"26" березня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/5768/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Гута С.Ф.,
секретар судового засідання Борисова Н.В.,
за участю представників учасників справи:
від прокуратури: Слідзюк В.В.,
від позивача 1: Табакар В.С.,
від позивача 2: Дяченко Т.О.,
від відповідача 1: Кондратюк С.С.,
від відповідача 2: Корсун Р.А.,
від третьої особи: не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом керівника Херсонської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Херсонської міської ради Херсонської області та Херсонської міської військової адміністрації Херсонського району Херсонської області до відповідачів: Управління культури Херсонської міської ради та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені ім. М. Куліша, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 1 (Херсонської міської ради Херсонської області) - Південне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України, про визнання недійсним договору як такого, що суперечать інтересам держави та суспільства з умислу однієї сторони, застосування наслідків відповідної недійсності,
зазначає наступне:
Керівник Херсонської окружної прокуратури (надалі - Прокурор) використовуючи систему "Електронний суд" звернувся до Господарського суду Одеської області в інтересах держави в особі Херсонської міської ради Херсонської області (надалі - Міськрада, Рада, Позивач 1) та Херсонської міської військової адміністрації Херсонського району Херсонської області (надалі - Адміністрація, Позивач 2) із позовом до Управління культури Херсонської міської ради (надалі - Управління, Відповідача 1) та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені ім. М. Куліша (надалі - Театр, Відповідач 2), в якому просить:
визнати недійсним договір про закупівлю послуг № 7-П від 12.03.2021, укладений між Управлінням культури Херсонської міської ради та Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром;
стягнути з Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша на користь Управління культури Херсонської міської 149800 грн, а з Управління культури Херсонської міської ради одержані ним за рішенням суду 149800 грн, стягнути в дохід держави.
Фактичними підставами звернення із позовом до суду визначено те, що після проведення відкритих торгів UA-2021-02-08-002374-c щодо закупівлі послуг з організації і проведення регіонального фестивалю "Свято Масниці", участь в яких приймали ТОВ "ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР" та Театр, з останнім Управлінням укладено 12.03.2021 договір № 7-П.
Відповідно до звіту про виконання договору, останній виконаний обома сторонами в повному обсязі, в тому числі Управлінням перераховано Театру 149800,00 грн у відповідності до платіжного доручення від 26.04.2021 № 428.
Поряд із цим за результатами розгляду адміністративною колегією Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України справи відносно ТОВ "ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР" та Театру 09.07.2024 прийнято рішення № 65/53-р/к, яким встановлено, що ТОВ "ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР" та Театром під час участі у закупівлі UA-2021-02-08-002374-c вчинено антиконкурентні узгоджені дії, що стосуються спотворення результатів торгів.
Внаслідок вчинення ТОВ "ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР" та Театром антиконкурентних узгоджених дій змагання між зазначеними суб'єктами господарювання під час підготовки та участі у торгах не відбувалося. Суб'єкти господарювання не намагалися здобути завдяки власним досягненням переваги над іншими учасниками торгів. Унаслідок цього, замовник був змушений обрати найкращу запропоновану цінову пропозицію, яка склалася не завдяки економічній конкуренції, а в результаті узгодженої неконкурентної поведінки.
Прокурор наголошує на тому, що дії Театру спрямовані на порушення встановленого юридичного господарського порядку з метою одержання права на укладення договору із замовником не на конкурентних засадах, що не узгоджується із законною господарською діяльністю у сфері публічних закупівель, а отже, суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки порушують правові та економічні засади функціонування вказаної сфери суспільних відносин.
Відтак, Прокурор вважає наявними правові підстави для визнання недійсним, укладеного 12.03.2021 між Управлінням та Театром договору № 7-П, та застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України стосовно зобов'язання повернути отримані Театром за договором № 7-П кошти Управлінню із наступним стягненням в дохід держави.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Господарського суду Одеської області від 31.12.2024 позовній заяві Прокурора присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 916/5768/24 та визначено суддю Гута С.Ф. для її розгляду.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 прийнято позовну заяву Прокурора до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/5768/24, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 04.02.2025, залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 1 (Херсонської міської ради Херсонської області) - Південне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України (надалі - АМК України, Третя особа).
