Апеляційне провадження № 22-ц/824/7506/2026
Справа № 369/1090/25
Іменем України
01 квітня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області в складі судді Пінкевич Н.С., постановлену в м. Київ 09 січня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи заступник директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Синтез» на дії посадової особи органу державної виконавчої служби,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даною скаргою, просив визнати незаконною бездіяльність заступника директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Озадовського Р.Ю. щодо незняття арештів, накладених на грошові кошти та майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1, зобов'язати заступника директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадима І.С. зняти арешти з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, що належать ОСОБА_1 , накладених у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа Києво-Святошинського районного суду Київської області № 2-2990/09 від 18 листопада 2009 року про солідарне стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Синтез» заборгованості у розмірі 33 853 003,47 грн., 1700 грн. державного мита та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Скаргу мотивував тим, що у провадженні відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебувало виконавче провадження ВП № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа Києво-Святошинського районного суду Київської області № 2-2990/09 від 18 листопада 2009 року про солідарне стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Синтез» заборгованості. В ході виконання виконавчого листа державним виконавцем було винесено постанову про стягнення з нього виконавчого збору від 08 серпня 2011 року, відповідно до якої стягнуто з нього як з боржника виконавчий збір у розмірі 3 385 473,35 грн., у ході здійснення виконавчого провадження на все належне ОСОБА_1 рухоме та нерухоме майно був накладений арешт. 13 червня 2013 року старшим державним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачеві на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», а постанова про стягнення виконавчого збору від 08 серпня 2011 року взагалі не була пред'явлена як виконавчий документ до виконання і строк пред'явлення її до примусового виконання сплив. Наразі виконавче провадження завершене та матеріали знищено, стягувач із заявою про поновлення строку для пред'явлення виконавчого документу до виконання не звертався, однак арешт на належне йому рухоме та нерухоме майно знято не було всупереч вимогам законодавства.
Вказував, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року його скаргу було частково задоволено та зобов'язано заступника директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України розглянути питання щодо зняття арештів з усього рухомого та нерухомого майна та коштів, які належать боржнику. В зазначеній ухвалі судом зроблено висновок, що незняття арешту з майна боржника у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачеві є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби і порушене право позивача підлягає захисту шляхом зняття арештів. Однак, незважаючи на те, що судами було встановлено безпідставність накладених арештів, арешти не зняті і досі, а рішення судів щодо зобов'язання посадової особи державної виконавчої служби розглянути питання щодо зняття арешту з коштів та майна були неефективними та не захистили його порушеного права.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 січня 2026 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано арешт з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, які належать ОСОБА_1 , накладених у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Києво-Святошинського районного суду Київської області № 2-2990 від 18 листопада 2009 року про стягнення солідарно, зокрема з ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Синтез» заборгованості у розмірі 33 853 003,47 грн., 1700 грн. державного мита та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; в задоволенні решти вимог відмовлено.
Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в ухвалі суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 січня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні скарги.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на зміст ст. 19 Конституції України, ст. 1, 13 Закону України «Про виконавче провадження», наводив фактичні обставини справи.
Посилаючись на ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» у попередній редакції та ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у чинній редакції, вказував, що законодавець передбачив дві підстави, за яких на етапі завершення виконавчого провадження вирішується питання про зняття арешту, накладеного на майно (кошти) боржника, виключення з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, зокрема закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документу до суду, який його видав. Таким чином, приймаючи постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві, у державного виконавця були відсутні підстави для застосування наслідків закону щодо зняття арешту з майна.
Крім цього, суд не врахував, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року у справі № 369/6704/21 зобов'язано заступника директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України розглянути питання щодо зняття арештів з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, яке належить ОСОБА_1 , накладених у ВП № НОМЕР_1. Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нову, якою у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Наголошував, що скаржник чітко та однозначно визначив предмет і спосіб судового захисту, не заявляючи вимоги про скасування арешту як самостійний спосіб захисту, а натомість просив визнати незаконною бездіяльність посадової особи органу державної виконавчої служби та зобов'язати його зняти арешт з майна боржника у виконавчому провадженні.
Натомість суд першої інстанції, частково задовольняючи скаргу, дійшов висновку про доцільність скасування арешту, фактично застосувавши інший спосіб захисту, ніж той, який було обрано скаржником.
