02 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 280/2977/25
адміністративне провадження № К/990/6918/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
суддя-доповідач Блажівської Н.Є.,
суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2026 року (судді: Юрко І.В., Сафронова С.В., Ясенова Т.І.)
у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Запорізькій області
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1.1. Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 (далі Позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до Головного управління ДПС у Запорізькій області (далі Відповідач, ГУ ДПС), у якому просила визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення:
- від 25 червня 2024 року №0537422-2409-0827-UA23060070000082704, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2023 рік на загальну суму 446,22 грн;
- від 4 лютого 2025 року №0226530-2411-0829-UA23060070000082704, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2024 рік на загальну суму 472,86 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги Позивач покликалась на те, що оскільки площа належної їй квартири не перевищує 120 кв.м., то відповідно до Положення про податок на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки), затверджене рішенням Запорізької міської ради від 28 січня 2015 року №5 (далі - Положення про податок на майно) для відповідного об'єкту нерухомості встановлена нульова ставка податку.
1.2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Запорізький окружний адміністративний суд рішенням від 26 травня 2025 року позовні вимоги задовольнив: визнав протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС від 25 червня 2024 року №0537422-2409-0827-UA23060070000082704 та від 4 лютого 2025 року №0226530-2411-0829-UA23060070000082704; стягнув на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн.
Роблячи висновок про невідповідність податкових повідомлень-рішень вимогам чинного законодавства, суд першої інстанції виходив з того, в розумінні положень підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України Запорізькій міській раді делеговано право встановлювати ставки податку для об'єктів житлової нерухомості. А отже оскільки відповідно до Положення про податок на майно квартири, що знаходяться у місті Запоріжжя та перебувають у власності фізичних осіб загальною площею до 120 кв.м, у тому числі і квартира Позивача площею 66,66 кв.м., підлягає оподаткуванню за ставкою у розмірі 0 (нуль) відсотків, то підстави для визначення грошового (податкового) зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, щодо таких об'єктів нерухомості у 2023 році та у 2024 році відсутні.
Водночас суд першої інстанції звернув увагу на те, що чинність та обов'язковість застосування Положення про податок на майно підтверджена Відповідачем шляхом розміщення на офіційному сайту ДПС України зведеної інформації щодо об'єктів оподаткування та ставок податку на нерухоме майно та Калькулятора обчислення суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, з фізичних осіб.
Також суд першої інстанції відхилив посилання Відповідача на лист Державної регуляторної служби України від 11 серпня 2021 року за вих.№5849/0/20-21, оскільки: лист є лише доказом листування між конкретними особами; у листі висвітлюється власна позиція Державної регуляторної служби України; суд не може у межах даної справи перевірити правомірність прийняття Положення про податок на майно, оскільки це не є предметом спору у даній справі. При цьому зазначив, що Відповідачем не надано до суду доказів того, що Положення про податок на майно не було чинним на час прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень та протягом зазначених у них податкових періодів.
Також суд першої інстанції дійшов висновку про неспівмірність зі складністю адміністративної справи та часом витраченим на надання правничої допомоги заявлених Позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 16000,00 грн та зменшуючи їх до 3000,00 грн.
Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 28 січня 2026 року задовольнив касаційну скаргу ГУ ДПС: скасував рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року; у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з наступного:
- ПК України не передбачено зменшення розміру бази оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичних осіб, визначеної кодексом;
- рішенням Запорізької міської ради від 26 лютого 2016 року №30 підпункт 2.4.1 пункту 2.4 Положення про податок на майно приведено у відповідність до підпункту 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 ПК України;
- згідно з листом Державної регуляторної служби України від 11 серпня 2021 року вих.№5849/0/20-21 рішення Запорізької міської ради від 28 січня 2015 року №5 «Про встановлення податку на майно» (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а саме у підпункті 2.4.1 пункту 2.4 Положення) має ознаки невідповідності вимогам чинного законодавства та суперечить принципам державної регуляторної політики, визначених Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
2.1. Доводи Відповідача (особи, яка подала касаційну скаргу)
Підставами касаційного оскарження Позивач визначила пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України). Просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Позивач вважає, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи постанову застосував положення підпунктів 266.4.1, 266.4.2 пункту 266.4 статті 266 ПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 6 листопада 2018 року у справі №817/2019/17, від 15 травня 2019 року у справі № 825/1496/17, від 2 березня 2020 року у справі №0340/1254/18, від 09 серпня 2022 року у справі №808/463/17, від 6 грудня 2022 року по справі №2140/1892/18, від 30 травня 2022 року у справі №807/1293/17, від 12 жовтня 2023 року у справі №580/4020/21, від 04 квітня 2023 року по справі №420/7409/19, від 9 жовтня 2025 року у справі №280/9089/24, від 27 червня 2023 року у справі №804/15401/15, відповідно до яких податкові пільги, встановлені рішенням органу місцевого самоврядування, є обов'язковими для застосування податковим органом.
На підтвердження своєї позиції цитує правові висновки викладені в зазначених постановах Верховного Суду.
Вказує, що за умови чинності Положення про податок на майно та рішень Запорізької міської ради, якими до нього вносилися зміни, у Відповідача не було правових підстав для їх незастосування під час визначення ОСОБА_1 податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Водночас зазначає, що доводи Відповідача, які зводяться до твердження про невідповідність Положення про податок на майно вимогам ПК України, не можуть братись до уваги, оскільки предметом оскарження у цій справі є виключно податкові повідомлення-рішення.
Покликається на те, що суд апеляційної інстанції, не визнаючи акт органу місцевого самоврядування незаконним у встановленому порядку, фактично відмовився його застосовувати, що суперечить принципу правової визначеності та правовим підходам Верховного Суду.
Звертаю увагу на те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Водночас вказує на те, що апеляційний суд, скасовуючи рішення, не надав мотивованої відповіді на аргументи суду першої інстанції, не спростував висновки щодо обов'язковості застосування актів органів місцевого самоврядування, правових позицій Верховного Суду та відсутності повноважень податкового органу ігнорувати нормативні акти, чим допустив, на думку Позивача, неправильне застосування норм матеріального права та створив розбіжність у судовій практиці.
Також Позивач зазначає про те, що понесла судові витрати на професійну правничу допомогу, пов'язану із складанням її представником касаційної скарги у розмірі 7000 грн, що підтверджується актом №4 від 12 лютого 2026 року про надані послуги до договору про надання професійної правничої допомоги та просить здійснити розподіл судових витрат.
2.2. Позиція Відповідача (особи, що подала відзив на касаційну скаргу)
Відповідач вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, постанова апеляційного суду прийнята відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, є законною та обґрунтованою, а тому її слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Вказує, що з аналізу положень пункту 30.9 статті 30 ПК України можна дійти висновку що встановлення нульової ставка податку відповідно до підпункту 2.5.2 пункту 2.5 Положення про податок на майно фактично є наданням податкової пільги шляхом встановлення зниженої «нульової» ставки податку. При цьому покликається на те, що ПК України не передбачено зміни розміру, зменшення бази оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичних осіб, визначеної підпунктом 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 ПК України.
Звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 5 липня 2023 року у справі №912/2797/21 та від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц наголошує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому, на думку Відповідача, під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу juranovit curia - «суд знає закони». А отже, суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування.
Щодо покликань Позивача на правові висновки викладені в постановах Верховного Суду зазначає, що частиною четвертою статті 328 КАС України Верховному Суду надано право відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та постановити іншу вмотивовану постанову в подібних правовідносинах.
Наголошує, що Верховним судом у постановах від 6 жовтня 2025 року у справі №814/2366/15, від 18 березня 2019 року у справі №823/219/18 та від 16 жовтня 2018 року у справі №816/828/17 сформовано правові висновки про те, що норми ПК України мають імперативний характер і є пріоритетними над нормами інших актів у разі їхньої суперечності.