Відповідно до наявної в автоматизованій системі діловодства Господарського суду Одеської області інформації у кожного учасника справи зареєстрований електронний кабінет у підсистемі "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.
20 січня 2025 року АМК України представлено письмові пояснення, в яких повідомляє, що підтримує позицію Прокурора, вважає її обґрунтованою та заснованою на приписах чинного законодавства. Додатково просить розглядати справу за відсутності представника.
29 січня 2025 року Управлінням представлено відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.
Обґрунтовуючи підстави, які суд має врахувати при ухваленні рішення у справі, посилається на наступне: Управлінням реалізовано право на оскарження рішення АМК України № 65/53-р/к; відсутні правові підстави для кваліфікації дій Відповідачів як таких, що порушують публічний порядок; визнання недійсним договору передбачає повернення кожної сторони у стан, який існував до його укладення.
31 січня 2025 року Театром реалізовано право на подачу відзиву на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.
Обґрунтовуючи підстави, які суд має врахувати при ухваленні рішення у справі, посилається, серед іншого на наступне: відсутні порушенні права та інтереси як Міськради, так і Адміністрації внаслідок укладення оспорюваного договору; Прокурором не вірно обрано спосіб захисту.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 04.02.2025 запинено провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 922/3456/23.
11 лютого 2025 року Прокурором представлено відповідь на відзив, в якій викладає міркування стосовно позиції Театру, викладеної у відзиві на позову.
02 січня 2026 року Управлінням представлено додаткові пояснення, в яких викладає позицію стосовно відсутності правових підстав для задоволення заявлених Прокуратурою позовних вимог.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.01.2026 поновлено провадження у справі та призначено підготовче засідання на 29 січня 2026 року.
23 січня 2026 року Міськрадою представлено додаткові письмові пояснення, в яких просить суд врахувати позицію Верховного Суду у справі № 922/3456/23 при ухваленні рішення.
27 січня 2026 року Міськрадою представлено додаткові пояснення, в яких викладає позицію стосовно спірних моментів у справі.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 12 лютого 2026 року.
09 лютого 2026 року Театром представлено додаткові пояснення, в яких викладає позицію у справі.
09 лютого 2026 року Прокурором представлено пояснення, в яких викладає позицію стосовно спірних моментів у справі.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.02.2026 закрито підготовче провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 26 лютого 2026 року.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 26.02.2026 відкладено розгляд справи на 26 березня 2026 року.
У призначене на 26.03.2026 судове засідання представник АМК України, як і жодне інше, не з'явився.
Частиною 6 статті 242 ГПК України передбачено, що днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Приписи частин 4 та 5 статті 6 ГПК України визначають, що Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Пунктом 42 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.08.2021 № 1845/0/15-21 із змінами, передбачено, що засобами ЄСІТС в автоматичному режимі здійснюється перевірка наявності в особи зареєстрованого Електронного кабінету. У разі наявності в особи Електронного кабінету засобами ЄСІТС забезпечується надсилання до автоматизованої системи діловодства підтвердження доставлення до Електронного кабінету користувача документа у справі. В іншому випадку до автоматизованої системи діловодства надходить повідомлення про відсутність в особи зареєстрованого Електронного кабінету.
В свою чергу, пункт 37 Положення визначає, що підсистема "Електронний суд" забезпечує можливість автоматичного надсилання матеріалів справ в електронному вигляді до Електронних кабінетів учасників справи та їхніх повірених.
У випадку, якщо особа (учасник справи) зареєструвала свій Електронний кабінет, електронна форма вручення їй судових рішень є обов'язковою та пріоритетною щодо письмової форми вручення, яка, на відміну від електронної форми, може бути реалізована судом у зазначеному випадку лише за окремою заявою учасника справи.
Саме така правова позиція суду касаційної інстанції викладена в ухвалах Верховного Суду від 06.03.2023 у справі № 916/3104/21 та від 17.05.2023 у справі № 910/15120/20.
Приписами частини 4 статті 120 ГПК України передбачено, що ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п'ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.
Враховуючи наявність сформованих автоматизованою системою діловодства Господарського суду Одеської області довідок про завчасну доставку до електронного кабінету АМК України підсистемою "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в автоматичному режимі постановлених у справі ухвал, останнє належним чином повідомлено про судове провадження та призначені засідання, відтак неявка представника не перешкоджає розгляду справи.
Окрім того, АМК України клопотало про розгляд справи за відсутності представника.
Ухвалами Господарського суду Одеської області забезпечено право участі представників Міськради, Адміністрації, Управління та Театру у призначених судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду після звернення із відповідними клопотанням.
В процесі розгляд справи Прокурор підтримував заявлені позовні вимоги та наполягав на задоволенні позову в повному обсязі, представник Адміністрації підтримував позицію Прокурора, представник Міськради підтримував позицію викладену у письмових поясненнях, представники Відповідачів натомість заперечували проти задоволення заявлених позовних вимог та наполягали на відмові у задоволенні позову.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Одеської області, у відповідності до пункту 4 частини 5 статті 13 ГПК України, створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
26 березня 2026 року у судовому засіданні судом проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення. Повідомлено, що повне рішення буде складено 06 квітня 2026 року.
Приписами статті 14 ГПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, надані докази, суд встановив:
Відповідно до представленого положення про Управління, затвердженого рішенням Міськради від 22.12.2017 № 1119, Управління є виконавчим органом міської ради, утворюється міською радою, якій підзвітне і підконтрольне, підпорядковане її виконавчому комітету та міському голові (пункт 1.1).
Управлінням у лютому 2021 року розміщено в електронній системі закупівель оголошення UA-2021-02-08-002374-C щодо закупівлі послуг з організації і проведення регіонального фестивалю «Свято Масниці».
Відповідно до протоколу розкриття тендерних пропозицій від 01.03.2021 участь у процедурі закупівлі прийняло два суб'єкти господарювання: Театр із ціновою пропозицією 149800,00 грн; ТОВ «Фестивальний центр» із ціновою пропозицією 150000,00 грн.
Тендерним комітетом Управління прийнято рішення визнати тендерну пропозицію, подану Театром такою, що відповідає критеріям закону та оголошеній процедурі. Визначено переможцем торгів Театр та оголошено про намір укладення відповідного договору із переможцем торгів.
12 березня 2021 року між Управлінням (Замовник) та Театр (Виконавець) укладено Договір на закупівлю послуг № 7-П (Договір), умовами пункту 1.1 якого погоджено, що Виконавець за цим Договором зобов'язується в 2021 році, надати Замовнику послуги: ДК 021:2015:79950000-8 - Послуги з організації виставок, ярмарок і конгресів (Послуги з організації і проведення регіонального фестивалю «Свято Масниці») - 1 послуга (захід), далі - Послуги, а Замовник - прийняти та оплатити такі послуги на умовах даного Договору. Джерело фінансування закупівлі - кошти місцевого бюджету.
Обсяг закупівлі послуг визначається Технічними вимогами (Додаток №1), який є невід'ємною частиною Договору (пункт 1.2).
Ціна Договору становить 149800 (сто сорок дев'ять тисяч вісімсот гривень 00 копійок) грн., в т.ч. ПДВ 24966,67 грн (пункт 3.1).
Ціна Договору включає в себе усі необхідні податки, збори та обов'язкові платежі, що мають бути сплачені згідно з чинним законодавством України, транспортні витрати, вартість навантажувально-розвантажувальних робіт, монтажу/демонтажу, а також всі інші витрати, пов'язані з наданням послуг, що є предметом закупівлі. Транспортне забезпечення для перевезення обладнання, інструменту, матеріалів, учасників тощо до місця надання послуг здійснюється силами і за рахунок Виконавця (пункт 3.2).
Розрахунки за надані Послуги належної якості здійснюються Замовником у безготівковій формі в національній валюті України шляхом перерахування коштів на рахунок Виконавця (пункт 4.1).
Розрахунок за надані послуги здійснюється відповідно до п.1 ст.49 Бюджетного кодексу України, з відтермінуванням платежу до 20 (двадцяти) банківських днів після отримання послуг Замовником, за Актом приймання-передачі наданих послуг. У разі затримки бюджетного фінансування розрахунки за надані послуги здійснюються протягом 20 (двадцяти) банківських днів з дати отримання Замовником бюджетного призначення на фінансування за надані послуги на свій реєстраційний рахунок (пункт 4.3.1).
Час проведення заходу: з 14.00 до 18.00 год (пункт 5.1).
Строк надання Послуг: з 13.03.2021 до 14.03 2021 (13-14 березня 2021 року) (пункт 5.2).
Строк надання Послуг може бути змінений (призупинений) Замовником, про що оформлюється додатковою угодою до цього Договору, або призупинений, що оформлюється відповідними актами (пункт 5.3).
Місце надання Послуг: 73000, Україна, Херсонська область, м. Херсон, вул. Суворова (від бюсту В. Суворова до вулиці Ришельєвська та сквер Потьомкіна) (пункт 5.4).
Після надання послуг Виконавець зобов'язаний надати Замовнику підписаний зі свого боку Акт приймання-передачі наданих послуг (пункт 5.5).
Уповноважений представник Замовника зобов'язаний в 5- денний термін підписати Акт приймання-передачі наданих послуг або надати мотивовану відмову, вказавши причини такої відмови. У випадку надходження мотивованої відмови від підписання Акту приймання-передачі наданих послуг, Сторонами складається акт з переліком претензій Замовника (пункт 5.6).
Датою прийняття Послуг за Договором є дата підписання Замовником Акту приймання-передачі наданих послуг (пункт 5.7).
У разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за Договором Сторони несуть відповідальність, передбачену законодавством України та цим Договором (пункт 7.1).
Цей Договір набуває чинності з моменту підписання його обома Сторонами і діє до 31.12.2021, але в будь-якому випадку до повного виконання Сторонами своїх зобов'язань за Договором (пункт 11.1).
Закінчення строку дії Договору не звільняє Сторони від відповідальності за його порушення, яке сталося під час дії Договору (пункт 11.2).
Представлена копія Договору містить залишені представниками підписи та скріплена печатками контрагентів.
Відповідно до платіжного доручення від 26.04.2021 № 428 Управлінням переказано Театру 149800,00 грн із призначенням платежу «послуги з організації і проведення регіонального фестивалю "Свято Масниці", зг. дог. №7-П від 12.03.21р., зг.акту №б/н від12.04.21р,ПДВ-24966,67».
Звіт про виконання Договору завантажено Управлінням в електронну систем закупівель.
09 липня 2024 року Адміністративною колегію Південного міжобласного територіального відділення АМК України прийнято рішення № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023, відповідно до пункту 4 резолютивною частини якого визнано, що Театр та ТОВ «ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» вчинили порушення, передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю: Послуги з організації і проведення регіонального фестивалю «Свято Масниці», які проведені Управлінням, відповідно до ідентифікатора закупівлі: UA-2021-02-08-002374-C.
АМК України у зазначеному рішенні дійшло до висновків, що антиконкурентні узгоджені дії учасників даної закупівлі під час участі у торгах полягають у наступному:
- спільне використання Театром та ТОВ «Фестивальний центр» однієї і тієї же ІР - адреси під час входу в аукціони для участі у торгах (матеріалами перевірки встановлено, що ІР-адреса використовувалася за технологією NAT, тобто з одного електронного обладнання, що не може бути випадковим збігом обставин та свідчить про те, що Театр та ТОВ «Фестивальний центр» діяли спільно, узгоджуючи свої дії та були обізнані щодо цінових пропозицій один одного).
