Ухвала
Іменем України
27 березня 2026 року
м. Київ
справа № 725/8934/25
провадження № 61-3832ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 березня 2026 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Литвинюк І. М, Перепелюк І. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Позов мотивований тим, що 17 серпня 2017 року між сторонами було зареєстровано шлюб, під час якого у сторін народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 донька ОСОБА_3 .
Спільне життя з відповідачкою не склалося, збереження сім'ї неможливе через втрату взаєморозуміння, розбіжності у поглядах на життя, втрати поваги та довіри.
Між сторонами досягнуто згоди щодо проживання, виховання та утримання доньки з батьком, про що укладено нотаріально посвідчений договір.
Встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки необхідно йому для можливості пересування з донькою без документальної згоди матері, зняття доньки з реєстрації місця проживання та реєстрації доньки за новим місцем проживання, можливості забезпечити дитину відпочинком та оздоровленням, оформлення та отримання належних соціальних виплат.
ОСОБА_1 просив:
шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 17серпня 2017 року у Чернівецькому МВ ДРАЦС ГТУЮ у Чернівецькій області, актовий запис №1629, розірвати;
визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з її батьком ОСОБА_1 ;
встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 листопада 2025 року у складі судді: Скуляк І. А., позов задоволено:
розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 17 серпня 2017 року у Чернівецькому МВ ДРАЦС ГТУЮ у Чернівецькій області, актовий запис №1629;
визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з її батьком ОСОБА_1 ;
встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
протокольною ухвалою, на підставі частини п'ятої статті 259 ЦПК України, судом відмовлено в залученні до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ІНФОРМАЦІЯ_3 та ІНФОРМАЦІЯ_4 , за безпідставністю та необґрунтованістю.
в судовому засіданні відповідачка позов визнала та суду пояснила, що не заперечує, щодо задоволення позову, оскільки, вона постійно проживає окремо від позивача і дитини та бажає залишити їх спільну дитину на самостійному вихованні та утриманні з її батьком ОСОБА_1 , оскільки наміру повертатись в сім'ю немає, оскільки виїжджає за кордон;
як встановлено судом та підтверджено в судовому засіданні, ОСОБА_2 не заперечує щодо визначення місця проживання їх малолітньої дитини ОСОБА_4 із батьком ОСОБА_1 . При розгляді справи було встановлено, що дитина на час вирішення спору проживає разом з батьком, саме він, як батько, займається її вихованням, утримує її матеріально, піклується про неї. Мати дитини ОСОБА_2 відвідує дитину лише декілька разів на місяць та фактично не приймає участі у її житті та спілкуванні. Також судом надавався необхідний термін сторонам для проходження досудової Медіації, однак така результатів не надала, сторони згоди щодо проживання, піклування дитини не досягли, змін у відношеннях один до одного не відбулось;
суд вважає, що збереження сім'ї неможливе, оскільки їхня сім'я розпалася остаточно, на даний час шлюб носить формальний характер;
враховуючи те, що збереження сім'ї між сторонами неможливе, та зокрема суперечить правам та інтересам позивача, відсутність спору між сторонами, щодо визначення місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, та те, що відповідачка позов визнала, суд вважає, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню;
суд зауважує, що жодних прав та обов'язків матері та дитини, не обмежено та не порушено.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 02 березня 2026 року:
апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї доньки задоволено;
рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 листопада 2025 року в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасовано й ухвалено нове;
у задоволенні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Кадубовецької сільської ради, Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
позивач у цій справі є військовозобов'язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов'язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін. Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України. Тобто, у цій справі позов може бути пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов'язок виконання оскаржуваного рішення в частині вирішення права на відстрочку;
обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 . Наведене також спростовує доводи позивача, які наведені ним у відзиві з приводу відсутності порушеного права у ІНФОРМАЦІЯ_6 . Крім того, у відзиві ОСОБА_1 вказує, що оскаржуване рішення не впливає на відносини у сфері мобілізації, оскільки у нього є чинна відстрочка від призову на військову службу на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». З витягу Резерв+ від 28 грудня 2025 року, який поданий до відзиву, вбачається, що ОСОБА_1 військовозобов'язаний, тип відстрочки - пункт 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», термін до завершення мобілізації. Проте, доводи з приводу надання відстрочки за пунктом 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не виключають можливості за наявності оскаржуваного рішення скористатися таким для отримання відстрочки з інших підстав, обумовлених в статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що в свою чергу, створить передумову (обов'язок) для держави - надання відстрочки;
у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. ІНФОРМАЦІЯ_5 рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 листопада 2025 року в частині розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини не оскаржується;
приймаючи рішення в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї доньки суд першої інстанції першої інстанції вважав доведеним факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 своєї доньки ОСОБА_3 . При цьому, суд першої інстанції послався на відсутність спору між сторонами, щодо визначення місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, та те, що відповідачка позов визнала. Крім того, суд першої інстанції зауважив, що жодних прав та обов'язків матері та дитини не обмежено та не порушено;
ураховуючи предмет і правові підстави позову, ця справа є справою, що виникає із сімейних правовідносин, тому відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України не може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження. Подібні правові висновки щодо вирішення вказаного процесуального питання викладено в постановах Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі №676/2582/23, від 24 січня 2024 року у справі №752/1058/23, від 10 жовтня 2023 року у справі №682/2454/22-ц. Усупереч веденим нормам процесуального права суд першої інстанції розглянув і вирішив справу у спорі, що виникає із сімейних правовідносин, в порядку спрощеного позовного провадження;
розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі №201/5972/22;
у цій справі в межах вимог позивача виконавчий комітет Кадубовецької сільської ради вважав за доцільне встановити в судовому порядку факт самостійного виховання та утримання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 її батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 з мотивів, зазначених вище. Проте, колегія судів зауважує, що відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Крім цього, висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, а тому якщо, він не містить доказів того, що відповідач ухиляється від здійснення батьківських обов'язків, сам по собі не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав. Колегія суддів зазначає, що надані під час звернення до суду позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують такий факт після ухвалення рішення, а також ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини, що, в свою чергу, також знайшло підтвердження при розгляді справи. З наявних в матеріалах справи письмових доказів не можливо встановити, чи ухиляється матір ОСОБА_2 від своїх обов'язків, встановлених СК України;
для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73, 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22);
апеляційний суд звертає увагу й на те, що донька сторін у спорі ОСОБА_3 за умовами договору проживає разом із батьком, знаходитися на повному його утриманні, забезпеченні і вихованні, а мати дитини як на час подання позову, так і під час розгляду справи в суді не заперечувала проти цього, підтвердивши тим самим, що сторони дійшли домовленості щодо проживання доньки саме з позивачем. З урахуванням наведеного, приймаючи до уваги, що мати та батько (сторони у справі), які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати діти, а також хто їх виховуватиме й утримуватиме, батько дитини не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою з вказаного приводу. Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі №127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі №299/8679/23, від 15 січня 2025 року у справі №755/15383/23 та від 20 січня 2026 року у справі №137/1845/24.
23 березня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 березня 2026 року, у якій просить:
скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 березня 2026 року у справі № 725/8934/25 в частині, якою скасовано рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 листопада 2025 року щодо встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту того, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
залишити в силі рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 листопада 2025 року у справі № 725/8934/25 в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, від 27 серпня 2020 року у справі № 127/26512/16-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд дійшов висновку про необхідність встановлення обставин, за яких обсяг батьківських прав матері дитини має бути обмежений або припинений, як передумови для визнання факту самостійного виховання дитини батьком. Такий підхід є помилковим, оскільки законодавство не ставить можливість встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у залежність від наявності судового рішення про позбавлення або обмеження батьківських прав іншого з батьків. Навпаки, правова природа відповідного юридичного факту полягає у фіксації фактичних обставин сімейного життя, а не у зміні чи припиненні обсягу прав іншого з батьків. Зазначений підхід суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові у справі № 201/5972/22, а також правовій позиції Верховного Суду, сформульованій у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, у якій розмежовано правову природу встановлення юридичного факту самостійного виховання дитини та визначено належний стандарт судової оцінки доказів у таких категоріях справ;
апеляційний суд неправильно застосував положення статей 17 та 352 ЦПК України, безпідставно визнавши право на апеляційне оскарження за суб'єктом, який не був учасником справи та щодо якого суд першої інстанції не вирішував питання про його права, свободи, інтереси чи обов'язки. Такий підхід суперечить самій суті апеляційного перегляду як форми контролю за судовими рішеннями у межах спірних правовідносин та призводить до необґрунтованого розширення кола суб'єктів апеляційного оскарження;
апеляційний суд допустив істотне порушення вимог статті 263 ЦПК України щодо обґрунтованості судового рішення. Фактично суд здійснив переоцінку доказів, досліджених судом першої інстанції, однак не навів жодних належних і достатніх мотивів відхилення висновків суду першої інстанції, не зазначив, у чому саме полягає помилковість цих висновків, та не обґрунтував, на підставі яких саме доказів він дійшов протилежних висновків;
суд першої інстанції не вирішував жодного питання, що стосувалося б прав, свобод, інтересів чи обов'язків ІНФОРМАЦІЯ_4 . Зокрема, суд не покладав на зазначений орган жодних обов'язків, не зобов'язував його вчиняти будь- які дії, у тому числі щодо прийняття рішення про надання відстрочки від призову, не втручався у сферу його владних повноважень, не змінював обсяг його компетенції та не здійснював жодного правового впливу на його діяльність. Ухвалене судом першої інстанції рішення стосувалося виключно встановлення юридичного факту у сфері сімейних правовідносин, а саме факту самостійного виховання та утримання дитини. Такий юридичний факт має приватно-правовий характер та не породжує для органу військового управління жодних безпосередніх, прямих або імперативних правових наслідків владного характеру;
сам по собі факт того, що встановлений судом юридичний факт у подальшому може бути використаний особою у взаємовідносинах із державними органами, жодним чином не свідчить про те, що суд вирішив питання про права чи обов'язки таких органів. Таке використання має опосередкований характер і відбувається в межах інших, самостійних правовідносин. Питання щодо наявності чи відсутності підстав для надання відстрочки від призову, порядок її оформлення, а також межі дискреційних повноважень органів військового управління визначаються нормами спеціального публічного законодавства та реалізуються виключно у межах адміністративної процедури. Вони не є автоматичним або прямим наслідком встановлення судом юридичного факту у цивільному процесі. Отже, встановлення юридичного факту самостійного виховання дитини не створює для органу військового управління жодних правових наслідків імперативного характеру, не покладає на нього обов'язків та не обмежує його у здійсненні передбачених законом повноважень;
ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 ( АДРЕСА_1 ), що підтверджується відповідними відомостями з мобільного застосунку «Резерв +». Саме цей територіальний підрозділ є органом, уповноваженим здійснювати щодо заявника функції у сфері військового обліку, мобілізації та реалізації пов'язаних із цим процедур. ІНФОРМАЦІЯ_8 не веде персонального військового обліку заявника, не здійснює щодо нього владних управлінських функцій та не наділений повноваженнями приймати індивідуальні рішення у його відношенні. Тому відсутні будь-які правові підстави вважати, що оскаржуване судове рішення зачіпає його права, інтереси чи обов'язки навіть опосередковано;
характер спірних правовідносин у цій справі є виключно приватно-правовим, сімейно-правовим за своєю суттю. Метою звернення до суду було не вирішення будь-яких публічно-правових питань, а виключно належне юридичне підтвердження фактичних обставин сімейного життя, які об'єктивно склалися між батьком та дитиною. У таких категоріях справ суд зобов'язаний досліджувати насамперед фактичний зміст сімейних відносин, реальний обсяг виконання батьківських обов'язків, ступінь участі кожного з батьків у вихованні, утриманні та забезпеченні потреб дитини, а також оцінювати умови її проживання, розвитку та виховання. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у встановленні відповідного юридичного факту, фактично змінив предмет правового аналізу та вийшов за межі заявлених вимог і характеру спірних правовідносин. Замість дослідження обставин, що мають значення для вирішення сімейного спору, апеляційний суд переніс центр правової оцінки у площину публічно-правових інтересів держави, пов'язаних із питаннями мобілізації та виконання військового обов'язку. Такий підхід є принципово неправильним і свідчить про підміну предмета судового розгляду. Внаслідок цього апеляційний суд фактично аналізував не доведеність та реальність сімейних обставин, не зміст і характер виконання заявником батьківських обов'язків, а гіпотетичні, можливі у майбутньому наслідки встановлення відповідного юридичного факту для інших правовідносин, які не є предметом даного цивільного провадження та мають іншу правову природу. Таким чином, суд апеляційної інстанції вийшов за межі предмета спору, підмінивши дослідження конкретних фактичних обставин сімейного життя оцінкою потенційного впливу судового рішення на інші, відмінні за своєю правовою природою правовідносини, зокрема ті, що виникають у сфері мобілізації;
апеляційний суд фактично перетворив розгляд сімейної справи на інструмент оцінки можливих мобілізаційних наслідків, що свідчить про вихід за межі предмета спору, порушення принципів цивільного судочинства та підміну правової природи спірних правовідносин. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що для підтвердження факту самостійного виховання необхідною умовою є наявність обставин, у силу яких обсяг прав матері дитини обмежується або припиняється. Такий висновок не ґрунтується на положеннях СК України, суперечить його системному тлумаченню та фактично вводить додаткову правову умову, яка законом не передбачена. Зокрема, стаття 141 СК України встановлює рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. Водночас стаття 150 СК України визначає обов'язок батьків піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Разом із тим жодна норма СК України не передбачає правила, за яким встановлення факту самостійного виховання можливе виключно у разі позбавлення іншого з батьків батьківських прав, припинення правового зв'язку з дитиною або формального обмеження обсягу таких прав. Законодавство не ставить можливість встановлення такого юридичного факту у залежність від існування судового рішення про позбавлення чи обмеження батьківських прав іншого з батьків. Відповідна правова позиція була сформульована Верховний Суд, зокрема Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, де зазначено, що факт одноосібного виховання може встановлюватися як юридичний факт та не є тотожним процедурі позбавлення батьківських прав. Отже, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини і процедура позбавлення батьківських прав мають різну правову природу, різні підстави та різні правові наслідки. Позбавлення батьківських прав є санкційним заходом сімейно-правової відповідальності, що застосовується судом у випадках, прямо передбачених законом, і має наслідком припинення комплексу прав та обов'язків одного з батьків щодо дитини. Натомість встановлення факту самостійного виховання є процедурою підтвердження фактичних життєвих обставин, що склалися у сімейних відносинах, та не спрямоване на припинення або обмеження прав іншого з батьків. Метою такого встановлення є лише юридичне підтвердження того, що у конкретний період часу один із батьків фактично здійснює основний обсяг щоденного догляду, виховання та матеріального забезпечення дитини;
хоча у зазначених категоріях справ можуть використовуватися подібні засоби доказування (зокрема документи, що підтверджують фактичне проживання дитини, участь у її вихованні, забезпечення потреб тощо), самі правові процедури не є тотожними і не можуть підміняти одна одну. Апеляційний суд фактично ототожнив ці два різні правові інститути, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права (висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22). Апеляційний суд цей висновок не врахував і натомість фактично сформував нову, не передбачену законом умову - необхідність обмеження або припинення прав матері дитини. Застосування такого підходу фактично унеможливлює судовий захист у значній кількості життєвих ситуацій, коли інший з батьків формально зберігає батьківські права, але фактично не бере участі у щоденному вихованні та утриманні дитини або не має реальної можливості здійснювати ці права та обов'язки. Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 сформулював підхід, відповідно до якого в умовах воєнного стану законодавець передбачив судовий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини як юридичного факту, що підтверджується судом на підставі оцінки доказів конкретної життєвої ситуації. Зміст цієї правової позиції полягає у тому, що суд має досліджувати реальний характер участі кожного з батьків у вихованні та утриманні дитини, оцінюючи фактичні обставини життя сім'ї. При цьому встановлення такого факту у судовому порядку не підміняється формальними юридичними критеріями та не зводиться до обов'язкової наявності рішення про позбавлення чи обмеження прав іншого з батьків. Апеляційний суд, не врахувавши зазначений підхід, фактично звів можливість встановлення юридичного факту до виключних випадків припинення або обмеження прав іншого з батьків, що є неправильним застосуванням норм матеріального права та відступом від правових висновків Верховного Суду;
суд, обґрунтовуючи своє рішення, формально послався на відсутність належних доказів самостійного утримання дитини заявником, однак такий висновок не відповідає фактичним обставинам справи та матеріалам судового провадження. У матеріалах справи наявний достатній, взаємопов'язаний та узгоджений між собою комплекс доказів, які у своїй сукупності повністю підтверджують обставини, встановлені судом першої інстанції та покладені в основу його рішення. Зокрема, до матеріалів справи долучено нотаріально посвідчений договір між батьками щодо визначення місця проживання малолітньої доньки та порядку здійснення батьківських прав, акт обстеження житлово-побутових умов, довідки медичних установ, документи, що підтверджують матеріальне забезпечення дитини, а також висновок органу опіки та піклування. Вказані докази є належними, допустимими та достатніми для підтвердження факту проживання дитини разом із батьком, його активної участі у її вихованні та забезпеченні її повсякденних потреб. Більше того, відповідачка не заперечувала факту проживання малолітньої доньки разом із батьком та не надала жодного доказу, який би спростовував встановлені судом першої інстанції обставини. Таким чином, у справі відсутній спір щодо базових фактичних обставин, що додатково підтверджує їх достовірність та доведеність. У межах розгляду цієї справи виконавчий комітет Кадубовецької сільської ради, як орган опіки та піклування, дійшов обґрунтованого висновку про доцільність встановлення в судовому порядку факту самостійного виховання та утримання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , виходячи з фактичних обставин, встановлених у ході проведеної перевірки та аналізу умов проживання дитини. Водночас колегія суддів апеляційного суду, посилаючись на положення частини шостої статті 19 СК України, формально зазначила, що суд не зобов'язаний погоджуватися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим або суперечить інтересам дитини, а також вказала на його рекомендаційний характер. Крім того, суд зауважив, що сам по собі такий висновок не може бути підставою для позбавлення батьківських прав за відсутності доказів ухилення іншого з батьків від виконання своїх обов'язків. Однак, посилаючись на наведені положення, апеляційний суд фактично не здійснив жодного аналізу самого висновку органу опіки та піклування як доказу у справі, не дослідив його змісту, не оцінив наведені у ньому фактичні дані та не встановив, у чому саме полягає його недостатня обґрунтованість або суперечність інтересам дитини. Таким чином, суд не спростував зазначений доказ по суті, а лише формально відкинув його, що свідчить про порушення принципів повного та всебічного дослідження доказів. Більше того, апеляційний суд допустив підміну предмета доказування, фактично ототожнивши питання встановлення юридичного факту самостійного виховання з питанням позбавлення батьківських прав, що не було предметом розгляду у цій справі. Такий підхід є юридично некоректним, оскільки зазначені правові інститути мають різну правову природу та різні правові наслідки. Попри наявність у справі достатніх і взаємопов'язаних доказів, апеляційний суд не навів жодних переконливих мотивів, з яких він відхиляє висновки суду першої інстанції. У постанові відсутнє обґрунтування того, які саме докази суд визнав неналежними чи недопустимими, чому їх сукупність є недостатньою, а також які саме обставини залишилися недоведеними. Суд обмежився загальним і декларативним посиланням на «недоведеність» заявлених вимог, що не відповідає вимогам вмотивованості судового рішення. Такий спосіб викладення мотивів рішення прямо суперечить положенням статті 263 ЦПК України, яка зобов'язує суд надавати повне, чітке та зрозуміле обґрунтування своїх висновків із зазначенням причин відхилення тих чи інших доказів та аргументів сторін. Правова позиція Верховного Суду, викладена у постановах від 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18-ц та від 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, прямо вказує на те, що апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, зобов'язаний не лише формально висловити незгоду з його висновками, але й детально мотивувати таку незгоду, зокрема зазначити, у чому саме полягає помилка суду першої інстанції, які докази були оцінені неправильно, з яких причин, а також на підставі яких доказів суд апеляційної інстанції дійшов інших висновків. Невиконання апеляційним судом цього обов'язку свідчить про істотне порушення норм процесуального права, що саме по собі є самостійною та достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення;
апеляційний суд, всупереч принципу найкращих інтересів дитини не здійснив належного аналізу умов проживання дитини, фактичного забезпечення її потреб, ролі батька у її вихованні, догляді та розвитку, а натомість зосередився на абстрактних та гіпотетичних мобілізаційних наслідках встановлення юридичного факту. Такий підхід суперечить положенням статті 51 Конституції України, яка гарантує державну охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства, а також статті 3 Конвенції ООН про права дитини, відповідно до якої в усіх діях щодо дітей першочергова увага повинна приділятися саме забезпеченню їхніх найкращих інтересів. Фактична відмова у встановленні юридичного факту за наявності належних і достатніх доказів того, що батько здійснює повсякденне виховання та утримання дитини, виключно з мотивів припущення щодо можливого використання такого рішення у майбутніх правовідносинах, створює ситуацію правової невизначеності щодо сімейного статусу дитини та суттєво звужує зміст права на судовий захист у сфері сімейних правовідносин;
апеляційний суд дійшов висновку, що встановлення факту самостійного виховання можливе лише за наявності обставин, які свідчать про обмеження або припинення прав іншого з батьків, фактично поставивши можливість встановлення такого юридичного факту у залежність від наявності підстав для позбавлення або обмеження батьківських прав. Позбавлення батьківських прав є заходом сімейно-правової відповідальності, який застосовується у виключних випадках, передбачених законом, та має наслідком припинення комплексу прав та обов'язків одного з батьків щодо дитини. Натомість встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини є процесуальним механізмом підтвердження фактичних життєвих обставин, що склалися у сім'ї, та не спрямоване на припинення або обмеження прав іншого з батьків. Метою такого встановлення є фіксація реального стану сімейних відносин, а саме того, що один із батьків фактично здійснює основний обсяг щоденного догляду, виховання та матеріального забезпечення дитини. Таким чином, навіть за умови збереження іншим із батьків повного обсягу батьківських прав, але фактичної відсутності його участі у вихованні та утриманні дитини, суд має право встановити відповідний юридичний факт на підставі оцінки доказів. Хоча у справах зазначених категорій можуть використовуватися подібні засоби доказування, ці правові інститути не є тотожними і не можуть підміняти один одного. Отже, апеляційний суд, фактично обмеживши можливість встановлення факту самостійного виховання до випадків припинення або обмеження прав іншого з батьків, неправомірно змішав різні правові механізми, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та до безпідставного висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених вимог.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Апеляційний суд встановив, що 17 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб Чернівецьким МВ ДРАЦС ГТУЮ у Чернівецькій області, актовий запис №1629.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася донька ОСОБА_3 що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , в якому зазначено батьком ОСОБА_1 матір'ю ОСОБА_2
10 вересня 2025 року сторонами укладено договір про визначення місця проживання дитини з батьком, який нотаріально посвідчений.
Відповідно до пункту 1.3. умов договору від 10 вересня 2025 року сторони домовились про те, що батько виховуватиме та самостійно утримуватиме ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до досягнення нею повноліття.
23 лютого 2026 року Кадубовецькою сільською радою направлено до суду апеляційної інстанції рішення виконавчого комітету Кадубовецької сільської ради від 18 лютого 2026 року №2/10 «Про затвердження висновку органу опіки та піклування про доцільність самостійного виховання та утримання малолітньої дитини».
У висновку органу опіки та піклування зазначено, що дитина проживає разом з батьком, має всі належні умови для розвитку, навчання та виховання. Має окрему кімнату для сну та відпочинку, яка облаштована належним чином, та величезну ігрову кімнату, де знаходяться ігри та іграшки. Дитина забезпечена всім необхідним сезонним одягом. Також 11 лютого 2026 року на засіданні комісії з питань захисту прав дитини при Кадубовецькій сільській раді матір - ОСОБА_6 заявила, що немає змоги опікуватися дитиною, що у неї є своє особисте життя і часу на виховання доньки немає. Зазначала, що батько від народження доньки та станом на сьогоднішній день дійсно виконує всі обов'язки щодо виховання та утримання їх спільної дитини. З підстав наведеного виконавчий комітет Кадубовецької сільської ради вважав за доцільне встановити в судовому порядку факт самостійного виховання та утримання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 її батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 (адміністративне провадження №К/9901/36116/19) вказано, що: «судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17 вказано, що: «відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2022 року в справі № 209/1817/19-ц (провадження № 61-5774св22) зазначено, що «особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють їх права та/або обов'язки, або породжують для особи правові наслідки. Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку. Натомість у разі, якщо апеляційний суд встановить, що рішення суду першої інстанції не порушує прав та інтересів особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2024 року в справі № 183/3701/16 (провадження № 61-7950св24)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 (провадження № 61-7345св25) зазначено, що:
«приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Колегія суддів наголошує, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) вказано, що:
«в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вказано, що:
«приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).
Суд першої інстанції під час розгляду справи не надав оцінки спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків; не з'ясував думку дитини, місце її проживання, навчання тощо. Не врахував суд першої інстанції і те, що позивач на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_3 від 27 лютого 2022 року № 26 прийнятий на всі види забезпечення, у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби.
Орган опіки та піклування фактично у розгляді справи в суді першої інстанції участі не брав, висновку щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п'ята статті 19 СК України).
Зважаючи на це, позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним у зв'язку із самостійним вихованням дитини без участі матері».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25) зазначено: «приписами статей 109, 141, 159, 160 СК України передбачено рівність прав батьків щодо дитини, можливість за згодою батьків визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, реалізуючи, саме ці норми СК України 15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19). Таким чином, юридична фіксація факту виховання дитини була закріплена батьками дитини шляхом укладення 15 листопада 2023 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Пучковою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 634. Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку. Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов'язки обох сторін. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22. Враховуючи наведене, належним чином встановивши фактичні обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви в частині встановлення фактів, що мають юридичне значення».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначено: «доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що:
приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави;
фактично позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу, в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби);
суд апеляційної інстанції врахував, що частина перша статті 352 ЦПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому апеляційний суд вважав, що рішенням суду першої інстанції у частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зачіпаються права та інтереси ІНФОРМАЦІЯ_4 .
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у відповідній частині.
Аргумент касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 ( АДРЕСА_1 ), що підтверджується відповідними відомостями з мобільного застосунку «Резерв +». Саме цей територіальний підрозділ є органом, уповноваженим здійснювати щодо заявника функції у сфері військового обліку, мобілізації та реалізації пов'язаних із цим процедур. ІНФОРМАЦІЯ_8 не веде персонального військового обліку заявника, не здійснює щодо нього владних управлінських функцій та не наділений повноваженнями приймати індивідуальні рішення у його відношенні, визнання апеляційним судом за ІНФОРМАЦІЯ_8 права на апеляційне оскарження у цій справі є безпідставним, таким, що не відповідає вимогам процесуального закону, та свідчить про істотне порушення норм процесуального права, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, касаційний суд відхиляє з таких підстав.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства. Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя (пункт 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154).
Касаційний суд вже вказував, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а відтак не мають статусу юридичних осіб (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2024 року в справі № 344/6751/22 (провадження № 61-671св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2025 року в справі № 524/7691/23 (провадження № 61-8386св25)).
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, від 27 серпня 2020 року у справі № 127/26512/16-ц, необґрунтовані, оскільки не свідчать, що не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування вказаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа- служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков