ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
02 квітня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1319/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025, прийняте суддею Малярчук І.А., м. Одеса, повний текст складено 22.12.2025,
у справі №916/1319/24
за позовом: Роздільнянської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни
про стягнення 56 740,35 грн
У березні 2024 р. Роздільнянська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області звернулася з позовом до Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни, в якому просила стягнути з відповідачки на користь держави в особі позивача шкоду, заподіяну злочином, у сумі 56740,35 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані заподіянням відповідачкою матеріальної шкоди державі в особі позивача внаслідок отримання коштів на підставі договору №34 від 02.11.2016 за здійснення підрядних робіт, які не були виконані у повному обсязі.
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 23.07.2024 відкрито провадження у справі №916/1319/24.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 у справі №916/1319/24 (суддя Малярчук І.А.), з урахуванням ухвали про виправлення описки від 22.12.2025, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Судове рішення мотивоване недоведеністю прокурором наявності складу господарського (цивільного) правопорушення, що є підставою для настання відповідальності відповідачки у вигляді відшкодування завданих нею збитків (матеріальної шкоди).
Не погодившись з ухваленим рішенням, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 у справі №916/1319/24 та постановити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Зокрема, скаржник наголошує на тому, що неправомірність дій відповідачки щодо вчинення кримінального правопорушення та заподіяння інтересам держави в особі позивача шкоди встановлена ухвалою Великомихайлівського районного суду Одеської області від 22.09.2022 у справі №498/456/22, яка набрала законної сили та не звільняє особу від обов'язку відшкодувати державі заподіяну її діями шкоду відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України. Крім того, апелянт звертає увагу на наявність у матеріалах справи висновку будівельно-технічної експертизи №СЕ-19/116-21/1884-БТ від 17.12.2021, який є належним доказом на підтвердження того, що вартість невиконаних робіт по прямим витратам по акту №1 приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2016 року за договором №34 від 02.11.2016 становить 56740,35 грн.
Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною третьою статті 270 Господарського процесуального кодексу України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Частиною десятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України).
Станом на 01.01.2025 прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі становив 3028 грн (стаття 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2025 рік").
Враховуючи викладене та з огляду на ціну позову у даній справі (56740,35 грн), перегляд оскаржуваного рішення за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 02.02.2026 вирішено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Крім того, зазначеною ухвалою суду апеляційної інстанції було встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 17.02.2026.
Великомихайлівська селищна рада Одеської області та Фізична особа-підприємець Годяк Алла Володимирівна своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористались, відзиви на апеляційну скаргу не надали, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у визначеному складі суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.
02.11.2016 між Великомихайлівською селищною радою Одеської області ("Замовник") та Фізичною особою-підприємцем Годяк Аллою Володимирівною ("Підрядник") укладено договір №34 (далі - договір №34 від 02.11.2016), за умовами пункту 1.1 якого Замовник доручає, а Підрядник забезпечує відповідно до проектної документації та умов договору виконання робіт з будівництва електроосвітлення по вулиці Інтернаціональній від ТП-145 смт Велика Михайлівка, Великомихайлівського району, Одеської області, КЕКВ 3122 ДК 016:2016-41.0 ДК 021:2015-45231400-9.
Відповідно до пункту 1.2 договору №34 від 02.11.2016 адреса розташування об'єкта: смт Велика Михайлівка, Великомихайлівського району, Одеської область. Основні параметри об'єкта будівництва (техніко-економічні показники): електропостачання.
Згідно з пунктами 2.1, 2.2 договору №34 від 02.11.2016 Підрядник розпочне виконання робіт з моменту отримання дозволу на початок будівельних робіт і завершить виконання робіт 30.12.2016. Початок та закінчення робіт визначається календарним графіком виконання робіт, яким є невід'ємною частиною договору.
Пунктом 3.1 договору №34 від 02.11.2016 передбачено, що договірна ціна робіт визначається на основі кошторису, що є невід'ємною частиною договору, є динамічною і складає 143775,34 грн з ПДВ, у т.ч. Замовник надає Підряднику аванс до 30% без ПДВ.
В силу пункту 12.1 договору №34 від 02.11.2016 розрахунки за виконані роботи будуть здійснюватися на підстав акту виконаних робіт та довідки про вартість виконаних робіт та проміжними платежами, аванс - 30%.
Цей договір набирає чинності з дня підписання і діє до 31.12.2016 (пункт 17.1 договору №34 від 02.11.2016).
Додатковою угодою №268 від 28.12.2016 сторонами було внесено зміни до договору №34 від 02.11.2016 щодо зменшення ціни останнього на 15717,50 грн, у той час як решта умов договору залишились незмінними.
На виконання умов договору №34 від 02.11.2016 позивач перерахував на користь Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни 43132 грн згідно з платіжним дорученням №14 від 04.11.2016 та 84925,84 грн згідно з платіжним дорученням №19 від 19.12.2016.
19.12.2016 між сторонами підписано акт №1 про надання послуг за грудень 2016 року до договору №34 від 02.11.2016 з будівництва електроосвітлення на суму 128057,84 грн.
У провадженні Великомихайлівського районного суду Одеської області перебувало кримінальне провадження №12019160280000023 про обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 190, частиною другою статті 358, частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України (справа №498/456/22).
Ухвалою Великомихайлівського районного суду Одеської області від 22.09.2022 у справі №498/456/22 звільнено ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за вчинення відповідних кримінальних правопорушень (проступків) на підставі статті 49 Кримінального кодексу України у зв'язку з закінченням строків давності та закрито кримінальне провадження №12022162390000238 від 13.06.2022 відносно ОСОБА_1 .
Зі змісту вищенаведеної ухвали вбачається, що під час кримінального провадження було встановлено, що ОСОБА_1 , реалізуючи свій злочинний умисел, шляхом обману з метою заволодіння грошовими коштами державного бюджету, будучи директором Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни, упродовж періоду з листопада по грудень 2016 року, діючи у порушення договору №34 від 02.11.2016, організувала здійснення робіт з будівництва електроосвітлення по вулиці Інтернаціональній від ТП-145 смт Велика Михайлівка Великомихайлівського району Одеської області, які не відповідають проектно-кошторисній документації та нормативно-правовим актам у галузі будівництва. Після підписання уповноваженою особою Великомихайлівської селищної ради Великомихайлівського району Одеської області завідомо підробленого акту виконаних робіт від 19.12.2016 за №1 згідно з платіжним дорученням №14 від 04.11.2016, яке містить штамп Управління Державної казначейської служби України у Великомихайлівському районі Одеської області, на банківський рахунок Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни з рахунку Великомихайлівської селищної ради перераховано 43132 грн та згідно з платіжним дорученням №19 від 19.12.2016 на банківський рахунок Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни з рахунку Великомихайлівської селищної ради перераховано 84925,84 грн. Відтак за виконання робіт по зазначеному договору Великомихайлівською селищною радою на банківський рахунок Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни перераховані грошові кошти у загальній сумі 128057,84 грн, якими Годяк Алла Володимирівна розпорядилася на власний розсуд, між тим згідно з висновком експерта фактичні обсяги та вартість виконаних будівельних робіт по договору №34 від 02.11.2016 не відповідають обсягам та вартості, зазначеним в акті №1 (6_1_2-1_ПД_КБ2в) приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2016 року за вказаним договором. Вартість невиконаних робіт по прямим витратам за вказаним актом становить - 56740,35 грн. В результаті протиправних дій Годяк Алли Володимирівни державі в особі Великомихайлівської селищної ради Великомихайлівського району Одеської області завдано шкоду у сумі 56740,35 грн. Дії Годяк Алли Володимирівни в ході досудового розслідування кваліфіковано:
-за частиною другою статті 358 Кримінального кодексу України, кваліфікованого як складання приватним підприємцем завідомо підроблених офіційних документів, які посвідчують певні факти, що мають юридичне значення;
-за частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України, кваліфікованого як використання завідомо підробленого документа;
-за частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України, кваліфікованого як заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство).
У матеріалах справи також містяться:
-висновок №СЕ-19/116-21/1884-БТ від 17.12.2021, складений судовими експертами Одеського науково-дослідного експертно-криміналістичного сервісу МВС України у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24.01.2019 за №12019160280000023, яким встановлено, що фактичні обсяги та вартість виконаних будівельних робіт по договору №34 від 02.11.2016 не відповідають обсягам та вартості, зазначеним в акті №1 (6_1_2-1_ПД_КБ2в) приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2016 року за вказаним договором, а саме: вартість невиконаних робіт становить 56740,35 грн;
-складений Південним офісом Держаудитслужби акт №08-11/72 від 29.12.2018 про результати ревізії окремих питань, фінансово-господарської діяльності Великомихайлівської селищної ради Великомихайлівського району Одеської області за період з 01.01.2016 по 30.10.2018, в якому зазначено, що протягом періоду з 01.01.2016 по 31.10.2018 взаємовідносини між Великомихайлівською селищною радою Великомихайлівського району Одеської області та Фізичною особою-підприємцем Годяк Аллою Володимирівною існували на підставі 3-х договорів підряду, при цьому ревізією використання коштів на проведення відповідачкою ремонтно-будівельних робіт на об'єктах позивача на загальну суму 348176,22 грн, а саме: вибірковою перевіркою фактичних обсягів виконаних робіт, розрахунків, відповідності умовам укладених договорів, правильності визначення показників прибутку, адміністративних та інших витрат по актах форми КБ-2в встановлено завищення обсягів виконаних робіт, що призвело до матеріальної шкоди (збитків) вказаному органу місцевого самоврядування на загальну суму 12817,51 грн.
З метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави у суді заступник керівника Роздільнянської окружної прокуратури звернувся до Великомихайлівської селищної ради Одеської області з листом №62-830ВИХ-24 від 29.02.2024, в якому просив надати інформацію про вжиті вказаним органом місцевого самоврядування заходи щодо стягнення з Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни завданої неї у результаті вчинення кримінального правопорушення шкоди у сумі 56740,35 грн
Листом №375/02-13 від 05.03.2024 Великомихайлівська селищна рада Одеської області, посилаючись на те, що 56740,35 грн шкоди від Годяк Алли Володимирівни на рахунки зазначеного органу місцевого самоврядування не надходили, просила прокуратуру вирішити питання вжиття заходів прокурорського реагування з метою захисту інтересів держави у спірних правовідносинах шляхом звернення до суду з відповідним позовом про стягнення коштів.
В адресованому позивачеві повідомленні №62-11216ВИХ-24 від 20.03.2024 в.о. керівника Роздільнянської окружної прокуратури у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив про підготовку та намір звернутися до суду в інтересах держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області до Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни з позовом про відшкодування матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у сумі 56740,35 грн.
Предметом спору у даній справі є вимога прокурора про стягнення з відповідачки на користь держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області шкоди, заподіяної злочином, у сумі 56740,35 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності прокурором наявності складу господарського (цивільного) правопорушення, що є підставою для настання відповідальності відповідачки у вигляді відшкодування завданих нею збитків (матеріальної шкоди).
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду не погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з огляду на наступне.
У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").
Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.
Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції").
Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії").
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії").
Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора.
Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав.
Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).
Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.
Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, зокрема, звертаючись до суду з відповідними скаргами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого відбулося звернення прокурора в інтересах держави, та іншою стороною не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Отже, прокурор, звертаючись з апеляційною скаргою, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідною скаргою у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання апеляційної скарги, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання скарги або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту, а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України).
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно зі статтею 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
У статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначено, що органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Статтею 181 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
За умовами частини першої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності.
Частинами першою, четвертою статті 61 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.
Пунктом 12 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.
Згідно із статтею 7 Бюджетного кодексу України бюджетна система України ґрунтується на таких принципах: збалансованості, повноти, обґрунтованості, цільового використання бюджетних коштів.
Органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Водночас неефективне витрачання коштів місцевого бюджету свідчить про порушення економічних інтересів відповідної територіальної громади.
Отже, Великомихайлівська селищна рада Одеської області зобов'язана контролювати питання ефективності використання бюджетних коштів при виконанні договору №34 від 02.11.2016, тим більше, що остання виступає його стороною (замовником), у зв'язку з чим вказаний орган місцевого самоврядування є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, під час виконання цього договору.
Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що Великомихайлівська селищна рада Одеської області, яку прокурор листом №62-830ВИХ-24 від 29.02.2024 повідомив про необхідність відшкодування збитків, завданих внаслідок кримінального правопорушення, не зважаючи на наявність відповідних повноважень, не вчинила жодних дій для захисту інтересів держави, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачем заходів реагування на виявлене порушення державних інтересів, натомість останній, навпаки, у відповіді №375/02-13 від 05.03.2024, наданій на звернення прокурора, повідомив про невжиття ним жодних заходів для стягнення матеріальної шкоди (зокрема, шляхом звернення до суду з відповідними позовами), та, більше того, про відсутність намірів вчиняти відповідні дії.
Водночас відсутність компенсації майнової шкоди порушує інтереси держави у сфері контролю за ефективним та цільовим використанням бюджетних коштів, у той час як дотримання законодавства у цій сфері суспільних відносин становить значний суспільний інтерес, захист якого відповідає функціям прокурора.
З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом - позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнього самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №34 від 02.11.2016 є договором підряду.
Частинами першою, другою статті 837 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
В силу статті 857 Цивільного кодексу України робота, виконана підрядником, має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти - вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру. Виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові. Результат роботи в межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до договору підряду або для звичайного використання роботи такого характеру.
Відповідно до частини першої статті 852 Цивільного кодексу України якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором.
У частинах першій, другій статті 853 Цивільного кодексу України вказано, що замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки).
За умовами частини першої статті 843 Цивільного кодексу України у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.
Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися лише за погодженням сторін. У разі перевищення твердого кошторису усі пов'язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом (частини перша-третя статті 844 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною першою статті 854 Цивільного кодексу України якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.
Частиною четвертою статті 882 Цивільного кодексу України унормовано, що передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Укладаючи договір, сторони останнього мають право очікувати на те, що все, що обумовлено укладеним між ними правочином, буде виконано контрагентом зацікавленої сторони. Зазначене випливає з норми статті 629 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а також відповідає загальноприйнятому принципу pacta sunt servanda.
Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором (частини перша, друга статті 623 Цивільного кодексу України).
За приписами частин першої-третьої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Відшкодування збитків є однією з форм цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною (універсальною) саме в силу положень статті 22 Цивільного кодексу України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності.
Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправна поведінка, 2) збитки, 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, 4) вина боржника.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Відсутність хоча б одного із зазначених елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.
Отже, позивач повинен довести факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків, факт протиправної поведінки відповідача, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та заподіяними збитками. Відповідачу, в свою чергу, потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.
Як зазначалося вище, ухвалою Великомихайлівського районного суду Одеської області від 22.09.2022 у справі №498/456/22 встановлено, зокрема, що ОСОБА_1 реалізуючи свій злочинний умисел, шляхом обману з метою заволодіння грошовими коштами державного бюджету протягом періоду з листопада місяця по грудень місяць 2016 року, діючи у порушення договору №34 від 02.11.2016, організувала здійснення робіт з будівництва електроосвітлення по вулиці Інтернаціональній від ТП-145 смт Велика Михайлівка Великомихайлівського району Одеської області, які не відповідають проектно-кошторисній документації та нормативно-правовим актам у галузі будівництва, при цьому фактичні обсяги та вартість виконаних будівельних робіт за вказаним договором не відповідають обсягам та вартості, зазначеним в акті №1 (6_1_2-1_ПД_КБ2в) приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2016 року, а вартість невиконаних робіт по прямим витратам за вказаним актом становить 56740,35 грн. За таких обставин, дії ОСОБА_1 кваліфіковано за частинами другою, четвертою статті 358 та частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України.
Відповідно до частини шостої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності є вчинення нею певного умисного злочину, незалежно від того, закінчено його чи ні, вчинений він одноособово чи у співучасті. Підставою такого звільнення може бути або певна поведінка особи після вчинення злочину, яку держава заохочує (дійове каяття, примирення винного з потерпілим, припинення злочинної діяльності та добровільне повідомлення про вчинене тощо), або настання певної події (наприклад, зміна обстановки, закінчення строків давності).
Тобто закриття кримінальної справи зі звільненням особи від кримінальної відповідальності можливе лише за наявності визначених законом правових підстав. Однією з таких підстав є положення про можливість звільнення винної особи у зв'язку із закінченням строків давності притягнення її до кримінальної відповідальності згідно зі статтею 49 Кримінального кодексу України.
При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком, а до апеляційного та касаційного судів - з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також, що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені Кримінальним кодексом України. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України порядку відповідне судове рішення.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України кримінальне провадження закривається судом у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Статтею 284 Кримінального процесуального кодексу України передбачено вичерпний перелік підстав для закриття кримінального провадження. Усі підстави закриття кримінального провадження поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі. Реабілітуючими є ті підстави, що пов'язані з констатацією факту того, що підозрюваний/обвинувачений не вчиняв кримінального правопорушення. На противагу цьому нереабілітуючими є ті, що вирішують питання про вчинення особою кримінального правопорушення.
Однією з таких підстав для закриття кримінального провадження є звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, яка регламентована статтею 49 Кримінального кодексу України.
Закриття кримінального провадження за статтею 49 Кримінального кодексу України є нереабілітуючою підставою, оскільки може бути застосована лише щодо тієї особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (постанова Верховного Суду від 08.10.2024 у справі №711/4218/15-к).
Відповідно до постанови Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №6/17-4949-2011 у випадках, коли відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, провадження у кримінальній справі в силу закону не може бути закінчене постановленням вироку (за спливом строків давності, внаслідок акта амністії, помилування, недосягнення віку кримінальної відповідальності, у зв'язку зі смертю), на підтвердження наявності вказаних обставин суд може врахувати ухвалу суду про закриття кримінального провадження у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, зокрема, за спливом строків давності притягнення її до відповідальності на підставі пункту 1 частини другої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, за умови набрання такою ухвалою законної сили.
Колегія суддів вбачає, що ухвала Великомихайлівського районного суду Одеської області від 22.09.2022 у справі №498/456/22, якою звільнено ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 Кримінального кодексу України у зв'язку з закінченням строків давності та закрито кримінальне провадження №12022162390000238 від 13.06.2022, набрала законної сили 30.09.2022.
Винесення ухвали у кримінальному провадженні, як і вироку, є процесуальною формою закінчення судового процесу.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.
Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.10.1999 у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає, серед іншого, і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Колегією суддів враховується, що ухвала суду у кримінальному провадженні про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності не є обвинувальним вироком у розумінні частини шостої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, а відтак не має преюдиціального значення у цій справі.
Водночас така ухвала, з урахуванням її змісту та встановлених у ній фактичних обставин, може бути використана господарським судом як належний та допустимий доказ у сукупності з іншими доказами у справі. Аналогічний підхід викладений у правових позиціях Верховного Суду, відповідно до яких суд у господарському процесі не пов'язаний правовою оцінкою, наданою у кримінальному провадженні, однак має право враховувати встановлені фактичні обставини за умови їх перевірки та оцінки у сукупності з іншими доказами.
У даному випадку обставини щодо характеру дій відповідачки, способу їх вчинення, а також наслідків у вигляді заподіяння шкоди підтверджуються не лише зазначеною ухвалою, але й іншими доказами у справі, зокрема, висновком судової будівельно-технічної експертизи.
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції зауважує, що закриття справи на підставах, зазначених у пункті 1 частини другої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, не звільняє особу від обов'язку відшкодувати заподіяну її діями шкоду.
При цьому колегія суддів також зазначає, що з ухвали Великомихайлівського районного суду Одеської області від 22.09.2022 у справі №498/456/22 вбачається наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідачки та завданою шкодою, беручи до уваги, що неправомірність дій останньої полягала у внесені завідомо неправдивих відомостей про вартість фактично виконаних будівельних робіт - будівництва електроосвітлення по вулиці Інтернаціональній від ТП-145 смт Велика Михайлівка Великомихайлівського району Одеської області за договором №34 від 02.11.2016, що призвело до завдання державі збитків.
Причинно-наслідковий зв'язок у даному випадку полягає у тому, що саме внесення відповідачкою недостовірних відомостей до акту виконаних робіт стало безпосередньою та достатньою підставою для перерахування бюджетних коштів у більшому розмірі, ніж фактично виконані роботи. Такий зв'язок є прямим, очевидним і підтверджується як висновком експерта, так і платіжними документами, що узгоджується з підходом судової практики, відповідно до якого причинний зв'язок має місце тоді, коли шкода є типовим і передбачуваним наслідком протиправної поведінки.
Сам по собі факт підписання акту приймання виконаних робіт не є безумовною підставою для звільнення підрядника від відповідальності, якщо встановлено, що такий акт містить недостовірні відомості або був складений внаслідок протиправної поведінки підрядника. Верховний Суд неодноразово зазначав, що підписання первинних документів не позбавляє замовника права вимагати відшкодування збитків у разі доведення факту завищення обсягів або вартості робіт, зокрема, коли такі дії мають ознаки зловживання правом або недобросовісної поведінки.
Крім того, враховуючи, що у спорах про відшкодування шкоди вина відповідача презюмується, саме Фізична особа-підприємець Годяк Алла Володимирівна мала довести відсутність її вини у заподіянні шкоди, проте нею не подано до місцевого господарського суду жодного належного у розумінні процесуального закону доказу на підтвердження відсутності вини.
Право не може надавати захист особі, яка отримала майнову вигоду внаслідок власної недобросовісної або протиправної поведінки. Застосування судом механізму відшкодування шкоди у цьому випадку спрямоване не лише на відновлення майнової сфери потерпілої сторони, але і на забезпечення превентивної функції цивільно-правової (господарсько-правової) відповідальності, що відповідає загальним засадам права.
При цьому спірні правовідносини хоча і виникли з договору підряду, однак характер заявлених вимог та встановлені обставини справи свідчать про наявність підстав для застосування саме деліктної відповідальності, передбаченої статтею 1166 Цивільного кодексу України.
Зокрема, шкода у даному випадку є наслідком не просто неналежного виконання договірного зобов'язання, а протиправної поведінки відповідачки, яка полягала у внесенні завідомо недостовірних відомостей до первинних облікових документів з метою заволодіння бюджетними коштами. Така поведінка виходить за межі звичайного господарського ризику та порушення умов договору і має самостійний характер цивільного правопорушення.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що у випадках, коли шкода заподіяна внаслідок протиправних дій, що мають ознаки делікту (зокрема, обману чи зловживання), потерпіла особа не обмежена виключно засобами договірного захисту і має право обрати спосіб захисту у вигляді відшкодування шкоди на підставі статті 1166 Цивільного кодексу України.
Отже, обраний прокурором спосіб захисту є належним та відповідає характеру порушеного права і встановленим обставинам справи.
Щодо розміру шкоди апеляційний господарський суд зазначає наступне.
Згідно з частинами першою, другою статті 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Відповідно до вимог статті 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Верховним Судом у постанові від 25.03.2021 у справі №752/21411/17 вказано, що суд враховує допустимість висновку експерта як доказу, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.
Отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі є письмовим доказом у цивільній (господарській) справі (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.12.2019 у справі №522/1029/18), а можливість використання при розгляді іншої справи в якості одного з доказів виконаних у кримінальному провадженні висновків експерта підтверджена Верховним Судом у постановах від 17.10.2019 у справі №678/364/15-ц, від 05.02.2020 у справі №461/3675/17 та від 10.03.2020 у справі №9901/740/18.
Чинне процесуальне законодавство не встановлює заборону на використання під час розгляду цивільної (господарської) справи доказів, отриманих у межах інших проваджень. Тобто докази, зібрані у межах кримінального провадження, можуть бути використані як докази у цивільній (господарській) справі, якщо відповідні дані стосуються предмета доказування. Достовірність і достатність таких доказів суд оцінює з урахуванням обставин конкретної справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №477/2330/18).
Господарські суди при вирішенні господарських спорів мають досліджувати на загальних умовах висновки судових експертиз, які було проведено в межах провадження з іншої справи (постанови Верховного Суду від 05.12.2023 у справі №910/6720/22, від 23.05.2023 у справі №914/1883/22, від 04.07.2019 у справі №922/101/16, від 13.02.2019 у справі №913/112/18).
Висновок експертизи, призначеної в межах кримінального провадження, оцінюється господарськими судами у сукупності з іншими доказами на загальних підставах відповідно до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України, при цьому сторони не позбавлені можливості надати суду докази на його спростування, клопотати перед судом про виклик у судове засідання експерта, який проводив експертизу тощо (постанови Верховного Суду від 11.03.2021 у справі №923/188/20 та від 05.03.2024 у справі №910/3374/23).
Узагальнюючи висновки щодо прийняття копії висновку експерта, складеного в межах кримінального провадження, Верховний Суд у постанові від 05.03.2024 у справі №910/3374/23 вказав наступне: висновок експерта, складений в рамках кримінального провадження на виконання рішення органу досудового розслідування, є допустимим письмовим доказом у справі за умови, що експерт є атестованим і попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок; копія висновку експерта має бути належним чином засвідчена; для прийняття копії висновку експерта не потрібно окремого дозволу слідчого чи вироку суду у кримінальному провадженні; цей доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили і суд оцінює копію висновку експерта у сукупності з іншими доказами у справі; сторони мають право надати суду докази на спростування висновку експерта, клопотати про виклик експерта до суду, про призначення додаткової або повторної експертизи тощо.
З наявного у матеріалах справи висновку судової будівельно-технічної експертизи №СЕ-19/116-21/1884-БТ від 17.12.2021, яка проведена судовими експертами Одеського науково-дослідного експертно-криміналістичного сервісу МВС України, вбачається, що судові експерти Ткач П.І. та Куртєв Н.М. у встановленому законом порядку були попереджені про кримінальну відповідальність, передбачену статтями 384, 385 Кримінального кодексу України за завідомо неправдивий висновок.
Дана експертиза проведена на підставі постанови про призначення судової будівельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні №120191602800000238, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24.01.2019.
На вирішення вищенаведеної експертизи було поставлено наступне питання: "Чи відповідають фактичний обсяг та вартість виконаних робіт актам виконаних робіт по договору підряду №34 від 02.11.2016, укладеного між Великомихайлівською селищною радою в особі заступника голови селищної ради Косенко В.А. та Фізичною особою-підприємцем Годяк Аллою Володимирівною, якщо ні, то в якому обсязі та на яку вартість?".
Зокрема, дослідження проводилося методом співставлення даних, отриманих під час обстеження об'єкту дослідження на місці (натуральний огляд), вивчення та узагальнення наданих на дослідження матеріалів з подальшим їх зіставленням з вимогами нормативної документації, чинної в галузі будівництва на території України.
У ході проведення дослідження експертами було встановлено, що фактичні обсяги та вартість виконаних будівельних робіт за договором №34 від 02.11.2016 не відповідають обсягам та вартості, зазначеним в акті №1 (6_1_2-1_ПД_КБ2в) приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2016 року за вказаним договором, а саме: вартість невиконаних робіт становить 56740,35грн.
Таким чином, проведеним експертним дослідження підтверджено розмір завданих державі збитків у сумі 56740,35 грн.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає у тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Беручи до уваги відсутність у матеріалах справи та неподання відповідачкою до місцевого господарського суду жодного доказу на підтвердження того, що висновок №СЕ-19/116-21/1884-БТ від 17.12.2021, виготовлений експертами Одеського науково-дослідного експертно-криміналістичного сервісу МВС України, складено з порушенням вимог законодавства або доказів, якими би спростовувалась достовірність зазначеного висновку експерта, а також інших обставин, з якими закон пов'язує можливість відхилення висновку експерта як доказу у справі, колегія суддів наголошує на відсутності підстав для неврахування зазначеного висновку експерта при вирішення спору у даній справі, зокрема, в контексті документального підтвердження обґрунтованості розміру заявлених до стягнення збитків у розмірі 56740,35 грн.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази відшкодування відповідачкою державі в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області збитків у вищенаведеній сумі.
За таких обставин, з огляду на доведеність прокурором існування всіх елементів складу правопорушення та відсутність у матеріалах справи доказів відшкодування відповідачкою збитків, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимоги про стягнення з Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни на користь держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області шкоди, заподіяної злочином, у розмірі 56740,35 грн.
Посилання відповідачки на акт Південного офісу Держаудитслужби №08-11/72 від 29.12.2018 про результати ревізії окремих питань, фінансово-господарської діяльності Великомихайлівської селищної ради Великомихайлівського району Одеської області за період з 01.01.2016 по 30.10.2018 колегією суддів до уваги не приймаються, враховуючи наступне.
У постанові Верховного Суду від 18.10.2018 у справі №917/1064/17 зауважено, що акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу. Виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами договору і не можуть їх змінювати, оскільки за своїми правовими наслідками акт ревізії у даному випадку фіксує порушення фінансової дисципліни учасника правовідносин, фінансово-господарська діяльність якого перевірялась. Акт ревізії не може змінювати, припиняти частково або повністю договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені договором та підтверджені відповідними актами виконаних робіт.
Поряд з цим, відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.02.2020 у справі №910/17984/16, акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами здачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб'єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялася.
Відтак сам по собі акт ревізії №08-11/72 від 29.12.2018 не може вважатися беззаперечним доказом на підтвердження завдання відповідачкою збитків позивачеві за договором №34 від 02.11.2016, тим більше, що зі змісту зазначеного акту вбачається здійснення органом фінансового контролю вибіркової, а не повної перевірки за трьома різними договорами підряду, у той час як розрахунок збитків окремо за вищенаведеним договором до місцевого господарського суду не подано.
Крім того, у матеріалах справи відсутні та відповідачкою до суду першої інстанції не подано документів, на яких ґрунтуються висновки акту ревізії №08-11/72 від 29.12.2018 (зокрема, але не виключно: первинних бухгалтерських документів, у тому числі платіжних документів, виписок по рахункам тощо) та з яких можна було б достовірно встановити як факт завдання позивачеві збитків за договором №34 від 02.11.2016, так і факт відшкодування таких збитків Фізичною особою-підприємцем Годяк Аллою Володимирівною, тим більше, що в адресованому прокурору листі №375/02-13 від 05.03.2024 Великомихайлівська селищна рада Одеської області вказує про те, що відшкодування збитків від відповідачки на рахунки даного органу місцевого самоврядування не надходило, і вказане твердження відповідачкою за допомогою належних та допустимих доказів не спростовано.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 у справі №916/1319/24 не відповідає вказаним вище вимогам у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, а тому підлягає скасуванню одночасним ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 269, 270, 275, 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити.
Рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 у справі №916/1319/24 скасувати.
Позов Роздільнянської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області до Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни задовольнити.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Годяк Алли Володимирівни на користь держави в особі Великомихайлівської селищної ради Одеської області шкоду, заподіяну злочином, у сумі 56740,35 грн.
Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та у строки, визначені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 02.04.2026.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя К.В. Богатир
Суддя Л.В. Поліщук