- спільне використання однієї ІР-адреси під час подання тендерних пропозицій, що є сприятливою умовою для обміну інформацією та погодженням поведінки під час участі у торгах;
- використання однієї ІР-адреси під час входу до електронних поштових скриньок;
- синхронність дій Театру та ТОВ «Фестивальний центр» під час входу в Аукціон по закупівлі. Встановлено, що Управлінням як замовником під час участі в торгах встановлено час початку аукціону - 25.02.2021 о 15:14, проте Театр та ТОВ «Фестивальний центр» здійснили вхід до аукціону завчасно о 15:00 год. та о 15:01, тобто з різницею в одну хвилину, що свідчить про скоординовану поведінку;
- здійснення господарської діяльності за однією адресою та використання спільного номеру телефону;
- взаємозв'язок Театру та ТОВ «Фестивальний центр». Під час перевірки встановлено, що за період з 01.01.2021 по 31.03.2021 Театр та ТОВ «Фестивальний центр» звітували одночасно за спільного працівника, який є керівником ТОВ «Фестивальний центр». Одночасне перебування одного працівника у трудових відносинах з Театром та ТОВ «Фестивальний центр» свідчить про обмін інформації, у тому числі щодо здійснення ними господарської діяльності;
- наявність сталих господарських відносин між вказаними суб'єктами господарювання, не як конкурентів, а як партнерів, які домовлялись про їх спільну участь у вказаних торгах з метою запланованої перемоги одного з них.
Відповідно до представленої платіжної інструкції від 03.09.2024 № 651 Театром переказано кошти ГУК у Херсон обл/Херсон МТГ/21081100 із призначенням платежу «сплата штрафу за справою №80-02/2023,рішення адміністративної колепі№65/53-р/к від 09.07.24 Антимоноп.ком.України».
16 серпня 2024 року Прокурором складено до Адміністрації повідомлення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», в якому посилається на рішенням АМК України від 09.07.2024 № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023, в якому визнано, що Театр та ТОВ «ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» вчинили порушення, передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю: Послуги з організації і проведення регіонального фестивалю «Свято Масниці», які проведені УПРАВЛІННЯМ КУЛЬТУРИ ХЕРСОНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ, відповідно до ідентифікатора закупівлі: UA-2021-02-08-002374-C.
Просить надати документи за переліком.
26 серпня 2024 року Адміністрацією надано відповідь на повідомлення Прокурора, в якій викладає позицію стосовно поставлених питань та надає відповідні наявні документи.
09 жовтня 2024 року Прокурором складено до Адміністрації повідомлення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», в якому посилаючись на викладене у рішенні АМК України від 09.07.2024 № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023, надсилає його копію для ознайомлення.
З метою подальшого вирішення Прокуратурою питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, просить повідомити, чи планується вжиття Управлінням, Міськрадою, Адміністрацією заходів до поновлення державних інтересів, зазначивши які саме та відповідні строки.
17 жовтня 2024 року Адміністрацією надано відповідь на повідомлення Прокурора, в якій повідомляє, що відповідні заходи не вчинялись, посилається на те, що з метою економії бюджетних коштів, враховуючи права, надані органам прокуратури пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», просить Прокуратуру звернутися до суду з позовом в інтересах Міськради з метою відновлення та захисту інтересів держави згідно з рішенням АМК України від 09.07.2024 № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023.
18 листопада 2024 року Прокурором складено до АМК України повідомлення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», в якому посилаючись на викладене у рішенні АМК України від 09.07.2024 № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023, з метою подальшого вирішення Прокуратурою питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, просить надати інформацію щодо того, чи оскаржувалося Театром та ТОВ «Фестивальний центр» рішення АМК України №65/53-р/к від 09.07.2024 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу».
27 листопада 2024 року АМК України надано відповідь на повідомлення Прокурора, в якій, серед іншого повідомляє, що Театром та ТОВ «Фестивальний центр» сплачено накладений штраф у добровільному порядку.
13 грудня 2024 року Прокурором складено до Адміністрації повідомлення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», в якому посилаючись на викладене у рішенні АМК України від 09.07.2024 № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023, обізнаність про виявлені порушення законодавства та безпідставне витрачання бюджетних коштів Міськрадою та Адміністрацією, не вживали заходів для усунення порушень законодавства та інтересів держави при укладанні договору про закупівлю послуг № 7-П від 12.03.2021, у зв'язку із чим повідомляє, що Прокуратурою буде заявлено позовну заяву до суду в інтересах держави в особі Міськради, Адміністрації про визнання недійсним договору про закупівлю послуг № 7-П від 12.03.2021, укладеного між Управлінням та Театром та стягнення коштів в сумі 149800,00 грн.
Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, надані докази, проаналізувавши норми чинного законодавства, суд дійшов наступних висновків:
Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункт 40; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.37; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.16; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.17; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.54; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.16).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК України.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про публічні закупівлі" до замовників, які здійснюють закупівлі відповідно до цього Закону, належать, зокрема, органи місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (частина 2 статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
В силу частини 3 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території.
Статтею 143 Конституції України визначено, що місцеві органи самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності, а також затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання.
Частиною 1 статті 17 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовано, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.
Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Водночас неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема, шляхом укладення органом місцевого самоврядування оспорюваних додаткових угод, свідчить про порушення економічних інтересів відповідної територіальної громади.
Згідно з частиною 2 статті 64 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські, районі в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. При цьому, згідно з підпунктом 27 пункту 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: як прийняття рішень щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету.
Згідно з частиною 2 статтею 22 Бюджетного Кодексу України міська рада є головним розпорядником бюджетних коштів.
Відповідно до пунктів 7 та 9 частини 5 статті 22 Бюджетного Кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі; здійснює контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів.
Таким чином, Міськрада як розпорядник бюджетних коштів є органом, уповноваженим на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави, пов'язаних із законним та ефективним витрачанням коштів державного бюджету.
В свою чергу, відповідно до пункту 1.1 положення про Управління культури Херсонської міської ради, затвердженого рішенням Міськради від 22.12.2017 № 1119, Управління є виконавчим органом міської ради, утворюється міською радою, якій підзвітне і підконтрольне, підпорядковане її виконавчому комітету та міському голові.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України бюджети місцевого самоврядування - бюджети сільських, селищних, міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі утворення районних у місті рад).
Згідно з пунктами 4, 5, 7, 9 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України до повноважень головного розпорядника розпорядник бюджетних коштів належить:
- затвердження кошторисів розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;
- розроблення проектів порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу;
- здійснення управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі;
- здійснення контролю за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів.
Зважаючи на викладене, Міськрада, як головний розпорядник коштів місцевого бюджету, уповноважена здійснювати контроль за ефективним витрачанням бюджетних коштів, які виділені Управлінню, як розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня.
Поряд із наведеним, частиною 3 статті 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачено, що військові адміністрації населених пунктів утворюються в межах територій територіальних громад, у яких сільські, селищні, міські ради та/або їхні виконавчі органи, та/або сільські, селищні, міські голови не здійснюють покладені на них Конституцією та законами України повноваження, а також в інших випадках, передбачених цим Законом.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», з 24.02.2022 на території України введено воєнний стан, термін дії якого продовжено станом на час розгляду справи та ухвалення рішення.
Указом Президента України від 19.09.2022 № 658/2022 «Про утворення військових адміністрацій населених пунктів у Херсонській області» утворено Херсонську міську військову адміністрацію Херсонського району Херсонської області.
Відповідно до частини 2 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у разі утворення військової адміністрації населеного пункту (населених пунктів) Верховна Рада України за поданням Президента України може прийняти рішення про те, що у період дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування начальник військової адміністрації крім повноважень, віднесених до його компетенції цим Законом, здійснює повноваження сільської, селищної, міської ради, її виконавчого комітету, сільського, селищного, міського голови.
Поряд із наведеним, відповідно до приписів частини 5 статті 78 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради за наявності підстав, передбачених пунктом 3 частини першої цієї статті, достроково припиняються з дня набрання чинності актом Президента України про утворення відповідної військово-цивільної, військової адміністрації.
03 листопада 2022 року Верховною Радою України прийнята постанова № 2706-ІХ «Про здійснення начальниками військових адміністрацій населених пунктів у Бериславському, Генічеському, Каховському, Скадовському, Херсонському районах Херсонської області повноважень, передбачених частиною 2 статті 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану"», якою у період дії воєнного стану в Україні та 30 днів після його припинення чи скасування начальник Херсонської міської військової адміністрації Херсонського району Херсонської області, крім повноважень, віднесених до його компетенції ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», здійснює повноваження Херсонської міської ради, її виконавчого комітету та Херсонського міського голови.
Зважаючи на викладене, Адміністрація є належним Позивачем у справі.
Щодо суті спору
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
В силу частини 1 статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Реалізуючи визначене право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19), а право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), відтак, суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У справі "Белеш та інші проти Чеської Республіки" Європейський суд з прав людини зауважив, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов'язків.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 у справі "Белле проти Франції" для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, оскільки обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Неналежність або неефективність обраного позивачем способу захисту права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Враховуючи вищевикладене, господарський суд повинен встановити, на що саме спрямований позов та вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту в обраний позивачем спосіб.
Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
За приписом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Правовими підставами даного позову Прокурором визначено частину 1 статті 203, частини 1 та 3 статті 215, частину 3 статті 228 ЦК України.
Предметом спору у справі є вимоги Прокурора про визнання недійсним Договору про закупівлю послуг від 12.03.2021 № 7-П, укладеного між Управлінням та Театром, як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства, а також вимоги про застосування наслідків недійсності цього договору, шляхом стягнення з Театру на користь Управління, отриманих за результатами виконання Договору коштів (149800,00 грн), а в подальшому з Управління стягнення цих коштів в дохід держави.
Отже, ключовим питанням цієї справи є наявність підстав для застосування частини 3 статті 228 ЦК України.
Відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частина 1 статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.
Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданих другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.
У частині 3 статті 228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки:
- які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину;
- ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину;
- ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових;
- наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а на вилученні майна;
- ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.
Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.
Вирішуючи питання щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України суд має враховувати, що санкції, передбачені цією нормою, є не компенсаційними, а конфіскаційними санкціями, які передбачають стягнення усього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
Конфіскація без вироку суду (Non-Conviction Based Confiscation - NCBC) розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Застосування наслідків, передбачених частиною 3 статті 228 ЦК України, є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 у справі № 922/1391/18 вказав, що здійснивши правовий аналіз частини 3 статті 228 ЦК України, можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Отже, для правильного вирішення спору необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Фактично у якості єдиного доказу того, що оспорюваний Договір про закупівлю послуг від 12.03.2021 № 7-П є таким, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства з умислу однієї сторони - Театру, Прокурор посилається на рішення АМК України від 09.07.2024 № 65/53-р/к у справі № 80-02/2023 та викладені у ньому висновки про те, що Театром та ТОВ «ФЕСТИВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» вчинено порушення, передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю: Послуги з організації і проведення регіонального фестивалю «Свято Масниці», які проведені Управлінням, відповідно до ідентифікатора закупівлі: UA-2021-02-08-002374-C.
Водночас, суд зазначає про те, що лише сам факт вчинення вказаними особами порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у спірній закупівлі, встановлений рішенням Антимонопольного комітету України, не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними як таких, що вчинені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства у відповідності до правової конструкції частини 3 статті 228 ЦК України.
Не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину частині 3 статті 228 ЦК України, а має бути доведено, що зміст правочину та мета його вчинення завідомо суперечать інтересам держави і суспільства.
Отже, для застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України Прокурор у цій справі мав довести, що сам правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства, водночас Прокурор цього не доведено, зазначено про порушення правил конкуренції, які мали місце під час проведення закупівлі.
Антиконкурентна поведінка спрямована на спотворення конкуренції між учасниками торгів, але не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підривати її інтереси. Тому така поведінка сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні частини 3 статті 228 ЦК України.
Прокурором не доведено, що внаслідок укладення спірного правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар/роботу неналежної якості. За цих умов відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенню майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить до висновку, що враховуючи конфіскаційний характер санкції, передбаченої частиною 3 статті 228 ЦК України, який суд не може змінити, як і зменшити розмір, ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Суд зазначає, що невідповідність норми частини 3 статті 228 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, її каральний характер, притаманний нормам саме публічного, а не приватного права, а також на суттєві логічні невідповідності приписів частин 1 та 2 статті 228 ЦК України, які встановлюють, що нікчемним є правочин, який суперечить публічному порядку, але як наслідок передбачають більш м'які наслідки - двосторонню реституцію, та частини 3 цієї статті, яка щодо оспорюваного правочину (який порівняно з нікчемним є не очевидно недійсним і, відтак, має меншу суспільну небезпеку) встановлює у якості наслідків набагато жорсткішу санкцію - стягнення з винної сторони (сторін) майна на користь держави.
При визначенні підстав для застосування частини 3 статті 228 ЦК України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Аналогічна позиція щодо застосування норм частини 3 статті 228 ЦК України викладена у постанові Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, яку в силу приписів частини 4 статті 236 ГПК України суд враховує при ухваленні рішення.
Пунктом 4 частини 1 статті 17 Закону України "Про публічні закупівлі" встановлено, що замовник приймає рішення про відмову учаснику в участі у процедурі закупівлі та зобов'язаний відхилити тендерну пропозицію учасника або відмовити в участі у переговорній процедурі закупівлі (крім випадків, зазначених у пунктах 2, 4, 5 частини другої статті 40 цього Закону) в разі, якщо суб'єкт господарювання (учасник) протягом останніх трьох років притягувався до відповідальності за порушення, передбачене пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів тендерів.
У вказаний спосіб держава гарантує розвиток добросовісної конкуренції, забезпечує ефективність правового регулювання сфери публічних закупівель, прозорість процедур. При цьому позбавлення суб'єкта господарювання права протягом трьох років брати участь у процедурах закупівель є тим запобіжчиком, за допомогою якого держава усуває недобросовісність суб'єктів господарювання від можливості мати доступ до публічних коштів.
Крім того, за порушення законодавства про захист економічної конкуренції Законом України "Про захист економічної конкуренції" передбачена відповідальність. Зокрема, за порушення, передбачені пунктами 1, 2 та 4 статті 50 цього Закону, накладаються штрафи (стаття 51, частина 2 статті 52).
Суд зазначає, що за порушення, передбачене пунктом 1 статті 50, що кваліфікується за пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", рішенням АМК України накладено штраф у відповідному розмірі на Театр. Отже, Відповідачем понесено відповідальність за вчинене ним порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Статтею 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачено, що особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до господарського суду із заявою про її відшкодування. Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 статті 50 цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
З огляду на наведене, підстави для визнання оспорюваного правочину недійсними відповідно до частини 1 статті 203, частини 3 статті 215, частини 3 статті 228 ЦК України відсутні, а відтак, відсутні і підстави для застосування наслідків недійсного правочину, відтак, суд доходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених Прокурором позовних вимог.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п.29).
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Приписи статті 79 ГПК України встановлюють, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1-3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005 р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У рішенні від 03.01.2018 "Віктор Назаренко проти України" (Заява № 18656/13) ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі "Беер проти Австрії" (Beer v. Austria), заява № 30428/96, пункти 17,18, від 06 лютого 2001 року).
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункту 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Пунктом 2 частини 1 статті 129 ГПК України встановлено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак сплачений судовий збір покладається на платника - Херсонську обласну прокуратуру.
Керуючись ст.ст.13,20,73,74,76,86,53,129,165,232,233,237,238,240,241
Господарського процесуального кодексу України, суд, -
У задоволенні позову керівника Херсонської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Херсонської міської ради Херсонської області та Херсонської міської військової адміністрації Херсонського району Херсонської області до відповідачів: Управління культури Херсонської міської ради та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені ім. М. Куліша, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача 1 (Херсонської міської ради Херсонської області) - Південне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України, про визнання недійсним договору як такого, що суперечать інтересам держави та суспільства з умислу однієї сторони, застосування наслідків відповідної недійсності, відмовити.
Витраті по сплаті судового збору покласти на Херсонську обласну прокуратуру.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст складено 06 квітня 2026 р.
Суддя С.Ф. Гут