ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
24.03.2026Справа №916/1698/25
За позовом Акціонерного товариства "Херсонобленерго"
до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації
про стягнення збитків у розмірі 3 040 539 498,75 грн
Суддя Бойко Р.В.
секретар судового засідання Кучерява О.М.
Представники сторін:
від позивача:Анісімов В.В.
від відповідача:не з'явився
У квітні 2025 року Акціонерне товариство "Херсонобленерго" звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків у розмірі 3 040 539 498,75 грн.
В обґрунтування позовних вимог Акціонерне товариство "Херсонобленерго" стверджує, що в період з 24.02.2022 по 25.04.2025 внаслідок збройної агресії Російської Федерації АТ "Херсонобленерго" зазнало реальних збитків внаслідок втрати, знищення та пошкодження майна, а саме втратило право володіння на майно, що знаходиться на лівому березі Херсонської області, право власності на яке підтверджується Переліком майна та витягом з державного реєстру прав власності.
Як стверджує позивач відповідно до балансів (звітів про фінансові результати) за 2021 та 2024 роки, Податкових декларацій з податку на прибуток та додатків АМ за 2021, 2024 роки, висновку про вартість активів АТ "Херсонобленерго", складеного ТОВ "Делойт і Туш" на підставі Договору № FAS/2019/66731, на підставі якого сформовано вартість основних фондів у відповідності до бухгалтерського обліку товариства, АТ "Хероснобленерго" у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації станом на 01.05.2025 завдано шкоду (конфіскація майна на окупованих територіях), а саме - реальних збитків на суму 3 040 539 498,75 грн.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 30.04.2025 у справі №916/1698/25 позов Акціонерного товариства "Херсонобленерго" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення 3 040 539 498,75 грн збитків передані за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
16.05.2025 матеріали позовної заяви Акціонерного товариства "Херсонобленерго" надійшли до Господарського суду міста Києва та за наслідками автоматизованого розподілу справи між суддями були передані на розгляд судді Бойку Р.В.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 відкрито провадження у справі №916/1698/25; вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження; визначено учасникам справи строки на подання заяв по суті справи; підготовче засідання призначено на 10.07.2025; зобов'язано Акціонерне товариство "Херсонобленерго" здійснити переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі №916/1698/25, позовної заяви та доданих до неї документів, та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru; зобов'язано Акціонерне товариство "Херсонобленерго" надати суду у строк до 03.06.2025 переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі №916/1698/25, позовної заяви і доданих до неї документів, а також докази направлення скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru.
Протокольними ухвалами Господарського суду міста Києва від 10.07.2025 запропоновано позивачу надати обґрунтування щодо ринкової вартості майна; запропоновано позивачу надати пояснення щодо правового статусу майна в разі деокупації територій; зобов'язано позивача надати суду переклад ухвали суду на російську мову та відкладено підготовче засідання на 16.09.2025.
19.09.2025 Акціонерним товариством "Херсонобленерго" сформовано в системі "Електронний суд" додаткові пояснення, в яких позивач зазначає, що "майно" та "право власності на майно", а відповідно і "втрата майна" та "втрата права власності на майно" є різними за змістом поняттями. Позивач зазначає, що втрата правомочностей права власності (втрата фактичної можливості володіти, користуватись, розпоряджатись майном) при титульному збереженні права власності є випадком, за якого особа повинна отримати відшкодування, а винною у цьому є Російська Федерація. Позивач, посилаючись на ч. 9 ст. 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", IV Гаазьку конвенцію про закони і звичаї війни на суходолі та Додаток до неї - Положення про закони і звичаї війни на суходолі (18 жовтня 1907 року), Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни (12 серпня 1949 року), Додатковий протокол І до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (8 червня 1977 року), стверджує, що Російська Федерація, як держава-окупант, несе відповідальність за порушення прав цивільного населення. На думку позивача, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача є актом немотивованої збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і обстріл й заволодіння майна позивача, здійснений в рамках реалізації акту агресії відповідачем. Позивач стверджує, що майно, доступ до якого втрачено через тимчасову окупацію українських територій збройними силами Росії - безперечно можна відносити до складу реальних збитків, що підтверджують численні міжнародні нормативні акти та рішення Європейського суду з прав людини, тобто втрата доступу або контролю над майном через окупацію відноситься до реальних збитків власника цього майна.
Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2025 зобов'язано позивача надати суду переклад ухвали суду на російську мову та відкладено підготовче засідання на 30.10.2025.
30.10.2025 через систему "Електронний суд" від Акціонерного товариства "Херсонобленерго" надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи звіту про вартість необортних активів АТ "Херсонобленерго" від 30.08.2019 та рецензії на звіт в якості доказів.
Протокольними ухвалами Господарського суду міста Києва від 30.10.2025 долучено подані позивачем докази до матеріалів справи; закрито підготовче провадження у справі №916/1698/25; встановлено порядок дослідження доказів - в порядку їх розміщення в матеріалах справи; зобов'язано позивача надати суду переклад ухвали суду на російську мову; призначено розгляд справи №916/1698/25 по суті на 11.12.2025.
Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.12.2025 задоволено клопотання позивача про відкладення засідання; відкладено судове засідання на 24.03.2026; зобов'язано позивача надати суду переклад ухвали суду на російську мову для її направлення відповідачу.
В судове засідання 24.03.2026 з'явився представник позивача, надав пояснення по суті спору, за змістом яких позивач позов підтримує та просить його задовольнити повністю.
Відповідач явку свого представника у засідання по справі №916/1698/25 не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив, своїм правом на подання відзиву не скористався хоча про розгляд справи та призначені засідання повідомлявся належним чином, що підтверджується наступним.
По-перше, у мережі Інтернет судом було виявлено електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru, інформація про яку розміщена на сайті Міністерства юстиції Російської Федерації https://minjust.gov.ru.
Зважаючи на те, що .gov.ru - головний домен російських державних сайтів, на якому знаходиться основний сайт уряду Росії, то суд приходить до висновку, що сайт за посиланням https://minjust.gov.ru належить державному органу Російської Федерації, а відтак електронна пошта Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru була повідомлена Російською Федерацією в особі відповідного органу, а відтак є офіційною електронною поштою (адресою) Міністерства юстиції Російської Федерації.
Водночас, згідно підпункту 3.1. пункту 3 указу президента Російської Федерації від 13.10.2004 №1313 основними завданнями Міністерства юстиції Російської Федерації, є, серед іншого, забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах.
Так, переклад на російську мову ухвал по справі №916/1698/25 та позовної заяви направлявся на електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru, що підтверджується наявними в матеріалах справи прінт-скрінами поштової скриньки представника позивача.
По-друге, частиною 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.
З 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність дипломатичних установ Російської Федерації на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється. У зв'язку з чим наразі унеможливлено сприяння органами дипломатичної служби України у переданні судових документів російській стороні (листи Міністерства закордонних справ України вих. №71/17-500-67127 від 04.09.2022 та вих. №71/17-500-77469 від 03.10.2022).
Також припинено доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації з перших днів повномасштабного вторгнення.
Таким чином, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. №100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022).
Оскільки діяльність посольства Російської Федерації в Україні зупинена, в той час як суду не відоме місцезнаходження інших дипломатичних представництв відповідача в Україні, судом здійснювались публікації на офіційному веб-сайті судової влади України про розгляд справи №916/1698/25та призначені в ній засідання.
По-третє, судом здійснювалось направлення перекладу на російську мову позовної заяви і ухвал в Посольство Російської Федерації в Румунії. Зокрема за інформацією із пошукової системи відстеження поштових відправлень на веб-сайті АТ "Укрпошта" ухвала Господарського суду міста Києва від 12.12.2025 по справі №916/1698/25 (поштове відправлення №RM066739741UA) була вручена Посольству Російської Федерації в Румунії 12.01.2026.
Посольство - це дипломатичне представництво держави в столиці іншої, або при міжнародній організації.
Таким чином, представництву відповідача було вручено переклад на російську мову ухвали від 12.12.2025, а відтак Російська Федерація була обізнана про розгляд Господарським судом міста Києва справи №916/1698/25 та про призначене на 24.03.2026 судове засідання.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.
Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №2-о/381/134/16 (провадження №61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому, Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21 серпня 2018 року у справі №428/8076/16-ц, від 06 червня 2018 року справа №428/13977/16-ц.
За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України №2188-IX від 14 квітня 2022 року "Про Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. В цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України №2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" №2433 і визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Отже, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої на території України внаслідок повномасштабної військової агресії іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exсeption"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:
- предметом позову є відшкодування матеріальної шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;
- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;
- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту).
Додатково суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Згідно із правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі №428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
Таким чином, через повномасштабну військову агресію будь-який поштовий/дипломатичний зв'язок із РФ припинений, що виключає можливість звернення потерпілої особи до суду країни-агресора. Крім того, в стороннього спостерігача є підстави для обґрунтованих сумнівів у здійсненні судами країни-агресора захисту прав особи, оскільки це означало визнання державними органами РФ незаконності своїх дій. Відтак, не здійснення розгляду національним судом України даного спору фактично позбавить особу права на доступ до правосуддя.
Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі є недоречним.
РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії резидентам України.
Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, від 18.05.2022 у справі №428/11673/19 та від 08.06.2022 у справі №490/9551/19.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
З огляду на наведене та зважаючи на те, що Російська Федерація була належним чином і завчасно повідомлена про розгляд Господарським судом міста Києва справи №916/1698/25, суд вбачає за можливе розглянути дану справу по суті без участі представника відповідача.
У судовому засіданні 24.03.2026 судом було завершено розгляд справи №916/1698/25 по суті, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
У засіданнях здійснювалась фіксація судового процесу технічним засобами у відповідності до статті 222 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються правові позиції сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -
Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої АТ "Херсонобленерго" внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Як стверджує позивач відповідно до балансів (звітів про фінансові результати) за 2021 та 2024 роки, Податкових декларацій з податку на прибуток та додатків АМ за 2021, 2024 роки, висновку про вартість активів АТ "Херсонобленерго", складеного ТОВ "Делойт і Туш" на підставі Договору №FAS/2019/66731, на підставі якого сформовано вартість основних фондів у відповідності до бухгалтерського обліку товариства, АТ "Хероснобленерго" у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації станом на 01.05.2025 завдано шкоду (конфіскація майна на окупованих територіях), а саме - реальні збитки на суму 3 040 539 498,75 грн.
Згідно із частинами першою-третьою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
За загальними положеннями статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (стаття 225 Господарського кодексу України).
Для застосування такого заходу відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: порушення зобов'язання; збитки; причинний зв'язок між порушенням зобов'язання та збитками; вина.
Відсутність хоча б одного із вказаних елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.
При цьому на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. Натомість вина боржника у порушенні зобов'язання презюмується та не підлягає доведенню кредитором, тобто саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
24.02.2022 Російською Федерацією розпочато повномасштабну військову агресію проти України.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 та вподальшому даний строк неодноразово продовжувався і станом на дату розгляду справи №916/1698/25 воєнний стан досі триває.
Частиною 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Загальновідомі факти не потребують доказування тоді, коли вони визнані такими судом. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але крім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), але й всьому складу суду, який розглядає справу (постанови Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/3946/16 та від 26.10.2021 у справі №922/3990/19).
Обставини повномасштабної військової агресії відносно України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, з боку Російської Федерації, а також зумовлені такими діями окупація території України, руйнування та захоплення інфраструктури, зокрема об'єктів енергетики, людські жертви, блокади, введення мобілізації та воєнного стану, є загальновідомими обставинами та не підлягають окремому доведенню.
Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією (надалі - "Перелік"), спочатку було затверджено наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 №309, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23.12.2022 за №1668/39004, а в подальшому затверджено Перелік в новій редакції наказом Міністерства розвитку громад та територій України 28.02.2025 №376.
У відповідності до Переліку з 24.02.2022 станом на дату подання даного позову, Каховський (крім селищ Козацького та Веселого), Генічеський та Скадовський райони Херсонської області є повністю окупованими, а Херсонський район (Олешківська, Великокопанівська, Виноградівська, Ювілейна ОТГ) є частково окупованим. Згідно відповідного акту окупація м. Херсона тривала з 01.03.2022 по 11.11.2022.
Відповідно до ліцензії на здійснення послуг з розподілу електричної енергії, виданої постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (надалі - "НКРЕКП") від 20.11.2018 №1469 місцем провадження господарської діяльності з розподілу електричної енергії Акціонерного товариства "Херсонобленерго" є Херсонська область у межах розташування системи розподілу електричної енергії, що перебуває у власності або господарському віданні (щодо державного або комунального майна) АТ "Херсонобленерго", та електричних мереж інших власників, які приєднані до мереж ліцензіата (з якими укладені відповідні договори згідно із законодавством) та Запорізька область, а саме: ПЛ - 35 кВ N 931 "Н. Тимофіївка - МК Східний I"; ПЛ - 35 кВ №931 "Н. Тимофіївка - МК Східний II"; ПЛ - 150 кВ "Чкалове - Рубанівка"; ПЛ - 150 кВ №432 "В. Білозерка - Чкалове".
Отже, АТ "Херсонобленерго" здійснює свою ліцензійну діяльність та володіє майном на території Херсонської області, яка була окупована, а лівобережжя є досі окупованим, та на якій проводяться бойові дії.
Як стверджує позивач, 27.06.2022 збройними формуваннями Російської Федерації було захоплено АТ "Херсонобленерго" у м. Херсон та усі об'єкти (майно), що належать АТ "Херсонобленерго" у тому числі й електричні мережі та адмінбудівлі (цілісний майновий комплекс товариства), відповідні дії вчинялись представниками так званої "Херсонської військової-цивільної адміністрації", за підтримки представників ФСБ РФ. Про відповідні факти Акціонерне товариство "Херсонобленерго" повідомлено правоохоронні органи України листом від вих. №01-028105 від 27.06.2022, у зв'язку із чим відкрито кримінальне провадження №22022230000001995 від 29.06.2022 (правова кваліфікація за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України).
Позивач вказує, а у суду відсутні обґрунтовані підстави для сумнівів у таких твердженнях, що з часу захоплення цілісного майнового комплексу Акціонерного товариство "Херсонобленерго", окупантами та колаборантами взято під контроль усі сфери діяльності підприємства та здійснено заволодіння майном, що належить АТ "Херсонобленерго".
Зокрема такі твердження підтверджуються так званим "указом ВГА Херсонської області" (окупаційного органу) №121-р від 24.06.2022, згідно якого все майно АТ "Херсонобленерго" було націоналізовано, що розцінюється судом як незаконне заволодіння майном.
Тобто фактично з 27.06.2022 АТ "Херсонобленерго" внаслідок дій країни-агресора, які полягали у конфіскації власності, втратило майно, що належало товариству.
Після деокупації міста Херсона та правобережжя Херсонщини, Акціонерне товариство "Херсонобленерго" отримало доступ до майна, що знаходиться на деокупованій частині Херсонської області. В той же час майно, що знаходиться на лівому березі на окупованих територіях вибуло із володіння позивача внаслідок протиправних дій Російської Федерації, а саме - внаслідок його конфіскації, що пов'язано із військовою агресією проти України.
Отже в період з 24.02.2022 по 25.04.2025 внаслідок збройної агресії Російської Федерації АТ "Херсонобленерго" зазнало реальних збитків внаслідок втрати, знищення та пошкодження майна, а саме - втратило фактичну можливість володіти, користуватись, розпоряджатись майном, що знаходиться на лівому березі Херсонської області, право власності на яке підтверджується Переліком майна та витягом з державного реєстру прав власності.
Як пояснив позивач, предметом позову не є майно, що знаходиться на деокупованій частині Херсонської області, оскільки вартість завданих збитків постійно змінюється із-зі постійних обстрілів об'єктів енергетики (вимоги по якому буде заявлено пізніше, а саме після встановлення фактичної вартості збитків), а предмет позову стосується виключно майна, що знаходиться на окупованих територіях та вибуло (було конфісковано) з володіння позивача.
Щодо можливості кваліфікації втрати майна, яке знаходиться на окупованій території України, в якості збитків в аспекті майбутньої деокупації цих територій, суд зазначає наступне.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття "майно" у ч. 1 ст. 1 Першого протоколу є автономним поняттям, яке охоплює як "існуюче майно", так і активи, в тому числі позови, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні, "законне очікування". Термін охоплює нерухоме і рухоме майно та інші майнові інтереси.
Статтею 8 Конституції України закріплено, що в державі визнається і діє принцип верховенства права, одним із проявів якого є непорушність права приватної власності та недопустимість протиправного позбавлення такого права.
Статтею 41 Конституції України гарантовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною 1 ст. 317 Цивільного кодексу України закріплено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм.
Відповідно до частини 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" Російська Федерація, як держава-окупант, несе відповідальність за порушення прав цивільного населення.
Статтею 46 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (18 жовтня 1907 року) до Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі передбачено, що сімейна гідність і права, життя фізичних осіб і приватна власність, а також релігійні переконання і обряди повинні поважатися. Приватна власність не підлягає конфіскації.
Згідно статті 53 цієї Конвенції окупаційна армія може заволодіти лише грошима, фондами та цінними паперами, які виключно є власністю держави, складами зброї, транспортними засобами, виробничими запасами та, загалом, всією рухомою власністю держави, що може бути використана для військових дій.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Статтею 52 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року передбачено, що цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій. Цивільними об'єктами є всі ті об'єкти, які не є воєнними об'єктами, як вони визначені в пункті 2. Напади повинні суворо обмежуватися об'єктами. Що стосується об'єктів, то воєнні об'єкти обмежуються тими об'єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу. У разі сумніву в тому, чи не використовується об'єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об'єкт використовується в цивільних цілях.
Доказів використання майна позивача, вибутого з законного володіння, у воєнних цілях матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.
Згідно із ст. 91 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення Конвенцій або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо захоплення майна позивача, були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже країна-агресор несе повну відповідальність як за відповідні дії, так і за спричинені ним наслідки, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну АТ "Херсонобленерго".
Неможливість АТ "Херсонобленерго" вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, яка розташована на окупованій території України, фактично означає втрату майна для особи, права якої не можуть бути реалізовані на практиці.
Викладене узгоджується з положеннями Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України, встановленої Резолюцією CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи.
Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України, слугує для документального обліку доказів та інформації, що стосуються заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, завданих 24.02.2022 або пізніше на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, включаючи її територіальні води, всім зацікавленим фізичним і юридичним особам, а також державі Україна.
Водночас у Реєстрі, окрім категорії збитків, спричинених пошкодженням, знищенням або втратою активів, окремо визначено й категорію збитків, що виникли внаслідок втрати контролю над майном на тимчасово окупованих територіях.
Законом України "Про приєднання України до Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України" від Україна офіційно приєдналась до Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, встановленої Резолюцією CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи.
Перелік категорій воєнних збитків було затверджено Конференцією учасників Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України 26.03.2024 26 березня
Серед інших, цей Перелік містить і такі категорії:
- Категорія А3.6. - втрата доступу або контролю над нерухомим майном на тимчасово окупованих територіях (в розділі А - заяви фізичних осіб);
- Категорія C3.1 - пошкодження, знищення або втрата активів (в розділі С - Заяви юридичних осіб);
- Категорія C3.2 - втрата контролю над майном на тимчасово окупованих територіях.
У пункті 3.3 Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, вказано, що для цілей цієї категорії "втрата контролю над майном на тимчасово окупованих територіях" означає позбавлення власника майна, повною або в значній частині, можливості користуватися, володіти або розпоряджатися своїм майном без залежності від Російської Федерації, її уряду, місцевих та регіональних органів влади або будь-якої структури, що перебуває в їхній власності або під їхнім контролем.
"Майно" означає будь-який матеріальний актив, тобто, будь-який об'єкт, що має цінність (п. 3.4 Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України).
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (надалі - "Порядок").
У пункті 2 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (Додаток до Порядку) вказано, що збитками є вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії Російської Федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки); та/або розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії Російської Федерації (упущена вигода).
Згідно п. 16 Порядку втрати енергетичної інфраструктури - напрям, що включає зруйновані об'єкти газотранспортної та газорозподільної систем, сховищ природного газу, нафтопроводів, об'єкти з виробництва, передачі, розподілу та продажу електричної енергії, інші об'єкти енергетичної інфраструктури.
Основні показники, які оцінюються:
- протяжність втрачених, знищених або пошкоджених газо-, нафтопроводів;
- протяжність втрачених, знищених або пошкоджених ліній електропередачі;
- вартість втрачених, знищених або пошкоджених об'єктів з виробництва електричної енергії;
- вартість втрачених, знищених або пошкоджених об'єктів енергетичної інфраструктури;
- вартість втрат (витоку) природного газу в разі пошкодження газотранспортної та газорозподільної систем, сховищ природного газу.
Визначення шкоди та збитків здійснюється відповідно до методики, затвердженої наказом Міненерго за погодженням з Фондом державного майна.
У пункті 18 Порядку зазначено, що економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються:
- вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
- вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;
- вартість втрачених фінансових активів державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
- вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності;
- упущена вигода державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
- упущена вигода підприємств недержавної форми власності;
- втрати державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях;
- втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.
Таким чином, національним законодавством визнається втрата майна нараду із знищенням та пошкодженням майна як різновид збитків, який не ставиться в залежність від майбутнього перебігу воєнних дій та деокупації територій України.
Отже, майно, яким власник немає фактичної можливості володіти, користуватись, розпоряджатись через тимчасову окупацію українських територій збройними силами Російської Федерації, відноситься до складу реальних збитків.
Пунктами 10 та 11 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (Додаток до Порядку) унормовано, що незалежна оцінка збитків проводиться на підставі договору між суб'єктом оціночної діяльності та замовником такої оцінки, в якому встановлюється дата оцінки. Замовниками незалежної оцінки збитків є постраждалі та їх уповноважені особи, спадкоємці та особи, що претендують на успадкування майна, а також органи державної влади або органи місцевого самоврядування, зокрема органи, яким Кабінетом Міністрів України надано повноваження щодо визначення розміру збитків, завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а також комісії, що утворені з метою визначення розміру компенсації постраждалим. За результатами незалежної оцінки збитків складається звіт про оцінку збитків в електронній формі та у паперовій формі (у разі потреби), якщо складення звіту про оцінку збитків у паперовій формі визначено договором про проведення оцінки майна або відповідними методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.
На підтвердження понесення збитків у вигляді втрати майна, що знаходиться на окупованій території України позивачем надано суду баланси (звіти про фінансові результати) за 2021 та 2024 роки, Податкові декларації з податку на прибуток та додатків АМ за 2021, 2024 року, Висновок про вартість активів АТ "Херсонобленерго", за наслідками проведення дослідження ТОВ "Делойт і Туш" на підставі Договору №FAS/2019/66731 на підставі якого сформовано вартість основних фондів у відповідності до бухгалтерського обліку позивача.
Відповідно до балансів (звітів про фінансові результати) за 2021 та 2024 роки, Податкових декларацій з податку на прибуток та додатків АМ за 2021, 2024 року, Висновку про вартість активів АТ "Херсонобленерго", складеного ТОВ "Делойт і Туш" АТ "Хероснобленерго" у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації станом на 01.05.2025 завдано шкоду (конфіскація майна на окупованих територіях), а саме: реальні збитки на суму 3 040 539 498,75 грн або 72 933 855,42 доларів США за офіційним курсом НБУ.
За таких умов, суд виходить із того, що дії відповідача щодо заподіяння позивачу збитків були вчинені саме в межах проведення відповідачем, як державою, так званої "спеціальної воєнної операції" та є її прямим і безпосереднім наслідком. Відтак, правову оцінку відповідним обставинам заподіяння шкоду у цій господарській справі слід надавати у тому числі в межах правової оцінки дії держави Російська Федерація (відповідача) щодо проведення зазначеної "спеціальної воєнної операції". Таким чином, відповідачем у цій справі правомірно є держава Росія в цілому, як специфічний суб'єкт правовідносин, оскільки здійснення "спеціальної воєнної операції" було ініційовано та погоджено вищими органами державної влади Російської Федерації, а отже до відповідних правовідносин повинні застосовуватись не лише нормативно-правові акти та міжнародні договори, які стосуються відшкодування шкоди як цивільно-правового інституту, але й нормативно-правові акти та міжнародні договори, які врегульовують порядок реалізації державою своїх суверенних прав і функцій, зокрема і правила та звичаї війни.
З підтверджених наявними доказами та загальновідомих обставин вбачається, що належні позивачу активи вибули із його володіння та розпорядження за відсутності волі власника, внаслідок окупації території України та протиправної (всупереч міжпородному законодавству) конфіскації власності юридичної особи приватної форми власності.
Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
За таких умов, втрата належного позивачу на праві власності майна порушує відповідне право власності позивача, який у зв'язку із цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.
Матеріали справи не містять жодних доказів використання захопленого майна позивача з воєнними цілями. Відтак, дії відповідача щодо захоплення належного позивачу майна були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність як за захоплення майна, так і за спричинені ним наслідки, у тому числі і за шкоду, заподіяну АТ "Херсонобленерго".
Отже, матеріалами справи підтверджується неправомірна поведінка Російської Федерації, яка полягає у незаконній воєнній агресії проти України та конфіскації належного приватній особі майна, внаслідок чого позивачем було втрачено майно, що знаходиться на окупованій території.
У відповідності висновку про вартість активів АТ "Херсонобленерго", складеного ТОВ "Делойт і Туш", розмір завданої у зв'язку із збройною агресією РФ матеріальної шкоди заподіяної внаслідок захоплення належного АТ "Хероснобленерго" майна в діючих цінах на момент проведення дослідження складає 3 040 539 498,75 грн.
Таким чином, матеріалами справи підтверджується склад цивільного правопорушення, а відтак вимога Акціонерного товариства "Херсонобленерго" про стягнення завданої матеріальної шкоди у розмірі 3 040 539 498,75 грн підлягає задоволенню.
За таких обставин, позов Акціонерного товариства "Херсонобленерго" підлягає задоволенню повністю.
Керуючись статтями 13, 74, 79, 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -
1. Позов Акціонерного товариства "Херсонобленерго" задовольнити повністю.
2. Стягнути з Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14; Russian Federation код ISO ru/rus 643) на користь Акціонерного товариства "Херсонобленерго" (73000, Херсонська обл., м. Херсон, вул. Пестеля, буд. 5; ідентифікаційний код 05396638) збитки у розмірі 3 040 539 498 (три мільярди сорок мільйонів п'ятсот тридцять дев'ять тисяч чотириста дев'яносто вісім) грн 75 коп. Видати наказ.
3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. У відповідності до положень ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду.
Повний текст рішення складено 03.04.2026.
Суддя Роман БОЙКО