Справа № 761/43485/24
Провадження № 2/761/3952/2026
03 квітня 2026 року Шевченківський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді Романишеної І.П.,
за участі секретаря Решти Д.О.,
представника відповідачів Дрюка О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Німецький Центр «Аренс та Шварц» про стягнення коштів, -
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Шевченківського районного суду міста Києва з даним позовом до ОСОБА_2 (далі по тексту- відповідач 1) про стягнення коштів.
Відповідно до позовних вимог позивач просила суд: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 455 500, 00 грн., що еквівалентно на день подання даної позовної заяви 10 000, 00 євро.
Згідно позовних вимог в редакції позовної заяви від 08.10.2025р., позивач просила суд: стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ТОВ «Німецький центра «Аренс та Шварц» на користь позивача 455 500, 00 грн., що еквівалентно на день подачі такої заяви становить 10 000, 00 євро.
Одночасно із зверненням з позовною заявою позивач звернулась до суду із заявою про забезпечення позову.
Короткий зміст та узагальнені доводи позовної заяви.
Згідно змісту позовної заяви, у лютому 2023 року через мережу інтернет позивач знайшла рекламу відповідача, який рекламував надання юридичних послуг, в тому числі і послугу по усиновленню дітей в Україні. Позивач зацікавилась, бо проживає на території Республіки Німеччини разом з чоловіком, дітей не мають, бажають усиновити дитину, тому вирішили це зробити за допомогою послуг ОСОБА_2 . 18.02.2023р. був підписаний між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договір та проведена оплата
в розмірі 10 000,00 євро, згідно чого ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 розписку про отримання суми коштів за процес усиновлення. Проте, після передачі коштів жодних дій для процесу усиновлення відповідачем не було зроблено. Пізніше позивач дізналася, що під час війни усиновлення іноземцями дітей - громадян України - заборонено, що призводить до думки, що останній свідомо нажився на позивачці. Позивач звернулася до відповідача з проханням пояснити, що відбулося та з вимогою повернути кошти, на що останній спочатку категорично відмовився повертати позивачу кошти, а потім взагалі перестав відповідати на телефонні дзвінки. На даний час умови договору не виконані, сума боргу не повернута. Позивач зверталася до Голосіївського управління поліції Національної поліції України
у місті Києві із заявою про вчинення злочину. Листом від 05.09.2024р. була надано відповідь про те, що відсутні достатні дані, які вказують на наявність кримінального правопорушення. Також, перевіркою встановлено, що між сторонами склались цивільно-правові відносини, вирішення яких не є компетенцією поліції. Зазначені факти змусили позивача звернутися в суд з даним позовом для захисту своїх прав та інтересів, а саме в судовому порядку повернути втрачені кошти.
Провадження у суді та позиція сторін щодо предмету спору.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.11.2024р. матеріали позову передані на розгляд судді Романишеній І.П.
Ухвалою суду від 21.11.2024р. у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову відмовлено.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 19.12.2024р. відкрито загальне позовне провадження по справі з призначенням підготовчого судового засідання.
Ухвалою суду від 05.03.2025р. закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24.04.2025р. позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 10 000 (десять тисяч) євро.
23.06.2025р. до суду надійшла заява представника відповідача про перегляд заочного рішення.
Ухвалою суду від 26.08.2025р. заяву представника відповідача про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24.04.2025р., справу призначено до розгляду в загальному позовному провадженні.
Підготовче судове засідання призначено на 08.10.2025р., яке у подальшому було відкладено за клопотанням представника відповідача.
09.09.2025р. до суду надійшов відзив на позов, в якому представник відповідача1 вказував, що позовні вимоги відповідач1 не визнає в повному обсязі. Зазначав, що договір на обслуговування від 18.02.2023р., як і розписка, підписано відповідачем від імені юридичної особи - підрядника ТОВ «Німецький Центр «Аренс та Шварц». Окрім того, згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, сформованої 15.05.2024р., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сиротюк О.В. - ОСОБА_2 є керівник ТОВ «Німецький Центр «Аренс та Шварц». Окрім того, позивач у своєму електронному листі відправленому 23.10.2023р. з електронної пошти «ІНФОРМАЦІЯ_1» на електронну пошту відповідача «ІНФОРМАЦІЯ_3» також вказує, що договір на надання послуг 18.02.2023р. укладений з компанією «Аренс та Шварц». Окрім того, дана обставина також встановлена судом та зазначена в ухвалі суду про відмову у забезпеченні позову від 21.11.2024р. Враховуючи вказані обставини відповідач1 наголошував, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, що є підставою для відмови у його в задоволенні.
