30 березня 2026 року
м. Київ
справа №600/5904/24-а
адміністративне провадження №К/990/10790/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Желєзного І.В., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом - Саламандиком Андрієм Івановичем, на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду 15 грудня 2025 року справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області, про визнання протиправним та скасування постанови,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області, в якому просив:
- визнати протиправною та скасувати постанову про заборону в'їзду в Україну реєстраційний №75/5/5/3-3229 від 02 вересня 2024 року Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області відносно громадянина Румунії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , чоловічої статі, уродженця села Багринівка Глибоцького району Чернівецької області.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду 15 грудня 2025 року, у задовленні позову відмовлено.
15 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду 15 грудня 2025 року справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області, про визнання протиправним та скасування постанови, повернуто особі, яка її подала на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України.
09 березня 2026 року до Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій заявник просить скасувати рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду 15 грудня 2025 року у справі №600/5904/24-а.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, Суд дійшов висновку про необхідність залишення її без руху з таких підстав.
За частиною першою статті 328 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається в чому полягає порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Зокрема, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Із системного аналізу наведених положень процесуального закону слідує, що під час касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення ним (ними) норм процесуального права має обов'язково наводитись у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
Перевіркою змісту поданої касаційної скарги установлено, що скаржник як на підставу касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій покликається на пункти 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв'язку із пунктами 1,4 частини другої статті 353 КАС України, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
В частині обґрунтування підстав касаційного оскарження передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник указує на неправильне застосування судами статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, пункту 3 Інструкції про порядок прийняття Службою безпеки України рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України від 29 січня 2021 року № 31, а також статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 квітня 2025 року у справі №600/6944/21-а.
Зокрема, щодо висновку про «подібність правовідносин» у вказаній справі № 600/6944/21-а, а також у справі № 600/5904/24-а в межах якої подається дана касаційні скарга, скаржник вважає очевидним, що спірні правовідносини, які розглядалися в цих справах є подібними, зокрема, у зв'язку із однаковим предметом та підставами позовів, нормативно-правовим обґрунтуванням заявлених позовних вимог, суб'єктом оскарження (відповідач був той самий), а позивачі в обох справах були громадянами Румунії яким заборонено в'їзд на територію України оспорюваним рішення відповідача.
Перевіряючи доводи касаційної скарги в контексті обґрунтування підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, суд зазначає наступне.
Так, у справі №600/6944/21-а предметом оскарження є постанова Служби безпеки України про заборону в'їзду в Україну громадянину Румунії. Підставою для прийняття указаної постанови була довідка про необхідність заборони виїзду в Україну громадянина Румунії. Так, суди попередніх інстанції задовольняючи позовні вимоги дійшли висновку, що приймаючи оскаржуване рішення відповідачем не враховано обставини, (зокрема, щодо про наявності у позивача родинних зв'язків в України) на обов'язковість яких вказує Інструкція про порядок прийняття Службою безпеки України рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої наказом Центрального управління Служби безпеки України від 29.01.2021 № 31, що свідчить про необґрунтованість прийнятого рішення відносно позивача. Переглядаючи справу у касаційному порядку Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та констатував, що суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи неправомірно вдалися до переоцінки інформації, що міститься у довідці та постанові про заборону позивачу в'їзду в Україну, та дійшли помилкового висновку про необґрунтованість оскаржуваного рішення. Колегія суддів зауважила, що право позивача на особисте життя ставиться у противагу інтересам національної безпеки, що на думку Суду, виправдовує застосовані до позивача заходи втручання у його права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На підставі викладено Верховний скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог громадянина Румунії до Служби безпеки України про визнання протиправною та скасування постанови про заборону в'їзду в Україну відмовив у повному обсязі.
Іншими словами, колегією суддів в указаній справі виснувано, що право позивача на повагу до його приватного життя підлягає зіставленню з інтересами національної безпеки, які, на переконання Суду, обґрунтовують застосування до позивача відповідних заходів втручання у його права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відтак, дослідивши зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності з урахуванням обставин конкретної зазначеної справи, Суд вказує на помилковість означених доводів касаційної скарги, оскільки, постанову Верховного Суду у справі № 600/6944/21-а ухвалено у справі з подібними правовідносинами, однак, за різних фактичних обставин, таким чином, результат вирішення спору у даній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів, які не є подібними із даною справою.
Поряд із цим скаржник вказує, що приймаючи оскаржувану постанову від 15 грудня 2025 року Сьомий апеляційний адміністративний суд застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 5 квітня 2024 року у справі №420/5521/19. Зазначає, що суд, беручи до уваги висновок експерта як доказ у справі, зобов'язаний здійснити перевірку попередження експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку за статтею 384 Кримінального кодексу України; недотримання судом такої вимоги не може вважатися формальним порушенням норм процесуального закону, оскільки КАС України визначає це обов'язковою вимогою, від якої залежить допустимість чи недопустимість висновку як доказу.
Так, у справі №420/5521/19 спірні правовідносини виникли з приводу правомірності відмови відповідача у видачі позивачу дозволу на виконання будівельних робіт з капітального ремонту садибного (індивідуального) житлового будинку з нежитловими приміщеннями та паркінгом. Суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що позивач не спростував розбіжності поверховості у відомості стосовно будівель і споруд схеми генерального плану (6 поверхів) та завданні на проєктування (5 поверхів). Зокрема, позивач не підтвердив факт звернення до Міністерства культури та інформаційної політики України для отримання дозволу на проведення будівельних робіт на об'єкті, розташованому в межах історичного ареалу м. Києва, та не підтвердив відповідність топографічно-геодезичного плану положенням ДБН, відтак, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову. У своєму рішенні суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи апеляційну скаргу позивача, зазначив, що Департамент з питань ДАБК міста Києва у відмові у наданні дозволу не вказав конкретні вимоги містобудівного законодавства, порушеної при розробці та затвердженні проєктної документації. Позивач отримав позитивний висновок експертизи проєктної документації, що підтверджує відповідність та коректність такої документації. За відповідність проєктної документації вихідним даним на проєктування, вимогам державних стандартів, норм і правил відповідають проєктна організація, головний архітектор та головний інженер проєкту. Верховний Суд, у свою чергу, переглядаючи справу у касаційному порядку дійшов висновку про необхідність направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції оскільки останній не перевірив належність та допустимість висновку позасудового експертного технічно-будівельного дослідження, зокрема, скасовуючи рішення Департаменту з питань ДАБК міста Києва, не перевірив кожну з підстав, з яких Департамент відмовив ТОВ «ЮРСПЕЦСЕРВІС» у наданні дозволу на виконання будівельних робіт, та не врахував необхідність отримання позивачем дозволу від МКІП на будівельні роботи в межах історичного ареалу міста Києва.
Отже, Суд, проаналізувавши правові позиції Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру і юридичної природи правовідносин, з яких виникли спори в указаних справах, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та регулюванням правовідносин у цій справі, на предмет їхньої подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень по суті, зазначає, що постанови Верховного Суду, на які посилається заявник, як на підставу касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, ухвалені за інших фактичних обставин, які не є подібними до правовідносин у цьому касаційному провадженні, а тому не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судами норм права при ухваленні судових рішень, щодо яких подано касаційну скаргу в цій справі, у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Суд зазначає, що формальне посилання на постанови Верховного Суду (цитування окремих абзаців зазначених постанов) не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Так, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
У цьому контексті Суд зауважує, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов'язковим є взаємозв'язок усіх чотирьох умов між собою.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
З огляду на наведене, обставини справ, та, відповідно, спірні правовідносини у вищевказаних справах не є подібними відтак, висновки Верховного Суду зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, отже, правові позиції викладені у даних постановах обґрунтовано не є релевантними.
Щодо покликання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій у цій справі приписів статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України варто зауважити, що положеннями статті 2 КАС України встановлено завдання та основні засади адміністративного судочинства, положеннями статті 19 Конституції України - правовий порядок функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні.
З наведеного висновується, що скаржником у касаційній скарзі вказано загальні норми права, що в свою чергу унеможливлює формування висновків щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
Наведене обґрунтування підстав звернення до Верховного Суду із касаційною скаргою не є достатнім у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Поряд із цим, в обґрунтування цих підстав автор касаційної скарги посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування абзацу 1 частини 1, статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI, пунктів 2, 3, 4 Інструкції про порядок прийняття Службою безпеки України рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, яка затверджена наказом Центрального управління Служби безпеки України від 29 січня 2021 року №31 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 березня 2021 року за № 399/36021), у взаємозв'язку із пунктами 1 та 2 статті 9 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод».
Аналізуючи наведені доводи касатора, Суд зазначає таке.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України, касаційне оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 цієї норми, можливе у разі відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Водночас така підстава не зводиться до формального посилання на відсутність відповідного висновку.
Застосування пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України передбачає обов'язок касатора: визначити конкретну норму права, щодо якої, на його думку, відсутній висновок Верховного Суду; обґрунтувати необхідність формування такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, визначення норми, що врегульовує спірні правовідносини т.і.); зазначити, у чому саме полягає неправильне застосування відповідної норми судами попередніх інстанцій; викласти власне бачення правильного застосування цієї норми.
Отже, сам по собі факт відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права не є достатньою підставою для відкриття касаційного провадження у справі. Необхідним є належне й аргументоване обґрунтування як помилки судів щодо її застосування, так і потреби у формуванні відповідного правового підходу.
При цьому Суд зауважує, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, стосується відсутності висновку щодо застосування саме норми права, а не щодо особливостей її застосування залежно від обставин справи.
Зі змісту касаційної скарги убачається, що відповідач посилається на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв'язку з пунктом 1,4 частини другої статті 353 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Аналіз вищенаведеної норми дозволяє дійти висновку про те, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв'язку із недослідженням судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження. Тобто, указане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження судових рішень.
Ураховуючи приписи пункту 1 частини другої статті 353 КАС України, з огляду на необґрунтованість наведених скаржником підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1,3 частини четвертої статті 328 КАС України, Суд уважає таке покликання недостатніми для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.
Так, недопустимим доказом в розумінні статті 74 КАС України є доказ, одержаний з порушенням закону, або доказ, яким певна обставина не може бути підтверджена.
Обставиною в розумінні КАС України є фактичні дані (певний матеріально-правовий факт), а не правова оцінка суду встановленого факту.
Як убачається зі змісту оскаржуваних рішень, позивач не скористався наданим йому процесуальним правом на оскарження висновку експерта та не заявляв клопотання про проведення повторної експертизи, відтак, твердження скаржника щодо недопустимості доказів, а саме таких, що одержані з порушенням законної процедури, не знайшли свого підтвердження.
Отже, з огляду на це, Суд відхиляє посилання скаржника на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв'язку із пунктом 4 частини другої статті 353 КАС України як на підставу касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції у цій справі.
Водночас, відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Своєю чергою, за змістом пункту 11 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Отже, виходячи з предмету спору та статусу позивача, яка є іноземцем і перебуває на території України, спір, що виник між сторонами віднесено до справ незначної складності, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, не лише визначених частиною 4 статті 328 КАС України, а й підтвердження випадків, визначених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
У касаційній скарзі представник зазначає, що підставою касаційного оскарження судового рішення є підпункти «а», «в», «г»(помилково зазначено «б») пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України вкзує, що дана касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; дана справа становить значний суспільний інтерес і має виняткове значення для Позивача як учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Перевіркою доцільності покликання скаржника на підпункти встановлено, що у касаційній скарзі відсутнє обґрунтування дії підпунктів «а», «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Щодо обґрунтування дії підпункту «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, автор касаційної скарги зазначає, що суд першої інстанції помилково відніс цю справу до категорії справ незначної складності, вважає, що ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання представника позивача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження є невмотивованою, не містить належних відповідей на численні аргументи які були наведені в самому клопотанні про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. На думку скаржника, така ухвала суду першої інстанції істотно підірвала принцип рівності та змагальності сторін, який є одним із елементів права на справедливий судовий розгляд, що гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що суд першої інстанції не відносив цю справу до справ незначної складності, а вирішив здійснити розгляд цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику (повідомлення) учасників справи.
Так, у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС); якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався за виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС).
Колегія суддів наголошує, що предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.
Відтак, Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на підпункт «г»(помилково зазначено «в») пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Поряд із цим, під час перевірки касаційної скарги встановлено, що вона не відповідає вимогам статті 329 КАС України якою передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 329 КАС України строк на подання касаційної скарги також може бути поновлений у разі його пропуску з поважних причин, крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 333 цього Кодексу.
З матеріалів касаційної скарги слідує, що повний текст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції складено 15 грудня 2025 року, а касаційну скаргу вперше подано 15 січня 2026 року, тобто, з дотримання передбаченого законом строку на касаційне оскарження.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду 15 грудня 2025 року, повернуто особі, яка її подала.
Так, відповідно до відомостей з комп'ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» (далі - КП ДСС) ухвалу Верховного Суду від 04 лютого 2026 року, доставлено до електронного кабінету представника скаржника 06 лютого 2026 року о 13:44, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
09 березня 2026 року скаржник через підсистему «Електронний суд» вдруге звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Разом з касаційною скаргою скаржником заявлено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження мотивоване тим, що скаржником вперше продано касаційну скаргу в межах строку, передбаченого статтею 329 КАС України, проте ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала. Зокрема, автор касаційної скарги зазначає, що постановляючи ухвалу про повернення касаційної скарги, суддя- доповідач дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення касаційної скарги, передбачених статтею 329 КАС України.
Вважає, що касаційна скарга в новій редакції подається «за межами строку» на касаційне оскарження, який передбачено статтею 329 КАС України.
Аналізуючи зазначені заявником підстави, які він вважає поважними причинами поновлення пропущеного процесуального строку, Судом установлено, що згідно з відомостями Автоматизованої системи документообігу суду позивач вже звертався до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, яку було скеровано до Верховного Суду через підсистему «Електронний Суд» 15 січня 2026 року та зареєстровано канцелярією Суду 16 січня 2026 року, та яку повернуто скаржнику ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року, на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України.
Статтею 44 КАС України регламентовано обов'язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Тому виконання обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми, змісту і строку подання касаційної скарги покладається на особу, яка має намір її подати, а тому остання повинна вчиняти усі необхідні для цього дії.
Верховний Суд зазначає, що повернення касаційної скарги не є безумовною підставою для поновлення строку на касаційне оскарження і обставини, за яких Верховний Суд вже повертав попередні касаційні скарги, безпосередньо пов'язані саме з діями заявника щодо належного оформлення касаційної скарги протягом тривалого періоду.
Суд зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії "права на суд", може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
Наведене дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання касаційної скарги здійснюється судом касаційної інстанції у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на касаційне оскарження судового рішення.
Колегія суддів зауважує, що норми КАС України не містять виключень або підстав для звільнення учасників процесу від обов'язку надавати докази до суду та доводити ті обставини, які є підставами для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов'язаний з об'єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами.
При цьому, суд касаційної інстанції ураховує тривалість пропущеного скаржником строку на оскарження рішення суду апеляційної інстанції та обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення скаржника. Непереборних обставин скаржником не наведено, а судом не встановлено.
Суд уважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
У рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Інших поважних та об'єктивних причин для поновлення строку на касаційне оскарження заявником не зазначено, тому Верховний Суд дійшов висновку про неповажність наведених позивачем підстав для поновлення строку касаційного оскарження, а тому у задоволенні клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження необхідно відмовити.
При цьому, суд касаційної інстанції ураховує тривалість пропущеного скаржником строку на оскарження рішення суду апеляційної інстанції та обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення скаржника. Непереборних обставин скаржником не наведено, а судом не встановлено.
Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що вказані підстави пропуску строку на касаційне оскарження не можуть бути визнані поважними.
Отже, заявнику необхідно подати заяву із зазначенням інших поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження, до якої надати належні та допустимі докази, що підтверджують ці обставини.
Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки. Своєю чергою колегія суддів зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги, в якій необхідно зазначити підстави оскарження судового рішення в цій справі (з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 та пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України), заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення.
Керуючись статтями 169, 248, 329-332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Визнати неповажними, вказані адвокатом Саламандиком Андрієм Івановичем, підстави для поновлення строку на касаційне оскарження.
Відмовити у задоволенні клопотання адвоката Саламандика Андрія Івановича про поновлення процесуального строку на касаційне оскарження.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом - Саламандиком Андрієм Івановичем на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду 15 грудня 2025 року справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області, про визнання протиправним та скасування постанови - залишити без руху.
Надати заявнику касаційної скарги строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції:
- уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на підпункти пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України;
- заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, а також надання відповідних доказів на підтвердження викладених у заяві обставин.
Роз'яснити, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині виконання вимог частини третьої статті 332 КАС України у відкритті касаційної скарги буде відмовлено.
Роз'яснити, що у разі невиконання вимог ухвали суду про залишення касаційної скарги без руху в частині виконання вимог статті 330 КАС України, касаційну скаргу буде повернуто скаржнику.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
І.В. Желєзний
В.М. Соколов ,
Судді Верховного Суду