03 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 440/8799/25
адміністративне провадження № К/990/11736/26
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат ОСОБА_2, на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2025 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправними та скасування результатів перевірки,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК, відповідач) про визнання протиправними та скасування результатів спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених ОСОБА_1 у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2023 рік, як кандидата на посаду заступника начальника відділу управління майном Полтавського апеляційного суду.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 30.10.2025, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 13.02.2026, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2., звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність її повернення з таких підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження», зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржниця посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Позивачка наводить доводи про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 10 Порядку проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад з підвищеним корупційним ризиком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 171 в розрізі застосування терміну «достовірні відомості» та вказує, що на думку сторони позивача, висновок Верховного Суду з цього питання зможе забезпечити логічність і законність не лише в діяльності НАЗК, а і в судовій практиці.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі норм матеріального права, які неправильно застосовано судами попередніх інстанцій; висновок щодо правильного застосування якої ще не сформульовано Верховним Судом; у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права; як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, визначення норми (норм) права, що потребує висновку, а і підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права.
Як слідує зі змісту оскаржуваних рішень, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, та вказав, що за результатами спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених позивачем у декларації за 2023 рік, відповідачем встановлено ознаки відображення ОСОБА_1 у ній недостовірних відомостей.
У ході проведення НАЗК спеціальної перевірки установлено, що ОСОБА_1 у розділі 6 «Цінне рухоме майно - транспортні засоби» декларації у відомостях про автомобіль VOLKSWAGEN PASSAT (2016 р.в.) у полі «Вартість на дату набуття права» зазначила відомості про вартість автомобіля - 684 000,00 грн, проте, відповідно до відомостей, наявних в ЄДРТЗ, вартість вказаного автомобіля становить - 226 924,00 гривень.
На спростування встановлених НАЗК обставин позивачка звертала увагу, що за спільним рішенням з іншим співвласником вказаного автомобіля (її чоловіком ОСОБА_2 ) ними було визначено середню ринкову вартість відповідного транспортного засобу, яка за курсом долара США станом на кінець 2023 року, на їх думку, становила 684 000,00 гривень.
Суди попередніх інстанцій вказали, що відповідачем порівняння здійснювалося між інформацією, наявною у ЄДРТЗ, та відомостями, зазначеними позивачем у декларації за 2023 рік в частині вартості автомобіля VOLKSWAGEN PASSAT (2016 р.в.), який належить ОСОБА_1 та її чоловіку ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності та, згідно з інформацією, отриманою відповідачем з відповідного реєстру, вартість вказаного транспортного засобу на дату його набуття становила 226 924,00 гривні.
Варто зауважити, що на обґрунтування вимог адміністративного позову позивачка зазначала, що після встановлення розбіжності та/або відомостей, які не відповідають встановленим законодавством вимогам для зайняття посади, відповідач не надав їй можливості надати пояснення щодо відомостей, зазначених у декларації для спростування висновків відповідача.
Вказувала, що відповідач вчинив неправомірні дії, які полягають у неправильному застосуванні положень розділу VII Закону України «Про запобігання корупції» під час проведення спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених ОСОБА_1 у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2023 рік, як кандидата на посаду заступника начальника відділу управління майном Полтавського апеляційного суду.
В апеляційній скарзі позивачка звертала увагу на те, що перевірка, за результатами якої складено оскаржувану довідку, тривала з листопада 2024 року по травень 2025 року, що є грубим порушенням частини 1 статті 57 Закону України «Про запобігання корупції».
Вказувала, що під час подання декларації зазначила, як того вимагає законодавство, ринкову вартість автомобіля, а також вартість, визначену дарувальником при укладенні договору дарування в сервісному центрі Міністерства внутрішніх справ України, тобто вона сумлінно виконала вимоги законодавства, не допустила порушень і задекларував вартість у спосіб, передбачений нормативними актами.
Водночас питання щодо застосування пункту 10 Порядку проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад з підвищеним корупційним ризиком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 171 в розрізі застосування терміну «достовірні відомості» перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову, чи вимог апеляційної скарги не ставилось, відповідно суди попередніх інстанцій таким доводам не надали оцінки у судових рішеннях.
Поряд із цим, доводи скаржниці щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов'язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи.
Проте, до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто суб'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Отже, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань щодо неправильного застосування норм матеріального права судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм, за обставин, установлених судами саме у цій справі.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання заявниці на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Інші доводи касаційної скарги стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, між тим відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання скаржниці у касаційній скарзі на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права зводяться до незгоди із висновками судів обох інстанції щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Ураховуючи викладене та керуючись статтею 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат ОСОБА_2, на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2025 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправними та скасування результатів перевірки - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз'яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
СуддяЛ.О. Єресько