Постанова
Іменем України
25 березня 2026 року
м. Київ
справа № 521/13211/23
провадження № 61-8670св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,
третя особа - орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року в складі судді: Сегеди О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року (повний текст судового рішення складено 23 червня 2025 року) в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Карташова О. Ю.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа - орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, АТ «Райффайзен Банк», про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання поновити реєстрацію місця проживання.
Позов мотивований тим, що 23 грудня 2003 року його мати позивача - ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 , в якій вона зареєструвалася в 2004 році, а позивач у 2005 році, що підтверджується довідкою від 10 січня 2013 року.
27 квітня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 умовили позивача та ОСОБА_2 укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого власником квартири стала ОСОБА_3 , яка запевнила, що квартира буде інвестуванням в їх бізнес, а укладення договору купівлі-продажу є формальним та у дійсності ніякого відчуження квартири не буде, оскільки позивач разом з матір'ю буде мешкати в квартирі, як мешкали раніше.
Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повідомили їх про те, що після отримання прибутку, ОСОБА_3 знову переоформить квартиру на ОСОБА_2
27 квітня 2007 року, в день укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, ОСОБА_3 уклала з ВАТ «Райффайзен Банк» кредитний договір № 014/0043/74/73990 та передала квартиру АДРЕСА_1 , в іпотеку банку. При цьому банк достовірно знав про те, що він та ОСОБА_2 зареєстровані в спірній квартирі.
Оскільки, ОСОБА_3 не повернула банку кредитні кошти, то рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 2-4991/10 з ОСОБА_3 було стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 630 024,63 грн.
23 вересня 2010 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-4991/10 про стягнення з ОСОБА_3 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошових коштів.
Постановою заступника начальника Першого Київського відділу ДВС Одеського міського управління юстиції від 23 лютого 2012 року в рахунок часткового погашення заборгованості за виконавчими документами квартира АДРЕСА_1 , була передана у власність АТ «Райффайзен Банк Аваль», а 24 лютого 2012 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» отримало свідоцтво на квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач стверджував, що з приводу шахрайських дій вчинених відносно нього в СВП №1 Одеського РУП №1 ГУНП в Одеській області проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 12013170470004418 за фактом вчинення злочину передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, а саме щодо заволодіння правом на спірну квартиру шляхом оману з боку ОСОБА_3 та ОСОБА_4
ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача родився син ОСОБА_5 , який з дня народження став мешкати у спірній квартирі.
ІНФОРМАЦІЯ_2 мати позивача - ОСОБА_2 померла.
ІНФОРМАЦІЯ_3 у позивача також народився син ОСОБА_6 , який з дня народження також став проживати разом з ними в спірній квартирі.
У 2016 році діти позивача були офіційно зареєстровані за постійним місцем свого проживання, а саме в квартирі АДРЕСА_1 .
Згодом позивачу стало відомо, що його та його малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , без його згоди було знято з реєстрації за місцем їх проживання. Позивач посилався на порушення своїх прав та прав малолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позову, просив:
визнати незаконним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про зняття його та малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з реєстрації за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 ;
поновити право шляхом зобов'язання відповідача поновити реєстрацію місця його проживання та реєстрацію місця проживання малолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 .
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 червня 2023 року:
клопотання представника ОСОБА_1 про залучення до участі в справі співвідповідача задоволено;
залучено до участі у цивільній справі як співвідповідача АТ «Райффайзен Банк»;
виключено з кола третіх осіб у цивільній справі АТ «Райффайзен Банк».
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, АТ «Райффайзен Банк», третя особа: орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання поновити реєстрацію місця проживання, залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, проаналізувавши і оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, виходячи з наступного. Стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. між сторонами виникли правовідносини, які регулюються Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», який набув чинності 01 грудня 2021 року та Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року №265, який набрав чинності 14 березня 2022 року, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами. Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України);
01 грудня 2021 року набув чинності Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», який регулює відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні (далі- Закон , встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг. Відповідно до статті 1 Закону № 1871-IX дія цього Закону поширюється на громадян України, а також на іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, відповідно до їхніх прав та свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Дія цього Закону не поширюється на відносини, пов'язані з виникненням, переходом та припиненням права власності на житло та права користування житлом. Декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила;
відповідно до статті 7 Закону №1871-IX повнолітня особа декларує місце свого проживання самостійно. Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за місцем проживання її батьків або інших законних представників чи одного з них без надання згоди такими особами. Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за адресою іншого житла, ніж зареєстроване або задеклароване місце проживання її батьків або інших законних представників, за згодою батьків або інших законних представників чи одного з них, крім випадку, встановленого статтею 15 цього Закону. Декларування місця проживання дитини віком до 14 років здійснюється одним із її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини. Згідно статті 18 Закону №1871-IX зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється: за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них;
зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини не здійснюється за заявою власника житла, якщо власником такого житла є один із батьків або інших законних представників дитини. Власник житла має право звернутися до Департаменту з заявою про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування). Відповідно до пункту 61 Порядку у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає:1) документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення); 2) документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, при цьому права громадян не можуть бути скасовані;
за таких обставин, суд прийшов до висновку, що посадові особи Департаменту діяли відповідно до вимог чинного законодавства. Крім того, суд вважав, оскільки декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила, то зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) також не є підставою для її виселення, тобто позбавлення права на житло, оскільки особа може бути позбавлення права на житло тільки за рішенням суду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;
рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
малолітні ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , були зареєстровані в спірній квартирі після того, як квартира була передана спочатку в іпотеку банку, а згодом у власність АТ «Райффайзен Банк». При цьому ніяких договірних відносин між позивачем та АТ «Райффайзен Банк» не існує. З матеріалів справи вбачається, що при житті колишній власник спірної квартири ОСОБА_2 не оскаржувала право власності ОСОБА_3 , а згодом і право власності банку на квартиру АДРЕСА_1 ;
зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини не здійснюється за заявою власника житла, якщо власником такого житла є один із батьків або інших законних представників дитини. У Порядку зазначено, що однією із підстав зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) є заява власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування). Тобто власник житла має право звернутися до Департаменту з заявою про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування);
відповідно до пункту 61 Порядку у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає:1) документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення); 2) документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, при цьому права громадян не можуть бути скасовані. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що посадові особи Департаменту діяли відповідно до вимог чинного законодавства. Крім того, суд першої інстанції вмотивовано вважав, що оскільки декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила, то зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) також не є підставою для її виселення, тобто позбавлення права на житло, оскільки особа може бути позбавлення права на житло тільки за рішенням суду;
доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті. Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає;
з огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Аргументи учасників справи
07 липня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року (повний текст судового рішення складено 23 червня 2025 року), в якій просив:
оскаржені рішення скасувати;
ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди не звернули увагу, що позов та апеляційна скарга обґрунтовані виходячи із двох основних підстав, а саме: порушення Департаментом імперативної норми вищезазначеного закону, а також втручання у право позивача та його дітей на право користування єдиним житлом. Внаслідок цього суди під час вирішення спору не застосували практику Європейського суду з прав людини та касаційного суду щодо обставин, пов'язаних з правом користування єдиним житлом, яка була мною наведена у позові та в апеляційної скарги. Зазначенні обставини суди просто проігнорували та не надали їм оцінку (позивача суди не почули);
реєстрація місця проживання у зазначеній квартирі відбулася на законних підставах, рішення суду щодо визнання реєстрації незаконною немає;
27 квітня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шахрайським способом заволоділи нашою квартирою, а саме вони умовили позивача та його матір укласти договір купівлі-продажі нашої квартири, отже власником нашої квартири стала ОСОБА_3 , а кошти від ОСОБА_3 під час укладення вищезазначеного договору ми не отримали. При тому ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повідомили, що квартира буде інвестуванням в їх бізнес, а укладення договору купівлі-продажі є формальним та в дійсності ніякого відчуження квартири не буде, а я з мамою буду мешкати у квартирі як мешкав раніше. Також ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повідомили, що після отримання прибутку, ОСОБА_3 знову переоформлять квартиру на маму позивача. При тому ОСОБА_3 та ОСОБА_4 запевнили, що ми залишимося мешкати у квартирі та ніякої загрози втратити квартиру не має;
банк при вирішенні питання про отримання квартири в рахунок погашення боргу, достовірно знав про нашу реєстрацію у квартирі та знав про наше право мешкати у квартирі, а отже банк прийняв у власність спірну квартиру з нашим правом на житло. Тобто банк був згоден на таки умови набуття права власності, тобто набуття права власності, яке обтяжено нашим правом користування (проживання) спірною квартирою як житлом.
з приводу шахрайський дій вчинених відносно позивача та його матері в слідчому відділі поліції № 1 Одеського районного управління поліції №1 ГУНП в Одеській області проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 12013170470004418 за фактом вчинення злочину передбаченого частини третьої статті 190 КК України, а саме щодо заволодіння правом на спірну квартиру шляхом оману з боку ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
в 2016 році обидва сина були офіційно зареєстровані за постійним місцем свого проживання про що свідчить довідка від 29 жовтня 2018 року, рішення суду щодо визнання реєстрації дітей незаконною немає. З приводу проживання позивача у квартирі, а також проживання дітей з банком виникли численні судові спори. Так банк шість разів та у різній час звертався з позовом до позивача та дітей про позбавлення права мешкання у квартирі, виселення та скасування реєстрації за місцем проживання, а саме: справа № 1519/22540/2012, права № №521/8068/13-ц, справа № 521/22041/14-ц, справа № 521/6318/15-ц. У 2019 році банк у черговий раз звернувся до позивача та дітей з позовом у справі № 521/2179/19 про позбавлення права мешкання у квартирі, виселення та скасування реєстрації за місцем проживання, але у цій справі банк взагалі відмовився від свого позову вказавши в заяві, що: «на сьогоднішній день між сторонами відсутній предмет спору по цій цивільній справі». Таким чином право позивача та дітей мешкати у спірній квартири в судовому порядку не припинено, а банк добровільно відмовився від своїх претензії щодо права позивача та дітей на проживання у спірній квартири. «Бути почутим судом» є одним із складових основ статті 6 Конвенції, але замість надання оцінки аргументам, суду їх просто проігнорували та нібито знущаючись надомною вказали, що нібито таки аргументи мною не наводилися;
факт реєстрації за постійним місцем проживання свідчить про наявне право фізичної особи користуватися зазначеним приміщенням як житлом, іншими словами реєстрація особи за місцем проживання є підтвердження юридичного факту (явище правової дійсності), якій свідчить про наявне право, а отже будь-які дії вчиненні відносно реєстрації особи тісно пов'язане та впливає на право особи. В данні справі позивача та дітей зняли з реєстрації за постійним місцем проживання, що стосується певного юридичного факту, а саме правом на єдине житло, таке право є конституційним, а отже втручання в право є істотнім та підлягає судовому захисту шляхом поновлення реєстрації. Оскільки реєстрація за місцем проживання є юридичний факт, який підтверджує право позивача і дітей на житло, то скасування Департаментом такої реєстрації поза волею не може мати законну мету та не має жодного суспільного інтересу. Більш того в оскарженому рішенні суд першої інстанції не навів необхідність зняття реєстрації позивача та дітей проти моєї волі, та додержання співрозмірності, а також мети такого зняття з реєстрації.
15 серпня 2025 року департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради засобами поштового зв'язку подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив:
касаційну скаргу залишити без задоволення;
рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року залишити без змін.
Відзив мотивований тим, що:
перевіривши подані ОСОБА_7 10 серпня 2022 року документи, адміністратор Департаменту з метою перевірки власника житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 сформував інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про наявність у АТ «Райффайзен Банк» права власності на зазначене житлове приміщення. Після підтвердження права власності у заявника на житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , адміністратор Департаменту прийняв законне рішення про зняття з зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 та його малолітніх дітей - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Департамент приймав рішення про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його малолітніх дітей відповідно до норм законодавства;
ОСОБА_1 не вбачає різниці між підставами зняття з реєстрації місця проживання, а саме різниці між зняттям за заявою особи та зняттям за заявою власника житла, у зв'язку з чим помилково стверджує, що для зняття особи з зареєстрованого місця проживання за заявою власника житла мають подаватись ті документи, які Закон вимагає за заявою особи про зняття, зокрема відповідно до частин 4 та 6 статті 18 Закону. В свою чергу, зняття за заявою особи та зняття за заявою власника житла є різними законодавчо урегульованими процедурами, про що свідчить чітке нормативне виокремлення двох окремих підстав зняття з зареєстрованого місця проживання (частина 1 статті 18 Закону), встановлення різних пакетів документів, необхідних для кожної з підстав (пункт 57 Порядку та пункт 61 Порядку), зокрема встановлення додатками до Порядку двох різних форм заяв на зняття (приклади заяв містяться в матеріалах справи);
враховуючи, що подані представником АТ «Райффайзен Банк» документи для зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його дітей повністю відповідали вимогам Закону та Порядку, у Департаменту були відсутні підстави для відмови у наданні відповідних адміністративних послуг зі зняття з реєстрації місця проживання осіб. Департамент, під час здійснення повноважень зі зняття з зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 жодним чином не втручався в особисте і сімейне життя ОСОБА_1 , оскільки виконував покладені на нього повноваження у спосіб, шо передбачений Конституцією та законами України. Не втручався Департамент і у право скаржника на повагу до його житла, оскільки відповідно до інформації з Державного реєстру прав право власності у ОСОБА_1 на житло, за адресою якого здійснювалось зняття з реєстрації місця проживання, відсутнє;
ОСОБА_1 в своїй касаційній скарзі також зазначає, що він та АТ «Райффайзен Банк» були сторонами численних судових справ, з чого можна зробити висновок про наявність спору саме між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк», а не Департаментом. Зазначений спір між ОСОБА_1 та Департаментом можна вважати "спором заради спору", оскільки у випадку поновлення запису в реєстрі територіальної громади м. Одеси щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його малолітніх дітей за адресою: АДРЕСА_3 , який не є власником вказаного житлового приміщення, його власник може повторно звернутись до Департаменту та здійснити їх зняття, оскільки це передбачено нормами чинного законодавства.
19 серпня 2025 року АТ «Райффайзен Банк» через Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило:
касаційну скаргу залишити без задоволення;
рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року залишити без змін.
Відзив мотивований тим, що:
керуючись статтею 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», АТ «Райффайзен Банк» звернулось з письмовою заявою до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради з проханням зняти реєстрацію місця проживання позивача та дітей, а також всіх інших осіб, в тому числі неповнолітніх, місце реєстрації проживання яких зареєстровано у житловій квартирі загальною площею 42,6 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить АТ «Райффайзен Банк» на праві приватної власності. Вказана заява правомірно задоволена Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради і Позивач разом з двома неповнолітніми дітьми був знятий із зареєстрованого місця проживання;
аналізуючи статті 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» можна дійти аргументованого висновку, що законодавець чітко розмежував підстави зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання, а саме: або за особистою заявою чи заявою законного представника або за заявою власника житла. Відповідно до частини четвертої статті 18 зазначеного Закону України разом із заявою про зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування), що подається у паперовій формі, така особа подає паспортний документ особи, а також у випадках та порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України, -військово-обліковий документ (для громадян України, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку). Стосовно дитини віком до 14 років подається також свідоцтво про народження. Відповідно до частини шостої статті 18 зазначеного Закону подання заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком до 14 років або особи, визнаної судом обмежено дієздатною або недієздатною, здійснюється одним із батьків або інших законних представників такої особи за згодою іншого з батьків чи законних представників;
посилання Позивача/Касатора на начебто порушення Відповідачами статті 18 вказаного Закону України не відповідає дійсності, оскільки якщо вірно трактувати дані норми Закону можна дійти аргументованого висновку, що вони не розповсюджують свою дію на випадок подачі заяви про зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) власником житла, а їхня норма застосовується на випадок подачі заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) особисто заявником або його законними представником (у випадку з неповнолітніми). Власник житла з метою зняття з реєстрації зареєстрованих у своєму нерухомому майні третіх осіб, повинен звернутись до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) з заявою поданою у паперовій формі, що АТ «Райффайзен Банк» і зробило;
задоволення заяви АТ «Райффайзен Банк» про зняття реєстрації місця проживання є правомірним та ґрунтуються на чинному законодавстві, що в свою чергу жодним чином не свідчить про їхню протиправність;
звертаючись до суду спочатку з позовною заявою, а тепер і касаційною скаргою Касатор просить захистити начебто його порушенні права, проте натомість у випадку задоволення позовних вимог буде порушено законні права АТ «Райффайзен Банк» як власника житлової квартири в якій проживає Касатор не маючи на це жодних правових підстав;
касатор не надав жодних обґрунтованих аргументів щодо незаконності дій Відповідачів при знятті з реєстрації місця проживання його та його малолітніх дітей, а всі твердження ґрунтуються виключно на власному трактуванні норм законодавства, що суперечать чітко сформульованим нормам законодавства, а отже підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 відсутні.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
01 вересня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2025 року зупинено касаційне провадження у справі № 521/13211/23 до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду справи № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23).
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2026 року:
поновлено касаційне провадження у справі № 521/13211/23;
справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 05 серпня 2025 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 23 грудня 2003 року ОСОБА_2 придбала за договором купівлі продажу квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,6 кв. м, в тому числі житловою 25.3 кв. м.
Відповідно до довідки про склад сім'ї та реєстрації № 53 від 10 січня 2013 року в квартирі АДРЕСА_1 станом на 10 січня 2013 року були зареєстровані ОСОБА_2 з 03 березня 2004 року та позивач ОСОБА_1 з 15 квітня 2005 року.
27 квітня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 .
27 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 014/0043/74/73990 від 27 квітня 2007 року, за умовами якого остання отримала кредит в розмірі 60 095 дол. США.
27 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_3 було укладено Іпотечний договір від 27 квітня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_3 для забезпечення виконання своїх зобов'язань по Кредитним договором №014/0043/74/73990 від 27 квітня 2007 року передала в іпотеку ВАТ «Райффайзен Банк» квартиру АДРЕСА_1 , яка належала останній на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 2-4991/10 з ОСОБА_3 було стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 630024,63 грн.
23 вересня 2010 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-4991/10 про стягнення з ОСОБА_3 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошових коштів.
Постановою державного виконавця Першого Київського відділу ДВС Одеського міського управління юстиції від 23 лютого 2012 року в рахунок часткового погашення ОСОБА_3 заборгованості за виконавчими документами була передана у власність ВАТ «Райффайзен Банк» квартира АДРЕСА_1 .
24 лютого 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу на підставі акту про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, затвердженого начальником Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 23 лютого 2012 року було посвідчено, що юридичній особі: ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» належить на праві власності нерухоме майно, що складається з: квартири АДРЕСА_1 , про що було видано свідоцтво (т. 1 а.с. 14).
14 вересня 2020 року право власності АТ «Райффайзен Банк Аваль» на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна
У позивача є двоє синів ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвами про народження.
19 лютого 2016 року малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 , а малолітній ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 був зареєстрований в спірній квартирі 25 січня 2016 року.
Суди встановили, що Малолітні ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , були зареєстровані в спірній квартирі після того, як квартира була передана спочатку в іпотеку банку, а згодом у власність АТ «Райффайзен Банк». При цьому ніяких договірних відносин між позивачем та АТ «Райффайзен Банк» не існує. При житті колишній власник спірної квартири ОСОБА_2 не оспорювала право власності ОСОБА_3 , а згодом і право власності банку на квартиру АДРЕСА_1 .
10 серпня 2022 року АТ «Райффайзен Банк», як власник квартири АДРЕСА_1 звернулось до Департаменту з заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання позивача ОСОБА_1 та його малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , а саме із квартири АДРЕСА_1 .
10 серпня 2022 року позивач та його діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , за рішенням Департаменту були зняті з реєстрації за місцем свого проживання, а саме: АДРЕСА_3 .
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов'язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).
Касаційний суд уже зауважував, що:
правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) по своїй суті не є правочином. Як наслідок до незаконності правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України), положення ЦК України та інших законів про правочини, зокрема й норми як § 1, так і § 2 глави 16 ЦК України, не можуть бути застосовані;
незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Про порушення суб'єктивного права правовим актом індивідуальної дії, виданим органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України), може свідчити те, що він перешкоджає суб'єкту в реалізації його права або інтересу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2025 року у справі № 465/820/23 (провадження № 61-2509св25), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23));
залежно від способу визначення суб'єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб'єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім'ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім'ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім'ї власника житла. Особливістю суб'єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов'язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2024 року в справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2025 року в справі № 755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
З 01 грудня 2021 року набув чинності Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».
Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», зокрема, передбачено, що:
до заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи додаються документи, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі, адреса якого реєструється для проживання (перебування) (відомості про житло (документи), що підтверджують право власності на житло, рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житла, визнання за особою права користування житлом, жилим приміщенням, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи, визначені Кабінетом Міністрів України) (пункт 3 частини другої статті 9);
зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла (пункт 2 частини першої статті 18);
орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (пункт 6 частини першої статті 24).
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду вже зауважувала, що:
парламентом в Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» розмежовано випадки за яких відбувається зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення та коли лише за заявою власника житла;
за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, в якому встановлено наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, спір про оспорення рішення органу місцевого самоврядування про зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла буде мати приватноправовий характер, оскільки він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу місцевого самоврядування;
власник житла зобов'язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права);
законодавець не мав наміру дозволити власнику житла, за допомогою зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла, «обходити» судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права. Тому судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
У справі, що переглядається:
позивач звернувся із позовом про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання поновити реєстрацію місця проживання;
суд першої інстанції міркував так, що посадові особи Департаменту діяли відповідно до вимог чинного законодавства;
апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та вказав що, наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції;
апеляційний суд не звернув увагу, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання;
апеляційний суд не врахував, що парламентом в Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» розмежовано випадки, за яких відбувається зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення та коли лише за заявою власника житла; власник житла зобов'язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права);
в уточненому позові та апеляційній скарзі позивач зазначав, що: (1) з приводу проживання позивача у квартирі, а також проживання дітей виникли численні судові спори з банком. Так банк шість разів та у різні часи звертався з позовом про позбавлення права мешкання у квартирі, виселення та скасування реєстрації за місцем проживання, а саме: справа № 1519/22540/2012, справа № 521/8068/13-ц, справа № 521/22041/14-ц, справа № 521/6318/15-ц. В 2019 році банк у черговий раз звернувся до позивача та дітей з позовом у справі № 521/2179/19 про позбавлення права мешкання у квартирі, виселення та скасування реєстрації за місцем проживання, але у цій справі банк взагалі відмовився від свого позову, вказавши в заяві, що «на сьогоднішній день між сторонами відсутній предмет спору по цій цивільній справі». Таким чином право позивача та дітей мешкати у спірній квартири в судовому порядку не припинено, а банк добровільно відмовився від своїх претензії щодо права позивача та дітей на проживання у спірній квартирі; (2) з приводу шахрайських дій вчинених відносно позивача та його матері, в слідчому відділі поліції № 1 Одеського районного управління поліції №1 ГУНП в Одеській області проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 12013170470004418 за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, а саме щодо заволодіння правом на спірну квартиру шляхом обману з боку ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (див.: том 1, а. с. 211 - 212, том 2, а. с. 76 - 77);
як свідчить зміст оскарженої постанови апеляційного суду, апеляційний суд вказаних аргументів позивача не проаналізував та не надав на них відповіді, зокрема, щодо наявності в позивача та його дітей права на житло. Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Як наслідок оскаржену постанову апеляційного суду слідскасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв'язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного судускасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови касаційного суду постанова Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 рокувтрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко