18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 753/1527/22
провадження № 61-7670св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у складі колегії суддів Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2022 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 24 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ВАТ АБ «Укргазбанк»), яке змінило найменування на ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 239-Ф/08, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 700 000,00 дол. США під 13,6 % річних із кінцевим терміном повернення до23 квітня 2018 року.
Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011 стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором і процентами в сумі 801 575,16 дол. США, заборгованість за пенею у розмірі 751 367,62 грн.
У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору та рішення суду, що підтверджується виписками за рахунками позичальника, банк має право на отримання трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Враховуючи викладене, ПАТ АБ «Укргазбанк» просило суд стягнути з відповідача на свою користь три проценти річних за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року у розмірі 64 572,88 дол. США, що еквівалентно 1 696 762,20 грн.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Суди розглядали справу неодноразово.
Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 27 липня 2022 року у задоволенні позову ПАТ АБ «Укргазбанк» відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що з моменту визнання боржника ОСОБА_1 банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (18 липня 2011 року) у позивача на підставі положень статті 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не було права на нарахування трьох процентів річних.
Київський апеляційний суд постановою від 24 травня 2023 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» залишив без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують установлених обставин та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Колегія суддів також зазначила, що 21 червня 2012 року державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-717/2011, виданого на підставі постанови Господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11, якою ОСОБА_1 визнано банкрутом.
Враховуючи, що зазначену постанову державного виконавця банк як кредитор не оскаржував, а в матеріалах справи відсутні докази відновлення виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011, апеляційний суд дійшов висновку про припинення відповідних зобов'язань та визнання їх такими, що набули характеру натуральних.
З огляду на це апеляційний суд зазначив, що нарахування ПАТ АБ «Укргазбанк» трьох процентів річних здійснено на вимогу, яка існує в межах натурального зобов'язання, а у зв'язку із закінченням виконавчого провадження та неможливістю його повторного відкриття відсутні підстави для задоволення позову.
Верховний Суд постановою від 29 листопада 2023 року касаційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що висновки апеляційного суду про набуття зобов'язанням між сторонами натурального характеру та незастосування положень статті 625 ЦК України є помилковими.
У цій справі вимоги кредитора вже були захищені рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011, яким із відповідача стягнуто суму заборгованості. Наявність судового рішення про стягнення боргу не змінює правової природи зобов'язання та не трансформує його у натуральне.
Обставина прийняття 21 червня 2012 року постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі постанови Господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11 про визнання боржника банкрутом не має правового значення для визначення характеру зобов'язання, оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення грошового зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження.
Судове рішення про стягнення заборгованості не припиняє грошового зобов'язання боржника та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав його виникнення.
У цій справі розмір заборгованості встановлений рішенням суду у справі № 2-717/2011, яке набрало законної сили, та становить 801 575,16 дол. США і 751 367,62 грн.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року у справі № 5023/4737/11 встановлено, що вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» виникли на підставі кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 та іпотечних договорів від 24 квітня 2008 року № 1 і № 2, укладених із ОСОБА_1 як фізичною особою, а не як підприємцем.
Оскільки кредит надано на придбання нерухомого майна, не пов'язаного зі здійсненням підприємницької діяльності, а предмет іпотеки не використовувався у такій діяльності, факт визнання боржника банкрутом не звільняє її від належного виконання зобов'язань перед кредитором за зазначеним кредитним договором.
Апеляційний суд не врахував, що у разі, коли кредитор уже скористався судовим захистом і рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов'язання не набуває характеру натурального, а кредитор має право на стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України.
Прострочення виконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням. Право кредитора на звернення з позовом про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, виникає з моменту порушення грошового зобов'язання та існує до його повного виконання, при цьому вимоги можуть бути заявлені за останні три роки, що передували поданню відповідного позову.
Київський апеляційний суд постановою від 09 квітня 2024 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» задовольнив частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що визнання ОСОБА_1 як суб'єкта господарської діяльності (фізичної особи - підприємця) банкрутом та відкриття щодо неї ліквідаційної процедури не позбавляє кредитора права вимагати від неї як фізичної особи компенсації за прострочення виконання грошового зобов'язання, у тому числі грошового зобов'язання, що виникло на підставі судового рішення.
Отже, у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами у цій справі, кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України.
Апеляційний суд зазначив, що прострочення виконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, а тому право на звернення до суду з позовом про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням, і існує до моменту його повного виконання, обмежуючись останніми трьома роками, що передували поданню позову.
Водночас суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову банку з підстав того, що з моменту визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (18 липня 2011 року) у позивача нібито відсутнє право на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до статті 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Разом із тим, обґрунтовуючи заявлений розмір трьох процентів річних за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року у сумі 64 572,88 дол. США (що еквівалентно 1 969 762,20 грн), ПАТ АБ «Укргазбанк» зазначало, що такі суми є компенсацією за невиконання позичальником як умов кредитного договору, так і рішення суду.
З наданого банком розрахунку вбачається, що три проценти річних нараховані як компенсація за несвоєчасне погашення кредиту та процентів згідно з рішенням суду, із визначенням окремих періодів, сум та бази нарахування.
Однак використана банком формула не відповідає порядку обчислення трьох процентів річних за прострочення виконання судового рішення. Здійснюючи розрахунок, позивач не врахував період прострочення виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011 та визначений цим рішенням розмір заборгованості (801 575,16 дол. США та 751 367,62 грн), а виходив із сум несвоєчасного погашення кредиту та процентів.
З огляду на те, що у цьому випадку положення статті 625 ЦК України підлягають застосуванню саме у зв'язку з невиконанням рішення суду про стягнення заборгованості, розрахунок трьох процентів річних повинен здійснюватися виходячи із сум, визначених відповідним судовим рішенням, та з урахуванням фактичного періоду прострочення його виконання.
Оскільки поданий банком розрахунок здійснено не на підставі грошових сум, визначених рішенням суду, та із застосуванням неправильної методики обчислення, такий розрахунок не може вважатися належним і допустимим доказом у справі.
Враховуючи, що відповідно до принципу змагальності саме сторони зобов'язані доводити обставини, на які посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд не наділений повноваженнями здійснювати збір доказів з власної ініціативи щодо предмета спору, за відсутності належного розрахунку заборгованості апеляційний суд позбавлений об'єктивної можливості задовольнити позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_1 у межах заявленого предмета спору та на підставі наданих сторонами доказів.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2024 року ПАТ АБ «Укргазбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 та у постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року № 910/3077/20, від 08 червня 2022 року у справі № 688/2332/20, від 09 серпня 2023 року у справі № 201/6750/16.
Касаційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» мотивувало тим, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін за цим договором, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь період прострочення.
Визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані сторонами докази (зокрема, розрахунок заборгованості, здійснений позивачем), перевірити їх правильність, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами у справі, а у разі незгоди з ними повністю чи частково - навести у рішенні мотиви їх відхилення та, за необхідності, здійснити власний розрахунок. Такий обов'язок випливає із засад змагальності сторін та обов'язку суду надати оцінку доказам.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд залишив поза увагою те, що у випадку, якщо розрахунок позивача є неправильним, суд, з урахуванням установлених обставин справи, має право самостійно визначити суму нарахувань, що підлягає стягненню, не виходячи при цьому за межі заявленого позивачем періоду прострочення та максимального розміру заявлених до стягнення сум.
Якщо ж поданий позивачем розрахунок не дає можливості встановити спосіб обчислення заявленої до стягнення суми, суд вправі запропонувати позивачу надати уточнений або більш деталізований розрахунок.
При цьому під час здійснення розрахунку трьох процентів річних ПАТ АБ «Укргазбанк» не могло використовувати суму боргу, зазначену у рішенні Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року, оскільки така сума змінювалася у зв'язку з частковим погашенням заборгованості іншим відповідачем у справі № 2-717/2011, а також унаслідок часткового погашення боргу за рахунок реалізації предмета іпотеки у процедурі банкрутства фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 , що відображено у відповідному розрахунку заборгованості та виписках з особового рахунку позичальника.
Нарахування банком трьох процентів річних за окремі періоди обумовлене саме частковими погашеннями боргу та відповідною зміною бази нарахування, а також різною кількістю календарних днів у році (365 або 366), а не тим, що такий розрахунок здійснювався у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору як такого.
Аргументи інших учасників справи
У серпні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва.
13 червня 2024 року матеріали справи № 753/1527/22 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 28 серпня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Верховний Суд ухвалою від 10 вересня 2025 року зупинив касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).
