18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 712/262/21
провадження № 61-2550св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ігнатенка В. М.,
суддів: Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду
м. Черкаси від 14 вересня 2023 року в складі судді Пироженко С. А. та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 січня 2024 року в складі колегії суддів: Карпенко О. В., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договорами позики,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договорами позики.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 серпня 2016 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір позики, на виконання якого відповідач написав і передав позивачу розписку про отримання 76 000 доларів США. Відповідач взяв на себе зобов'язання повернути позивачу позику до 15 серпня 2017 року.
ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань в повному обсязі не виконав та не повернув суму боргу.
Крім того, зазначає, що 17 січня 2017 року між позивачем та відповідачем також було укладено договір позики, на виконання якого відповідач написав і передав позивачу розписку про отримання 6 357 600 грн, що еквівалентно 230 000 доларів США. Відповідач взяв на себе зобов'язання повернути позивачу вказану позику до 17 січня 2018 року.
ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань не виконав, суму боргу не повернув.
ОСОБА_1 зазначив про те, що оскільки станом на 30 грудня 2020 року за інформацією сайту Національного банку України офіційний курс гривні до долара США - 28,3668 грн, тому сума боргу становить 6 524 364 грн
(230 000 доларів США * 28,3668 грн).
Унаслідок порушення відповідачем своїх боргових зобов'язань, на суму боргу мають бути нараховані інфляційні втрати та 3 % річних, що відповідає вимогам статті 625 ЦК України. Таким чином, інфляційні втрати становлять
1 090 448,78 грн, а 3 % річних - 564 373,04 грн.
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про залучення до участі в справі в якості співвідповідача дружину боржника - ОСОБА_3 та заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 :
- заборгованість за договором позики від 15 серпня 2016 року у сумі
75 620 доларів США;
- заборгованість за договором позики від 17 січня 2017 року у розмірі
6 524 364 грн;
- інфляційні втрати у розмірі 1 090 448,78 грн;
- 3 % річних за договором позики від 17 січня 2017 року у розмірі
564 373,04 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 квітня 2021 року залучено до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_3 .
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 17 січня 2017 року в розмірі 6 525 364,00 грн, інфляційні
втрати - 1 090 448,78 грн та 3 % річних - 564 373,04 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів, які б підтвердили той факт, що ОСОБА_3 має відношення до боргових зобов'язань ОСОБА_2 , як не надав й підтвердження того, що взяті в борг кошти ОСОБА_2 використав в інтересах сім'ї. Враховуючи це, суд вважав, що позовні вимоги в частині солідарного стягнення боргу із співвідповідача ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення коштів за договором позики від 15 серпня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 , суд першої інстанції, виходив із того, що позивачем пропущено позовну давність, про застосування якої було заявлено ОСОБА_2 , що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Клопотання про поновлення пропущеної позовної давності позивачем не заявлялося.
Задовольняючи вимоги позивача в частині стягнення боргу за договором позики від 17 січня 2017 року, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 взяті на себе за вказаним договором позики зобов'язання не виконав,
будь-яких доказів на спростування зазначених обставин суду не надав.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 17 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не доведено належними доказами укладення ОСОБА_2 договорів позики саме в інтересах сім'ї, а не у власних, не пов'язаних із сім'єю інтересах позичальника, як і не підтверджено дійсне використання одержаних за договором коштів в інтересах сім'ї, а не у власних інтересах.
Отже, вимоги позивача до дружини боржника - ОСОБА_3 є безпідставними.
Відмовляючи у задоволенні позову у частині стягнення боргу за договором позики від 15 серпня 2016 року, суд посилався на те, що договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено 15 серпня 2016 року. Цим договором встановлено термін для погашення суми позики до 15 серпня
2017 року. Тобто останнім днем звернення до суду з позовом у межах позовної давності було 15 серпня 2020 року. Отже, позивач у частині вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2016 року звернувся у грудні 2020 року до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 .
Посилання в апеляційній скарзі заявника на те, що позовну давність було перервано ОСОБА_2 , на увагу не заслуговують, оскільки із долучених до уточненої позовної заяви копії смс-роздруківки, не вбачається, що ОСОБА_2 було повернуто частину боргу саме за договором позики
від 15 серпня 2016 року у сумі 10 000 грн, а надані позивачем докази лише свідчать щодо існування домовленості про телефонний дзвінок та зустріч. Крім того, відсутні докази уповноваження ОСОБА_2 третіх осіб на передання коштів у рахунок повернення позики за розпискою від 15 серпня 2016 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 січня 2024 року, просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати, справу направити у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отже, судові рішення у частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 за договором позики від17 січня 2017 року не оскаржено, тому у силу вимог статті 400 ЦПК України вони у цій частині в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 січня 2024 року та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник зазначає, що суди не застосували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня
2018 року у справі № 243/10982/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі
№ 308/3162/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17,
від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15,
від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20, у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 707/1359/16-ц, від 07 вересня
2022 року у справі № 679/1136/21, від 20 квітня 2023 року у справі
№ 728/1765/21, від 31 травня 2023 року у справі № 938/632/20,
від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21, від 07 грудня 2023 року у справі № 306/1350/21, від 31 січня 2024 року у справі № 638/18499/18-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди, посилаючись на пропуск позивачем позовної давності, не врахували, що Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин.
У подальшому, відповідними постановами Кабінету Міністрів України карантин на території України продовжувався, у тому числі він діяв як на час закінчення строку у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу до позичальника (17 серпня 2020 року), так і на час звернення до суду з цим позовом (30 грудня 2020 року).
Таким чином, позивачем не було пропущено позовну давність на звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за розпискою від 15 серпня
2016 року.
Боргові зобов'язання за розписками від 15 серпня 2016 року, від 17 січня
2017 року не були предметом поділу між подружжям, тобто відповідачі за вказаними розписками зобов'язані повернути заборгованість у солідарному порядку.
Відповідачами отримано грошові кошти в інтересах сім'ї, тому вони мають відповідати за борговими зобов'язаннями у солідарному порядку. Рішенням суду від 09 червня 2017 року у справі № 712/4905/17 розірвано шлюб між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Факт використання грошових коштів в інтересах сім'ї підтверджується договором купівлі-продажу квартири, згідно з яким ОСОБА_2
за 31 500 Євро придбав в інтересах сім'ї квартиру на
АДРЕСА_1 .
Отже, ОСОБА_3 має відповідати за борговими зобов'язаннями хоча б у межах вартості спірної квартири.
Позиція інших учасників справи
У травні 2024 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1 та просила оскаржувані рішення залишити в силі, касаційну скаргу заявника - без задоволення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої
статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 1
частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
15 серпня 2016 року ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 76 000 доларів США строком до 15 серпня 2017 року, що підтверджується розпискою від 15 серпня 2016 року.
17 січня 2017 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого позичальник отримав у позику 6 375 600 грн, що еквівалентно 230 000 доларів США, вказані обставини підтверджуються розпискою.
ОСОБА_1 вказував про те, що ОСОБА_2 та дружина останнього - ОСОБА_3 , як солідарні боржники, які отримали кошти в інтересах сім'ї, належним чином взяті на себе зобов'язання за договорами позики не виконали унаслідок чого утворилась заборгованість за договором позики від 15 серпня 2016 року у розмірі 75 620 доларів США та заборгованість за договором позики від 17 січня 2017 року у розмірі 8 496 236,00 грн, з яких 6 524 364 грн -
борг за договором позики, 1 090 448,78 грн - інфляційні втрати
та 564 373,04 грн. - 3 % річних.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до положень частини першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частини перша, друга статті 509 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Верховний Суд звертає увагу на те, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Зміст статті 541 ЦК України свідчить про те, що солідарне зобов'язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов'язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства.
До вказаного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17,
від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12, на які зокрема заявник посилається в своїй касаційній скарзі.
Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року
у справі № 128/891/20-ц, від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21,
від 04 лютого 2026 року у справі № 459/2030/21).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 міститься висновок, що реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів:
а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору;
б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.
Щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики
від 15 серпня 2016 року
Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.
Сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі
№ 904/3405/19 вказано, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом
частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частини п'ята статті 261 ЦК України ).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду
від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суди встановили, що за договором позики від 15 серпня 2016 року термін виконання зобов'язання настав 15 серпня 2017 року. Відтак, з вказаної
дати починається перебіг позовної давності в межах якого позивач міг реалізувати своє право щодо повернення наданих коштів у борг та спливав цей строк 15 серпня 2020 року.
Разом з тим суди дійшли помилкового висновку про те, що позивач звернувся у грудні 2020 року до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2016 року з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року
№ 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин.
У подальшому, відповідними постановами Кабінету Міністрів України карантин на території України продовжувався, у тому числі він діяв як на час закінчення строку у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу до позичальника (15 серпня 2017 року), так і на час звернення до суду з цим позовом (30 грудня 2020 року).
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»
від 30 березня 2020 року № 540-IX доповнено пункт 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Зазначені законодавчі зміни набули чинності з моменту опублікування Закону
України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», тобто з 02 квітня 2020 року.
Отже, суди у порушення закону помилково не звернули уваги на те, що вищевказаною нормою права встановлено, що строки, визначені
статтею 257 ЦК України на час дії карантину продовжуються автоматично.
Таким чином, суди не врахували, що заяви відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог позивача в частині стягнення заборгованості з відповідачів за договором позики від 15 серпня 2016 року не підлягають задоволенню, а тому висновок судів про відмову
у задоволенні позову з цих підстав в цій частині є помилковим.
Верховний Суд звертає увагу на те, що правовою підставою для застосування позовної давності є обґрунтованість позовних вимог, разом з тим судами не було з'ясовано питання щодо доведеності позову ОСОБА_1
до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2016 року.
Одним із основних принципів цивільного судочинства є принцип змагальності сторін, закріплений у статтях 12, 81 ЦПК України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суди не перевірили доводи позивача про те, що ОСОБА_2
і ОСОБА_3 використано кошти отримані за розпискою від 15 серпня 2016 року в інтересах сім'ї, оскільки 18 серпня 2016 року відповідачами було придбано квартиру на АДРЕСА_1 , на підтвердження чого ОСОБА_2 передав позивачу відповідний договір купівлі-продажу.
Разом з тим суди, зазначаючи про те, що вищевказана квартира придбана і використовується ОСОБА_2 у власних інтересах, не навели мотивованих обґрунтувань, на підставі яких саме доказів встановлено такі обставини.
Отже, судами спір між сторонами щодо стягнення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2016 року вирішено без встановлення обставин справи у повному обсязі, не перевірено чи віднесено заборгованість за цим договором позики до спільних боргів подружжя, чи використано відповідачами отримані у борг кошти в інтересах сім'ї, з урахуванням доводів позивача, що відповідачами через три дні після укладення договору позики від 15 серпня 2016 року було придбано вищевказану квартиру.
Разом з тим Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів
(постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц).
Отже, оскаржувані судові рішення у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2016 року підлягають скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 17 січня 2017 року
Нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов'язання між колишнім подружжям.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
до ОСОБА_3 у частині стягнення заборгованості за договором позики від 17 січня 2017 року, встановивши фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт укладення ОСОБА_2 вказаного договору позики від 17 січня 2017 року, саме в інтересах сім'ї, а не у власних, не пов'язаних із сім'єю інтересах, як і не підтверджено використання одержаних за цим договором коштів в інтересах сім'ї, а не у власних, не пов'язаних із сім'єю інтересах одного з подружжя.
Отже, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 у частині стягнення заборгованості за договором позики від 17 січня 2017 року.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки суди при вирішенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики
від 15 серпня 2016 року порушили наведені нормиматеріального та процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судами рішення у цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню у зазначеній частині з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 17 січня 2017 року підлягають залишенню без змін.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 за договором позики від17 січня 2017 року у касаційному порядку не переглядаються.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 січня 2024 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2016 року скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 січня 2024 року у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики
від17 січня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко
Судді С. О. Карпенко
Є. В. Петров
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська