Справа № 199/6674/24
(2/199/467/25)
Іменем України
10.12.2025 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра
у складі головуючого судді - Авраменка А.М.,
при секретарі судового засідання - Кріпаченко М.Д.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
представника відповідачів - ОСОБА_3 ,
представника третьої особи - Боговенко С.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності за набувальною давністю, -
27 серпня 2024 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач через свого представника із позовом до адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю, в обґрунтування якого послалась на те, що їй на праві власності належить 1/2 частина домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , а також частина земельної ділянки (953 кв.м), на якій розташоване таке домоволодіння. З додатку до державного акту №037056 від 13 вересня 2001 року слідує, що співвласником земельної ділянки, на якій розташоване зазначене домоволодіння, був ОСОБА_6 . З листа ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області від 23 серпня 2024 року позивач дізналась про неможливість отримання інформації про іншого співвласника земельної ділянки через пожежу 04 серпня 2008 року в приміщенні інституту ДП «Дніпроцивільпроект». З відомостей реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на іншу частину (спірну частину) домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_7 , що також підтверджується і листом КП «ДМБТІ» від 22 листопада 2023 року, а також зазначено у технічному паспорті на будинок. Згідно відповіді Управління державної реєстрації Південно-міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 14 грудня 2023 року ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Листом Першої кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області від 11 квітня 2024 року позивачу було відмовлено у наданні інформації про спадкоємців померлого ОСОБА_7 . Разом з тим, з моменту набуття права власності на частину домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , тобто з 28 жовтня 2005 року, і по теперішній час позивач проживає у зазначеному будинку, господарює на всій його території, утримує нерухоме майно в належному стані, і за весь час користування ним (за 19 років) ані ОСОБА_7 , ані його можливі спадкоємці не проживали у будинку, не приїздили до нього, не цікавились ним та не вчиняли жодних дій щодо утримання будинку. Позивач замінила у всьому будинку та в прибудинкових спорудах старі вікна, встановила опалення, зробила капітальний ремонт даху, встановила ворота та паркан, зробила ремонт всередині будинку, регулярно сплачувала податок на землю, на якій розташований будинок, уклала договори щодо отримання житлово-комунальних послуг у будинку (газопостачання, електропостачання) та оплачувала самостійно такі послуги за весь будинок. За таких обставин, посилаючись на те, що за період одноосібного господарювання у домоволодінні позивачу не пред'явила претензій жодна особа, спірна частина домоволодіння не визнавалась безхазяйним нерухомим майном, з 28 жовтня 2005 року позивач відкрито, добросовісно та безперервно користується усім домоволодінням, несе витрати на його утримання та сплачує усі комунальні послуги, позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просила суд визнати за нею за набувальною власністю право власності на спірну частину домоволодіння, а також на частину земельної ділянки площею 953 кв.м, на якій таке домоволодіння розташоване.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Цією ж ухвалою судом залучено до участі у справі в якості третьої особи Дніпровську міську раду, а також задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2025 року задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 квітня 2025 року за клопотанням представника позивача замінено у справі неналежного відповідача адміністрацію Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради на належних - Буріменка Ю.Ю., Колесник О.Ю., а також відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про залучення його до участі у спарві в якості третьої особи.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 16 травня 2025 року задоволено клопотання представника відповідача про проведення судового засіданні в режимі відеоконференції.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 22 травня 2025 року, постановленою без оформлення окремого документу, однак із зазначенням у протоколі судового засіданні, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні позивач, її представник позовні вимоги підтримали, просили суд такі вимоги задовольнити в повному обсязі з викладених у позові підстав та обставин.
Представник первісного відповідача - адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради подав суду відзив, в якому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог з тих підстав неналежності вказаного відповідача.
Представник відповідачів ОСОБА_4 та Колесник О.Ю. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав їх необґрунтованості та недоведеності, надала суду відзив, в якому також просила суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, пославшись в обґрунтування своєї правової позиції на те, що відповідачі є спадкоємцями титульного власника спірної частини домоволодіння та земельної ділянки, прийняли спадщину та здійснюють дії з її оформлення, чому перешкоджає позивач. Позивач була обізнана про існуючого володільця спірного нерухомого майна, принаймні про ОСОБА_7 , знала, що спадкоємці останнього займаються оформленням спадщини, оскільки звертались до позивача з проханням надання доступу до домоволодіння працівникам БТІ.
У відповіді на відзив представник позивача просила суду позов задовольнити в повному обсязі, відзив залишити без розгляду, мотивуючи свою правову позицію пропуском стороною відповідача строку для подання відзиву, також послалась на бездоказовість тверджень сторони відповідача про звернення до позивача, як до співвласника домоволодіння, з приводу будь-яких питань, про існування спадкоємців позивач дізналась лише в ході розгляду справи. Також представник послалась на те, що відповідачі знали про наявне в них спірне спадкове майно з 2008 року, однак ним не цікавились, його утриманням не займались, спадкових прав не оформлювали. Натомість позивачем вчинено всі дії, які свідчать про наявність підстав для визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.
Представник третьої особи в судовому засіданні позовні вимоги не підтримала. У своїх письмових поясненнях на позову заяву третя особа просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що позивачем не доведено свою необізнаність стосовно власника спірного житлового домоволодіння у розмірі частки та земельної ділянки площею 953 кв.м.
За таких обставин суд вважає за можливе у відповідності до ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників справи.
Вислухавши представників сторін, третьої особи, допитавши свідків та дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Так, в судовому засіданні встановлено, що позивачу на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого 28 жовтня 2005 року приватним нотаріусом ДМНО Євчук І.Л. за реєстровим №6256, договору дарування частини домоволодіння, посвідченого 28 жовтня 2005 року приватним нотаріусом ДМНО Євчук І.Л. за реєстровим №6251, належить частина у праві власності на домоволодіння, розташоване за адресою АДРЕСА_1 , а також частина земельної ділянки (953 кв.м), на якій таке домоволодіння розташоване. Викладене підтверджується копіями вказаних договорів дарування, копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, копією державного акту на право власності на землю з додатком до нього, копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як встановлено судом зі змісту копії згаданого вище державного акту на право власності на землю з додатком до нього, копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копії листа КП «ДМБТІ» ДМР від 22 листопада 2023 року, копії свідоцтва про право на спадщину за законом 04 червня 2003 року, копії технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок від 14 лютого 2003 року станом на момент набуття позивачем права власності на її частину домоволодіння - співвласником власником іншої частини цього домоволодіння, а отже і іншої частини земельної ділянки під ним, був син первісного співвласника домоволодіння та земельної ділянки ОСОБА_6 (спадкодавець) - ОСОБА_7 (спадкоємець), про що позивач не могла не знати/повинна була знати/дізнатись на/в момент набуття у власність нерухомого майна при оформленні своїх правовстановлюючих документів у нотаріуса з огляду на зміст технічного паспорту, відомості з реєстру права власності на нерухоме майно в контексті відомостей додатку до державного акту на право власності на землю. Факт спадкування ОСОБА_7 після свого батька ОСОБА_6 підтверджується копією спадкової справи, відкрито внаслідок смерті останнього.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 , внаслідок чого відкрилась спадщина на належне останньому спадкове майно, зокрема на спірну частку у праві власності на домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , а також на спірну частину земельної ділянки, на якій це домоволодіння розташоване. 17 та 27 листопада 2008 року, тобто у передбачений законом шестимісячний строк, на адресу Першої дніпродзержинської державної нотаріальної контори від відповідачів, як спадкоємців першої черги за законом, надійшли заяви про прийняття спадщини, внаслідок чого вказаної державною нотаріальною конторою було заведено відповідну спадкову справу. Викладене підтверджується копією матеріалів спадкової справи, копією довідки Першої кам'янської державної нотаріальної контори.
22 серпня 2025 року державним нотаріусом Першої кам'янської державної нотаріальної контори на ім'я відповідачів видано свідоцтва про право власності на спадщину за законом, а саме на спірну частину спірного домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , а також в той же день здійснено державну реєстрацію такого права власності на означене спірне нерухоме майно в рівних частках, тобто по частин за кожним з відповідачів, що підтверджується копіями вказаних свідоцтв про право власності на спадщину за законом, витягів про реєстрацію в Спадковому реєстрі, витягів з Державного реєстру речових прав.
Також судом встановлено, що після набуття позивачем права власності на частину домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , а також на частину земельної ділянки під ним, позивач оселилась у вказаному домоволодінні, де проживає і дотепер, почала користуватись всім будинком, доглядати та ремонтувати його, зокрема протягом 2010-2015 років позивача замінила вікна у будинку, вхідні двері, встановила ворота, здійснила ремонт даху будинку, здійснювала інші ремонтні роботи. Крім того, позивач оплачувала податок на землю протягом 2009-2012 років, уклала договір з надання населенню послуг з газопостачання у 2004 році, договір про користування електричною енергією, здійснювала оплату житлово-комунальних послуг. Викладене підтверджується копіями довідки, акту про проживання, договорів, товарних чеків, квитанцій, накладних, рахунків, а також показами дописаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які також показали, що окрім позивача ОСОБА_11 (власник частини домоволодіння та частини земельної ділянки, яка відчужила їх на користь позивача) інших співвласників спірної частини домоволодіння та частини земельної ділянки ніколи не бачили.
Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані положеннями Конституції України, ЦК України, ЗК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 328, 380, 381 ЦК України, ст.ст.78-81, 86, 87, 89 ЗК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно - житлові будинки, земельні ділянки тощо), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об'єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як житловий будинок та земельна ділянка, на якій розташований цей житловий будинок, призначена для його обслуговування.
При цьому законодавство, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду даної справи, у положеннях ст.ст.377, 381 ЦК України, ст.ст.40, 120 ЗК України закріплювало і закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди), а отже і правовідносини з приводу реалізації власником/співвласником свого речового права на таке нерухоме майно має відбуватись у комплексі та взаємозв'язку відносно обох цих об'єктів права власності.
Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно ст.89 ЗК України у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки, зокрема співвласників жилого будинку.
Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст.344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом (тобто з 01 січня 2001 року).
За змістом ст.ст.181, 182, 331 ЦК України, ст.ст.4, 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності та інші речові права на нерухомі речі (житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення тощо), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Нормою ст.27 ч.1 п.9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться, зокрема, на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
Згідно ст.16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
За змістом ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).
Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.
Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Так, у відповідності до змісту наведених судом вище норм цивільного законодавства набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, зокрема на нерухоме майно (будівлі, квартири, земельні ділянки тощо). Можливість виникнення права власності безпосередньо на підставі рішення суду передбачено лише у ст.335 (набуття права власності на безхазяйну річ), ст.344 (набувальна давність), ст.376 (самочинне будівництво) ЦК України, в усіх інших випадках право власності набувається з незаборонених законом підстав, а рішення суду про визнання права власності в останньому випадку лише підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.
В свою чергу, ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у ст.344 ЦК України, відповідно до ч.ч.1, 4 якої особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч.1 ст.344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, позивачем у справах про набуття права власності за набувальною давністю є володілець чужого майна. Набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом ст.2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст.344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий ч.3 ст.344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч.2 ст.344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Аналогічні наведеним вище висновки суду містять у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року по справі №910/17274/17, а також у постановах Верховного Суду від 25червня 2018 року по справі №293/312/15-ц, від 01 серпня 2018 року по справі №201/12550/16-ц, від 24 квітня 2019 року по справі №161/2313/17, від 27 січня 2021 року по справі №199/7432/16-ц, від 04 червня 2021 року по справі №616/278/19, від 10 червня 2021 року по справі №522/24234/16-ц, від 17 червня 2021 року по справі №457/742/17, від 08 листопада 2021 року по справі №199/11831/13-ц, від 20 грудня 2021 року по справі №294/380/20, від 10 лютого 2022 року по справі №622/284/20, від 05 квітня 2022 року по справі №642/3930/20, від 13 квітня 2022 року по справі №740/3305/20, від 19 травня 2022 року по справі №636/1853/18, від 15 червня 2022 року по справі №125/1211/21, від 29 червня 2022 року по справі №199/6591/19, від 15 листопада 2022 року у справі №293/1061/21.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Верховного Суду, оскільки за змістом ч.1 ст.344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Із змісту ст.344 ЦК України вбачається, що право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а тому встановлення власника майна або безхазяйної речі є однією з обставин, що має значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю мав бути попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем має бути орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади. Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 травня 2020 року по справі №541/1369/17, від 07 жовтня 2020 року по справі №585/4912/16-ц.
У постанові від 30 травня 2018 року по справі №757/62553/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що враховуючи положення ст.ст.335, 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду. З огляду на положення ст.376 ЦК України право власності за набувальною давністю на об'єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для даної мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Стосовно обставин спірних правовідносин сторін, то з огляду на зміст наданих сторонами доказів, суд, спираючись на наведені вище правові висновки та норми законодавства, приходить до висновку про відсутність сукупності всіх умов для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно, зокрема такої як добросовісність заволодіння майном.
До такого висновку суд доходить, ґрунтуючи свою правову позицію на тому, що позивачем не доведено наявності тих підстав та обставин заволодіння нею спірною часткою нерухомого майна (домоволодіння, земельної ділянки), які дозволяли б дійти безумовного висновку про добросовісність заволодіння, зокрема, що позивач не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності на спірну частку домоволодіння та земельної ділянки. Натомість, в ході розгляду справи судом встановлено не тільки наявність у спірної частини нерухомого майна титульних власників (співвідповідачів), які через представника під час розгляду справи стверджували про свою зацікавленість у такому майні, а й встановлено достеменну обізнаність позивача ще на час укладення договорів дарування від 28 жовтня 2005 року про те, що спірна частка домоволодіння, а отже і частини земельної ділянки під ним, вже має свого законного власника - належить на праві власності ОСОБА_7 , спадкоємцями якого (помер у 2008 році) є співвідповідачі по справі. При цьому позивач не могла не знати про наявність титульного власника спірного нерухомого майна на момент набуття у власність нею своєї частини домоволодіння та земельної ділянки у 2005 році з огляду на зміст технічного паспорту на домоволодіння від 2003 року (вказано власників), державну реєстрацію за ОСОБА_7 спірного нерухомого майна ще у 2003 році, що позивач могла з'ясувати зокрема і при оформленні своїх правовстановлюючих документів на частину домоволодіння та земельної ділянки у нотаріуса. Твердження сторони позивача про те, що відповідачі фактично відмовились від свого права власності на спірне нерухоме майно, не виявляючи зацікавленість у ньому, не знайшло свого належного підтвердження в ході розгляду справи, зокрема з огляду на категоричну позицію співвідповідачів з цього питання, а також ту обставину, що співвідповідачі прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 у передбачений законом строк ще у листопаді 2008 року. Проживання у спірному домоволодінні лише позивача само по собі з огляду на норму ст.347 ЦК України не може бути підставою для висновку про добросовісність заволодіння позивачем усім домоволодінням із земельною ділянкою під ним та задоволення позову. Не є самодостатніми підставами для задоволення позову твердження позивача про сплату нею одноосібно житлово-комунальних послуг, які надавались за адресою домоволодіння, земельного податку, проведення вартісного ремонту домоволодіння, оскільки такі обставини можуть бути підставою лише для пред'явлення вимог позивачем до відповідачів з приводу компенсації останніми сплачених позивачем коштів у відповідності до розміру часток співвласників з урахуванням на норми ст.322 ЦК України, Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а також з огляду на норму ст.357 ЦК України - для зміни розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності тощо за умови належної доведеності необхідності та розміру здійсненої позивачем оплати послуг та ремонту.
Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та недоведеними, а отже такими, що не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню їй не підлягають.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 182, 316, 317, 319, 321, 328, 331, 344, 355, 356, 368, 369, 377, 380, 381, п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, ст.ст.40, 78-81, 86, 87, 89, 120 ЗК України, ст.ст.4, 5, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 280, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання АДРЕСА_4 ), третя особа - Дніпровська міська рада (ЄДРПОУ 26510514; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75), про визнання права власності за набувальною давністю - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя А.М. Авраменко