Верховний Суд ухвалою від 18 березня 2026 року поновив касаційне провадження у цій справі.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
24 квітня 2008 року між ВАТ АБ «Укргазбанк», яке змінило найменування на ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 239-Ф/08, за умовами якого позичальник отримала кредит для придбання земельної ділянки та житлового будинку у розмірі 700 000,00 дол. США під 13,6 % річних із кінцевим терміном повернення до 23 квітня 2018 року (том 1, а. с. 7-11).
У пункті 2.1 кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 передбачено, що на забезпечення зобов'язань за цим договором банк оформив: іпотеку земельної ділянки та житлового будинку, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з умовами договорів іпотеки від 24 квітня 2008 року № 1 і № 2, укладених банком з іпотекодавцем; поруку ОСОБА_2 згідно з умовами договору поруки від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08-Р, укладеного банком, позичальником та поручителем.
У зв'язку з неналежним виконанням, зокрема, ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 ПАТ АБ «Укргазбанк» звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення кредитної заборгованості.
Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011 стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором та процентами станом на 15 листопада 2010 року в сумі 801 575,16 дол. США (з яких заборгованість за тілом кредиту - 519 146,00 дол. США, прострочена заборгованість за тілом кредиту - 133 361,16 дол. США, заборгованість за процентами за період з 01 листопада до 15 листопада 2010 року - 3 700,00 дол. США, прострочена заборгованість за процентами - 145 367,90 дол. США), заборгованість за пенею у розмірі 751 367,62 грн (з яких пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 357 572,14 грн, пеня за несвоєчасну сплату процентів - 393 795,48 грн) та судові витрати (том 1, а. с. 17-21).
Господарський суд Харківської області постановою від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11 визнав ФОП ОСОБА_1 банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру (том 1, а. с. 61-64).
14 грудня 2011 року Дарницький районний суд міста Києва видав виконавчий лист № 2-717/2011 про солідарне стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованості за кредитним договором та процентами в сумі 801 575,16 дол. США, що становить 6 364 795,88 грн, заборгованості за пенею у розмірі 751 367,62 грн, а також 1 700,00 грн судового збору та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (том 1, а. с. 65).
Постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві Григорян О. Г. від 21 червня 2012 року виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-717/11, виданого 14 грудня 2011 року Дарницьким районним судом міста Києва, закінчено з підстав, передбачених пунктом 7 частини першої статті 49, статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження», у зв'язку з переданням виконавчого документа ліквідаційній комісії (або ліквідатору) у разі ліквідації боржника (том 1, а. с. 66).
З Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що Господарський суд Харківської області ухвалою від 17 лютого 2014 року у справі № 5023/4737/11 затвердив звіт ліквідатора. Припинив підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 . Зобов'язав державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 та передати органам, які здійснювали облік, відповідне повідомлення про зняття ФОП з обліку. Провадження у справі припинив.
Зазначеною ухвалою суду встановлено таке: «…до суду надійшла заява від ПАТ АБ «Укргазбанк» з вимогами до боржника у розмірі 861 932,91 дол. США та 1 392 021,01 грн. Ці вимоги виникли на підставі кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08. На забезпечення вказаного кредитного договору між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 24 квітня 2008 року № 1, за яким у заставу банку передано земельну ділянку площею 0,2397 га (кадастровий номер 3222488202:02:002:0057), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також було укладено договір іпотеки від 24 квітня 2008 року № 2, за яким у заставу банку передано домоволодіння: житловий будинок літ. «А», загальною площею 320,60 кв. м, будинок охорони літ. «Б»; свердловина № 1; огорожа № 2-4, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до вимог статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також на виконання вимог ухвали суду від 23 квітня 2013 року згідно з платіжним дорученням від 01 червня 2013 року № 2233443222 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» було перераховано грошові кошти в сумі 667 226,20 грн; згідно з платіжним дорученням від 31 травня 2013 року № 3434455555 на користь ПАТ «Альфа-Банк» було перераховано грошові кошти в сумі 72 292,69 грн; згідно з платіжним дорученням від 31 травня 2013 року № 1233221111 на користь ПАТ «Дельта Банк» було перераховано грошові кошти в сумі 229 515,70 грн. У зв'язку з недостатністю активів не були задоволені вимоги ПП «Каро-Інвестбуд» у сумі 8 300,00 грн, вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» у сумі 7 614 224,56 грн, вимоги ПАТ «Альфа-Банк» у сумі 6 388 508,20 грн, а також вимоги ПАТ «Дельта-Банк» у сумі 374 727,36 грн, усього - 14 385 760,12 грн. Ліквідатором надано реєстр непогашених вимог кредиторів боржника, відповідно до якого розмір непогашеної кредиторської заборгованості становить 14 385 760,12 грн…».
Також в ухвалі Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року у справі № 5023/4737/11 зазначено: «Що стосується непогашених вимог ФОП ОСОБА_1 перед ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Альфа-Банк», ПАТ «Дельта-Банк», то під час провадження у справі про банкрутство у ліквідаційній процедурі не може бути погашеним зобов'язання громадянина перед його кредиторами, у процедурі банкрутства визнаються та погашаються борги підприємця. Враховуючи те, що вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» виникли на підставі кредитного договору від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 та іпотечних договорів від 24 квітня 2008 року № 1 і № 2, вимоги ПАТ «Альфа-Банк» виникли на підставі кредитного договору від 01 лютого 2007 року № 800000031 та іпотечного договору від 01 лютого 2007 року № 800000031, а вимоги ПАТ «Дельта-Банк» виникли на підставі кредитного договору від 26 липня 2006 року № 299/ПВ-06 та іпотечного договору від 26 липня 2006 року № 299/ФКВ-06, які укладалися банками з ОСОБА_1 не як з підприємцем, а як з фізичною особою - громадянкою та з указаних кредитних договорів вбачається, що кредити були надані на купівлю нерухомого майна, отже, не пов'язаного із здійсненням громадянином - підприємцем підприємницької діяльності, крім того, майно було передано в заставу з підстав, не пов'язаних із здійсненням громадянином - підприємцем підприємницької діяльності, суд доходить висновку, що банкрут не звільняється від подальшого виконання зобов'язань перед кредиторами - ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Альфа-Банк», ПАТ «Дельта-Банк» згідно з вказаними кредитними договорами…».
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 239-Ф/08 (за несвоєчасне погашення кредиту і процентів за рішенням суду) заборгованість відповідача за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків (3 % річних) за період з 02 листопада 2018 року до 01 січня 2021 року становить 64 582,88 дол. США, що еквівалентно 1 696 762,30 грн (том 1, а. с. 22).
Зазначений розрахунок містить окремі періоди, суми та бази нарахування, а саме:
- з 02 листопада 2018 року до 28 грудня 2018 року (57 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 718 098,85 дол. США, сума санкції - 3 364,24 дол. США;
- з 29 грудня 2018 року до 20 січня 2019 року (23 дні), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 936,84 дол. США, сума санкції - 1 357,20 дол. США;
- з 20 січня 2019 року до 06 березня 2019 року (45 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 871,01 дол. США, сума санкції - 2 655,14 дол. США;
- з 07 березня 2019 року до 11 квітня 2019 року (36 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 774,80 дол. США, сума санкції - 2 123,83 дол. США;
- з 12 квітня 2019 року до 19 травня 2019 року (38 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 689,64 дол. США, сума санкції - 2 241,55 дол. США;
- з 20 травня 2019 року до 20 червня 2019 року (32 дні), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 644,77 дол. США, сума санкції - 1 887,50 дол. США;
- з 21 червня 2019 року до 06 серпня 2019 року (37 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 615,64 дол. США, сума санкції - 2 772,16 дол. США;
- з 07 серпня 2019 року до 24 вересня 2019 року (49 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 582,26 дол. США, сума санкції - 2 889,99 дол. США;
- з 25 вересня 2019 року до 28 листопада 2019 року (65 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 518,18 дол. США, сума санкції - 3 833,32 дол. США;
- з 29 листопада 2019 року до 31 грудня 2019 року (33 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 484,55 дол. США, сума санкції - 1 946,05 дол. США;
- з 01 січня 2020 року до 29 березня 2020 року (89 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 484,55 дол. США, сума санкції - 5 234,11 дол. США;
- з 30 березня 2020 року до 01 грудня 2020 року (247 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 315,57 дол. США, сума санкції - 14 522,70 дол. США;
- з 02 грудня 2020 року до 31 грудня 2020 року (30 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 285,81 дол. США, сума санкції - 1 763,82 дол. США;
- з 01 січня 2021 року до 01 листопада 2021 року (305 днів), ставка - 3 %, сума заборгованості за кредитом і процентами - 717 285,81 дол. США, сума санкції - 17 981,27 дол. США.
Всього 1 096 днів прострочення і розмір боргу в сумі 64 572,88 дол. США, що станом на дату складання розрахунку еквівалентно 1 696 762,20 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зістаттею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, у статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться у статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Аналіз глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, свідчить, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Увипадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов'язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.
При цьомуфакт ухвалення судового рішення щодо прав та обов'язків учасників зобов'язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов'язання та не припиняє його.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення змісту частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор у натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції керувався тим, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв'язку зі спливом позовної давності.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов'язанні та зазначено таке.
Тлумачення змісту як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, під час тлумачення норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дає змогу боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред'явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дає змогу боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дає змогу кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред'явити позов про стягнення трьох процентіврічних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).
Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.
Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91, ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.
Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються, зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов'язання (борг як цивільно-правовий обов'язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов'язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред'явити виконавчий документ до виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов'язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не вважатиметься безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов'язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред'явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред'явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов'язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов'язанням стає такою, що не може бути захищена у примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред'явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред'явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов'язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред'явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов'язаннявважається тим зобов'язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом складатиметься нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмовою у поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено касаційне провадження у цій справі.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання не може вважатися натуральнимнавіть за умов пропуску стягувачем строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов'язання.
При цьому за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, однак у спірній ситуації Верховний Суд керується таким.
Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна під час судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності під час захисту своїх інтересів.
З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).
За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред'являти вимоги до боржника про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, суперечитиме принципу правової визначеності.
Щодо суті вимог і доводів касаційної скарги
У справі, що переглядається, предметом спору є вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», заявлені у січні 2022 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних у розмірі 64 572,88 дол. США за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року, нарахованих на кредитну заборгованість, стягнуту рішенням суду, яке боржник у повному обсязі не виконала.
Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання, а зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов'язання, залежить від нього та поділяє його долю.
Суди встановили, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року у справі № 2-717/2011, яке набрало законної сили, з відповідача на користь банку стягнуто заборгованість за кредитним договором (за тілом кредиту та процентами) у розмірі 801 575,16 дол. США та пеню у розмірі 751 367,62 грн. Саме на цю суму частково банк нараховував три проценти річних за період з 02 листопада 2018 року до 01 листопада 2021 року.
Постановою Господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року у справі № 5023/4737/11 ФОП ОСОБА_1 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
Разом із тим, як установили суди, після видачі 14 грудня 2011 року виконавчого листа 21 червня 2012 року державний виконавець закінчив виконавче провадження з примусового виконання зазначеного рішення на підставі пункту 7 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з переданням виконавчого документа ліквідаційній комісії (ліквідатору). Надалі виконавчий документ до виконання повторно не пред'являвся.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року затверджено звіт ліквідатора, припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 , зобов'язано державного реєстратора внести відповідний запис до Єдиного державного реєстру, провадження у справі про банкрутство припинено.
Докази відновлення виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2011 року та поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання у матеріалах справи відсутні.
За таких обставин основна вимога позивача про примусове виконання грошового зобов'язання, підтверджена судовим рішенням, не може бути реалізована у примусовому порядку, а можливість стягнення за виконавчим документом є вичерпаною.
Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відсутністю судового рішення про поновлення строку для його пред'явлення до виконання виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню у разі наявності грошового зобов'язання, яке підлягає виконанню.
З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову ПАТ АБ «Укргазбанк» про стягнення трьох процентів річних, однак не може погодитися з мотивами такої відмови, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Доводи касаційної скарги щодо недослідження апеляційним судом наданих позивачем виписок з особового рахунку позичальника як доказів залишкової заборгованості не можуть бути підставою для скасування судового рішення, оскільки зі спливом установленого законом строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання відсутнє грошове зобов'язання, яке може бути примусово виконане, а отже, відсутні й правові підстави для стягнення похідного (акцесорного) зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення участині наведених судами попередніх інстанцій мотивів для відмови у задоволенні позову необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині - залишити без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки оскаржувані судові рішення змінено тільки в частині наведених судами мотивів для відмови в задоволенні позову, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині щодо відмови у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
С. Ю. Мартєв