25 березня 2026 року
м. Київ
справа № 495/1570/23
провадження № 61-15194св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Сенс Банк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк», яка подана представником Байрамовим Олександром Володимировичем, на постанову Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року в складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк») звернулось з позовом до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних витрат та 3 % річних у зв'язку із невиконанням грошового зобов'язання.
Позов мотивований тим, що заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») до ОСОБА_1 були задоволені та у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 у загальному розмірі 2 783 176,04 грн звернено стягнення на предмет іпотеки, яке не виконано у зв'язку з чим у кредитора виникло право компенсаційних витрат на невиконане грошове зобов'язання.
Надалі кредитором (ПАТ «Альфа-Банк») у позасудовому порядку здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності. Проте рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року в справі № 947/26419/19 позов ОСОБА_1 задоволено та визнано протиправним і скасовано рішення про державну реєстрації права власності на іпотечне майно за АТ «Альфа-Банк».
АТ «Сенс Банк» просило стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість розраховану на підставі частини другої статті 625 ЦК України та пунктів кредитного договору за невиконання грошового зобов'язання за кредитним договором від 14 травня 2008 року у загальному розмірі 1 303 504,33 грн та складається з: суми заборгованості за ставкою 3 % на кредитну заборгованість - 248 207,45 грн; суми заборгованості за інфляційними втратами на кредитну заборгованість - 1 055 296,87 грн.
Під час розгляду справи позивач надав два розрахунки компенсаційних витрат, здійснених відповідно до вимог Прикінцевих та перехідних положень ЦК України на час воєнного стану в Україні:
1) за період з 24 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року на загальну суму 740 175,77 грн;
2) з урахуванням продовження позовної давності на період карантину за період з 12 березня 2017 року до 23 лютого 2022 року в загальній сумі 1 550 318,95 грн.
При цьому позивач наполягав на стягненні заборгованості у сумі 1 550 318,95 грн, яка визначена у другому розрахунку.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2023 року позов АТ «Сенс Банк» задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» інфляційні витрати у розмірі 546 867,98 грн і 3 % річних на суму 193 307,79 грн, а всього 740 175,77 грн.
Стягнено із ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» судові витрати у вигляді сплаченого судового збору, пропорційно розміру задоволених вимог, у сумі 11 102,64 грн.
Суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись з першим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки для дострокового стягнення у повному обсязі за кредитним договором тіла кредиту, заборгованості за процентами та пені, кредитор змінив умови кредитного договору щодо строку його дії, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно на погашення такої заборгованості засвідчує такі зміни. Якщо в рішенні суду про звернення стягнення на предмет застави вказана заборгованість за кредитним договором у повному обсязі (дострокове стягнення), то невиконання такого рішення не зумовлює виникнення у кредитора права на стягнення процентів та пені, передбачених кредитним договором. У кредитора (стягувача) виникає право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Таким чином, до грошового зобов'язання, порушення якого є підставою для застосування норм статті 625 ЦК України, належить і випадок ухвалення рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо у рішенні суду визначений розмір загальної заборгованості за кредитним договором.
У спірних правовідносинах рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки від 01 грудня 2015 року в справі №520/5803/15-ц визначено розмір заборгованості за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 у загальній сумі 2 783 176,04 грн, що є підставою вважати наявним у позивача права на звернення стягнення компенсаційних виплат, визначених у частині другій статті 625 ЦК України, за порушення грошового зобов'язання.
Суд відхилив заперечення відповідача стосовно анулювання банком залишку заборгованості за основним зобов'язанням за кредитним договором, адже таке анулювання було безпосередньо пов'язано з позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки та стосувалось залишків заборгованості після переходу права власності на іпотечне майно до іпотекодержателя, але після рішення суду, яким це стягнення було скасовано, сторони повернулись до стану, який передував указаному позасудовому стягненню.
Стосовно розміру грошових вимог відповідно до розрахунку банку суд вважав, що належним до задоволення вимог є саме перший розрахунок з урахуванням розміру грошової компенсації у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат за період з 24 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року на загальну суму 740 175,77 грн.
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року в справі № 127/15672/16-ц). Тому позивач при зверненні до суду 15 лютого 2023 року визначився з терміном стягнення виплат згідно зі статтею 625 ЦК України за період з березня 2019 року до грудня 2022 року.
Разом з цим, нормами Закону України від 15 березня 2022 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного часу», який набрав чинності 17 березня 2022 року, внесено зміни у «Прикінцеві та перехідні положення ЦК України» та згідно з пунктом 18 у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Також законодавцем установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем. Тобто нараховані згідно зі статтею 625 ЦК України проценти та інфляційні витрати є незаконними.
На вимогу суду позивач здійснив перерахунок суми, що підлягає стягнення за період часу, який відповідав позовним вимогам та розрахував розмір у загальній сумі 740 175,77 грн, складовим якої є інфляційні витрати у розмірі 546 867, 98 грн та 3 % річних у розмірі 193 307,79 грн. Іншим розрахунком розміру компенсаційних виплат позивачем була визначена сума розмірі 1 550 318,95 грн, яка підлягає стягненню за період часу із 12 березня 2017 року до 23 лютого 2022 року, який визначений з урахуванням продовження позовної давності на період карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) встановлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом
SARS-CoV-2.
Норми Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Оскільки позивач не змінював позовні вимоги стосовно позовної давності більше ніж заявлені у позові три роки, тому питання застосування додаткового строку з 2017 року, який продовжено на період карантину виходить за межі позовних вимог, і може бути прийнято судом лише при наявності прийнятої до розгляду судом заяви про збільшення позовних вимог.
За таких обставин суд першої інстанції зробив висновок про задоволення позовних вимог за період, який визначено позивачем - з лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року на загальну суму 740 175,77 грн, з яких: інфляційні втрати у розмірі 546 867,98 грн та 3 % річних у розмірі 193 307,79 грн.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» відмовлено.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що за обставинами цієї справи кредитор на власний розсуд розпорядився своїми правами та звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц вирішено звернути стягнення на предмет іпотеки в зв'язку із заборгованістю ОСОБА_1 , яка виникла в зв'язку з невиконанням зобов'язань за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826. Виконання рішення було призупинене до закінчення дії заборони (мораторію), яка встановлена нормами Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Надалі кредитор звернувся до державного реєстратора з метою реєстрації за собою права власності на предмет іпотеки, а 13 вересня 2019 року державний реєстратор прийняв відповідне рішення. Проте рішення державного реєстратора було скасоване рішенням суду від 31 липня 2020 року, адже на предмет іпотеки поширювалась дія норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вказаний Закон втратив чинність у вересні 2021 року. При цьому відомості про виконання заочного рішення від 01 грудня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки у встановленому законом порядку шляхом звернення до державної виконавчої служби чи приватного виконавця у матеріалах справи відсутні і сторонами до суду не подавалися. Так само в матеріалах справи відсутні докази щодо позасудового стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення до уповноваженого суб'єкта.
За таких обставин, з урахуванням дії мораторію та його скасування лише у вересні 2021 року, особливості спірних правовідносин (звернення стягнення на житло боржника) та категорії цього спору, оскільки докази наявності вини в діях відповідача щодо невиконання рішення суду від 01 грудня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач до суду не надав, а відповідні обставини в процесі розгляду справи за наявних матеріалів справи не встановлені, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості на підставі статті 625 ЦК України.
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, стосовно застосування положень статті 625 ЦК України на задавнену вимогу є необґрунтованими, адже у цій справі заочним рішенням суду від 01 грудня 2015 року вирішено звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у відповідному розмірі, а виконання рішення було призупинене до закінчення дії норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а вказаний Закон втратив чинність у вересні 2021 року.
Разом з цим, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що заочним рішенням суду від 01 грудня 2015 року був визначений загальний розмір заборгованості боржника (до якого увійшла заборгованість за кредитом, відсотками та пенею), відповідно цей розмір є сумою основного боргу та базою для застосування статті 625 ЦК України. Також вказаним заочним рішенням суду встановлений розмір заборгованості у гривні, що спростовує доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, про неможливість стягнення інфляційних втрат.
Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2024 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнено з АТ «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 понесені у суді першої інстанції витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн; понесені у суді апеляційної інстанції витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7 000,00 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Попова О. А. разом з відзивом на позовну заяву подала до суду першої інстанції попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат в розмірі 20 000,00 грн за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції. Разом з апеляційною скаргою представник ОСОБА_1 - адвокат Попова О. А. також подала попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат в розмірі 10 000,00 грн за надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції.
До заяви про ухвалення додаткового рішення долучено договір про надання правничої допомоги від 25 травня 2023 року № 25/05, укладений між Адвокатським об'єднанням «Адвокатська фірма «Легіон» в особі керуючого партнера Попової О. А. і ОСОБА_1 , за умовами якого адвокат адвокатського об'єднання надає правову допомогу з питань, що стосуються виконання зобов'язань клієнта перед АТ «Сенс Банк», а також його правонаступників за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826, сплати кредитної заборгованості та повного її погашення. Відповідно до пункту 3.2 договору розмір винагороди (гонорару) та порядок її сплати встановлюються за домовленістю сторін у додатках, що є невід'ємною частиною договору.
Відповідно до додатку від 25 травня 2023 року № 1 до договору від 25 травня 2023 року загальна вартість послуг адвокатського об'єднання, наданих замовнику в суді першої інстанції у справі № 495/1570/23 складатиме 20 000,00 грн. За представництво інтересів замовника в одному судовому засіданні у суді першої інстанції вартість послуг складатиме 1 500,00 грн.
Згідно з актом виконаних робіт від 18 грудня 2023 року адвокатське об'єднання надали послуги: ознайомлення з матеріалами цивільної справи № 495/1570/23 - 1 000,00 грн; підготовка відзиву на позовну заяву - 9 000,00 грн; підготовка/направлення адвокатських запитів - 2 500,00 грн; участь в судових засіданнях 08 червня 2023 року, 22 серпня 2023 року, 28 вересня 2023 року, 08 листопада 2023 року, 29 листопада 2023 року по 1 500,00 грн кожне, а всього на суму 20 000,00 грн.
Відповідно до додатку від 18 грудня 2023 року № 2 до договору від 25 травня 2023 року загальна вартість послуг адвокатського об'єднання, наданих замовнику в суді апеляційної інстанції складатиме 8 000,00 грн. За представництво інтересів замовника в одному судовому засіданні у суді апеляційної інстанції вартість послуг складатиме 2 000,00 грн.
Згідно з актом виконаних робіт від 29 жовтня 2024 року адвокатське об'єднання надали послуги: підготовка апеляційної скарги на рішення - 8 000,00 грн; участь в судовому засіданні 24 жовтня 2024 року - 2 000,00 грн. Всього на суму 10 000,00 грн.
Отже, особа, яка подала апеляційну скаргу, дотрималась вимог законодавства та надала попередній розрахунок судових витрат, а також після прийняття постанови по суті справи - докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу.
АТ «Сенс Банк» не надало заперечень на заяву про ухвалення додаткового рішення та стягнення на користь відповідача судових витрат. За таких обставин, враховуючи, що представник відповідача подав належні, допустимі та достатні докази на підтвердження понесених судових витрат, що, також підтверджується матеріалами справи (участь адвоката в судових засіданнях, подання відповідних процесуальних документів тощо), а підстав для відмови в стягненні судових витрат в повному обсязі чи частково не встановлено, апеляційний задовольнив клопотання представника ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в сумі 20 000,00 грн та в суді апеляційної інстанції в сумі 10 000,00 грн.
Крім того, матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 за подання до суду апеляційної скарги сплатив 7 000,00 грн. Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена, то з позивача на користь відповідача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2024 року АТ «Сенс Банк» подало касаційну скаргу, яка підписана представником Байрамовим О. В. Просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін; стягнути з відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 39 105,14 грн.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
стаття 625 ЦК України входить до розділу I «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Таким чином, за змістом наведеної норми нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим;
апеляційний суд зробив помилковий висновок, що з урахуванням дії мораторію та його скасування лише в вересні 2021 року, особливості спірних правовідносин (звернення стягнення на житло боржника) та категорії цього спору, оскільки докази наявності вини в діях відповідача щодо невиконання рішення суду від 01 грудня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач до суду не надав, а відповідні обставини в процесі розгляду справи за наявних матеріалів справи не встановлені, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості на підставі статті 625 ЦК України немає;
Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» був правовою підставою, що не давав змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Проте встановлений вказаним Законом мораторій не передбачав втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняв його примусове стягнення (відчужувати без згоди власника). Крім цього, судове рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання і іпотеки, не позбавляє права звернути стягнення на предмет іпотеки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі № 921/107/15-г/16);
норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів;
АТ «Сенс Банк» погоджується з твердженням апеляційного суду про те, що заочним рішенням від 01 грудня 2015 року був визначений загальний розмір заборгованості боржника (до якого увійшла заборгованість за кредитом, відсотками та пенею), відповідно цей розмір є сумою основного боргу та базою для застосування норм статті 625 ЦК України. Також заочним рішенням від 01 грудня 2015 року встановлений розмір заборгованості в гривні, що спростовує доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, про неможливість стягнення інфляційних втрат;
суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах, а тому дійшов необґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц зазначено, що «якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів». Водночас відсутній висновок Верховного Суду щодо нарахування заборгованості на підставі статті 625 ЦК України, якщо у рішенні суду встановлено відтермінування стосовно виконання, зокрема коли виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки призупинене до закінчення дії норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що АТ «Сенс Банк» оскаржує постанову апеляційного суду в частині відмови у стягненні з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» інфляційних втрат у розмірі 546 867,98 грн і 3 % річних в розмірі 193 307,79 грн. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується і в касаційному порядку не переглядається.
У січні 2026 року від АТ «Сенс Банк» до суду надійшли клопотання і заява про врахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року № 903/602/24. Незастосування вказаного висновку, на переконання позивача, призведене до порушення принципу єдності судової практики та законності судового рішення.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У грудні 2024 року від ОСОБА_1 надійшов відзив, який підписаний представником Поповою О. А . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
доводи особи, яка подала касаційну скаргу, про необхідність застосування висновків, викладених у Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц, від 18 вересня 2018 року в справі № 921/107/15-г/16, від 08 листопада 2019 року в справі № 127/15672/16-ц, від 11 квітня 2018 року в справі № 758/1303/15-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 703/2718/16-ц, від 04 лютого 2020 року в справі № 912/1120/16 та від 10 травня 2023 року в справі № 501/2862/15-ц є помилковими. Правовідносини у вказаних справах не є подібними до спірних правовідносин у цій справі, тому відповідні висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню при вирішенні спору в цій справі;
у цій справі позивач просив стягнути з відповідача 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України, посилаючись на те, що заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року було звернуто стягнення на предмет іпотеки; виконання рішення суду у частині звернення стягнення на предмет іпотеки призупинено до закінчення дії норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Як вбачається зі справи № 520/5803/15-ц, банком було заявлено вимоги до ОСОБА_1 як до майнового поручителя, про звернення стягнення на предмет іпотеки, із позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором банк до позичальника не звертався. З огляду на викладене, до спірних правовідносин підлягає застосуванню висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2022 року по справі №285/3536/20 (провадження №61-261св22), адже як і у вказаній справі з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором банк до позичальника не звертався, а наявне лише рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, позивач не надав жодних відомостей щодо пред'явлення вказаного рішення до виконання та стану виконавчого провадження, у разі його відкриття. Отже, АТ «Сенс Банк» позову про стягнення задавненої вимоги (основної заборгованості) не пред'явило, а приватне право не може допускати ситуацію, за якої кредитор, при існуванні задавненої вимоги, пред'являє тільки позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційних втрат, у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних від суми боргу належить відмовити;
позивач не надав суду жодних належних та допустимих доказів на обґрунтування відомостей щодо того, чи пред'являлося вказане рішення суду до виконання та які дії вчинялися позивачем з метою виконання рішення суду і стягнення боргу. Більше того, 17 вересня 2019 року АТ «Альфа-Банк» набуло у власність квартиру загальною площею 50,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а саме шляхом визнання права власності на нерухоме майно в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку». Надалі відповідне рішення державного реєстратора, яке стало підставою для внесення запису про право власності, скасоване рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року в справі № 947/26419/19;
таким чином, з урахуванням дії мораторію та його скасування лише в вересні 2021 року, особливостей спірних правовідносин (звернення стягнення на житло боржника) та категорії цього спору, оскільки докази наявності вини в діях відповідача щодо невиконання рішення суду від 01 грудня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач до суду не надав, а відповідні обставини в процесі розгляду справи за наявних матеріалів справи не встановлені, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості на підставі статті 625 ЦК України, але безпідставно відхилив доводи відповідача щодо неможливості застосування статті 625 ЦК України на задавлену вимогу;
відповідач зазначав, що існує необхідність виходу за межі доводів касаційної скарги. Так, оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач також посилався на те, що суд першої інстанції неправомірно відхилив доводи відповідача про відсутність підстав для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат у зв'язку із прощенням (анулюванням) банком заборгованості за кредитним договором. Проте, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції жодної оцінки вказаним доводам відповідача не надав. Отже, всупереч принципу повноти суд апеляційної інстанції ухилився від з'ясування всіх обставин справи, зазначених у апеляційній скарзі, не надав оцінки всім доказам, які були подані відповідачем на спростування позовних вимог. Тому оскаржувана постанова є законною в частині відмови в задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк», але при ухваленні постанови суд апеляційної інстанції не повністю дослідив обставини справи та не надав оцінки всім доводам відповідача, на які сторона посилалися як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог;
крім того, необхідно врахувати те, що у травні 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» було направлено відповідачу повідомлення від 21 травня 2018 року
№ 118.57-102б/б про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, в якому банк вимагав сплатити борг за кредитним договором, розмір якого станом на 14 березня 2018 року становив 543 171,21 дол. США, що відповідно до курсу Національного банку України складає 14 076 763,70 грн., з яких: 75881,71 дол. США (1 966 541,82 грн) - заборгованість за кредитом; 49 603,25 дол. США (1 285 512,22 грн) - заборгованість за відсотками; 417 686.25 дол. США (10 824 709,66 грн) - заборгованість по пені. Також у повідомленні було зазначено, що ПАТ «Альфа-Банк» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, який передбачений статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та повідомлено, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», позичальнику буде прощено (анульовано) залишок непогашеної заборгованості за кредитом, у зв'язку з чим останній буде зобов'язаний сплатити 18 % податку на доходи фізичних осіб та 1,5% військового збору з доходу у вигляді основної суми боргу, анульованого кредитором. Надалі АТ «Альфа-Банк» набуло право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , звернувши стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а саме шляхом визнання права власності на нерухоме майно в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку». Вказане підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (інформаційна довідка від 07 серпня 2023 року № 341892918). Підставою внесення запису про право власності банку стало рішення реєстратора Комунального підприємства «Агенція реєстраційних послуг» Манюти С. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 48726443 від 17 вересня 2019 року. Надалі банком сформовано довідку від 26 грудня 2019 року № 775 про отриманий дохід у вигляді прощенного боргу, згідно з якою ПАТ «Альфа-Банк» зазначив, що відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» 13 вересня 2019 року банк задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (квартиру). Згідно з висновком суб'єкта оціночної діяльності ринкова вартість предмета іпотеки визначена на рівні 554 000,00 грн. Зміст вказаної довідки свідчить, що залишок заборгованість за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 (за основною сумою, процентам, пенею та штрафними санкціями) після набуття банком права власності на предмет іпотеки становив 22 712 689,44 грн. Тобто, за рахунок предмету іпотеки були задоволені вимоги кредитора щодо погашення заборгованості по пені, сума заборгованості за тілом кредиту, відсотками та залишок заборгованості по пені були прощені банком у повному обсязі;
вказаною довідкою також повідомлено, що ОСОБА_1 було прощено (анульовано) залишок заборгованості за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 та відповідно до вимог ПК України до складу річного доходу ОСОБА_1 за 2019 рік було включено дохід у вигляді основної суми прощеного (анульованого) боргу в розмірі 1 884 232,70 грн. Факт прощення основної суми кредитної заборгованості також підтверджується відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 09 серпня 2023 року (за III квартал 2019 року відображено нарахований та виплачений дохід у розмірі 1 884 232,70 грн за ознакою доходу «126» (додаткове благо) у вигляді анульованої основної суми кредитної заборгованості;
з метою підтвердження вказаних обставин представник відповідача направив адвокатські запити до Головного управління ДПС в Одеській області, Національного банку України.
- у відповідь на адвокатський запит від 15 серпня 2023 року № 15/08-1 отримано лист Головного управління ДПС в Одеській області від 21 серпня 2023 року № 37164/6/15-32-24-09-06, згідно з яким повідомлено наступне: «АТ «Альфа-Банк» (правонаступник АТ «Сенс Банк») інформацію про виникнення у ОСОБА_1 у 2019 році додаткового блага в розумінні підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 розділу IV ПК України з відповідними документами до Головного управління ДПС в Одеській області не надавало. Згідно з відомостями з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб ДПС України про суми виплачених доходів на підставі наданого AT «Альфа-Банк» податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (Форма № 4-ДФ) за III квартал 2019 року ОСОБА_1 було нараховане та виплачено дохід, отриманий платником податку як додаткове благо за ознакою доходу «126». АТ «Альфа-Банк» (правонаступник АТ «Сенс Банк) повідомлення з відповідними документами щодо поновлення договірних відносин між ОСОБА_1 і АТ «Альфа-Банк», також щодо анулювання податку ОСОБА_1 на підставі довідки про прощення боргу до Головного управління ДПС в Одеській області не надавало»;
- у відповідь на адвокатський запит від 18 серпня 2023 року № 2-18/08 отримано лист Національного банку України від 24 серпня 2023 року № 24-0006/62426, згідно з яким повідомлено, що у кредитному реєстрі відсутня інформація щодо кредитної заборгованості ОСОБА_1 перед банками України. При цьому, відповідно до пунктів 6, 7 розділу ІІ Постанови Національного банку України від 04 травня 2018 року № 50 «Про затвердження Положення про Кредитний реєстр Національного банку України» банк/фонд надає до кредитного реєстру інформацію про кредитні операції боржника, якщо сума заборгованості (за основною сумою та відсотками) за такими кредитними операціями дорівнює або перевищує 100 розмірів мінімальних заробітних плат (або еквівалент цієї суми в іноземній валюті за офіційним курсом Національного банку, установленим на перший робочий день місяця, наступного за звітним). Банк/фонд щомісяця не пізніше одинадцятого робочого дня місяця, наступного за звітним, надає/оновлює інформацію до кредитного реєстру про кредитні операції боржників;
таким чином, ухвалюючи оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції хоч і правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог банку, але не надав жодної оцінки вказаним доводам відповідача та наданим доказам;
проаналізувавши дані, що знаходяться в особистому кабінеті ОСОБА_1 у АТ «Сенс Банк» відповідачем встановлено, що залишок боргу за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 становить 0,00 дол. США. Також згідно з детальною інформацією за вказаним кредитним договором, яка міститься в особистому кабінеті клієнта, вбачається, що інформація про стан і заборгованість за договором недоступна. В історії платежів відображені суми надходження, що зокрема були пов'язані з позасудовим звернення стягнення на предмет іпотеки і прощенням боргу. Водночас будь-яких банківських проводок пов'язаних із поверненням боргу на баланс банку у особистому кабінеті ОСОБА_1 не відображено;
жодних коригувань податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 2019 рік, що був поданий банком в контролюючий орган, в якому зазначено, що ОСОБА_1 було нараховано та виплачено дохід, отриманий платником податку як додаткове благо за ознакою доходу «126», з боку АТ «Сенс Банк» не надходило;
з урахування приписів частини першої статті 605 ЦК України слід дійти висновку, що прощенням боргу є звільнення кредитором боржника від його обов'язків. Отже, для того, щоб у банку були підстави для прощення (анулювання) боргу, обов'язки боржника мають бути наявними та реальними, тобто такими, виконання яких кредитор справді міг вимагати на законних підставах. Прощення боргу може бути повним або частковим, що не впливає на його загальний характер як способу припинення зобов'язань. АТ «Альфа-Банк» сформовано довідку про отриманий дохід у вигляді прощеного боргу від 26 грудня 2019 року № 775, відповідно до якої банком задоволено забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на квартиру (предмет іпотеки). За змістом наведеної довідки, залишок заборгованості за кредитним договором (за основною сумою, процентами, пенею та штрафними санкціями) становив 22 712 689,44 та був прощений (анульований) банком у повному обсязі. Таким чином, кредитне та іпотечне зобов'язання перед банком є припиненими з моменту отримання ОСОБА_1 повідомлення банку про анулювання боргу, оскільки АТ «Альфа-Банк» (правонаступник АТ «Сенс Банк») було звільнено ОСОБА_1 у повному обсязі від заборгованості, встановленої рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц;
прощення боргу втілене в односторонньому правочині кредитора. Недійсність такого одностороннього правочину законом прямо не встановлена, а тому в контексті частини першої статті 204 ЦК України такий правочин є правомірним, якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, висновок суду першої інстанції про те, що оскільки анулювання залишку заборгованості було безпосередньо пов'язано з позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки, але після рішення суду, яким зазначене стягнення було скасовано сторони повернулись до стану, яке передувало вказаному позасудовому стягненню, не відповідає засадам презумпції правомірності правочину;
крім того, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, адже суд із власної ініціативи збирав докази, які стосуються предмета спору, зокрема судом було витребувано для огляду матеріали справи № 947/26419/19 та долучено до матеріалів справи рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 квітня 2020 року в справі №947/26419/19. При цьому, позивач жодних аргументів і фактів, а також доказів на спростування заперечень відповідача проти позову надано не було.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 495/1570/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У січні 2025 року матеріали справи № 495/1570/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 26 листопада 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, від 08 листопада 2019 року в справі № 127/15672/16-ц, від 10 травня 2023 року в справі № 501/2862/15-ц, від 18 вересня 2018 року в справі № 921/107/15-г/16, від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц, від 11 квітня 2018 року в справі № 758/1303/15-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 703/2718/16-ц, від 04 лютого 2020 року в справі № 912/1120/16 та у постановах Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року в справі № 3-1522гс16, від 09 вересня 2015 року в справі № 6-483цс15, від 15 квітня 2015 року в справі № 6-46цс15, від 27 травня 2015 року в справі № 6-57цс15, від 11 листопада 2015 року в справі 6-1385цс15; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 14 травня 2008 року між ОСОБА_1 і ЗАТ «Альфа-Банк», назву якого у надалі змінено на АТ «Альфа-Банк», а потім АТ «Сенс Банк», укладений кредитний договір № 800003826. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 80 000,00 дол. США. Кредитний договір був забезпечений іпотечним договором від 14 травня 2008 року № 800003826-И, укладеним між тими ж сторонами.
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 задоволені; у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 у загальному розмірі 2 783 176,04 грн, яка складається з суми заборгованості за кредитом - 1 883 433,97 грн, суми заборгованості за відсотками - 289 393,15 грн та пені - 610 348,92 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру загальною площею 50,4 кв. м, житловою площею 26,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів згідно з нормами Закону України «Про виконавче провадження», за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінювання майна під час проведення виконавчих дій. При цьому, суд вирішив виконання рішення суду у частині звернення стягнення на предмет іпотеки призупинити до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року. Вказане заочне рішення не оскаржувалось та набрало законної сили 30 червня 2016 року.
21 травня 2018 року АТ «Альфа-банк» надіслало на адресу ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням. Згідно з довідкою від 26 грудня 2019 року № 775 ОСОБА_1 було прощено (анульовано) залишок заборгованості у розмірі 1 884 232,70 грн, який залишився після звернення стягнення не предмет іпотеки.
13 вересня 2019 року на підставі рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція реєстраційних послуг» Манюти С. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 вересня 2019 року № 48726443 зареєстровано за АТ «Альфа-Банк» право власності на предмет іпотеки, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року в справі № 947/26419/19 було задоволено позов ОСОБА_1 ; визнано протиправним і скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на іпотечне майно за АТ «Альфа-Банк» в зв'язку з поширенням дії мораторію на вказане іпотечне майно. Це рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили 07 вересня 2020 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо вимог про стягнення 3 % річних
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 0308/2429/2012 (провадження № 61-1179св21) зазначено, що: «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)».
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis ) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов'язанні не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).
Отже, натуральним зобов'язанням є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим зобов'язанням є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред'явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19) зазначено, що: «преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень».
У справі, що переглядається:
спір стосується вимог АТ «Сенс Банк», які пред'явлені до суду в лютому 2023 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 , про стягнення з нього інфляційних витрат та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання за кредитним договором від 14 травня 2008 року, що визначене у заочному рішенні Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц щодо звернення стягнення на предмет іпотеки та яке відповідачем не виконане, у загальному розмірі 1 303 504,33 грн;
задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» інфляційних втрат у розмірі 546 867,98 грн і 3 % річних в розмірі 193 307,79 грн, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц було визначено розмір заборгованості за кредитним договором від 14 травня 2008 у загальній сумі 2 783 176,04 грн, що є підставою вважати наявним у позивача права на звернення стягнення компенсаційних виплат, визначених у частині другій статті 625 ЦК України, за порушення грошового зобов'язання. Суд відхилив заперечення відповідача стосовно анулювання банком залишку заборгованості за основним зобов'язанням за кредитним договором, адже таке анулювання було безпосередньо пов'язано із позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки та стосувалось залишків заборгованості після переходу права власності на іпотечне майно до іпотекодержателя, але після рішення суду яким це стягнення було скасовано сторони повернулись до стану, який передував указаному позасудовому стягненню. Суд вважав, що належним до задоволення вимог є розрахунок з урахуванням розміру грошової компенсації у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат за період з 24 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року на загальну суму 740 175,77 грн, адже позивач при зверненні до суду 15 лютого 2023 року визначився із терміном стягнення виплат згідно з статтею 625 ЦК України за період з березня 2019 до грудня 2022 року. При цьому позивач не змінював позовні вимоги стосовно позовної давності більш ніж заявлені у позові три роки, тому питання застосування додаткового строку з 2017 року, який продовжено на період карантину виходить за межі позовних вимог, і може бути прийнято судом лише при наявності прийнятої до розгляду судом заяви про збільшення позовних вимог;
скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції вказав, що у цій справі кредитор на власний розсуд розпорядився своїми правами та звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц звернуто стягнення на предмет іпотеки в зв'язку із заборгованістю ОСОБА_1 , яка виникла в зв'язку з невиконанням зобов'язань за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826. Виконання рішення було призупинене до закінчення дії заборони (мораторію), яка встановлена нормами Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Надалі кредитор звернувся до державного реєстратора із метою реєстрації за собою права власності на предмет іпотеки, а 13 вересня 2019 року державний реєстратор прийняв відповідне рішення. Проте рішення державного реєстратора було скасоване рішенням суду від 31 липня 2020 року, адже на предмет іпотеки поширювалась дія норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вказаний Закон втратив чинність у вересні 2021 року. При цьому відомості про виконання заочного рішення від 01 грудня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки у встановленому законом порядку шляхом звернення до державної виконавчої служби чи приватного виконавця у матеріалах справи відсутні і сторонами до суду не подавалися. Так само в матеріалах справи відсутні докази щодо позасудового стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення до уповноваженого суб'єкта. Таким чином, з урахуванням дії мораторію та його скасування лише у вересні 2021 року, особливості спірних правовідносин (звернення стягнення на житло боржника) та категорії цього спору, не надано доказів наявності вини в діях відповідача щодо невиконання рішення суду від 01 грудня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідні обставини в процесі розгляду справи за наявних матеріалів справи не встановлені;
проте апеляційний суд не врахував, що:
- у рішенні Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц, встановлено, що: «14 травня 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003826, за умовами якого банк надав позичальнику кошти в сумі 80 000 (вісімдесят) тисяч доларів США, з кінцевим терміном повернення 14 травня 2028 року, зі сплатою 13,50 процентів річних. […] Всупереч умов кредитного договору позичальник не здійснює платежів для погашення суми заборгованості по кредиту та нарахованим процентам, чим порушує взяті на себе договірні зобов'язання. Згідно розрахунку, станом на 03 березня 2015 року, позичальник має заборгованість за кредитним договором в розмірі 2 783 176 (два мільйони сімсот вісімдесят три тисячі сто сімдесят шість) гривень 04 копійки, з яких: сума заборгованості за кредитом - 1 883 433 (один мільйон вісімсот вісімдесят три тисячі чотириста тридцять три) гривні 97 копійок, сума заборгованості за відсотками - 289 393 (двісті вісімдесят дев'ять тисяч триста дев'яносто три) гривні 15 копійок, пеня - 610 348 (шістсот десять тисяч триста сорок вісім) гривень 92 копійки»;
- отже, в цей час настав строк повернення кредитних коштів та почався перебіг позовної давності;
- очевидно, що з урахуванням зазначених преюдиційних обставин щонайменше станом на 03 березня 2015 року у ОСОБА_1 існувала кредитна заборгованість за основним зобов'язанням, яке виникло з кредитного договору, з вимогами про стягнення якої банк до суду не звертався;
отже, у справі № 520/5803/15-ц банк пред'явив вимоги до
ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. З позовом
про стягнення основної кредитної заборгованості АТ «Сенс Банк» не
звертався, а тому 3 % річних в розмірі 193 307,79 грннараховані на задавнену вимогу;
приватне право не може допускати ситуацію, за якої кредитор, при існуванні задавненої вимоги, пред'являє лише позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційних втрат. Оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до задавненої вимоги позовної давності, а кредитора - обійти застосування до задавненої вимоги позовної давності. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги;
отже, в задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних в розмірі 193 307,79 грн належало відмовити саме з цих підстав.
Щодо вимог про стягнення інфляційних втрат
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу, зокрема, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України).
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 760/15679/15 (провадження № 61-504св19)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) зазначено, що: «оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року в справі № 753/369/21 (провадження № 61-5785св23) вказано, що «оскільки апеляційний суд установив, що валютою зобов'язання між сторонами є гривня з вираженням її еквіваленту в іноземній валюті (доларах США), а відповідачка вказану обставину в касаційній скарзі не заперечувала, то втрати позивача в цій справі від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат слід відмовити саме в зв'язку з її безпідставністю».
У справі, що переглядається:
суди встановили, що 14 травня 2008 року між ОСОБА_1 і ЗАТ «Альфа-Банк», назву якого у надалі змінено на АТ «Альфа-Банк», а потім АТ «Сенс Банк», укладений кредитний договір № 800003826. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 80 000,00 дол. США з процентною ставкою 13.50 % та визначеною датою остаточного повернення кредиту - до 14 травня 2028 року. Кредитний договір був забезпечений іпотечним договором від 14 травня 2008 року № 800003826-И, укладеним між тими ж сторонами;
норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти. У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти;
факт того, що заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року в справі № 520/5803/15-ц, яке набрало законної сили 30 червня 2016 року, задоволено вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 800003826 у загальному розмірі 2 783 176,04 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, не змінює предмет договірних зобов'язань сторін, зокрема й те, що кошти за кредитним договором надавались позичальнику в іноземній валюті (доларах США). При цьому визначення зобов'язання ОСОБА_1 у вказаному судовому рішенні в національній валюті (гривні) жодним чином не впливає на можливість стягнення інфляційних втрат, адже зобов'язання, яке виникли із кредитного договору, виражено в іноземній валюті (доларах США);
оскільки предметом грошового зобов'язання, яке існує між сторонами, виражені в іноземній валюті, то вимоги про стягнення інфляційних втрат у розмірі 546 867,98 грн є необґрунтованими.
Таким чином, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні вимог про стягнення інфляційних втрат у розмірі 546 867,98 грн, але помилився щодо мотивів такої відмови. Тому постанову апеляційного суду в частині вимог про стягнення інфляційних втрат, нарахованих на кредитну заборгованість, слід змінити в мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судове рішення апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалене без додержання норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу належить задовольнити частково, постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін.
Оскільки за результатом касаційного перегляду справи постанову апеляційного суду в оскарженій частині змінено лише щодо мотивів її ухвалення, то підстав для здійснення нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк», яка подана представником Байрамовим Олександром Володимировичем, задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» інфляційних втрат у розмірі 546 867,98 грн і 3 % річних в розмірі 193 307,79 грн змінити, виклавши її мотивувальну частину у відповідній частині в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко