65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"23" березня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/5005/25
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «МОДУС, ЛТД» (61082, м. Харків, пр. Героїв Харкова, буд. 144, код ЄДРПОУ 21203457)
До відповідача: Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14).
про стягнення
Суддя Рога Н.В.
Секретар с/з Граненко М.М.
Представники сторін:
Від позивача: Чистякова Т. О. - на підставі ордера серії АА №1654645 від 10.12.2025.
Від відповідача: не з'явився;
Суть спору: Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «МОДУС, ЛТД» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні про стягнення 3 205 140 грн 81 коп.
Ухвалою суду від 22.12.2025р. позовну заяву залишено без руху.
29 грудня 2025р. від позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою суду від 30.12.2025р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №916/5005/25, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 29.01.2026р. Ухвалою суду від 29.01.2026р. відкладено підготовче засідання на 12.02.2026р.
03 лютого 2026р. до суду від позивача надійшла заява (вх.№4139/26 від 03.02.2026р.) про зміну на належного відповідача, згідно якої позивач просив замінити неналежного відповідача - Російську Федерацію в особі посольства Російської Федерації в Україні на належного - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації.
Протокольною ухвалою суду від 12.02.2026р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 10.03.2026р.
09 березня 2026р. до суду від позивача надійшла заява (вх.№8330/26 від 09.03.2026р.) про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Протокольною ухвалою суду від 10.03.2026р. відкладено судове засідання на 13.03.2026р. Протокольною ухвалою суду від 23.03.2026р. оголошено перерву до 23.03.2026р.
Позивач - ТОВ «МОДУС, ЛТД», позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить суд задовольнити позов з підстав, викладених у позовній заяві.
Відповідач - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, не скористався правом на судовий захист, письмових заяв та клопотань до суду не подавав.
Щодо дотримання вимог Господарського процесуального кодексу про належне повідомлення відповідача про розгляд справи №916/5005/25, господарський суд зазначає наступне.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Наразі, воєнний стан не скасовано.
Відповідно до ст. 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що, у свою чергу, з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні, у зв'язку із припиненням його роботи на території України. До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, дійшов Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19, від 18 травня 2022 року №760/17232/20, а також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17 (провадження №14-167цс20).
Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно ч. 1 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992р., прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992р.
Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.
Разом з тим, за зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також, сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно листа Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022р., з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.
Крім того, комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється.
Отже, подача будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами є неможливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин з 24.02.2022 року через повномасштабну агресію РФ проти України.
Спосіб надіслання копій судових рішень відповідачу безпосередньо за місцем його знаходження у Російській Федерації засобами поштового зв'язку України не застосовується, так як на офіційному вебсайті Акціонерного товариства "Укрпошта" 25.02.2022р. розміщено повідомлення про те, що у зв'язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ "Укрпошта" припинило поштове співробітництво з поштою Росії та Білорусі, посилки та перекази в ці країни не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Таким чином, з метою належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи необхідно вручити відповідачу копію позовної заяви та процесуальні документи по даній справі у перекладі на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності через Міністерство юстиції України.
Разом з тим, у зв'язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв'язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022р. нотифікувало МЗЗ РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992р.
Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку із припиненням поштового сполучення.
Відтак, враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу судових документів про відкриття провадження у справі №916/5005/25 дипломатичними каналами, суд дійшов висновку про повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Таким чином, учасники даної справи вважаються належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання та про необхідність вчинення ними дій процесуального характеру.
Окрім того, позивач у справі надіслав позовну заяву з додатками у справі №916/5005/25, засобами поштового зв'язку АТ «Укрпошта» на адресу посольства Російської Федерації в Україні, за адресою: м. Київ, просп. Повітрянофлотський, буд. 27.
Враховуючи зазначене, суд вважає, що було вчинено всі можливі дії щодо належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Позивач у справі зазначає, що йому на праві приватної спільної часткової власності належить об'єкт нерухомого майна, а саме: нежитлова будівля інструментального цеху № 20 загальною площею 1621,1 кв.м, що знаходиться за адресою: Одеська область, місто Одеса, вулиця Бугаївська, будинок 21/39.
Право власності позивача на вказане нерухоме майно підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16.03.2018 р. (індексний номер витягу 117341847), згідно з яким йому належить частка у розмірі 58/1000, та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16.03.2018 р. (індексний номер витягу 117336116), згідно з яким йому належить частка у розмірі 942/1000.
Таким чином, позивач повідомляє, що ТОВ «МОДУС, ЛТД» є власником 100% вказаного нерухомого майна.
Окрім того, позивачу на праві власності належав рухомий об'єкт - вантажний автомобіль марки HYNDAI, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що підтверджується матеріалами обліку підприємства та актом про пожежу.
Як зазначає позивач, 01 травня 2025 року, в період часу з 23 год. 10 хв. (30.04.2025р.) по 00 год. 34 хв. (01.05.2025р.), збройні сили Російської Федерації, діючи умисно, в порушення законів та звичаїв війни, здійснили обстріл цивільної інфраструктури міста Одеси із застосуванням безпілотних літальних апаратів (БПЛА) типу «Shahed-136 / Герань-2». Внаслідок ворожої атаки відбулося влучання боєприпасу та його уламків по території та об'єктах нерухомого майна, що належать позивачу, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Бугаївська. 21/39, що спричинило виникнення пожежі та значних руйнувань.
Відповідно до Висновку експерта №С2253/11-2025 від 24.11.2025р. за результатами проведення будівельно-технічної експертизи, складеного судовим експертом Свістуновим І.С., розмір матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок руйнування нежитлової будівлі інструментального цеху № 20 за адресою: м. Одеса, вул. Бугаївська, 21/39, становить 3 205 140 грн 81 коп.
Позивач також повідомив, що внаслідок пожежі, спричиненої обстрілом, було повністю знищено належний йому вантажний автомобіль HYNDAI., д.н.з. НОМЕР_1 .
На твердження позивача, пошкодження нежитлового приміщення ТОВ «МОДУС.ЛТД» було здійснене військовими силами Російської Федерації., а тому саме відповідач порушив охоронюване національним законодавством України та гарантоване приписами Протоколу 1 Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 р. - право ТОВ «МОДУС. ЛТД», як юридичної особи, на мирне володіння своїм майном.
Таким чином, позивач дійшов висновку про те, що в результаті активної фази збройної агресії Російської Федерації, яка розпочалася 24.02.2022р., позивачу завдано збитків, які полягають у пошкодженні належного йому майна у розмірі 3 205 140, 81 грн, що еквівалентно 75 807, 49 доларів США за офіційним курсом НБУ на день подання позовної заяви (11 квітня 2025 року).
Крім того, згідно заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, позивач просить стягнути на свою користь витрати на проведення експертизи у розмірі 100 000 грн. та витрати на правничу допомогу у розмірі 85 500 грн
Відповідач - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, письмових заяв та клопотань до суду не подавав.
Розглянув матеріали справи, заслухав пояснення представника позивача, господарський суд дійшов наступних висновків.
Перш за все, суд зауважує, що судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно, - можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.2022р. у справі №308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Аналогічна позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022р. у справі №990/80/22.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах №490/9551/19 та №311/498/20.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Також судом взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 14.04.2022р. у справі №308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 р. у справі №428/1 1673/19, від 22.06.2022 р. у справі №3 11/498/20. від 12.10.2022 р. у справі №463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 р. у справі №990/80/22.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про можливість розгляду зазначеної справи за поданим ТОВ «МОДУС.ЛТД» позовом про стягнення з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації збитків у розмірі 3 205 140 грн 81 коп. без згоди компетентних органів вказаної держави.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Таким чином, відповідно до наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019р. у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Позивач зазнав шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, тому Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації є відповідачем у цій справі. Оскільки, держава є специфічним суб'єктом цивільно-правових відносин, то може виступати стороною як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватноправових відносинах через відповідні компетентні органи.
У пункті 4 ч.1 ст. 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії Російської Федерації проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування Російської Федерації з України.
Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 р. у справі № 210/4458/15-ц, від 30.01.2020 р. у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 р. у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлення в судовому порядку не потребує.
Разом з тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022р. у справі №428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до ч.3 ст. 75 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «МОДУС, ЛТД» на праві приватної власності належить об'єкт нерухомого майна, а саме: нежитлова будівля інструментального цеху №20, загальною площею 1621,1 кв.м., що знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Бугаївська, буд. 21/39.
Суд зауважує, що право власності на вищезазначений об'єкт підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16.03.2018 р. (індексний номер витягу 117341847), згідно з яким позивачу належить частка у розмірі 58/1000, та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16.03.2018 р. (індексний номер витягу 117336116), згідно з яким позивачу належить частка у розмірі 942/1000.
На підставі наведеного вище, судом встановлено, ТОВ «МОДУС, ЛТД» є одноосібним власником об'єкту нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі інструментального цеху №20, загальною площею 1621, 1 кв.м., що знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Бугаївська, буд. 21/39.
Крім того, ТОВ «МОДУС, ЛТД» на праві власності належав рухомий об'єкт - вантажний автомобіль марки НYNDAI, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
Позивач повідомив суд, що 01 травня 2025 року, в період часу з 23 год. 10 хв. (30.04.2025р.) по 00 год. 34 хв. (01.05.2025р.), збройні сили Російської Федерації, діючи умисно, в порушення законів та звичаїв війни, здійснили обстріл цивільної інфраструктури міста Одеси із застосуванням безпілотних літальних апаратів (БПЛА) типу «Shahed-136 / Герань-2». Внаслідок ворожої атаки відбулося влучання боєприпасу та його уламків по території та об'єктах нерухомого майна, що належать ТОВ «МОДУС, ЛТД» за адресою: м. Одеса, вул. Бугаївська, буд. 21/39, що спричинило виникнення пожежі та значних руйнувань.
Господарський суд зазначає, що факт події, час та причини пошкодження майна підтверджується:
- Актом про пожежу від 01.05.2025р., складеним Одеським РУ ГУ ДСНС України в Одеській області, в якому зазначено, що причиною пожежі стало потрапляння боєприпасів внаслідок бойових дій;
- Висновком про причини виникнення пожежі від 02.05.2025р., яким підтверджено, що причиною загоряння стало потрапляння боєприпасів або їх уламків внаслідок бойових дій;
- Актом комісійного обстеження об'єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії РФ від 23.05.2025р.
У ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Згідно ст. 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Такі ж норми містяться і в ст. 41 Конституції України, згідно якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною 1 ст. 321 Цивільного кодексу України закріплено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником (п. 6.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020р. у справі № 925/1196/18; п. 49 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.01.2022р. у справі 910/3338/22).
Аналізуючи вищезазначені положення законодавства, предмет спору та обставини справи, суд зазначає, що для застосування такого виду відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: 1) порушення боржником зобов'язання, що випливає з договору; 2) збитків та їх розміру; 3) причинного зв'язку між порушенням стороною зобов'язання, що випливає з договору, та збитками; 4) вини порушника зобов'язання.
Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022р. у справі №904/1448/20.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що порушення боржником зобов'язання є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такого порушення. Протиправна дія чи бездіяльність заподіювача тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками, та є невідворотнім наслідком порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21.04.2021 р. у справі № 648/2035/17, постанові від 14.02.2018 р. у справі № 686/10520/15-ц.
Суд зауважує, що для правильного вирішення спору важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування. При заявлені вимог про стягнення збитків позивачем повинно бути доведено факт порушення відповідачем зобов'язань перед позивачем, наявність та розмір збитків, а також наявність причинного зв'язку між ними. Відповідачу ж потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.
Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Близький за змістом правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17.
При цьому, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками.
Тобто, твердження позивача щодо наявності підстав для стягнення збитків, зокрема в контексті наявності збитків та їх розміру, протиправності поведінки заподіювача збитків та існування причинного зв'язку такої поведінки із заподіяними збитками, ураховуючи принципи змагальності, диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, підлягає доведенню саме позивачем.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022р. №326 було затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії росії, починаючи з 19.02.2014р. (далі - Порядок).
Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються: вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв); вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв); вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв); упущена вигода підприємств недержавної форми власності; втрати державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях; втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.
Визначення шкоди та збитків підприємств здійснюється відповідно до методики, затвердженої спільним наказом Мінекономіки та Фонду державного майна України.
Відповідно до п. 5 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (додаток до Постанови) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
Крім того, вищезазначеним Додатком до Порядку визначено, що збитки - вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії російської федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки); та/або розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода).
У п. 6 Додатку до Порядку визначено, що об'єктом збитків є майно, майнові права та інші активи, що належать постраждалим та зазнали руйнівного впливу, за секторами, один з яких є виробничий сектор, що включає туризм. До збитків також належить дохід, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода).
За п. 8 цього ж Додатку до Порядку метою оцінки збитків є: визначення розміру реальних збитків (у вартісному виразі), визначення упущеної вигоди; визначення витрат, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу.
Згідно сталої судової практики, відшкодуванню підлягають збитки, які фактично заподіяні на день пред'явлення позову.
Правові засади здійснення оцінки майна визначені Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 вищезазначеного Закону оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.
Згідно приписів вищезазначеного Закону майном, яке може оцінюватися, вважаються об'єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід'ємні частини), об'єкти незавершеного будівництва, майбутні об'єкти нерухомості, машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» суб'єктами оціночної діяльності є: суб'єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.
Статтею 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що оцінка майна проводиться у випадках, встановлених законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін. Проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна є документом складеним, зокрема, в електронному вигляді з дотриманням законодавства про електронні довірчі послуги, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.
Разом з тим, 18.10.2022р. наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України за №3904/1223 було затверджено Методику визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Пунктом 1 Методики №3904/1223 передбачено, що вона застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією росії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Механізми оцінки (визначення розміру) реальних збитків, упущеної вигоди та оцінки потреб у відновленні, що наведені в цій Методиці, розроблено на підставі національних та міжнародних стандартів оцінки, а також керівних принципів Світового банку щодо оцінки збитків та інших матеріалів, що розроблені організаціями, визнаними у світовому співтоваристві.
Ця Методика є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності. У разі якщо певні питання, пов'язані з оцінкою збитків, не врегульовано цією Методикою, застосовуються інші нормативно-правові акти з питань оцінки майна, що визначені такими згідно із Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", та оціночні процедури, що передбачені міжнародними та національними стандартами оцінки, міжнародною оціночною практикою. Необхідність та доцільність застосування інших нормативно-правових актів з питань оцінки майна обґрунтовуються у звіті про оцінку збитків (висновку експерта).
Ця Методика передбачає механізми оцінки (визначення розміру) збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям та іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок збройної агресії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання станом на дату оцінки, яка є датою не раніше ніж 23 лютого 2022 року.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем задля підтвердження розміру вартості втраченого майна, надано до суду Висновок експерта № С2253/11-2025 від 24.11.2025р. за результатами проведення будівельно-технічної експертизи, складеного судовим експертом Свістуновим І.С., який діє на підставі свідоцтва №1623 від 22.03.2013.
У вищезазначеному Висновку визначено, що розмір матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок руйнування об'єкту нерухомого майна, а саме: нежилої будівлі інструментального цеху № 20, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Бугаївська, 21/39, у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації, в цінах на дату проведення дослідження, виходячи із обсягу наданих на дослідження матеріалів становить 3 205 140 грн 81 коп., з урахуванням ПДВ, в тому числі:
- по виробничій частині (приміщення №№ 1-7 відповідно до експлікації з технічного паспорту, що виготовлений ФОП Максимовим В. В., станом на 13.01.2017 за реєстраційну номером 543338051101): 677 681 грн;
- по адміністративному блоку нежитлової будівлі інструментального цеху №20 (приміщення № 9 відповідно до експлікації з технічного паспорту, що виготовлений ФОП Максимовим В. В. станом на 13.01.2017 за реєстраційним номером 543338051 101): 2 325 843 грн 68 коп.;
- по прибудові (приміщення № 8 відповідно до експлікації з технічного паспорту, що виготовлений ФОП Максимовим В. В. станом на 13.01.2017 за реєстраційним номером 543338051101): 201 616 грн 13 коп.
Господарський суд зазначає, що завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (п. 3 ч.2 ст. 11 Цивільного кодексу України).
У п. 8 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України зазначено, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Як вже зазначалось вище, ст. 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті водночас із негативним обов'язком, держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Позитивні обов'язки держави згідно з практикою Європейського суду з прав людини можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки); вживати всіх відповідних заходів для захисту власності в межах своєї юрисдикції.
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022р. №326 затверджено Порядок, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, починаючи з 19 лютого 2014 року.
Також, Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022р. за N 3904/1223 затверджено Методику, яка застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Отже, держава Україна взяла на себе та виконала позитивний обов'язок, про що свідчить затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації та Методики, яка є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності.
Аналогічний висновок міститься в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.05.2025р. по справі №905/69/24.
Враховуючи матеріали справи, беручи до уваги висновок експерта № С2253/11-2025 від 24.11.2025р. за результатами проведення будівельно-технічної експертизи, господарський суд приходить до висновку по наявність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення збитків у розмірі 3 205 140 грн 81 коп. у повному обсязі.
Щодо стягнення витрат на проведення експертизи у розмірі 100 000 грн. та витрат на правничу допомогу у розмірі 85 500 грн., господарський суд зазначає наступне.
У силу положень п. 12 ч.3 ст. 12 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Впровадження зазначеного принципу має на меті забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Згідно із положеннями ст. 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частинами першою, другою ст. 126 ГПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави; за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно з. 5 ч.1 ст. 237 ГПК України в числі питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду, зазначено розподіл між сторонами судових витрат.
Зокрема, відповідно до положень ч.4 ст. 129 ГПК України: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Отже, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що питання про стягнення/визначення/розподіл судових витрат є складовою судового процесу - правом сторони на користь якої ухвалено судове рішення відшкодувати свої судові витрати.
Наведені норми процесуального закону визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов'язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом.
Верховний Суд у додаткових постановах від 17.12.2021р. у справі №10/5026/290/2011 (925/1502/20), від 06.12.2023р. у справі №905/493/22, від 01.11.2023р. у справі №911/1340/22 зазначив, що право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, виходячи з положень статей 124, 129 ГПК, кореспондується з її обов'язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв'язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
У постанові Об'єднаної Палати Верховного Суду від 03.02.2024р. у справі №910/9714/22 зазначено, що практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
Положення ст.ст. 124, 126, 129 ГПК України у сукупності з положеннями ст. 221 ГПК України дають підстави дійти висновку, що у разі подання стороною таких доказів до закінчення судових дебатів у справі, суд може вирішити питання розподілу судових витрат під час ухвалення судового рішення. У разі якщо сторона (з поважних причин) до закінчення судових дебатів не подала докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, але зробила про це відповідну заяву суд може вирішити питання про судові витрати, шляхом ухвалення додаткового рішення.
За приписами ч.1 ст. 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Суд вважає за необхідне зауважити, що першою заявою по суті спору, поданою ТОВ «МОДУС, ЛТД», є позовна заява, що надійшла до Господарського суду Одеської області 15.12.2025р., у якій позивачем зазначено, що попередній (орієнтовний) розмір суми судових витрат, які позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи, складається з витрат на надання правової допомоги у розмірі 66 000 грн. та витрат на проведення експертизи у розмірі 100 000 грн.
Разом з тим, згідно з заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, яка надійшла до суду 09.03.2026р., розмір витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем при розгляді справи №916/5005/25 склав 82 500 грн.
Відповідно до ч.8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Таким чином, відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється у разі наявності відповідної заяви сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, якщо справа розглядається з повідомленням учасників справи з проведенням дебатів, а відповідні докази надані цією стороною або до закінчення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. При цьому перевірка цих доказів та надання їм оцінки здійснюється судом у разі дотримання цього порядку, оскільки за інших обставин розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом справи, не може бути здійснений.
Процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема, не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 р. у справі №921/221/21, від 31.05.2022 у справі №917/304/21). Вказана позиція застосована також у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.02.2024р. у справі №910/9714/22, додатковій постанові Верховного Суду від 03.04.2024р. у справі №910/12005/22).
Суд зазначає, що до судових дебатів представником позивача було зроблено заяву про надання у встановлений ГПК України строк доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу.
Положення ч.8 ст.129 ГПК підлягають застосуванню судом під час дослідження обставин стосовно дотримання стороною порядку та строків подання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, і у разі дотримання стороною цих вимог, суд здійснює розподіл судових витрат. У разі не дотримання стороною порядку та строків на подання таких доказів суд залишає таку заяву без розгляду.
Заява сторони про розподіл судових витрат фактично є дією спрямованою на реалізацію стороною свого права лише на подання доказів щодо витрат, які вже понесені такою стороною.
У ст.126 ГПК України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд зазначає, що згідно з п. 12 ч.3 ст.2 ГПК України однією із основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно з положеннями ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Статтею 16 ГПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
За приписами ст.26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ).
За змістом ч.3 ст.27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» до договору про надання правничої допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Отже, надання адвокатом правничої допомоги в порядку представництва у суді здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги.
Договір про надання правничої допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, положення щодо якого містяться, зокрема у Главі 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг.
Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору. Згідно з положеннями цієї статті ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Згідно зі ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити такі висновки: (1) договір про надання правничої допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені у ч.2 ст.27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ); (2) за своєю правовою природою договір про надання правничої допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України; (3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правничої допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правничої допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; (4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; (5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правничої допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як положеннями цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ;(6) відсутність в договорі про надання правничої допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.
Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з положеннями ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 06.03.2019 р. у справі № 922/1163/18, від 07.09.2020 р. у справі № 910/4201/19, від 02.02.2023р. у справі №915/606/21.
Суд зазначає, що представником позивача у справі №916/5005/25 була адвокат Чистякова Тетяна Олександрівна, що діяла на підставі ордеру серії АА №1654645 від 10.12.2025р.
Згідно з матеріалами справи, між Адвокатським бюро «Чистякова та партнери» (Адвокатське бюро, АО) та ТОВ «МОДУС, ЛТД» (Клієнт) укладено Договір про надання правової допомоги №12/05/25 від 12.05.2025р., згідно з п.1.1. якого Адвокатське бюро бере на себе зобов'язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором, а Клієнт зобов'язаний сплатити винагороду (гонорар) та витрати, необхідні для виконання його доручень, у порядку та строки обумовлені сторонами у Договорі.
Згідно з п. 1.2 вищезазначеного Договору Адвокатське бюро відповідно до узгоджених сторонами доручень:
- надає Клієнту консультаційні та юридичні послуги щодо захисту інтересів останнього перед фізичними особами, в органах державної влади, органах прокуратури, міграційної служби, МВС та СБУ, державної виконавчої служби / приватних виконавців, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування, а також в загальних, адміністративних та господарських судах України усіх інстанцій, зокрема у цивільних, господарських та адміністративних справах, у справах про адміністративні правопорушення, у справах окремого та наказного провадження, в кримінальному провадженні, в тому числі при оскарженні дій та бездіяльності службових та посадових осіб.
- представляє інтереси Клієнта з усіма правами, які надано законом позивачу (цивільному позивачу та відповідачу), відповідачу, потерпілому, третій особі, свідку, заявнику'', скаржнику, у тому числі з правом пред'явлення позову, зміни підстав або предмету позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, пред'явлення зустрічного позову, подання заяв та скарг, укладання мирової угоди на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання судового рішення, оскарження рішення, постанов і ухвали суду, одержання, рішень, ухвал, виконавчого листа, наказу та пред'явлення його до виконання; з правом підписувати та подавати документи, зокрема заяви, клопотання, відводи, заперечення, скарги, уточнення, пояснення, запити, звернення, повідомлення, докази та інше; вести попередні переговори та узгоджувати процесуальні питання; отримувати документи, в тому числі відповіді, довідки, свідоцтва, витяги, виписки, рішення, ухвали, постанови, заочне рішення тощо, а також їх копії; сплачувати від імені клієнта державне мито, судовий збір та інші необхідні платежі; вчиняти інші дії в інтересах клієнта.
- представляє інтереси клієнта в судах, в органах прокуратури, міграційної служби, ОВС та СБУ під час досудового та судового слідства, кримінального провадження, у справах про адміністративні правопорушення, подавати заяви, клопотання, пояснення, докази та вчиняти інші дії щодо захисту прав та інтересів Замовника.
Відповідно до п. 2.2.3. Договору №12/05/25 від 12.05.2025р. Клієнт зобов'язаний оплачувати витрати, необхідні для виконання його доручень, а також винагороду (гонорар) за надання правової допомоги у порядку та строки обумовлені сторонами у Договорі.
Цей Договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31.05.2026 року, але в будь-якому випадку, до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (п. 3.1 Договору №12/05/25 від 12.05.2025р.).
У розділі 4 Договору №12/05/25 від 12.05.2025р. сторони погодили гонорар, зокрема:
- гонорар є формою винагороди адвокатського бюро за надання правової допомоги клієнту (п. 4.1.)
- за правову допомогу, передбачену в п. 1.2. договору клієнт сплачує адвокатському бюро винагороду (гонорар). розмір винагороди адвокатського бюро при наданні правової допомоги, а також умови та порядок розрахунків, визначаються сторонами в додатках до цього договору (п. 4.2.).
- фактичні витрати щодо виконання адвокатським бюро зобов'язань за договором, не включаються в розмір гонорару та оплачуються клієнтом окремо, шляхом перерахування коштів в національній валюті україни на розрахунковий рахунок адвокатського бюро (п. 4.3.).
Господарський суд зазначає, що на виконання умов Договору Адвокатським бюро було надано, а Клієнтом прийнято послуги на загальну суму 82 500 грн, що підтверджується наступними документами:
1. Акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) №1 від 24.07.2025 року: згідно якого АО було надано консультаційні послуги адвоката для підприємства - 22 000,00 грн; Підготовка та подача позовної заяви до суду - 44 000,00 грн. Всього за актом: 66 000,00 грн.
2. Акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) №2 від 29.01.2026 року: Участь адвоката у судовому засіданні у справі № 916/5005/25 - 5 500,00 грн. Всього за актом: 5 500,00 грн.
3. Акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) №1 від 16.02.2026 року: Участь адвоката у судовому засіданні у справі № 916/5005/25 - 11 000,00 грн. Всього за актом: 11 000,00 грн.
Також, позивачем надано до суду детальний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу та проведення експертизи по справі №916/5005/25 від 04.03.2026р., в якому наведено деталізацію найменування робіт/послуг.
Крім того, відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 123 ГПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, пов'язані із залученням експертів та проведенням експертизи.
Згідно з ч. 4 ст. 127 ГПК України, розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Згідно з матеріалами справи, між ТОВ «МОДУС, ЛТД» (Замовник) та ФОП Свістуновим І.С. (Виконавець) було укладено договір №02/09-2025р. на виконання робіт з проведення експертизи від 02.09.2025р., згідно з п. 1 якого у відповідності до запиту від Замовника про проведения експертизи Виконавець бере на себе зобов'язання своїми силами і засобами, на власний ризик надати послугу з проведення експертизи та надати відповідь на питання викладені в запиті (заяві) та за результатами проведеної експертизи оформити і надати Замовнику Висновок експерта (-ів) (надалі - Послуга), а Замовник зобов'язується прийняти та оплатити Послугу у строки та на умовах встановлених даним Договором.
Відповідно до п. 2.1. вищезазначеного договору, вартість проведення робіт, вказаних в п. 1.1. цього Договору, визначається в розмірі 100 000 (сто тисяч гривень 00 копійок) грн. Ціна Договору (загальна вартість Послуги за Договором) визначені з урахуванням всіх витрат Виконавця, які необхідно понести Виконавцю у зв'язку' з наданням Послуги Замовнику.
Згідно з п. 2.2 Договору №02/09-2025 від 02.09.2025р. ціна Договору не підлягає збільшенню, за виключенням випадків, передбачених діючим законодавством та за умови зміни питань які ставляться на вирішення, а також обсягу матеріалів які підлягають дослідженню. Зміна умов Договору в частині збільшення його ціни, здійснюється шляхом внесенням змін до Договору та укладення додаткового договору за наслідками переговорів Сторін.
Оплата робіт проводиться шляхом 100% попередньої оплати, згідно наданого Виконавцем рахунку (п.2.3 Договору №02/09-2025 від 02.09.2025р.).
Валюта по всім розрахункам по цьому Договору - гривні. Усі розрахунки між сторонами цього Договору здійснюються виключно в безготівковій формі (п.2.4 Договору №02/09-2025 від 02.09.2025р.).
За результатом виконання робіт Виконавець надає Замовнику Висновок за актом приймання-передачі (п.2.5 Договору №02/09-2025 від 02.09.2025р.).
Судом встановлено, на підставі Договору на виконання робіт з проведення експертизи № 02/09-2025 від 02 вересня 2025 року, експертом було надано, а позивачем прийнято послуги на загальну суму 100 000 грн, що підтверджується Актом здачі-приймання про надання послуг згідно договору № 02/09-2025 від 02 вересня 2025 року, складеним 24.11.2025 року.
Господарський суд зазначає, що всі вищезазначені документи підписано представниками обох сторін та скріплено печатками без зауважень.
Верховний Суд неодноразово, зокрема у постанові Об'єднаної Палати від 02.02.2024р. у справі №910/9714\24, зазначав, що чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати суду при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Так, відповідно до положень ч.4 ст. 129 ГПК України: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Крім того, згідно з положеннями ч.4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Отже, в силу приписів наведених вище норм, для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
У ч.5 ст. 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу, та не покладати такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч.5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку / дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд: 1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у ч.4 ст. 126 ГПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат, понесених нею на правову допомогу повністю або частково - керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою, дев'ятою ст. 129 ГПК України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчою суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами.
Сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання критеріїв визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу (ст.ст. 126, 129 ГПК України), дає підстави дійти висновку, що вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу по суті (розміру суми витрат, які підлягають відшкодуванню) є обов'язком суду, зокрема, шляхом надання оцінки доказам поданим стороною із застосуванням критеріїв визначених у ст. 126 та ч.ч.5-7,9 ст. 129 ГПК України.
Також, відповідно до усталеної практики Верховного Суду суд, вирішуючи питання про судові витрати та своєчасність подання доказів понесених додаткових витрат на професійну правничу допомогу, повинен враховувати, що: не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, а тому, вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 р. у справі №904/4507/18 та від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21); при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021р. у справі №927/237/20, постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №775/9215/15ц); суд зобов'язаний оцінити розмір адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №775/9215/15ц).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26.02.2015 р.у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (позиція викладена Верховним Судом у додаткових постановах від 20.05.2019 р. у справі №916/2102/17, від 25.06.2019р. у справі №909/371/18, у постановах від 05.06.2019р. у справі №922/928/18, від 30.07.2019р. у справі №911/739/15 та від 01.08.2019р. у справі №915/237/18).
У постанові Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду від 03.11.2023р. у справі №914/2355/21 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, у вирішенні заяви сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суд керуючись принципами пропорційності та справедливості, закріпленими у ст.ст. 15 та 2 ГПК України має обов'язок дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
У контексті наведеного вище подані стороною докази на підтвердження її витрат підлягають оцінці як з точки зору відповідності цих дій вимогам законодавства (вимогам статей 123, 124, 126, 129 ГПК України), так і їх спрямованості на забезпечення права сторони (на користь якої ухвалене судове рішення) на відшкодування судових витрат.
Із урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо.
У даній справі, слід зауважити, що розмір позовних вимог складає 3 205 140 грн 81 коп.
Таким чином, виходячи з розміру заявлених витрат на правничу допомогу (82 500 грн), господарський суд вважає що вони є співмірними зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову, тому стягненню з відповідача на користь позивача підлягають витрати на правничу допомогу у розмірі 82 500 грн. та витрати на проведення експертизи у розмірі 100 000 грн.
За таких обставин, беручи до уваги все наведене вище, позовна заява підлягає задоволенню у повному обсязі.
Згідно ч.3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
У відповідності до ч.1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи задоволення позовних вимог та звільнення позивача від сплати судового збору, судовий збір підлягає стягненню з відповідача у дохід бюджету у відповідності до положень ч.2 ст.129 ГПК України.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд
1. Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «МОДУС, ЛТД» до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків у розмірі 3 205 140 грн 81 коп.- задовольнити.
2. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація. м. Москва, вул. Житня, буд. 14) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «МОДУС, ЛТД» (61082, м. Харків, пр. Героїв Харкова, буд. 144, код ЄДРПОУ 21203457) збитки у розмірі 3 205 140 грн 81 коп., що еквівалентно 75 807,49 доларів США., витрати на проведення експертизи у розмірі 100 000 грн. та витрати на правничу допомогу у розмірі 82 500 грн.
3. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація. м. Москва, вул. Житня, буд. 14) в дохід Держави Україна витрати по сплаті судового збору у розмірі 48 077 грн 11 коп.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Повний текст рішення складено 02 квітня 2026 р.
Суддя Н.В. Рога