Додатково повідомляє, що листом від 11 серпня 2021 року вих. № 5849/0/20-21 Державної регулятивної служби України було встановлено, що рішення Запорізької міської ради від 28 січня 2015 року № 5 «Про встановлення податку на майно» (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки), а саме у підпункті 2.4.1 пункту 2.4, визнано таким, що має ознаки невідповідності вимогам чинного законодавства та суперечить принципам державної регуляторної політики, визначених Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
В частині заявлених Позивачем витрат на правову допомогу звертає увагу Суду на те, що дана категорія адміністративних справ є поширеною, незначної складності, а отже не потребує значних зусиль при здійсненні професійної правничої допомоги та часу затраченого на підготовку тексту позовної заяви тобто її складність є незначною, при цьому наявна судова практика зі спірних питань. Предмет спору у цій справі не є складним, містить лише один епізод спірних правовідносин, який тягне за собою застосування інших штрафних санкцій, а тому не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними.
Покликається на те, що Позивачем не надано підтвердження кількості годин, витрачених на кожну з наданих правових послуг.
3. ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ ОБСТАВИНИ У СПРАВІ
Позивач є власницею квартири загальною площею 66,66 кв.м., яка розташована у АДРЕСА_1 .
ГУ ДПС винесено податкові повідомлення-рішення, якими визначено суму податкового зобов'язання за платежем: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки:
- від 25 червня 2024 року №0537422-2409-0827-UA23060070000082704 за 2023 рік на загальну суму 446,22 грн;
- від 4 лютого 2025 року №0226530-2411-0829-UA23060070000082704 за 2024 рік на загальну суму 472,86 грн.
4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
4.1. Оцінка доводів учасників справи й висновків суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, й на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 67 Конституції України передбачає, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулюються ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
За змістом пункту 8.1 статті 8 ПК України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.
Пунктом 8.3 статті 8 ПК України визначено, що до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах їх повноважень і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Відповідно до пункту 10.1 статті 10 ПК України до місцевих податків належить податок на майно.
Згідно із підпунктом 265.1.1 пункту 265.1 статті 265 ПК України податок на майно складається, в тому числі, із податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Особливості нарахування та сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, передбачені у статті 266 ПК України.
Відповідно до підпункту 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (підпункт 266.3.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України).
Пункт 266.4 статті 264 ПК України унормовує питання надання платникам податків пільг із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Так, згідно із підпунктом 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 ПК України база оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичної особи - платника податку, зменшується:
а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості - на 60 кв. метрів;
б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості - на 120 кв. метрів;
в) для різних типів об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), - на 180 кв. метрів.
Таке зменшення надається один раз за кожний базовий податковий (звітний) період (рік).
В свою чергу, підпункт 266.4.2 пункту 266.4 статті 266 ПК України передбачає, що сільські, селищні, міські ради встановлюють пільги з податку, що сплачується на відповідній території, з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об'єднань, благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення) яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями).
Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового стану та рівня доходів.
Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об'єктів нежитлової нерухомості, встановлюються залежно від майна, яке є об'єктом оподаткування.
Сільські, селищні, міські ради мають право встановлювати пільги з податку, що сплачується на відповідній території, з об'єктів нежитлової нерухомості, що розташовані на території індустріального парку та перебувають у власності учасників індустріального парку, включеного до Реєстру індустріальних парків. На такі рішення не поширюється дія підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпунктів 12.3.3 і 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 (у частині строку прийняття та набрання чинності рішеннями) та пункту 12.5 (у частині строку набрання чинності рішеннями) статті 12 цього Кодексу та Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.
При цьому підпункт 266.4.3 пункту 266.4 статті 266 ПК України містить застереження, що пільги з податку, передбачені підпунктами 266.4.1 та 266.4.2 цього пункту, для фізичних осіб не застосовуються до: об'єкта/об'єктів оподаткування, якщо площа такого/таких об'єкта/об'єктів перевищує п'ятикратний розмір неоподатковуваної площі, встановленої підпунктом 266.4.1 цього пункту; об'єкта/об'єктів оподаткування, що використовуються їх власниками з метою одержання доходів (здаються в оренду, лізинг, позичку, використовуються у підприємницькій діяльності).
За правилами, визначеними пунктами 30.1, 30.2 статті 30 ПК України, податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.
Відповідно до пункту 30.9 статті 30 ПК України податкова пільга надається шляхом: а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; б) зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору; в) встановлення зниженої ставки податку та збору; г) звільнення від сплати податку та збору.
Крім того, підпункт 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України передбачає, що ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Пункт 24 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу України.
Відповідно до статті 69 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування відповідно до Податкового кодексу України встановлюють місцеві податки і збори. Місцеві податки і збори зараховуються до відповідних місцевих бюджетів у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України з урахуванням особливостей, визначених Податковим кодексом України.
З аналізу наведених норм права слідує, що законодавець встановив у підпункті 266.4.1 пункту 266.4 статті 264 ПК України мінімальне значення загальної площі об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що належать на праві власності платникам податків - фізичним особам, на яку зменшується база оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Така пільга поширюється на усіх платників податків - фізичних осіб (за умови невикористання об'єкта/об'єктів житлової нерухомості для отримання доходів) і, зокрема, для квартири/квартир незалежно від їх кількості така база оподаткування підлягає зменшенню на 60 кв. метрів. Крім того, у підпункті 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України закріплено максимальну граничну ставку податку. Проте гранична мінімальна ставка в ПК України не встановлена.
Поряд з цим органам місцевого самоврядування (сільським, селищним, міським радам) надано право встановлювати пільги із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як для фізичних, так і юридичних осіб, а також громадських об'єднань, благодійних організацій, релігійних організацій України. Зміст приписів підпункту 266.4.2 пункту 266.4 статті 264 ПК України дає підстави для висновку, що така пільга може бути застосована у визначені пунктом 30.9 статті 30 ПК України шляхи, тобто, в тому числі і шляхом встановлення зниженої ставки податку, зокрема, і нульової ставки, за відсутності законодавчого обмеження. Слід зазначити, що законодавець надає право органам місцевого самоврядування із встановлення пільги із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для фізичних осіб з урахуванням критерію майнового стану або рівня доходів останніх.
Водночас у підпункті 266.4.3 пункту 266.4 статті 266 ПК України встановлено максимальне значення загальної площі об'єкта/об'єктів оподаткування, що належать фізичним особам, у випадку перевищення якого пільги з податку, передбачені підпунктами 266.4.1 та 266.4.2 пункту 266.4 статті 266 ПК України, не можуть бути застосовані. Для квартири/квартир незалежно від їх кількості таке значення становитиме 300 кв. метрів (60 кв. метрів х 5).
Окрему увагу слід звернути на те, що підпункт 266.4.3 пункту 266.4 статті 266 ПК України визначає, що у разі використання фізичними особами об'єкта/об'єктів оподаткування з метою одержання доходів ні пільга, визначена підпунктом 266.4.1, ні пільга, встановлена органом місцевого самоврядування відповідно до підпункту 266.4.2, не застосовується.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 9 жовтня 2025 року у справі № 280/9089/24, в якій сформовано наступний правовий висновок: «Органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради) наділені повноваженнями на встановлення пільг із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для фізичних та юридичних осіб щодо об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості. Така пільга встановлюється з урахуванням мінімального значення загальної площі об'єкта/об'єктів житлової нерухомості та максимального значення загальної площі об'єкта/об'єктів оподаткування, що належать на праві власності платникам податків - фізичним особам, які встановлені у підпунктах 266.4.1, 266.4.3 пункту 266.4 статті 264 ПК України. Способи надання пільги органом місцевого самоврядування конкретизовані в пункті 30.9 статті 30 ПК України, і одним із них є встановлення зниженої (в тому числі, нульової) ставки податку чи збору. Встановлення пільги із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у вигляді нульової ставки в межах допустимої загальної площі не вказує на втручання в базу оподаткування».
У справі, що розглядається, не є спірним між сторонами, що на виконання вимог підпункту 266.4.2 пункту 266.4 статті 264 ПК України Запорізька міська рада рішенням від 28 січня 2015 року № 5 затвердила Положення про податок на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки). З урахуванням подальших змін до підпункту 2.5.2 пункту 2.5 «Ставка податку» Положення про податок на майно останнім визначено, що ставка податку для об'єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, починаючи з 1 січня 2017 року становить 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування за винятком об'єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, для яких встановлюється нульова ставка податку, а саме:
- квартири/квартир, загальна площа яких не перевищує 120 кв. метрів;
- будинку/будинків, загальна площа яких не перевищує 250 кв. метрів;
- різних типів об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), загальна площа яких не перевищує 370 кв. метрів.
При цьому підпункт 2.4.1 пункту 2.4 Положення про податок на майно (в редакції рішення Запорізької міської ради від 26 лютого 2016 року № 30) передбачає, що база оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичної особи - платника податку, зменшується:
а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості - на 60 кв. метрів;
б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості - на 120 кв. метрів;
в) для різних типів об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), - на 180 кв. метрів.
Таке зменшення надається один раз за кожний базовий податковий (звітний) період (рік).
Абзацом другим підпункту 2.4.1 пункту 2.4 Положення про податок на майно закріплено, що пільги з податку, що сплачується на території міста Запоріжжя, з об'єктів житлової нерухомості для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового стану та рівня доходів.
Отже, Запорізька міська рада, використавши повноваження, визначені підпунктом 266.4.2 пункту 266.4, підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України, встановила як ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, так і визначила пільги із сплати означеного податку. Зокрема, для фізичних осіб, у власності яких перебувають квартира/квартири, загальна площа яких не перевищує 120 кв. метрів, передбачено нульову ставку. Такі повноваження міської ради передбачені приписами підпункту 266.4.2 пункту 266.4 статті 266 ПК України і спосіб їх реалізації у спірному випадку не суперечить наведеним вище судом касаційної інстанції висновкам.
Враховуючи наведене суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги обґрунтовано виходив з того, що оскільки відповідно до Положення про податок на майно квартири, що знаходяться у місті Запоріжжя та перебувають у власності фізичних осіб загальною площею до 120 кв.м, у тому числі і квартира Позивача площею 66,66 кв.м., підлягає оподаткуванню за ставкою у розмірі 0 (нуль) відсотків, то підстави для визначення грошового (податкового) зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, щодо таких об'єктів нерухомості у 2023 році та у 2024 році відсутні.
Водночас суд апеляційної інстанції вважаючи, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення виходив з положень підпункту 2.4.1 пункту 2.4 Положення про податок на майно квартири, а не підпункту 2.5.2 пункту 2.5, яким і встановлено нульову ставка податку для квартир які перебувають у власності фізичних осіб, загальна площа яких не перевищує 120 кв. метрів, помилково дійшов висновку, що суд першої інстанції застосував Положення про податок на майно квартири без урахування змін внесених до нього рішенням Запорізької міської ради від 26 лютого 2016 року за №30.
Також суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходив з того, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі нормативно-правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12 березня 2019 року у справі №913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі №160/1088/19).
При цьому апеляційний суд покликався на лист Державної регуляторної служби України від 11 серпня 2021 року вих.№5849/0/20-21 відповідно до якого рішення Запорізької міської ради від 28.01.2015 року №5 «Про встановлення податку на майно» (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а саме у підпункті 2.4.1 пункту 2.4 Положення) має ознаки невідповідності вимогам чинного законодавства та суперечить принципам державної регуляторної політики, визначених Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу, як і у відзиві на позовну заяву та апеляційній скарзі, підтримуючи відповідну позицію апеляційного суду зазначив про те, що встановлення Запорізькою міською радою нульової ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для усіх фізичних осіб, у власності яких перебувають квартира/квартири, без прив'язки до їх майнового стану чи рівня доходів, є протиправним. Відтак, під час визначення податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки Позивача підлягає застосуванню лише пільга, встановлена підпунктом 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 ПК України. Відповідач наполягає на тому, що суд має надати правову оцінку правомірності вказаного рішення органу міського самоврядування та виснувати про його незастосовність до спірних правовідносин.
В аспекті наведеного Суд зазначає наступне.
Відповідно до підпункту 12.4.3 пункту 12.4 статті 12 ПК України до повноважень сільських, селищних, міських рад, військових адміністрацій та військово-цивільних адміністрацій щодо податків та зборів належить прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.
Пунктом 12.5 статті 12 ПК України передбачено, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та/або зборів, а також зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг або про внесення змін до таких рішень є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.
У постанові від 15 травня 2019 року у справі № 825/1496/17, на неврахування висновку викладеного в якій покликається Позивач у касаційній скарзі, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду виснував, що відповідно до Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). В Основному Законі України встановлено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 140).
Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В Конституції України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59).
Згідно з частиною першою статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
Колегія суддів погоджується із таким висновком Верховного Суду і не вбачає підстав для відступу від нього.
Отже, рішення Запорізької міської ради від 28 січня 2015 року № 5 (з урахуванням рішень про внесення змін до нього) є нормативно-правовим актом, приписи якого зокрема змінюють для Позивача права та обов'язки, є способом реалізації владних управлінських функцій радою як суб'єктом владних повноважень відповідно до комплексного правового регулювання в межах розсуду цього органу, з урахуванням інтересів членів територіальної громади та кожного члена цієї громади, а також згідно з приписами підпункту 266.4.2 пункту 266.4 статті 266 ПК України. Дане рішення не визнано протиправним, не скасовано в судовому або іншому порядку, внаслідок чого є обов'язковим як для Позивача, так і для Відповідача у справі.
Верховний Суд неодноразово вказував (зокрема, але не виключно постанови від 15 травня 2019 року у справі № 825/1496/17, від 30 травня 2022 року у справі №807/1293/17, від 12 жовтня 2023 року у справі № 580/4020/21, на неврахування судом апеляційної інстанції висновків викладених в яких покликається Позивача у касаційній скарзі), що встановлення місцевих податків і зборів входить до компетенції органів місцевого самоврядування, податковий же орган, яким є Відповідач у справі, наділений повноваженнями по застосуванню в межах своєї компетенції вже прийнятих нормативно-правових актів, в тому числі рішень органів місцевого самоврядування, норми яких є чинними на час їх застосування та обов'язковими.
Таким чином, за умови чинності рішення Запорізької міської ради від 28 січня 2015 року № 5 та інших рішень, якими до нього вносилися зміни, у Відповідача не було правових підстав для їх незастосування під час визначення Позивачу податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
При цьому суд звертає увагу на те, що доводи Відповідача про невідповідність Положення про податок на майно вимогам ПК України, не можуть бути взяті до уваги, оскільки предметом оскарження у цій справі є виключно прийняті ГУ ДПС як суб'єктом владних повноважень податкові повідомлення-рішення. В силу вимог пункту 1 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Натомість, правомірність рішення органу місцевого самоврядування, яким визначено пільгу із сплати податку, не є предметом оскарження в цій справі, повноваження міських (селищних, сільських) рад в частині встановлення місцевих податків і зборів хоча і визначені в тому числі ПК України, проте є виключною «правовстановлюючою» компетенцією цих органів, правомірність реалізації якої не має перевірятися в межах цієї справи. Принцип диспозитивності, встановлений частиною другою статті 9 КАС України, зобов'язує суд вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин).
За таких обставин, неправомірним є неврахування податковим органом під час прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень пільг із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлених чинними рішеннями органу місцевого самоврядування.
Аналогічний правовий підхід продемостровано Верховним Судом в постанові від 9 жовтня 2025 року у справі № 280/9089/24.
Колегія суддів також зазначає, що аргументи Відповідача у цій справі стосувалися здебільшого неможливості органу місцевого самоврядування змінити базу оподаткування, в той час, як у спірному випадку пільга для фізичних осіб Запорізькою міською радою запроваджена шляхом встановлення нульової ставки для певної категорії об'єктів. Про те, що такий підхід не суперечить вимогам чинного податкового законодавства, вже зазначалося вище.
Посилання суду апеляційної інстанції на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі №160/1088/19, є безпідставними з огляду на наступне.
Так, справа №913/204/18 розглядалась з порядку господарського судочинства і предметом судового розгляду в її межах було визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності та зобов'язання орендаря звільнити державне окреме індивідуально визначене майно.
У справі №160/1088/19 факт невідповідності рішення Криворізької міської ради №1862 від 12 липня 2017 «Про встановлення ставок земельного податку, розміру орендної плати, пільг зі сплати за землю та затвердження Регламенту оподаткування земельних ділянок на території міста Кривого Рогу у 2018 році» Конституції України та законом України був преюдиційним та доведенню не підлягав (згідно з рішенням суду у справі 804/8091/17, яке набрало законної сили).
Відтак, колегія суддів зазначає, що вказані апеляційним судом у постанові постанови Верховного Суду ухвалені у неподібних до цієї справи правовідносинах.
З огляду на зазначене, при ухваленні постанови суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, та не врахував відповідних висновків Верховного Суду, у той час як суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що спірні податкові повідомлення-рішення не відповідають вимогам чинного законодавства та є протиправними.
Відмовляючи у стягнення на користь Позивача витрат на професійну правничу допомогу суд апеляційної інстанції виходив з того, що у задоволенні позову відмовлено.
Позивач у касаційній скарзі просить залишити в силі рішення суду першої інстанції та в частині стягнення на її користь витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн з 16 000 грн. його не оскаржує.
Частиною першою статті 341 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу в касаційному порядку перегляду не підлягає.
4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (частина перша статті 352 КАС України).
Переглянувши судове рішення апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що при ухваленні постанови суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, та не врахував відповідних висновків Верховного Суду, що є підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню.
4.3 Щодо витрат на правову допомогу
В касаційній скарзі Позивач просила вирішити питання розподілу судових витрат та зазначила, що нею понесено судові витрати на професійну правничу допомогу, пов'язану із складанням касаційної скарги у розмірі 7000 грн
ГУ ДПС у відзиві на касаційну скаргу викладено доводи щодо не співмірності заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу .
Колегія суддів КАС ВС дійшла висновку про наявність підстав для часткового стягнення з Відповідача витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 356 КАС України у постанові суду касаційної інстанції, зокрема, зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (пункт «в»).
Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п'ятої статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).
За правилами частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною сьомою вказаної статті передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 КАС України).
Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
У постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20 Верховний Суд зазначав, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Судом встановлено, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000,00 грн Позивач надає до матеріалів справи копії таких документів: договору про надання правової допомоги від 15 квітня 2025 року, укладеного між Позивачем та Адвокатським бюро «Дениса Воронова»; акту № 4 від 12 лютого 2024 року надання послуг до договору від 15 квітня 2025 року про надання правової допомоги.
Відповідно до акту № 4 від 12 лютого 2024 року Позивачу були надані такі послуги з ведення справи у суді касаційної інстанції Адвокатським бюро «Дениса Воронова»: складання касаційної скарги (8 годин) - 6000 грн; підготовка до подачі уточненої позовної заяви до канцелярії Суду через підсистему «Електронний суд»: у тому числі: добірка та сканування письмових доказів для додавання до касаційної скарги, завіряння копій документів (1 години) - 1000 грн.
Колегія суддів враховує також підходи, продемонстровані Великою Палатою Верховного Суду. Так, зокрема, у пункті 21 додаткової постанови від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов'язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
Визначаючи обсяг юридичної та технічної роботи за результатами розгляду відповідного клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу), суд ураховує, чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 911/3386/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).
У контексті наведеного колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини, викладену у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № '66561/01), яка полягає в тому, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одним з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Верховний Суд зазначає, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).
Перевіривши обґрунтованість заявлених Позивачем витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням положень наведених норм, усталеної судової практики суду касаційної інстанції та фактичних обставин справи, керуючись критеріями обґрунтованості, пропорційності до предмета спору й розумності розміру витрат, а також врахувавши обґрунтовані доводи Відповідача про їх неспівмірність, характер і складність спору, фактичний обсяг та якість виконаної адвокатом роботи на стадії касаційного перегляду, Верховний Суд дійшов висновку, що заявлений розмір витрат є частково необґрунтованим і підлягає зменшенню, визначивши розумно обґрунтованими витрати у сумі 2 000 грн, які підлягають відшкодуванню Позивачу за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача.
Керуючись статтями 345, 349, 352, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2026 року скасувати.
Залишити в силі рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління ДПС у Запорізькій області (69107, м. Запоріжжя, проспект Соборний, буд. 166, код ЄДРПОУ 44118663) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, в розмірі 2000 (дві тисячі) гривень.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Н.Є. Блажівська
Судді О.В. Білоус
І.Л. Желтобрюх