Справа № 463/8484/25
Провадження № 2/463/940/26
03 квітня 2026 року Личаківський районний суд м.Львова в складі:
головуючого-судді - Грицка Р.Р.,
з участю секретаря судового засідання - Шпуляра І.Ю.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Львові в режимі відеоконференції у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору довічного утримання (догляду) недійсним,
позивач звернулася в суд з позовною заявою до відповідача про визнання недійсним договору довічного утримання (догляду) серії НМЕ № 047995 за реєстровим № 1966 від 18.07.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що вона та її донька ОСОБА_5 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 , яким належить 17/30 і 1/5 часток цієї квартири відповідно. Окрім неї та її доньки інших 7/30 часток квартири належали її брату ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Звернувшись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, вона дізналась, що частка брата відчужена на користь відповідача на підставі договору довічного утримання (догляду) серії НМЕ № 047995 за реєстровим № 1966 від 18.07.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О. Проте, відповідач мешкає у м.Мукачево Закарпатської області та не підтримував жодного зв'язку з покійним братом, не надавав йому матеріального забезпечення і не знав про його смерть. Вважає, що при таких обставинах договір має ознаки фіктивності та укладений без наміру створення правових наслідків, що є підставою для визнання його недійсним в судовому порядку.
Відповідач не погодився та в особі повноважного представника подав відзив на позовну заяву. Зазначає, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність відповідного умислу сторін цього правочину. Проте, згідно з умовами договору відчужувач отримав грошові кошти в сумі 260000,0 гривень на матеріальні витрати на строк до 18.07.2022 року, і зокрема на сплату комунальних послуг, медичне обслуговування, одяг, харчування тощо. Крім того, за взаємною усною згодою сторін розмір матеріального забезпечення на місяць становив не менше 500,0 гривень, і відчужувач за життя не висловлював жодних претензій з приводу цього. Вважає, що оспорюваний договір фактично виконувався і позивач протилежного не довела, що виключає можливість задоволення позову. Також, зробив заяву про пропуск строку позовної давності та застосування відповідних наслідків. Просить у задоволенні позову відмовити.
Правом на подання відповіді на відзив позивач не скористалась.
Позовна заява поступила до суду 09.09.2025 року.
Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 11.09.2025 року, відмовлено у відкритті провадження у справі.
Не погоджуючись з цією ухвалою, позивач оскаржила її в апеляційному порядку і постановою Львівського апеляційного суду від 29.12.2025 року, ухвалу Личаківського районного суду м.Львова від 11.09.2025 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Після цього, ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 22.01.2026 року, прийнято позовну заяву, відкрито провадження у справі та призначено таку до розгляду за правилами загального позовного провадження. Визначено строк та черговість подання заяв по суті справи.
Крім того, одночасно з позовною заявою позивач подала до суду заяву про забезпечення позову. Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 11.09.2025 року таку заяву повернуто.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п.22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020 року), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27.10.2016 року, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов'язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента.
Суд забезпечив сторонам можливість ефективно представляти свою справу в суді. Справа слухалась у відкритому судовому засіданні, а сторони повідомлялись про дату, місце та час розгляду справи.
Перед тим як розпочати розгляд справи по суті суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження. Крім того, суд розглянув абсолютно усі клопотання учасників справи, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловитись з приводу таких клопотань.
Підготовче провадження закрито ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 10.03.2026 року. Справа призначена до судового розгляду по суті.
Після цього представник позивача подав заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на 7/30 частин квартири АДРЕСА_1 . Ухвалою суду від 19.03.2026 року, таку заяву повернуто позивачу.
Відтак, суд у відповідності до вимог частини п'ятої статті 12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Про існування будь яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому що в силу вимог частин другої, третьої та четвертої статті 83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.
Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В будь якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (частина третя статті 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.
Позивач та її представник під час виступу із вступним словом висловились про підтримання позовних вимог з підстав, викладених у позовній заяві, наголосивши при цьому, що відповідач не виконував своїх обов'язків, а договір укладено під впливом тяжких обставин. Просять позов задовольнити.
Представник відповідача під час виступу із вступним словом проти обґрунтованості позову заперечив з підстав, викладених у відзиві, а також з підстав пропуску строку позовної давності. Просить у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог статті 264 ЦПК України, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Судом встановлено, що 18.07.2017 року між ОСОБА_6 , як відчужувачем, та ОСОБА_4 , як набувачем, укладено договір довічного утримання (догляду), предметом якого було 7/30 частин квартири АДРЕСА_1 (а.с.3-5).
Відчужувач ОСОБА_6 є рідним братом позивача та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с.7).
Після смерті брата позивач звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини на що отримала відповідь від 08.04.2024 року (а.с.9), за змістом якої ОСОБА_6 відчужив свою частку в квартирі на підставі оспорюваного договору і немає у власності жодного нерухомого майна.
Також відомо, що позивач у минулому вже оскаржувала спірний договір з підстав його укладення під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах.
Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 27.01.2025 року (а.с.10-16) у справі № 463/4518/24, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13.08.2025 року (а.с.17-24), у задоволенні позову відмовлено. В касаційному порядку ці рішення не переглядались.
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Згідно зі статтею 746 ЦК України відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.
Відповідно до статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
Статтею 750 ЦК України передбачено, що набувач може бути зобов'язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28.07.2021 року у справі № 759/24061/19).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13.01.2021 року у справі № 712/7975/17).
Згідно з висновками Верховного Суду, які висловлені у постанові від 11.09.2024 року у справі № 522/4009/22, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Аналогічні за змістом висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі № 723/405/17.
Всупереч зазначеним висновкам у справі яка розглядається, позивач взагалі не надала жодного доказу на підтвердження тієї обставини, що її брат та відповідач під час укладення оспорюваного договору не мали намірів створити юридичні наслідки, тоді як встановлені судом обставини навпаки свідчать про протилежне.
Так, виходячи з ідеї про те, що за договором довічного утримання (догляду), як це передбачено у статті 744 ЦК України, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, то кваліфікація цього договору як фіктивного можлива лише за умови доведення, що сторони не мали наміру передавати/набувати права власності на нерухоме майно; не мали/не потребували догляду і не вчиняли жодних дій, для набуття цих прав і обов'язків.
В силу вимог процесуального закону, довести ці обставини повинен саме позивач.
Однак, у справі яка розглядається за наслідками укладеного договору, відповідач набув право власності на частку у квартирі, а взамін зобов'язався забезпечувати відчужувача матеріальним утриманням та доглядом довічно. Згідно умов договору (пункти 6, 15, 16, 17, 18), сторони оцінили вартість частки у квартирі до суми 260000,0 гривень і окрім як обов'язку забезпечити догляд, відповідач при підписанні договору зобов'язався передати кошти в сумі 260000,0 гривень як матеріальні витрати на строк до 18.07.2022 року. Сторони також погодили, що вартість матеріального забезпечення буде визначатись ними в усній формі та в залежності від потреб відчужувача, але не менше ніж 500,0 гривень. За відчужувачем також зберігалось право довічно користуватись квартирою і на належну йому частку було накладено заборону відчуження. Відчуження квартири за життя відчужувача було заборонено.
Ніщо не свідчить про те, що відповідач не виконував або ж неналежно виконував свої зобов'язання за договором, а в період його чинності, тобто до смерті відчужувача, останній не заявляв вимоги про його розірвання з таких підстав. Немає жодного доказу, що відповідач не передав відчужувачу узгодженої суми коштів у розмірі 260000,0 гривень або ж не забезпечував його матеріально в розмірі не менш як 500,0 гривень на місяць, як це передбачено пунктами 16 і 17 договору.
Відчужувач, як це вбачається зі змісту пояснень самого позивача, проживав у квартирі аж до своєї смерті. Отже, умова договору про право довічно користуватись квартирою була дотримана.
Також, частка у квартирі не була продана за життя відчужувача, що свідчить про дотримання ще однієї умови договору.
Таким чином, за відсутності доказів про те, що умови договору довічного утримання не виконувались і за наявності доказів про протилежне неможливо стверджувати, що у сторін цього договору не було наміру створити юридичні наслідки, що в свою чергу, робить неможливим кваліфікацію оспорюваного договору як фіктивного.
Тому, у задоволенні позову суд відмовляє у зв'язку з його безпідставністю та при цьому, не бере до уваги твердження сторони позивача про те, що договір укладено під впливом тяжких обставин, оскільки такі обставини були предметом перевірки у справі № 463/4518/24, за наслідками розгляду якої у задоволенні позову відмовлено.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28.11.2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05.12.2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07.08.2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18.12.2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134)).
Оскільки суд у задоволенні позову відмовляє через його безпідставність, заява відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності не підлягає задоволенню.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позову, понесені позивачем судові витрати в силу вимог пункту другого частини другої статті 141 ЦПК України не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст.10, 12, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору довічного утримання (догляду) серії НМЕ № 047995 за реєстровим № 1966 від 18.07.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О., - відмовити.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 .
Повний текст судового рішення складено - 03 квітня 2026 року.
Суддя Грицко Р.Р.