08.10.2025р. від представника позивача до суду надійшла нова редакція позовної заяви з клопотанням про залучення до участі у справі співвідповідача ТОВ «Німецький центр «Аренс та Шварц», відповідно до якої представник позивача просила суд: стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ТОВ «Німецький центра «Аренс та Шварц» на користь позивача 455 500,00 грн., що еквівалентно на день подачі такої заяви 10000,00 євро.
13.10.2025р. від представника позивача надійшла заява про долучення доказів у справі.
27.10.2025р. від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів.
Ухвалою суду від 28.10.2025р. задоволено заяву представника позивача про залучення співвідповідача у справі. Залучено до участі у справі співвідповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Німецький центр «Аренс та Шварц» (далі по тексту -
відповідач 2). Надано відповідачу 2 строк для подачі відзиву на позов.
05.11.2025 р. від представника відповідача 1 до суду через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про долучення доказів, а саме офіційного перекладу листування сторін з німецької на українську мову.
14.11.2025р. від представника відповідача 2 до суду надійшов відзив на позов, згідно якого просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Вказував, що позовні вимоги, викладені в уточненій позовній заяві, ТОВ «Німецький Центр «Аренс та Шварц» не визнаються в повному обсязі. Наведені позивачем у заяві обставини не підтверджуються, ні письмовими доказами доданими до позовної заяви позивачем, ні письмовими доказами, які додаються відповідачем, а також ні судовим рішенням, яке міститься в матеріалах справи. Вважає, що з боку позивача не надано жодних належних та допустимих доказів, які доводять, що ТОВ «Німецький Центр «Аренс та Шварц» не виконує, або неналежно виконує свої зобов'язання за спірним договором. Окрім того, позивачем не надано доказів того, що сторонами договору не можуть бути виконані їх зобов'язання. Щодо суми стягнення - 455 500, 00 грн., що еквівалентно на день подачі позовної заяви 10 000,00 євро, то станом на сьогоднішній день сума стягнення є меншою ніж зазначено у заяві, виходячи з наступного. 24.04.2025р. судом ухвалено заочне рішення. 16.06.2025р. за результатами розгляду заяви стягувача поданої разом з виконавчим листом від 11.06.2025р., виданим Шевченківським районним судом м. Києва на підставі заочного рішення від 24.04.2025р. приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Мельниченком К.П. відкрито ВП НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 10 000 (десять тисяч) євро, а також судового збору в розмірі 4555,00 (чотири тисячі п'ятсот п'ятдесят п'ять) гривень. Згідно з інформацією про виконавче провадження, отриманої 24.09.2025р. з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, вбачається, що приватним виконавцем в даному виконавчому провадженні з 16.06.2025р. по 22.09.2025р. вчинено ряд виконавчих дій, зокрема: звернення стягнення на кошти на рахунках боржника (винесена постанова про арешт коштів боржника), звернення стягнення на майно боржника (винесена постанова про арешт майна боржника), сума звернення стягнення складала 530 198,1 грн. включно до 08.09.2025 р. 08.09.2025р. сума звернення стягнення складала 524 225,5 грн. 01.08.2025р. представником заявника приватному виконавцю була направлена заява про закінчення виконавчого провадження в порядку п.5 ч.1 ст.39 Закону України «Про виконавче провадження» з посиланням на те, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 26.08.2025р. заочне рішення суду скасовано та справу призначено до судового розгляду. Окрім того, представник заявника просив: виконавче провадження закінчити; арешт, накладений на майно та кошти боржника зняти; відомості про боржника - ОСОБА_2 з Єдиного реєстру боржників - виключити; інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення - скасувати; провести інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження.
Вказана заява була отримана приватним виконавцем 09.09.2025р., проте жодних із наведених у її прохальній частині дій до 22.09.2025р. проведено не було. Відповідно, постанова про закінчення ВП № НОМЕР_2 від 16.06.2025р. з підстав, передбачених ч.1 ст.39 Закон України «Про виконавче провадження», мала би бути винесена приватним виконавцем в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини. Незважаючи на вимоги п.5 ч.1, ч.2 ст.39 Закону України «Про виконавче провадження» постанова про закінчення ВП № НОМЕР_2 від 16.06.2025р. була винесена приватним виконавцем тільки 22.09.2025р. Того ж дня, 22.09.2025р., заявник отримав з банку про стягнення грошових коштів з рахунку ФОП ОСОБА_2 в сумі 2 365,99 євро в порядку виконання судового рішення. 26.09.2025р. на електронну пошту приватного виконавця була направлена заява про повернення помилково стягнутих коштів за ВП НОМЕР_1 від 16.06.2025 р. Станом на 02.10.2025р. відповідь на вказану заяву отримана не була, грошові кошти повернуті не були. 02.10.2025р. в порядку ст.447-1 ЦПК України представником фізичної особи - ОСОБА_2 адвокатом Дрюком О.М. до суду подана скарга на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мельниченка Костянтина Павловича
Ухвалою суду від 18.12.2025р. закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до судового розгляду.
30.01.2026р. до суду від представника відповідача 2 через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про долучення доказів.
11.02.2026р. від представника позивача через систему «Електронний суд» надійшло клопотання, згідно з яким остання просила суд не приймати докази, подані представником відповідача 2 30.01.2026 р. як такі, що подані не у встановлений законом та судом строк, а також без обґрунтування неможливості їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від нього.
В судових засіданнях представник позивача наполягала на задоволенні позову з викладених у позовній заяві підстав та просила задовольнити його у повному обсязі.
Представник відповідачів з приводу позову заперечував та просив відмовити у його задоволенні.
Відповідач1 - ОСОБА_2 проти позову заперечував та просив відмовити у його задоволенні.
Суд, заслухавши думку сторін, дослідивши наявні матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Фактичні обставини спірних правовідносин сторін, встановлені судом.
18.02.2023р. між Аренс+Шварц в особі керуючого директора ОСОБА_2 з одного боку та ОСОБА_7 і ОСОБА_1 з іншого боку укладено договір на обслуговування.
Згідно п. 1.1 вказаного договору, за дорученням клієнтів підрядник надає клієнту послуги в повному обсязі та на умовах, викладених у цьому договорі.
Пунктом 1.2. передбачено, що відповідно до цього договору підрядник пропонує клієнту наступні послуги:
1.2.1. Консультування та супровід процесу усиновлення в Україні та згідно з українським законодавством, включаючи, але не виключно:
-підготовка та подання заявки на свідоцтво про усиновлення (медичні огляди, візити до служби у справах молоді, організація відповідних звітів, контакт з владою);
-підтримка в організації участі у семінарі прийомних батьків;
-при включенні в прийнятну базу даних;
-при встановленні контакту з дітьми, які підлягають усиновленню;
-подання до суду заяви про усиновлення з необхідними заявами та документами;
-після отримання рішення про усиновлення;
-організація свідоцтва про народження із записом клієнтів ( ОСОБА_7 та ОСОБА_1 ) як батьків, у тому числі зміна імені дитини на прізвище та по батькові від усиновлювачів;
-підготовка всіх документів для визнання та виїзду (включаючи український паспорт для виїзду за кордон).
1.2.2 переклади;
1.2.3 отримання та подача документів до відповідних органів;
1.2.4 юридичний супровід з питань, що виникають під час виконання договору.
Також, розділом 2 договору передбачені зобов'язання підрядника, а саме:
2.1. Якісно та своєчасно надавати клієнту послуги, передбачені п. 1.2 договору.
2.2. У разі виникнення обставин, що перешкоджають належному виконанню зобов?язань за цим договором, клієнт повинен бути негайно проінформований.
Згідно п. 5.1. договору клієнт здійснює сплату згідно з цим договором за домовленістю сторін. Ціна договору визначається як фіксована ціна у розмірі 20 000 євро і застосовується до ві послуг, перелічених у розділі 1.2.
Сплата договірної ціни здійснюється 3-ма частинами:
1й внесок 10 000 євро: після укладення договору
2й внесок 7500 євро: коли заява про усиновлення подається до відповідного суду
3й внесок 2500 євро: після отримання рішення про усиновлення
Згідно розділу 2 договору передбачені зобов'язання підрядника: якісно та своєчасно надавати клієнту послуги, передбачені п. 1.2 договору.
У разі виникнення обставин, що перешкоджають належному виконанню зобов'язань за чим договором, клієнт повинен бути негайно проінформований.
Здійснити інші дії, необхідні для виконання зобов'язань за цим договором.
Розділом 8 договору визначено термін дії договору.
8.1 Цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до моменту прийняття або виконання рішення.
8.2. Закінчення терміну дії цього договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, якщо вони мали місце під час дії договору.
8.3 Якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України, зміни до цього договору можуть бути внесені лише за згодою сторін, для необхідна додаткова угода до договору.
8.4. Зміни до цього договору набирають чинності з моменту їх належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього Договору, якщо інше не передбачено самою додатковою угодою, цим договором або чинним законодавством України.
Згідно п. 9.2. Після набрання чинності цього договору всі попередні домовленості, листування, попередні угоди, протоколи про наміри та всі інші усні або письмові домовленості сторін з питань, що стосуються цього договору в той чи інший спосіб, втрачають свою юридичну силу, але можуть бути взяті до уваги при тлумаченні умов цього договору.
Судом встановлено, що 18.02.2023р. ОСОБА_2 підписав розписку наступного змісту: «Я, ОСОБА_2 , цим підтверджую, що 18.02.2023р. отримав 10000 євро готівкою від ОСОБА_1 за процес усиновлення». Окрім того, судом встановлено, що дана розписка містить зазначення реквізитів сторін, зокрема ОСОБА_11 Київ із зазначенням адреси та ОСОБА_1 відповідно.
Також, судом було досліджено листування сторін засобами електронного поштового (ектронна адреса позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 та відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_2 ) за період з 15.12.2020р. до 03.06.2024р. офіційним перекладом з німецької на українську мову.
В електронному листі, відправленому 23.10.2023р. з електронної пошти «ІНФОРМАЦІЯ_1» на електронну пошту відповідача «ІНФОРМАЦІЯ_3» зазначено, що договір від 18.02.2023р. укладений з компанією «Аренс та Шварц».
В листі від 08.05.2024р. відповідачу1 направлено повідомлення наступного змісту «Добрий день, пане ОСОБА_2, Наразі стало однозначно зрозуміло, що виконання Вами договірних зобов?язань є неможливим на невизначений час. У зв?язку з неможливістю виконання ми хочемо розірвати договір з Вами та здійснити його відшкодування. Просимо Вас повернути вже сплачену першу частину у розмірі 10.000 євро за вирахуванням вже понесених витрат (спільний нотаріальний та медичний візит, а також перші поїздки до Києва та Чернігова; ми б оцінили їх приблизно у 1 000 євро). Щойно законодавство зміниться, ми зможемо знову вступити у договірні відносини та встановити ціну так, щоб для Вас не було жодних втрат. Таким чином справа наразі була б завершена належним чином. Просимо повідомити нам, яким шляхом Ви здійсните повернення коштів (Western Union, ймовірно, був би найпростішим варіантом). Дякую та з повагою, ОСОБА_7 ».
Як підставу для звернення до суду з даним позовом позивач вказувала, що після отримання коштів відповідач не вчинив жодних дій щодо процесу усиновлення, перестав відповідати на телефонні дзвінки, у зв'язку з чим, позивач була вимушена звернутись до Голосіївського УПГУНП в м. Києві з відповідною заявою щодо шахрайських дій з боку відповідача, що підтверджується відповіддю Голосіївського УП ГУНП в м. Києві.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
У силу приписів статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.
Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов'язків.
Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Суд з огляду на зміст та умови договору має встановити, який саме правочин вчинено сторонами та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.
У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.
Перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з'ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.
За змістом договору про обслуговування від 18.02.2023р. вбачається, що він є договором надання послуг, передбаченого статтею 901 ЦК України. При цьому судом критично оцінюються посилання представника позивача на приписи статті 837 ЦК України (Договір підряду), з огляду на те, що дана норма регулює інші правовідносини аніж ті, які виникли між учасниками даної справи та, відповідно, не може бути застосована до даних правовідносин.
Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Водночас, укладаючи договір, сторони не погодили жодних умов щодо порядку, форми, способу його розірвання. Також, договором не передбачено необхідності попередження чи доведення підстав для його розірвання, зокрема, неналежне виконання чи невиконання умов договірного зобов'язання однією із сторін та строку на який договір укладено із зазначенням кінцевої дати можливого виконання зобов'язання за договором.
Умовами договору про обслуговування від 18.02.2023р. передбачено, що у разі виникнення обставин, що перешкоджають належному виконанню зобов'язань за цим договором, клієнт повинен бути негайно проінформований.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідач мав надати послуги супроводу процесу усиновлення дитини сім'єю позивача, проте, станом на день укладання договору усиновлення дітей громадянами України, які тимчасово або постійно проживають (перебувають) за межами України, та іноземцями є неможливим.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2021р. у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022р. у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022р. у справі № 209/3085/20).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020р. у справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19).
Так, судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.2022р. № 907 затверджено зміни, що вносяться до Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, згідно п. 134 якої під час воєнного стану та протягом трьох місяців після його припинення або скасування діяльність з усиновлення дітей громадянами України, які тимчасово або постійно проживають (перебувають) за межами України, та іноземцями, у тому числі взяття таких осіб на облік кандидатів в усиновлювачі, видача їм направлень для знайомства та встановлення контакту з дитиною не здійснюється, крім випадків, коли усиновлювач є родичем дитини, або вирішується питання про усиновлення дитини, яка є рідним братом/сестрою раніше усиновленої ними дитини.
У разі коли громадяни України, які тимчасово або постійно проживають (перебувають) за межами України, та іноземці познайомилися та встановили контакт з дитиною за направленням Насоцслужби, яке було видано до введення в Україні воєнного стану, такі кандидати в усиновлювачі можуть завершити усиновлення дитини відповідно до законодавства України.
Отже, під час дії воєнного стану на території України усиновлення дитини громадянами України, які тимчасово або постійно проживають (перебувають) за межами України, та іноземцями не здійснюється.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.09.2022р. у справі № 405/5723/18 (провадження № 61-7659св21) вказано, що «саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Проте суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосуванню».
Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (частина четверта статті 653 ЦК України).
У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.
Якщо одна із сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25.03.2020р. у справі № 537/4259/15-ц (провадження № 61-592св20).
Судом встановлено, що на момент укладення сторонами договору діяли
нормативно-правові обмеження, які унеможливлювали досягнення його мети, зокрема, виконання товариством дій, за які позивачем було сплачено грошові кошти. Таким чином, предмет домовленостей сторін з самого початку виключав реальне виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань.
Відповідач 2, будучи професійним учасником відповідних правовідносин та особою, яка надає юридичні послуги, не міг не знати про існування зазначених обмежень і повинен був діяти з підвищеним стандартом обачності та добросовісності. Прийняття ним грошових коштів за умов очевидної неможливості виконання домовленостей свідчить про недобросовісну поведінку та суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, принципам справедливості, розумності та добросовісності.
Крім того, матеріалами справи підтверджується, що після отримання інформації про неможливість реалізації мети договору позивач звернувся до відповідача з вимогою про його розірвання та повернення сплачених коштів. Однак, відповідач належним чином на таке звернення не відреагував, відповіді по суті не надав та отримані кошти не повернув. Така поведінка свідчить про ухилення від врегулювання спору у досудовому порядку та додатково підтверджує недобросовісність відповідача у спірних правовідносинах.
Оскільки відповідач отримав від позивача грошові кошти за відсутності реальної правової підстави для їх набуття та без надання зустрічного надання, такі кошти підлягають поверненню як безпідставно набуті. Правова підстава для їх отримання була відсутня з моменту укладення правочину, а тому відповідні правовідносини підлягають врегулюванню приписами статті 1212 ЦК України.
За огляду на це, суд доходить висновку, що утримання відповідачем сплачених позивачем коштів порушує баланс інтересів сторін та призводить до необґрунтованого збагачення відповідача, тоді як позивач не отримав жодного результату, на який розраховував при укладенні договору. Відновлення порушеного майнового становища позивача можливе лише шляхом покладення на відповідача обов'язку повернути отримані грошові кошти.
Аргументи представника відповідачів, що співпраця сторін розпочалася у 2021 році до заборони на усиновлення дітей громадянами України, які тимчасово або постійно проживають (перебувають) за межами України, та іноземцями не мають правового значення, оскільки спірні правовідносини виникли між сторонами з дня укладення договору на обслуговування від 18.02.2023р., коли зазначена заборона вже діяла. При цьому, судом приймаються до уваги умови п. 9.2. договору, а саме: "після набрання чинності цього договору всі попередні домовленості, листування, попередні угоди, протоколи про наміри та всі інші усні або письмові домовленості сторін з питань, що стосуються цього договору в той чи інший спосіб, втрачають свою юридичну силу, але можуть бути взяті до уваги при тлумаченні умов цього договору".
Безпідставними є твердження представника відповідачів також про те, що позивач намагається перекласти відповідальність на них, не бажаючи дочекатися завершення процедурних етапів, оскільки вони вимоги договору не порушили та не відмовляються від його виконання. Суд зауважує, що оскільки сім?я позивачів не була обізнана із забороною на усиновлення, про таку заборону їх не повідомили перед укладенням договору, а можливість усиновлення можлива лише після трьох місяців після припинення дії воєнного стану в Україні, то такі умови створють для позивача та її чоловіка стан невизначеності щодо можливості настання для них бажаного результату та порушують права сім'ї на правомірне очікування його виконання протягом розумного строку.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
У справі, що розглядається, зміст договору від 18.02.2023р., і тлумачення його змісту (значень слів та понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів, порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину) дозволяють суду зробити висновок про те, що між сторонами вчинено непонайменований договір щодо питання надання послуги з супроводу в процесі усиновлення дитини.
При цьому, судом достовірно встановлено, що у документі від 18.02.2023 р. чітко та конкретно вказано, що відповідач 1 як уповноважена особа відповідача 2 отримав від позивача кошти за процес усиновлення, однак у подальшому відповідач 2 своїх зобов'язань не виконав.
Суд зауважує, що відповідний договір на обслуговування від 18.02.2023р. підписано ОСОБА_2 від імені юридичної особи - підрядника Аренс+Шварц.
Статтею 80 ЦК України визначено, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Згідно зі ст.92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов?язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов?язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов?язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
Посадові особи юридичної особи представляють її інтереси у відносинах з іншими особами, тобто уособлюють саму юридичну особу у правовідносинах з іншими особами.
Таким чином, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача саме до відповідача2.
Суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Відповідне положення містяться у постанові ВП ВС від 04.12.2019р. у справі № 917/1739/17.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
Нормою статті 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до пунктом 1 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.
Судом встановлено, що позивачем на адресу відповідача1, який на час укладання договору діяв від імені відповідача2, засобами електронного зв'язку направлялись повідомлення про розірвання договору.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (частини перша, друга статті 530 ЦК України).
За таких обставин, з урахуванням того, що позивач відмовився від договору, а відповідач 2, в свою чергу не здійснив супровід процесу усиновлення дитини сім'єю позивача з 18 лютого 2023 року, суд вважає, що у останнього існує обов'язок повернення отриманих грошових коштів у розмірі 10 000 євро, а тому суд відповідно до частини третьої статті 6, пункт 3 частини третьої статті 1212 ЦК України вважає обґрунтованими вимоги позивача в частині вимог до відповідача 2.
Водночас, з приводу посилань представника відповідачів щодо зменшення суми грошових коштів, у зв'язку з виконанням заочного рішення суду у даній справі, яке в подальшому було скасовано, суд вказує, що дії приватного виконавця в межах виконавчого провадження можуть бути оскаржені боржником в порядку визначеному законом.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до частини третьої статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частиною першою статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26.06.2008р., принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Суд позбавлений права збирання доказів за власною ініціативою, оскільки обов'язок доказування покладається на сторони. Доказування є юридичним обов'язком сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доведення підстав позову покладається на позивача. Наведені положення є найважливішою складовою принципу змагальності.
Верховний Суд, під час касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 року у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016р. у справі «Дж. К.» та інші проти Швеції» зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Докази надання послуг відповідачем2 позивачу у процесі усиновлення в матеріалах справи відсутні, як і докази повернення відповідачем2 отриманих від позивача грошових коштів.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Таким чином, на основі всебічно з'ясованих обставин, на які посилається позивач, як учасник справи, як на підставу заявлених вимог, перевіреними в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог до відповідача1 та стягнення грошових коштів з відповідача2 на користь позивача, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
При цьому, суд зауважує, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що в разі наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.
На це вказала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.09.2024р. у справі № 500/5194/16. ВП ВС відступила від висновків, викладених у постановах: КГС ВС від 07.04.2018р. у справі № 916/1435/17;ВСУ від 21.06.2017 року у справі № 910/2031/16.
Зокрема, ВП ВС відступила від висновку, що стягненню підлягає грошова сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача2 на користь позивача заборгованості в розмірі 10 000 євро.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на відповідача2.
Керуючись статтями 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Німецький Центр «Аренс та Шварц» про стягнення коштів, - задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Німецький Центр «Аренс та Шварц» на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 10 000 (десять тисяч) євро.
В решті позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Німецький Центр «Аренс та Шварц» на користь ОСОБА_1 4 555, 00 грн. судового збору.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити сторін:
ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 ;
ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 ;
Товариство з обмеежною відповідальністю «Німецький центр «Аренс та Шварц»: 01135, м. Київ, вул. Казарменна, 4, кв. 1, код ЄДРПОУ 34356671.
Повне рішення складено 03.04.2026 року.
СУДДЯ І.П. РОМАНИШЕНА