30 березня 2026 року
м. Київ
справа № 420/30427/25
провадження № К/990/4837/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Жука А.В.,
суддів: Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29 грудня 2025 року у справі № 420/30427/25
за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління БЕБ в Одеській області про визнання бездіяльність протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовною заявою до Територіального управління БЕБ в Одеській області, в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність ТУ БЕБ в Одеській області не нарахування та невиплату середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації при звільненні за невикористані дні щорічних основних відпусток за 2022-2023 роки (33 дні);
- зобов'язати ТУ БЕБ в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 на розрахунковий рахунок, відкритий в АТ КБ «ПРИВАТБАНК», середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації при звільненні за невикористані 33 дні щорічної основної відпустки (за 2022-2023 роки) з розрахунку 2 993,31 грн. за кожен день такої затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10.09.2025, на підставі частини першої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позовну заяву залишено без руху у зв'язку з поданням особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із зазначенням поважних причин пропуску строку звернення з позовом до суду.
Із посиланням на висновки Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права в частині визначення строків звернення до суду, суд першої інстанції зазначав, що місячний строк для звернення до суду з позовною заявою щодо сплати середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку сплинув 21.07.2025 (з урахуванням вихідних днів); в той же час, з даною позовною заявою представник позивача звернувся до суду 05.09.2025, тобто з пропуском строку звернення до суду.
19 вересня 2025 року на виконання вказаної вище ухвали від позивача надійшла заява, в якій позивач вказував, що рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10.10.2024 по справі №420/20665/24, для виконання якого 19.06.2025 Територіальним управлінням БЕБ в Одеській області перераховано на рахунок позивача грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні щорічних основних відпусток за 2022-2023 роки, не містить суму виплати, а тому про те, що 19.06.2025 заборгованість відповідачем виплачена в повному обсязі, позивач дізнався лише з відповіді відповідача на адвокатський запит від 20.08.2025 №23.13-09-10/48/5226-25. Тобто, саме 20.08.2025 позивач дізнався про порушення своїх прав, а тому строк звернення до суду пропущено з поважних причин.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2025, залишеною без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.12.2025, позовну заяву повернуто позивачу.
Суд першої інстанції установив, що з долучених до позовної заяви додатків вбачається, що на виконання рішення суду від 10.10.2024 у справі №420/20665/24 Територіальним управлінням БЕБ в Одеській області 06.06.2025 сплачено на рахунок позивача кошти в сумі 27 442,98 грн. та 19.06.2025 - 51 074,02 грн. Отже, суд відхилив доводи представника позивача про те, що порушення своїх прав ОСОБА_1 дізнався лише 20.08.2025 з листа-відповіді відповідача, оскільки звернення за правничою допомогою та подальша активність щодо встановлення розміру середнього заробітку за весь час затримки не змінює момент, з якого особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона чи її представник почали вчиняти дії щодо реалізації права особи і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду, як і не перериває такий строк.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з даною позовною заявою представник позивача звернувся з пропуском строку звернення до суду.
Водночас суд першої інстанції зауважив, що подана заява про поновлення процесуального строку звернення до суду взагалі не містила обґрунтування причин пропущення такого строку, а навпаки лише підтверджувала факт пропуску позивачем строку звернення до суду, встановленого частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими рішеннями, позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.12.2025, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2025 у справі №420/30427/25, визнати поважними причини пропуску строку на подання цього позову, поновити такий строк, а справу направити до суду першої інстанції для її розгляду по суті.
Ухвалою Верховного Суду від 12.02.2026 касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.12.2025 у справі № 420/30427/25 залишено без руху, надавши скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги шляхом надання до Суду:
- документу про сплату судового збору у визначеному Судом розмірі;
- копії касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.
25 лютого 2026 року до Верховного Суду від позивача надійшла заява, до якої долучено квитанцію про сплату судового збору та копію касаційної скарги для відповідача, що надає можливість Суду вирішити питання про можливість відкриття касаційного провадження.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини другої статті 328 КАС України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3 (повернення заяви позивачеві (заявникові)), 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.
Відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
За такого правового врегулювання, оскарження ухвалених у цій адміністративній справі судових рішень у касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд відповідної касаційної скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Тобто, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
Скаржник, окрім іншого, зазначає, що рішення у цій справі має значення не лише для позивача, а й для широкого кола державних службовців, оскільки формує підхід до:
- визначення моменту дізнання про порушення права;
- відмежування факту перерахування коштів від факту остаточного розрахунку;
- доступу до суду у справах, пов'язаних із грошовими виплатами при звільненні з публічної служби.
Таким чином, на переконання скаржника, справа, зокрема, порушує питання права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та належним чином не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Вживання законодавцем слова «фундаментальне» несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб'єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб'єкта правозастосування, не обов'язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Встановлення в КАС України виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи та гарантувати особі права на остаточне та обов'язкове судове рішення.
Касаційна скарга не містить достатніх аргументів, які б свідчили про значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики в контексті наведених вище критеріїв.
Отже, скаржник належним чином не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду справи.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає справи, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Натомість, доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із визначенням моменту, з якого слід обчислювати місячний строк звернення до суду із цим позовом.
З оскаржуваних судових рішень Судом, зокрема, установлено, що заява про поновлення процесуального строку на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху, не містила обґрунтування причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом.
Встановивши недоліки позовної заяви в частині пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції правильно врахував висновок щодо норми права, яка підлягає застосуванню до випадків обчислення строків звернення до суду колишніх публічних службовців з вимогами про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, викладеного в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11.02.2021 у справі № 240/532/20.
Більше того, відповідно до усталеної практики Верховного Суду, строк звернення з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до частини п'ятої статті 122 КАС України, має обчислюватися з дати фактичного проведення окремої виплати (пункт 58 постанови Верховного Суду від 12.03.2026 у справі №420/9470/25). Звернення позивача до відповідача із заявою про виплату середнього заробітку та отримання листа-відмови не змінює початку перебігу процесуального строку, який розпочинається саме з наступного дня, що настає за днем остаточного розрахунку (постанова Верховного Суду від 30.01.2025 у справі №320/26833/23).
З урахуванням наведеного Суд констатує, що зміст оскаржуваних судових рішень та обставини, на які посилається скаржник в обґрунтування касаційної скарги, свідчать про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, та не викликають сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
При цьому Суд наголошує, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, установленому законом.
Таким чином, аналіз ухвалених у цій справі судових рішень і доводів касаційної скарги не дає підстав для висновку, що рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики в такій категорії адміністративних справ, а тому підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996, заява №21920/93; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Ураховуючи викладене, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.
На підставі викладеного, керуючись частинами першою, третьою статті 333 КАС України, Суд
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29 грудня 2025 року у справі № 420/30427/25.
2. Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.В. Жук
Л.О. Єресько
Ж.М. Мельник-Томенко
Судді Верховного Суду