Таким чином, суд вийшов за межі предмета та способу захисту, визначених скаржником, та підмінив волевиявлення сторони власним баченням «ефективного» способу захисту, порушив принципи диспозитивності та змагальності цивільного процесу.
Посилався на ч. 1 ст. 447-1 ЦПК України, вказував, що доводи поданої скарги не підтверджують вчинення державним виконавцем або іншою посадовою особою будь-яких дій чи бездіяльності саме під час виконання судового рішення, які б призвели до порушення прав скаржника. Фактично скаржник оскаржує правові наслідки існування арешту майна, а не конкретні процесуальні дії або бездіяльність державного виконавця, вчинені в межах та під час здійснення виконавчого провадження.
За таких обставин у даній справі взагалі мало постати питання щодо допустимості звернення до суду саме зі скаргою, передбаченою ст. 447-1 ЦПК України, оскільки предмет оскарження не відповідає критеріям, встановленим зазначеною нормою. За наявності спору щодо арешту майна та необхідності його зняття, належним способом судового захисту могло бути звернення до суду з відповідним позовом, а не подання скарги в порядку розділу VІІ ЦПК України, що у свою чергу зумовлювало необхідність закриття провадження в справі.
Ігнорування судом першої інстанції зазначених положень процесуального закону та відсутності підстав для розгляду справи саме в порядку розділу VІІ ЦПК України призвело до неправильного застосування норм процесуального права та постановлення ухвали, яка не відповідає вимогам законності та обґрунтованості.
Посилаючись на ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», вказував, що під час виконання державним виконавцем вчинено дії у відповідності до вимог Закону, а тому можна ставити питання щодо невірно обраного способу захисту, адже в даному порядку скаржник мав звернутись з позовом.
Наводив правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 333/395/22, від 10 березня 2020 року у справі № 137/1649/17, від 29 березня 2023 року у справі № 202/1182/22, пояснюючи, що ці висновки вказують на те, що зняття арешту з майна боржника пов'язується тільки із з закінченням виконавчого провадження, а повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту.
Наводив зміст ст. 451 ЦПК України, наголошував, що процесуальний закон чітко визначає вичерпний перелік повноважень суду за результатами розгляду скарги в порядку розділу VІІ ЦПК України та не передбачає можливості безпосереднього скасування арешту судом у разі часткового задоволення скарги. Натомість у даній справі суд першої інстанції, частково задовольняючи скаргу, ухвалив рішення про скасування арешту, не визнавши при цьому дії чи бездіяльність посадової особи неправомірними та не зобов'язавши відповідну посадову особу усунути виявлене порушення у спосіб, передбачений законом.
Отже, суд застосував не передбачений ст. 451 ЦПК України спосіб судового регулювання, фактично підмінивши визначену законом процедуру власним розсудом, що свідчить про порушення норм процесуального права та є самостійною підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
Від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін.
Звертав увагу, що виконавче провадження ВП № НОМЕР_1 було завершено 13 червня 2013 року, з моменту закінчення виконавчого провадження пройшло більше 12 років, строки пред'явлення виконавчих документів до виконання сплинули, до суду із заявою про поновлення строку стягувач не звертався.
Вказував, що посилання апелянта на правомірність збереження арештів не відповідає нормам законодавства щодо необґрунтованого збереження арешту майна після повернення виконавчого документа, про що наголошував неодноразово в своїх постановах Верховний Суд, задовольняючи саме скарги, а не позови, на дії державного виконавця, та обгрунтовуючи це тим, що збереження упродовж тривалого строку після повернення виконавчого листа арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень і можливості продовження примусового виконання судового рішення щодо боржника, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном та порушує гарантії права власності, передбачені ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 202/5715/24 Верховний Суд дійшов висновку, що збереження арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном скаржника, оскільки необґрунтовано обмежує його право користування та розпорядження належним на праві власності майном.
Щодо виходу суду за межі позовних вимог, наводив зміст ст. 2, 5 ЦПК України, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, згідно якого правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах, ст. 19 Конституції України, правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду про те, що суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Підсумовував, що дотримуючись правових норм процесуального законодавства України, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність законних підстав для виходу за межі заявлених вимог із метою повного та ефективного захисту прав і законних інтересів скаржника.
Щодо обрання належного способу захисту, вказував, що застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду, а судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту, і відповідні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/189, від 19 січня 2021 року у справі № 946/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Вовченка О.В. від 08 квітня 2011 року було відкрите виконавче провадження ВП № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2990/09, виданого 18 листопада 2009 року Києво-Святошинським районним судом Київської області про солідарне стягнення зокрема з ОСОБА_1 на користь АБ «Синтез» суми заборгованості в розмірі 33 853 003,47 грн., 1700 грн. державного мита та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (а. с. 12).
Також постановами державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Вовченка О.В. від 08 квітня 2011 року у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1 стягнуто з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір у розмірі 3 385 473,35 грн. (а. с. 13) та накладено арешт на майно боржника ОСОБА_1 із оголошенням заборони на його відчуження (а. с. 14).
Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кияшка М.В. виконавчий лист повернуто стягувачу за його заявою з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження». Зазначено, що виконавчий документ може бути повторно пред'явлений для виконання до 13 червня 2014 року (а. с. 15).
В матеріалах справи на а. с. 16 - 22 наявна копія ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у справі № 369/3032/18 за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи заступник директора Департаменту начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України, ПАТ «АБ «Синтез» про визнання протиправною бездіяльності посадової особи органу державної виконавчої служби та зобов'язання вчинити дії, якою скаргу задоволено частково, зобов'язано заступника директора Департаменту начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України розглянути питання щодо зняття арештів з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, яке належить ОСОБА_1 , накладених у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа Києво-Святошинського районного суду Київської області № 2-2990/09 від 18 листопада 2009 року про стягнення солідарно зокрема із ОСОБА_1 на користь АБ «Синтез» суми заборгованості в розмірі 33 853 003,47 грн., 1700 грн. державного мита та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
В межах зазначеної ухвали судом зроблено висновок, що стягувач (суб'єкт оскарження) пропустив строк на пред'явлення виконавчого документу - постанови про стягнення виконавчого збору по ВП № НОМЕР_1 про стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору, після пропущення такого строку повторно не звертався із заявою про відкриття виконавчого провадження, як і не звертався із заявою щодо поновлення такого строку, матеріали виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1 знищені, а тому зазначені вище арешти нерухомого та рухомого майна, накладені по ВП № НОМЕР_1 порушують право власності скаржника.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2018 року апеляційну скаргу Департаменту ДВС Міністерства юстиції України на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у справі № 369/3032/18 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін (а. с. 23 - 26).
Листом відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України від 13 серпня 2019 року на звернення ОСОБА_1 від 10 липня 2019 року повідомлено, що оскільки ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у справі № 369/3032/18 зобов'язано заступника директора Департаменту розглянути питання щодо зняття арештів з майна боржника, а Законом України «Про виконавче провадження» визначені виключні підстави для здійснення відповідних процесуальних дій, на даний час відсутні правові підстави для зняття арешту з майна боржника (а. с. 27 - 28).
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2019 року у справі № 369/3032/18 у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення та зобов'язання заступника директора Департаменту начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України зняти арешти з усього рухомого та нерухомого майна, яке належить боржнику та накладені у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1, відмовлено (а. с. 29 - 30).
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 червня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз'яснення ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у справі № 369/3032/18 (а. с. 32 - 35, 36 - 39).
Листом відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України від 15 квітня 2021 року на звернення ОСОБА_1 від 15 березня 2021 року щодо зняття арешту з майна боржника повідомлено, що оскільки ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у справі № 369/3032/18 зобов'язано заступника директора Департаменту розглянути питання щодо зняття арештів з майна боржника, а Законом України «Про виконавче провадження» визначені виключні підстави для здійснення відповідних процесуальних дій, на даний час відсутні правові підстави для зняття арешту з майна боржника (а. с. 45).
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року у справі 369/6704/21 частково задоволено скаргу ОСОБА_1 та зобов'язано заступника директора Департаменту, Начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Озадовського Р.Ю. розглянути питання, щодо зняття арештів з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, яке належить ОСОБА_1 , накладених у виконавчому провадженні ВП №25739605 із примусового виконання виконавчого листа Києво-Святошинського районного суду Київської області № 2-2990/09 р. від 18 листопада 2009 року про стягнення солідарно зокрема із ОСОБА_1 на користь АБ «Синтез» заборгованості у розмірі 33 853 003,47 грн., 1700 грн. державного мита та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (а. с. 46 - 47).
Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задоволено, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нову. У задоволенні скарги ОСОБА_1 про зобов'язання заступника директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Озадовського Р.Ю. няти арешт з майна, заінтересована особи: Публічне акціонерне товариства «Акціонерний банк «Синтез» відмовлено (а. с. 48 - 55). Постанова апеляційного суду мотивована тим, що заявник, звертаючись до суду зі скаргою не ставив питання про визнання рішень, дій або бездіяльності заступника директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Озадовського Р.Ю. неправомірними та не заявляв вимоги про зняття арешту за ч.5 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження», на вказане суд першої інстанції уваги не звернув.
Листами відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України від 08 серпня 2022 року та від 02 червня 2023 року на звернення ОСОБА_1 повідомлено, що виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених законом, і оскільки сума заборгованості за виконавчим документом становила 33 853 003,47 грн., відтак постанова про стягнення виконавчого збору від 08 серпня 2011 року у ВП № НОМЕР_1 виносилась у розмірі 3 385 473,35 грн., що становить 10 % від суми, яка підлягала стягненню. Зважаючи на те, що виконавче провадження знищене, надати підтвердження надіслання постанови про стягнення виконавчого збору, а також надати інформацію щодо стягнення коштів в рахунок стягувача не вбачається за можливе з об'єктивних причин (а. с. 71 - 72).
Наведене підтверджується матеріалами справи.
Частково задовольняючи скаргу, суд першої інстанції виходив із того, що у даному випадку тривале незняття арешту з майна заявника за відсутності відкритого виконавчого провадження, заборгованості та будь-яких виконавчих дій з боку органу державної виконавчої служби призводить до необґрунтованого та непропорційного обмеження права власності заявника.
Звернення заявника зі скаргою на бездіяльність посадової особи органу державної виконавчої служби та вимога про зобов'язання зняти арешт є належним і ефективним способом судового захисту. Разом з тим, враховуючи тривалість вирішення питання про скасування арешту, найефективнішим способом захисту суд вважає за доцільне скасувати арешт, оскільки лише ухвалення судового рішення про скасування усуває триваюче порушення права власності та відновлює можливість заявника вільно володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.
Матеріалами справи підтверджується закінчення виконавчого провадження та, як наслідок відсутність, підстав для продовження арешту нерухомого майна позивача. Незняття арешту з майна боржника у виконавчому провадженні за відсутності як самої заборгованості, так і виконавчих проваджень, в межах яких відбувається примусове стягнення, суд вважає неможливим саме органом державної виконавчої служби. Разом з тим, неможливість зняття арешту органом виконавчої служби порушує право скаржника, яке підлягає до судового захисту шляхом зобов'язання державної виконавчої служби зняти арешт зі всього майна заявника, тому суд вважав, що вимоги підлягають до задоволення частково.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Статтею 129-1 Конституції України гарантовано, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, у редакції, яка діяла на час накладення арешту на майно боржника, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно зі статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до частини другої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, який набрав чинності 05 жовтня 2016 року.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 зауважувала, що виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.
Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.
Положеннями частин першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено два випадки, коли державний виконавець зобов'язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме: у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій); у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що законодавець у Законі України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).
Законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу, за загальним правилом, не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
Разом з тим арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п'ята статті 59 Закону № 1404-VIII).
ОСОБА_1 свої вимоги обґрунтовував тим, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на його майно, коли вже немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння власним майном.
У справі, що переглядається, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що всі матеріали виконавчого провадження знищені. Будь-які документально підтверджені відомості про те, що в період з червня 2013 року по день розгляду справи відділом ДВС проводились виконавчі дії з примусового виконання виконавчого листа, в тому числі і по стягненню виконавчого збору, заінтересованими особами не надані, а позивач їх наявність заперечує. Окрім цього, суду не надано доказів наявності виконавчих проваджень щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору.
Частиною четвертою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII передбачено, що у разі якщо після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених частиною першою статті 37 цього Закону, встановлено, що виконавчий документ не підлягає виконанню, арешти з майна боржника знімаються, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті під час примусового виконання рішення заходи, про що виконавець виносить постанову, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, виконавець вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.
У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2025 року у справі № 766/8488/24 (провадження № 61-12588св25) за скаргою на бездіяльність державного виконавця та зобов'язання вчинити певні дії, аналізуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11, колегія суддів зауважила, що:
«Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання, проте лише протягом строків пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.
Водночас, згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження»№ 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Тлумачення пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII дає підстави для висновку, що правила цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Наведеним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
За частиною першою, другою, пунктом 1 частини четвертої статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Отже, законодавством України встановлені чіткі строки, протягом яких виконавчий документ може бути пред'явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на виконання судового рішення в примусовому порядку.
У справі, що переглядається в касаційному порядку, встановлено, що постановою державного виконавця від 26 листопада 2015 року виконавчий лист було повернуто на підставі пункту 7 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV (боржник - фізична особа чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку). Повторно виконавчий лист до виконання після 26 листопада 2015 року не пред'являвся.
Стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (стаття 371 ЦПК України, 2004 року та стаття 433 ЦПК України у чинній редакції).
Відповідно до статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред'явлення для примусового виконання якого закінчився, про що виносить відповідну постанову. Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред'явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк, якщо інше не передбачено законом. Для інших виконавчих документів пропущений строк поновленню не підлягає.
Подібні положення містить частина четверта статті 4, частина шоста статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII.
З урахуванням наведеного, строк пред'явлення до виконання виконавчого листа №2-2884/11, виданого Комсомольським районним судом м. Херсона 16 січня 2012 року, станом на момент подання скарги сплив та не поновлювався судом.
Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Указані норми визначають непорушність права власності (зокрема приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
У постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 , від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 , від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц, від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц, від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09, від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц, від 07 серпня 2024 року в справі № 14-7238/2009 сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
З огляду на те, що судове рішення, у порядку примусового виконання якого було накладено спірний арешт на майно заявника, не перебуває на примусовому виконанні близько 10 років, строк пред'явлення до виконання виконавчого листа № 2-2844/11, виданого 16 січня 2012 року Комсомольським районним судом м. Херсона, сплив та не був поновлений, виконавчий документ повертався стягувачу у 2014 році у зв'язку з тим, що він відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення, майнових претензій стягувач до ОСОБА_1 не висуває, суд першої інстанції дійшов достатньо обґрунтованого висновку, що подальше накладення арешту на майно боржника не переслідує законну мету, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном та непропорційно обмежує права заявника, тривалий час позбавляє його можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном. За таких обставин доцільно зняти арешт з усього нерухомого майна ОСОБА_1, накладеного постановою від 06 березня 2012 року у ВП № НОМЕР_1».
Аналогічні правові висновки про те, що збереження арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном боржника, позбавляє його можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном, викладені у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 202/5715/24 (провадження № 61-15823 св 24), на яку міститься посилання у відзиві ОСОБА_1 на апеляційну скаргу.
Таким чином, оскільки у справі, що переглядається, судом першої інстанції подібно встановлено, що судове рішення, у порядку примусового виконання якого було накладено спірний арешт на майно заявника, не перебуває на примусовому виконанні близько 12 років, строк пред'явлення до виконання виконавчого листа № 2-2990, виданого 18 листопада 2009 року Києво-Святошинським районним судом Київської області, сплив 13 червня 2014 року та не був поновлений, виконавчий лист повертався стягувачу 13 червня 2013 року за заявою стягувача з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», майнових претензій стягувач до ОСОБА_1 не висуває, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що подальше накладення арешту на майно боржника не переслідує законну мету, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном та непропорційно обмежує права заявника, тривалий час позбавляє його можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном, а тому такі арешти підлягають зняттю.
Доводи апеляційної скарги, що постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року, якою зобов'язано заступника директора Департаменту начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України розглянути питання щодо зняття арештів з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, яке належить ОСОБА_1 , накладених у ВП № НОМЕР_1, скасовано та ухвалено нову, якою у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено, не впливають на правильність ухвали суду першої інстанції, якою не покладено будь-яких обов'язків по виконанню певних дій на посадових осіб відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції, частково задовольняючи скаргу, дійшов висновку про доцільність скасування арешту, фактично застосувавши інший спосіб захисту, ніж той, який було обрано скаржником, вийшов за межі предмета та способу захисту, визначених скаржником, підмінив волевиявлення сторони власним баченням «ефективного» способу захисту, порушив принципи диспозитивності та змагальності цивільного процесу, застосував не передбачений ст. 451 ЦПК України спосіб судового регулювання, фактично підмінивши визначену законом процедуру власним розсудом, апеляційний суд враховує таке.
Дійсно, відповідно до ст. 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Разом із тим, згідно ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Таким чином, оскільки підстави для визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця судом першої інстанції встановлені не були, враховуючи, що під час прийняття постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві у державного виконавця були відсутні підстави для застосування наслідків закону щодо зняття арешту з майна, і оскільки з огляду на знищення виконавчого провадження за закінченням терміну зберігання, зобов'язання державного виконавця зняти арешт з майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні, не призведе до відновлення порушеного права скаржника і є неефективним способом захисту його прав, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, щодо необхідності часткового задоволення скарги шляхом скасування арешту з усього рухомого та нерухомого майна, коштів, які належать ОСОБА_1 , накладених у виконавчому провадженні ВП № №25739605 із примусового виконання виконавчого листа Києво-Святошинського районного суду Київської області № 2-2990 від 18 листопада 2009 року про стягнення солідарно, зокрема з ОСОБА_1 , на користь АБ «Синтез» заборгованості у розмірі 33 853 003,47 грн., 1700 грн. державного мита та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Такий спосіб захисту узгоджується з положеннями ч. 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Апеляційний суд не погоджується з доводами апеляційної скарги, що ст. 451 ЦПК України чітко визначає вичерпний перелік повноважень суду за результатами розгляду скарги в порядку розділу VІІ ЦПК України та не передбачає можливості безпосереднього скасування арешту судом у разі часткового задоволення скарги, з огляду на положення ст. 5 ЦПК України щодо способів захисту, які застосовуються судом, та враховуючи, що у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 202/5715/24 (провадження № 61-15823 св 24) Верховний Суд, не погоджуючись з висновками судів нижчих інстанцій щодо відмови в задоволенні скарги на дії державного виконавця, дійшов висновку про часткове задоволення скарги та зняв арешт з майна боржниці, накладений постановою державного виконавця Індустріального відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції від 25 січня 2016 року у виконавчому провадженні, оскільки збереження арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном боржника, позбавляє її можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном.
Доводи апеляційної скарги, що за наявності спору щодо арешту майна та необхідності його зняття, належним способом судового захисту могло бути звернення до суду з відповідним позовом, а не подання скарги в порядку розділу VІІ ЦПК України, що у свою чергу зумовлювало необхідність закриття провадження в справі, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом з огляду на те, що зняття арешту в порядку позовного провадження не може здійснюватися за позовом особи, яка є стороною відповідного виконавчого провадження, у якому було накладено арешт.
Верховний Суд вказував, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред'являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19)); судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється у спеціальному порядку, передбаченому для цього законодавством, а не у позовному провадженні Такий підхід до застосування норм є усталеним і був передбачуваним для позивача (пункт 19.2. постанови Верховного Суду від 30 травня 2024 року в справа № 541/1409/22 (провадження № 61-18020св23)).
Посилання відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 333/395/22, від 10 березня 2020 року у справі № 137/1649/17, від 20 березня 2023 року у справі № 202/1182/22, згідно яких зняття арешту з майна боржника пов'язується тільки із з закінченням виконавчого провадження, а повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту, відхиляються апеляційним судом, оскільки ухвала суду першої інстанції правовим висновкам, наведеним у зазначених постановах Верховного Суду, не суперечить.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди з ухвалою суду першої інстанції, не ґрунтуються на законі та не можуть бути підставою для скасування ухвали суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена із додержанням вимог закону і не може бути скасована з підстав, що викладені в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 січня 2026 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 02 квітня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.