03 квітня 2026 року Чернігів Справа № 620/1447/26
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Дубіної М.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Чернігівській області, Державної казначейської служби України, про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,
10.02.2026 ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом, у якому просить:
визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної казначейської служби України в Чернігівській області (далі - ГУ ДКСУ в Чернігівській області) щодо належного виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24;
стягнути з рахунку ГУ ДКСУ у Чернігівській області на його користь 8948,57 грн - інфляційних та 5 084,69 грн -3% річних за період з 01.05.2025 по 31.12.2025.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що станом на день пред'явлення цього позову рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, яке набрало законної сили, та яким, зокрема, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 252 505 (двісті п'ятдесят дві тисячі п'ятсот п'ять) грн. 10 коп. матеріальної шкоди за період з 01.09.2021 по 01.07.2024, божником не виконано, тому бездіяльність ГУ ДКСУ в Чернігівській області щодо неналежного виконання вказаного рішення суду є протиправною та в силу припису частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема Державою) вона поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Дубіної М.М. від 11.02.2026 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до провадження. Ухвалено здійснювати розгляд справи суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача, заперечуючи проти позовних вимог вказує на відсутність в його діях бездіяльності, оскільки ГУ ДКСУ в Чернігівській області вчинило всі можливі та необхідні для належного виконання рішення суду дії, передбачені Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (далі - Порядок №845), подальше виконання цієї категорії судових рішень, відповідно до діючого законодавства здійснюється саме Державною казначейською службою України та відсутність правових підстав для нарахування та виплати позивачу інфляційні втрати та 3% річних, оскільки така компенсація здійснюється Казначейством, а не його територіальним органом на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, зокрема, в Законі України про Державний бюджет України на відповідний рік передбачено спеціальну бюджетну програму КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» за черговістю надходження таких заяв стягувачів та після погашення заборгованості за рішеннями суду відповідно до пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 05.06.2012 № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI).
Державна казначейська служба України (далі - ДКС України) у відзиві на позовну заяву вказує на відсутність бездіяльності з її боку та вказує на те, що Законом України від 19.11.2024 № 4059-IX «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та Законом України від 03.12.2025 № 4695-IX «Про Державний бюджет України на 2026 рік» не передбачені видатки на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний неконституційним, що унеможливлює виконання виконавчого листа Чернігівського окружного адміністративного суду у справі № 620/9564/24; після визначення порядку відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний неконституційним, та встановлення у Державному бюджеті України відповідних бюджетних асигнувань на зазначену мету, Казначейство матиме можливість здійснити заходи щодо виконання виконавчого листа у справі № 620/9564/24.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Чернігівській окружний адміністративний суд рішенням від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.01.2025, задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУ ДКСУ у Чернігівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії:
визнав протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо виплати ОСОБА_1 пенсії, меншої ніж 8 мінімальних пенсій за віком з 01.09.2021 по 01.07.2024;
стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 252 505 (двісті п'ятдесят дві тисячі п'ятсот п'ять) грн. 10 коп. матеріальної шкоди за період з 01.09.2021 по 01.07.2024.
На виконання цього рішення суду Чернігівським окружним адміністративним судом 10.02.2025 видано виконавчий лист по справі № 620/9564/24 про стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 252 505,10 грн матеріальної шкоди за період з 01.09.2021 по 01.07.2024.
Позивачем було направлено до Державної казначейської служби України заяву від 31.02.2025 №17 до якої додано оригінал виконавчого листа від 10.02.2025 у справі № 620/9564/24 на примусове виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 про стягнення з Державного бюджету України на його користь 252 505 (двісті п'ятдесят дві тисячі п'ятсот п'ять) грн. 10 коп, шкоди.
Позивачем було подано до боржника запит від 20.01.2026 № 08, у якому він просив ГУ ДКСУ в Чернігівській області повідомити про прийняті рішення спрямовані на виконання судового рішення від 10.02.2025 у справі № 620/9564/24.
Листом від 30.01.2026 №04-17/827 ГУ ДКСУ в Чернігівській області повідомило позивача, зокрема про те, що 13.02.2025 позивачем було подано до ДКС України на виконання виконавчий лист Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.02.2025у справі №620/9564/24 про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 252 505,10 грн матеріальної шкоди за період з 01.09.2021 по 01.07.2024, яке листом від 19.02.2025 №5-08-11/3820 направило документи до ГУ ДКСУ в Чернігівській області для вчинення заходів, передбачених Порядком № 845, та з посиланням на його пункти 35-40 зазначено, що на виконання пункту 36 Порядку №845 воно направило лист від 28.02.2025 №04-17-06/1689 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області з проханням надати документи (відомості), що можуть бути підставою для зупинення безпідставного списання коштів державного бюджету і їх перерахування на користь стягувача або повідомити про відсутність перешкод для здійснення списання, у відповідь на який Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області листом від 05.03.2025 №2500-0801-5/15698 повідомило, що підстави для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету та їх перерахування на рахунок стягувача за вказаним виконавчим документом відсутні; листом від 11.03.2025 №04-17-08/1982 направило зазначений вище виконавчий лист до Державної казначейської служби України з одночасним повідомленням позивача як стягувача, оскільки за приписами Порядку безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України.
ОСОБА_1 , вважаючи протиправною бездіяльність ГУ ДКСУ в Чернігівській області щодо належного виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, звернувся до суду з цим позовом.
Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
У справі, яка розглядається спір виник внаслідок, на думку позивача, бездіяльності відповідача щодо неналежного виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, через що виникло прострочення виконання грошового зобов'язання, на підставі чого відповідач має виплатити на його користь 8948,57 грн - інфляційних та 5 084,69 грн -3% річних за період з 01.05.2025 по 31.12.2025.
Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, якою визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Суд констатує, що відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Наведеним конституційним положенням кореспондують норми Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII)
За правилами частин другої, п'ятої та сьомої статті 13 Закону № 1402-VIII судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.
Відповідно до статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Тобто, Конституція України містить приписи з питань виконання судових рішень, зокрема: визначає обов'язковість судового рішення як одну з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); установлює, що судове рішення є обов'язковим до виконання (друге речення частини першої статті 129-1); покладає на державу обов'язок забезпечити виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частина друга статті 129-1).
Тож, виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Так, згідно з частиною першою статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган; державні підприємство, установа, організація.
Відповідно до частин першої - третьої статті 5 Закону № 4901-VI У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи нараховується державним виконавцем протягом п'яти днів з дня отримання ним повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, про перерахування коштів, крім випадку, коли кошти перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби..
При цьому, положеннями статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Саме на цих нормах ґрунтуються вимоги позивача у цій справі.
Згідно з частиною п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 зробила наступні висновки:
«91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.
92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.
94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.».
У свою чергу, 09.11.2023 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 420/2411/19, в якій викладені такі правові висновки:
«61. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний адміністративний суд, врахувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року в справі № 62759цс15, відмовив у задоволенні позовних вимог ППК Флай сервіс з посиланням на те, що між сторонами не виникло цивільно-правових відносин, зокрема, зобов'язального характеру, а тому норми ЦК України, які регулюють наслідки порушення зобов'язань, до спірних правовідносин не застосовуються. До того ж Законом № 4901-VI не передбачено такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як інфляційні втрати.
62. Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки судів попередніх інстанцій помилковими, оскільки вони ґрунтуються на неправильній оцінці фактичних обставин справи та хибному розумінні норм матеріального права.
63. Відповідно до частини третьої статті 11, частини першої статті 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
64. За частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
65. Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
66. Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
67. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
68. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
69. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
70. Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
71. Частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
72. За частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
73. ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.
74. Згідно із частинами першою, другою статті 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.
75. Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19).
76. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц)).
77. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду…
89. Таким чином, положення частини другої статті 625 ЦК України щодо стягнення з ДКС України на користь ППК Флай сервіс інфляційних втрат підлягають застосуванню до спірних правовідносин… «…»…
114. Ураховуючи викладені вище висновки, наявну неузгодженість судової практики щодо застосування положень статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов'язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному в чинному судовому рішенні (несвоєчасне виконання державою судового рішення), та необхідність забезпечення єдності такої практики, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17 та від 19 серпня 2020 року у справі № 826/7444/16 щодо відсутності правових підстав для стягнення з ДКС України суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції у зв'язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів з посиланням на те, що у ДКС України не виникло перед позивачем грошового зобов'язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а тому ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні статті 625 ЦК України.
115. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03. березня 2019 року у справі №521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).
116. Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22 (провадження № 12-33гс23)).».
Таким чином, враховуючи правові підходи Великої Палати Верховного Суду, слід констатувати, що відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України і частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI настає у випадку, коли до органу казначейства надійшли документи про стягнення з держави в особі її органів певної суми коштів і протягом 3 місяців з дня надходження цих документів, кошти не були перераховані стягувачу.
При цьому, вказані норми не ставлять фінансову відповідальність в залежність від наявності відповідних коштів, а тому така відповідальність є безумовною.
Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI).
Аналіз наведених норм права та висновків Великої Палати Верховного Суду свідчать про те, що прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.
Тому, припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
З наданого позивачем розрахунку видно, що основна сума заборгованості за період з 01.05.2025 по 31.12.2025 складає 252 505, 00 грн.
Індекс інфляції за весь період = (101.3 : 100) x (100.8 : 100) x (99.8 : 100) x (99.8 : 100) x (100.3 : 100) x (100.9 : 100) x (100.4 : 100) x (100.2 : 100) = 1.035439.
Інфляційне збільшення = 252505 x 1.035439 - 252505 = 8 948,57 грн.
Штрафні санкції 3% річних (стаття 625 ЦК України)
Штрафні санкції = (сума заборгованості) x 3% x (кількість днів прострочення): (кількість днів у році) = 252 505 x 3% x 245 : 365 = 5 084,69 грн.
При цьому, вирішуючи питання щодо належного орану, який не вчиняє дії (бездіє) у спірних правовідносинах щодо належного виконання рішення суду, яке набрало законної сили, суд враховує таке.
ГУ ДКСУ в Чернігівській області діє відповідно до повноважень та компетенції, визначених, зокрема, Положенням про Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, затвердженим наказом Державної казначейської служби України від 16.12.2025 року №311 (далі - Положення).
Відповідно до пункту 2 Положення Головне управління у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України і Міністра фінансів України.
Згідно зі статтями 43, 47 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) та підпункту 2 пункту 4 Положення Головне управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема здійснює через систему електронних платежів Національного банку України розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів, операцій з коштами бюджетів.
Водночас, нормами статті 25 БК України встановлено, що Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Крім того, згідно з частиною першою статті 43 БК України Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень БК України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України.
Тобто, відповідно до статей 25 та 43 БК України Казначейство України (а не територіальний орган Казначейства) здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Механізм безспірного списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам, врегульовано пунктами 35-40 Порядку.
Так, відповідно до пункту 35 Порядку №845 Державна казначейська служба України, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), зокрема, шкоди, заподіяної юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.
Пунктом 36 Порядку №845 визначено, що у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду.
Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п'яти робочих днів після надходження документів про їх надходження.
Згідно з пунктом 37 Порядку №845 орган прокуратури та орган державної влади, зазначені у пункті 36 цього Порядку, подають протягом 15 робочих днів органові Казначейства документи (відомості), що можуть бути підставою для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету і їх перерахування на рахунок стягувача. Після закінчення такого строку орган Казначейства надсилає протягом 5 робочих днів до Казначейства зазначені документи (відомості).
Як було зазначено вище, Чернігівський окружний адміністративний суд рішенням від 18.09.2024 у справі №620/9564/24, яке набрало законної сили, зокрема, було стягнув з Державного бюджету України на користь позивача 252 505,10 грн матеріальної шкоди за період з 01.09.2021 по 01.07.2024.
13.02.2025 позивачем було направлено на виконання до ДКС України виконавчий лист Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.02.2025 у справі №620/9564/24 про стягнення з Державного бюджету України на його користь 252 505,10 грн матеріальної шкоди за період з 01.09.2021 по 01.07.2024, отже не за місцем знаходження органу, діями якого завдано шкоду.
ДКС України листом від 19.02.2025 №5-08-11/3820 направило документи до ГУ ДКСУ в Чернігівській області для вчинення заходів, передбачених Порядком.
Зокрема, на виконання пункту 37 Порядку № 845 ГУ ДКСУ в Чернігівській області листом від 11.03.2025 №04-17-08/1982 направило виконавчий лист Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.02.2025 по справі №620/9564/24 до ДКС України з одночасним повідомленням стягувача (позивача).
Тобто, ГУ ДКСУ в Чернігівській області вчинило всі можливі та необхідні дії для належного виконання рішення суду, передбачені Порядком №845, зокрема, позивач був належним чином та своєчасно повідомлений про всі вчинені дії ГУ ДКСУ в Чернігівській області та фактичний стан виконання судового рішення.
Суд зазначає, що протиправною бездіяльністю є зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, що на підставі закону чи іншого нормативно-правового акта належать до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
З огляду на наведене, у суду відсутні підстави вважати, що ГУ ДКСУ в Чернігівській області допустило бездіяльність щодо неналежного виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, яку можна кваліфікувати як протиправну.
При цьому, суд констатує, що подальше виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, відповідно до діючого законодавства здійснюється саме ДКС України, та останнє не заперечує цього факту.
У свою чергу, ДКС України обґрунтовуючи відсутність в його бездіяльності ознак протиправності, вказує на відсутність механізму відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний неконституційним, та встановлення у Державному бюджеті України відповідних бюджетних асигнувань на зазначену мету.
Надаючи оцінку цим доводам, суд зазначає, що згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Отже, положення частини третьої статті 152 Конституції України містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку.
Конституційний Суд України в своїх рішеннях неодноразово підтверджував висловлену ним юридичну позицію згідно з якою відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку, тому позитивним обов'язком держави є прийняття відповідного закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування (рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009, від 07.04.2021 № 1-р(II)/2021, від 21.07.2021 №4-р(II)/2021).
Разом з тим, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги статті 152 Конституції України, не прийнятий.
Як було зазначено вище стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз'яснює його зміст наступним чином:
а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй;
б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.09.2016 № 6-рп/2016).
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20.06.2019 № 6-р/2019 наголошував, що верховенство права як один із засадничих конституційних приписів слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 № 6-р/2019).
Суд зазначає, що найголовнішою ознакою відповідальності держави є її специфічний, правовідновлюючий, публічно-правовий характер, оскільки держава, реалізуючи статтю 1 Конституції, що проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, за власною ініціативою повинна вживати заходи для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів приватних осіб чи територіальних громад, хоча прямо публічно-правовий характер відповідальності держави в законодавстві не проголошується.
Дійсно, в Україні відсутні конкретні нормативні механізми відшкодування такої шкоди, у зв'язку з чим можна стверджувати, що інститут позасудового, добровільного відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, в Україні не працює, у зв'язку із чим з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку.
Водночас, Верховний Суд у постанові від 19.03.2025 у справі № 757/25182/23-ц підкреслив, що Конституція України закріплює принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який має не лише політичний чи моральний, а й юридичний характер, оскільки держава та її органи зобов'язані нести публічно-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх конституційних обов'язків, а також забезпечити ефективний міжнародно-правовий та/або конституційно-правовий механізм захисту порушених прав відповідно до статей 55 і 152 Конституції України, остання з яких прямо покладає на державу обов'язок відшкодувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами або діями, що визнані неконституційними.
Визнання частини третьої статті 54 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» зі змінами, якою було обумовлено регулювання спірних відносин, які вирішувались у справі № 620/9564/24, такою, що не відповідає Конституції України, засвідчило її невідповідність конституційним гарантіям належного рівня соціального захисту та засадничий обов'язок держави щодо відшкодування завданої шкоди особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та зумовило виникнення у осіб, до яких воно застосовувалося, права на оцінку наслідків такого регулювання з точки зору наявності шкоди, завданої актом, що був визнаний неконституційним, та на її відшкодування (за умови встановлення факту її завдання внаслідок дії неконституційного акта) і за відсутності закону, який установлює порядок такої компенсації, оскільки держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію, в іншому випадку всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Суд зазначає, що Верховний Суд у своїй постанові від 20.12.2023 у справі № 420/17886/21 слушно зауважив, що шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта і відсутність передбаченого частиною третьою статті 152 Конституції України спеціального закону, який установлює порядок відшкодування зазначеної шкоди не звільняє державу від обов'язку здійснити таку компенсацію.
Тобто, відсутність передбаченого частиною третьою статті 152 Конституції України спеціального закону, який установлює порядок відшкодування зазначеної шкоди не звільняє державу від обов'язку здійснити таку компенсацію.
Такий висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20.
Крім того, Верховний Суд неодноразово наголошував, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача, тому встановлення належності відповідача та заміна його у разі необхідності є обов'язком суду.
З огляду на наведене, суд констатує наявність протиправної бездіяльності ДКС України щодо належного виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24, та визначає належним відповідачем у цій справі, у тому числі щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України через бездіяльність (несвоєчасне виконання) рішення суду, ДКС України, а не її територіальний орган.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, а також зважає на принцип ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Крім того, ухвалюючи таке рішення, суд враховує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Також, у своєму рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
За змістом частин другої та четвертої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, зважаючи на надану положеннями частини другої статті 9 КАС України судам адміністративної юрисдикції можливість вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, суд, обираючи належний та ефективний спосіб відновлення порушеного права позивача, а також, з урахуванням тривалого невиконання ДКС України судового рішення, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення у визначений судом спосіб із виходом за межі позовних вимог, шляхом визнання протиправною бездіяльності ДКС України в окресленій частині та про стягнення з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача коштів в сумі 14 033, 47 грн (8948,57 грн - інфляційних та 5 084,69 грн -3% річних) за період з 01.05.2025 по 31.12.2025; у задоволенні позовних вимог до ГУ ДКС України в Чернігівській області - відмовити.
Судом також враховано, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункту 29).
У пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15.11.2007, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Крім того, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Інші аргументи сторін, з урахуванням викладеного, не є суттєвими, а тому суд не надає правової оцінки таким.
Згідно зі статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що позов є частково обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню у визначений судом спосіб із виходом за межі позовних вимог.
Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини п'ятої статті 139 цього Кодексу якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 10 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір».
Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
Керуючись статтями 2, 72-74, 77, 139 241-246, 250-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Чернігівській області, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів - задовольнити частково у визначений судом спосіб із виходом за межі позовних вимог.
Визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України в Чернігівській області щодо неналежного виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.09.2024 у справі № 620/9564/24.
Стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 коштів в сумі 14 033, 47 грн (8948,57 грн - інфляційних та 5 084,69 грн -3% річних) за період з 01.05.2025 по 31.12.2025.
У задоволенні позовних вимог до Головного управління Державної казначейської служби України в Чернігівській області - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області (вул. Реміснича, 27, м. Чернігів, Чернігівська обл., Чернігівський р-н, 14000, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37972475).
Відповідач - Державна казначейська службу України (вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37567646).
Суддя Марія ДУБІНА