальшому нерухомі будівлі зареєстровані на праві приватної власності за Відповідачем-4, на підставі Договору дарування майна від 18.06.2018р.
Так, фізична особа ОСОБА_8 (мати) подарувала, а ОСОБА_3 (донька) прийняла у дар нежитлові приміщення 1-го поверху 1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5» загальною площею 84,9кв. метри як розташовані за адресою АДРЕСА_6 . Договір дарування від 18.06.2018р. посвідчено приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_10 .
У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.
Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б неспростовно та переконливо свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_3 як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, прокурором не надано суду відповідних переконливих доказів на підтвердження таких обставин.
Суд звертає увагу, що добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (Постанова ІНФОРМАЦІЯ_21 від 23.05.2018 у справі №910/73/17).
За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16.
Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування ст. 388 ЦК України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (Постанови ІНФОРМАЦІЯ_21 від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (Постанови ІНФОРМАЦІЯ_21 від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).
Велика ІНФОРМАЦІЯ_21 у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача, можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При цьому суд враховує, що ч. 5 ст. 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 , як кінцевий набувач спірного майна, знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття майна всупереч закону.
Таким чином, у разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними.
Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов'язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.
Господарський суд також зазначає, що добросовісний набувач не може відповідати через порушення інших осіб, допущені в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Схожий висновок викладено у Постанові Верховного Суду від 09.12.2024 у справі № 754/446/22.
Щодо посилань прокурора на те, що розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно у будь-якому разі підлягає поверненню на підставі ст. 387 ЦК України, суд зазначає таке.
Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до Закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є ІНФОРМАЦІЯ_18 .
При цьому, ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста Харкова, як власник спірного об'єкта нерухомості делегує ІНФОРМАЦІЯ_22 повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто, воля територіальної громади, як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Таким чином, здійснення ІНФОРМАЦІЯ_9 розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому судом відхиляються твердження прокурора, як необґрунтовані.
Водночас, суд також враховує, що за обставинами справи виникненню права власності у ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » на об'єкт нерухомого майна, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь у такому процесі органів влади, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_4 , а тому відповідальність за вказані процедури не може покладатися на ОСОБА_3 , яка легітимно могла розраховувати на їх належність та легітимність.
Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 01.04.2025 у справі № 922/508/22.
Судом також враховано, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції.
Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень ст. 387, 388 ЦК України, так і положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.
Так, судом встановлено добросовісність набувача та сторонами не спростовано оплатність договору при відчуженні спірного майна.
Ст. 388 ЦК України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.
Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України ) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов'язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).
Положеннями вказаної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.
Разом з тим, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди, при застосуванні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача.
Так, у позовах про зобов'язання повернути майно господарським судам необхідно досліджувати, чи не будуть такі заходи втручанням у право особи на мирне володіння майном, що є гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший протокол до Конвенції ратифікований Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і застосовується судами України як частина національного законодавства.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі “East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168) (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися, як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), “Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення “суспільного», “публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття “суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі “The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить “суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі “Трегубенко проти України»).
Критерій “пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься, як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. “Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе “індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки “пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності “суспільного», “публічного» інтересу, визнає за державою досить широку “сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий “розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Принцип “належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу “належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу “пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення “справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Водночас, принцип законності є першою і найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення “власності» “на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження “законів». Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції (Iatridis v. Greece [ВП], § 58; Former King of Greece and Others v. Greece [ВП], § 79; Broniowski v. Poland [ВП], § 147).
Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи “закон» ст. 1 Першого протоколу посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право (Spacek, s.r.o., v. АДРЕСА_8 ).
Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля ( АДРЕСА_9 ; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).
Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Belane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).
Оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах “Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, “Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, “Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, “Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).
Таким чином, ст. 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання “справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
ЄСПЛ констатує порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
З огляду на викладене, суд звертає увагу, що при розгляді справ, в яких підлягає застосуванню ст. 1 Першого протоколу, зокрема щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, судам в першу чергу необхідно досліджувати питання наявності вищевказаних критеріїв співмірності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном, в процесі чого сторони можуть доводити наявність або відсутність обставин справи, пов'язаних з такими критеріями, шляхом подання відповідних доказів.
Як вже зазначалося, за ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов'язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються. Подібна правова позиція викладена в постанові ІНФОРМАЦІЯ_21 від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 цього Кодексу.
Отже, наведені норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Цивільного кодексу України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи права власності. Водночас зазначені норми допускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності передбачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема, передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин право реалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За таких умов, слід дійти висновку, що запропоноване в позові втручання в права добросовісних набувачів майна, є явно непропорційним, призведе до істотного дисбалансу прав та інтересів добросовісного набувача і порушення його прав в розумінні вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, призведе до невиправданого втручання в право мирно володіти своїм майном, коли умови будь-якої компенсації відповідачам на дотримання принципу пропорційності та балансу інтересів позивача не розроблялись і на розгляд суду не висунуті.
У той же час суд зазначає, що 09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України №4292-ІХ “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року, згідно якого відповідні норми ЦК України викладено в новій редакції.
Так, відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо:
1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень;
2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.
Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:
1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;
2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.
Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.
Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:
а) до об'єктів критичної інфраструктури;
б) до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;
в) до об'єктів та земель оборони;
г) до об'єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об'єктів (територій) на момент вибуття з володіння;
ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об'єктів на момент вибуття з володіння;
д) до пам'яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Згідно ст. 390 ЦК України, власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.
Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.
Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів, як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.
Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об'єктів приватизації, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.
Відповідно до ч. 2 ст. 391 ЦК України, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб'єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу.
Обов'язковість врахування положень Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-IX “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» також відображено у Постановах ІНФОРМАЦІЯ_23 , зокрема від 30 квітня 2025 року у справі № 686/14711/21, від 07 травня 2025 року у справі № 128/680/21, від 21 травня 2025 року у справі № 678/1280/21.
Згідно з ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто, незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова ІНФОРМАЦІЯ_21 від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
Велика ІНФОРМАЦІЯ_21 в постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 виснувала, зокрема, що перевірка добросовісності набувача майна здійснюється саме при вирішенні питання про витребування/повернення майна.
Добросовісність чи недобросовісність особи це правовий висновок, який робиться судом на підставі встановлених обставин справи, які можуть про це свідчити. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/20528/21.
Згідно з ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до встановлених обставин справи, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №47022324 станом на 05.11.2015 про те, що нежитлові приміщення 1-го поверху 1-:-4, 6-:-13 в житловому будинку літ. “А-5» загальною площею 84,9кв. метри як розташовані за адресою АДРЕСА_6 належать власнику: ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » - Відповідачу-3.
Отже, державна реєстрація права власності на спірне майно здійснена 05.11.2015 року, тобто станом на момент розгляду даної справи, з дати державної реєстрації права власності сплинуло більше 10 років, що також свідчить про відсутність правових підстав для витребування спірного майна згідно ч. 3 ст. 388 ЦК України.
Слід зазначити, що даний “граничний строк» (10 років) за своєю правовою природою є преклюзивним строком, після спливу якого можливість задоволення позову про витребування від добросовісного набувача на користь держави або територіальної громади спірного нерухомого майна повністю та безповоротно втрачається. Цей строк не може бути поновлений, оскільки така можливість законом не передбачена. Цей строк не є позовною давністю, через що його перебіг не зупиняється і не переривається, а наслідки його спливу настають незалежно від поважності причин його пропуску і поважність таких причин значення не має; з цих же підстав розглядуваний преклюзивний строк, на відміну від позовної давності, застосовується судом ex officio незалежно від наявності відповідної заяви сторони у спорі.
Суд також враховує, що відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Договори купівлі - продажу від 05.11.2015 №5312-В-С та від 19.11.2015 №371 не визнавались недійсними.
Отже, суд доходить висновку про те, що четвертий відповідач - ОСОБА_3 набула право власності на спірне майно у встановленому законом порядку, що відповідно до положень цивільного законодавства є самостійною та безумовною підставою набуття права власності, що про їхню недобросовісність не свідчить та правових підстав для витребування майна не створює.
Враховуючи викладене судом встановлено, що позов відповідно до положень Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» прокурором не подано, коли відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, а відтак, підстав для задоволення позову не встановлено.
Отже, у задоволенні позову слід відмовити за необґрунтованістю та безпідставністю.
Крім того, відповідачем 4 подано заяву про застосування наслідків спливу строків позовної давності, яку викладено у відзиві на позовну заяву, розглянувши яку суд керується наступним.
Відповідно до приписів ч. 8 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або дати передачі першому набувачеві нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності.
Як вже зазначалося судом вище, право власності ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » на спірне майно зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05.11.2015, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №47022324
Загальна позовна давність становить три роки (ст. 257 ЦК України) і повною мірою поширюється на будь-які вимоги про витребування майна, а тому за зверненими до відповідачів вимогами прокурора позовна давність спливла 06 листопада 2018 року.
Така сама позовна давність (три роки) поширюється і на вимоги про визнанння недійсними оспорюваного правочину, адже законом іншого не встановлено.
Прокурор же подав розглядуваний позов лише у 2025 році, допустивши таким чином пропуск позовної давності більш як на вісім років.
Позовна давність є інститутом матеріального, а не процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу (тобто в цій частині прохання прокурора “поновити» йому строк для звернення до суду), але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності (ч. 5 ст. 267 ЦК України).
Застосування норм про позовну давність підпорядковується загальним засадам матеріального цивільного права, які мають фундаментальний характер і є нормами прямої дії (Постанова Верховного Суду від 25.01.2021 у справі №758/10761/13-ц), включаючи й загальні положення щодо справедливості, добросовісності та розумності як загального стандарту поведінки учасників цивільних правовідносин.
Суд наголошує на тому, що жодної особливості для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами, заявленими органами прокуратури у спорах, та стороною в яких є органи місцевого самоврядування (державні органи влади), і які вирішує відповідний господарський суд в межах відповідної справи), законом не визначено.
Прокурор вказує, що порушення, які свідчать про незаконність набуття на користь ТОВ “ ІНФОРМАЦІЯ_6 » нежитлових приміщень прокурором виявлено лише за результатами опрацювання отриманих у ході досудового розслідування кримінального провадження №42023222060000064 доказів - приватизаційної справи, доступ до якої прокурорами було отримано лише після постановлення слідчим суддею ІНФОРМАЦІЯ_12 ухвали від 20.07.2023, на підставі якої отримано тимчасовий доступ до приватизаційних справ за 2012-2015 роки.
Натомість, при визначенні початку перебігу позовної давності у розглядуваному спорі за вимогами прокурора не може враховуватися як поважна причина пропуску позовної давності дата постановлення ухвали слідчого судді ІНФОРМАЦІЯ_12 від 20.07.2023 про надання тимчасового доступу до матеріалів приватизаційних справ.
Як зазначає ІНФОРМАЦІЯ_24 в пунктах 94.2 та 94.3 Постанови від 11.11.2021 у справі №910/8482/18, суд має право надати особі (визнати право на) судовий захист порушеного права за сукупності умов:
1) особа (позивач) наведе поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об'єктивно перешкоджали їй звернутися за захистом порушеного права у межах позовної давності, та надасть суду докази, що підтверджують існування цих обставин (ст. 74 ГПК України);
2) суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин. встановить їх існування та дійде висновку про їх об'єктивний характер, і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права.
За відсутності будь-якої з наведених умов, суд не має права визнавати існування поважних причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, надавати у зв'язку з цим особі (позивачу) судовий захист порушеного права та задовольняти відповідні вимоги (аналогічна позиція викладена у Постанові ІНФОРМАЦІЯ_23 від 28.01.2020 у справі №910/9158/16).
Відповідно до п. 94.1 тієї ж Постанови Верхового Суду від 11.11.2021 у справі №910/8482/18, вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд, з огляду на положення ст. 13 ЦК України, має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання, надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо (аналогічна позиція викладена у Постановах Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 14/325“б» та від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012).
П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись від докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі "ВАТ " ІНФОРМАЦІЯ_25 " проти Росії").
Згідно з правовою позицією викладеною в Постанові Верховного суду від 06 червня 2023 року у справі № 922/3120/19, порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в Постанові від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
Наведена правова позиція також викладена у Постановах ІНФОРМАЦІЯ_23 від 16.11.2016 у справі №6-2469цс16, Верховного Суду від 03.04.2018 р. у справі №910/31767/15 та від 15.06.2018 у справі №911/3721/16, а також Постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах №369/6892/15-ц та №469/1203/15-ц.
Водночас, згідно п. 10 Наказу Генерального прокурора України від 18.10.2010 №3гн “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів», з метою підвищення ефективності наглядової діяльності за додержанням і застосуванням законів, керуючись ст. 1, 15, 19-24 Закону України “Про прокуратуру», було наказано, зокрема: періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданнях цих органів.
З урахуванням викладеного, прокуратура могла та зобов'язана була своєчасно виявляти порушення законодавства ухваленими рішеннями органами місцевого самоврядування. Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин та прийнятих рішень (зокрема зобов'язаний та має всі можливості ознайомитися з матеріалами є підставою для прийняття міською радою оскаржуваного рішення).
Нездійснення своєчасного прокурорського реагування щодо незаконних, на думку прокурора, рішень органів місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно призводить до наслідків, визначених ч. 4 ст. 267 ЦК України, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади.
Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України “Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції, з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Відповідно до ч. 4 ст. 3 Регламенту Харківської міської ради гласність засідань міської ради забезпечується шляхом висвітлення її діяльності засобами масової інформації, оприлюднення прийнятих міською радою рішень на офіційному веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_4 , міського голови, виконавчого комітету, а також офіційного опублікування нормативно-правових, регуляторних актів відповідно до законодавства.
Відповідні матеріали є загальнодоступними, спрямовані на відкритість та гласність як діяльності ІНФОРМАЦІЯ_4 , так і самих прийнятих рішень, які на думку правоохоронних органів можуть бути протиправними.
Враховуючи вищевикладене, прокурором без будь-яких поважних причин пропущено позовну давність для звернення з розглядуваним позовом до суду.
За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Враховуючи, що у задоволенні позову судом відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю заявлених позовних вимог, у задоволенні заяви про застосування строків спливу позовної давності до вимог прокурора слід відмовити.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, Суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Здійснюючи розподіл судових витрат, суд керується положеннями статті 129 ГПК України, та враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, покладає витрати зі сплати судового збору на прокурора.
На підставі викладеного, керуючись статтями 124, 129-1 Конституції України, статтями 4, 12, 20, 73, 74, 76-79, 86, 129, 231, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд, суд
У позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256-259 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "03" квітня 2026 р.
СуддяОСОБА_1