Справа №295/15189/25
Категорія 62
2/295/563/26
30.03.2026 року м. Житомир
Богунський районний суд м. Житомира в складі:
головуючого - судді Кузнєцова Д.В.,
за участі секретаря судового засідання Карпішиної С.С.,
представника позивача - адвоката Шостачука І.М.,
відповідача ОСОБА_1 ,
представника третьої особи Дібрової Л.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Житомирі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовомОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне управління ДПС у Житомирській області про визнання права спільної часткової власності на житловий будинок
ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначає, що є матір'ю ОСОБА_1 . У 2005 році вона разом з чоловіком, відповідачем та її чоловіком ОСОБА_3 за спільні кошти побудували житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2544 га, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_1 . За змістом позову, 24.01.2006 року на підставі рішення виконкому Житомирської міської ради від 22.12.2005 року №880 було зареєстровано право власності відповідача на даний будинок та видано свідоцтво про право власності. Факт участі позивачки у фінансуванні витрат, пов'язаних з будівництвом та обслуговуванням будинку, підтверджується товарно-транспортними накладними та квитанціями про оплату будівельних матеріалів та робіт. За словами ОСОБА_2 , з моменту здачі будинку в експлуатацію і по сьогоднішній день вона разом з чоловіком, відповідачем та її чоловіком проживають у будинку, спільно ним користуються з усіма наявними господарськими будівлями і спорудами та несуть спільні витрати щодо його утримання в належному стані. Відповідач як власник будинку зобов'язана щорічно сплачувати податок на нерухомість, що є занадто великою сумою для неї, хоча фактично власниками і користувачами є чотири особи. У зв'язку із збройною агресією російської федерації проти України відповідач вимушена деякий час перебувати за кордоном, що значно ускладнює порядок користування вказаним будинком, зокрема, вирішення питань щодо оплати за житлово-комунальні послуги, укладення договорів з комунальними службами, ремонту водопроводу тощо. В подальшому мешканці мають намір здійснити поділ житлового будинку в натурі з можливістю для кожного із співвласників відчужити свою частку на користь інших осіб. ОСОБА_2 звертала увагу суду у позові, що протягом усього часу, котрий минув з моменту будівництва та здачі в експлуатацію будинку, вона, її чоловік і відповідачка зі своїм чоловіком проживали в цьому будинку і вважали себе співвласником даної нерухомості, тому постійно підтримували її в належному стані, здійснювали усі необхідні ремонтні та будівельні роботи.
З огляду на викладене, позивач просить визнати за нею право спільної часткової власності на 1/4 частину будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою судді Богунського районного суду м. Житомира Кузнєцова Д.В. від 12.12.2025 року позовну заяву у даній справі прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд якої призначено у порядку загального позовного провадження.
Від представника третьої особи - Головного управління ДПС у Житомирській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому остання просила відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своїх заперечень проти позову представник зазначила, що ОСОБА_1 як платник податків зареєстрована та перебуває на податковому обліку в Головному управлінні ДПС у Житомирській області. Згідно реєстраційних даних картки особового рахунку автоматизованих інформаційних систем ОСОБА_1 28.01.2004 було здійснено державну реєстрацію як фізичної особи-підприємця. При опрацюванні інтегрованої картки платника ОСОБА_1 встановлено, що станом на 29.12.2024 у платника рахується податкова заборгованість з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, яка є узгодженою, не перебуває на оскарженні. Згідно даних АІС «Податковий блок» станом на 29.12.2025 у відповідача наявна заборгованість на загальну суму 253 992,26 грн. Представник зазначила, що даний борг на цей час відповідачем не погашено, докази сплати боргу узгодженого податкового зобов'язання позивачем до позову не надано. Враховуючи наявність податкового боргу, ГУ ДПС у Житомирській області на підставі статей 88,89 Податкового кодексу України було правомірно накладено обтяження у вигляді податкової застави на нерухоме майно (житловий будинок) відповідача та зареєстровано у відповідному Державному реєстрі. Отже матеріали справи не містять доказів сплати відповідачем податкової заборгованості, тому застосоване обтяження у вигляді податкової застави на нерухоме майно - житловий будинок застосоване контролюючим органом цілком правомірно. Відповідно, на переконання представника ГУ ДПС у Житомирській області, вимоги позову не підлягають задоволенню, оскільки відповідачем не погашено податковий борг.
Представник позивача - адвокат Шостачук І.М. в судовому засіданні пояснив, що факт участі позивача у будівництві будинку підтверджується доданими до позову документами і не заперечується відповідачем. Позивач хоче розпорядитись сама своєю часткою у спільній частковій власності. Визнання права власності не впливає на правовідносини між відповідачем і третьою особою. На запитання суду представник відповів, що на момент закінчення будівництва будинку питання про набуття позивачем права на частку не стояло.
Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов визнала. Додала, що ніякої вимоги, ніяких документів з ГУ ДПС в Житомирській області не отримувала. Борг сплачувати буде.
Представник третьої особи - Головного управління ДПС у Житомирській області в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву. Зазначила, що за відповідачем рахується податковий борг на 250 000 грн., який не сплачено. Об'єктом оподаткування є предмет спору. Вважає, що позовні вимоги не відповідають чинному законодавству.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, дослідивши письмові матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, оцінивши докази в їх сукупності та кожен окремо, дійшов наступного висновку.
З матеріалів справи слідує, що відповідач ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок від 24.01.2006 року, виданого на ім'я ОСОБА_1 згідно з рішенням виконкому Житомирської міської ради від 22.12.2005 року за № 880 (а.с. 20).
Крім того, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна слідує, що 01.04.2025 року стосовно згаданого об'єкту - житлового будинку по АДРЕСА_1 , власником якого є відповідач, зареєстроване обтяження у вигляді податкової застави (а.с. 61).
Будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2544 га, належній ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЖТ № 132408 від 31.03.2004 року (а.с. 22).
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податковим кодексом України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Положеннями пункту 88.1 статті 88 ПК України визначено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.
Відповідно до пункту 89.1 статті 89 ПК України право податкової застави виникає у разі: несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку; несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим органом, - з дня виникнення податкового боргу.
Згідно з пунктом 89.2 статті 89 ПК України з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.
Пунктом 89.3 статті 89 ПК України передбачено, що майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу.
Відповідно до пункту 89.7 статті 89 ПК України заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою контролюючого органу.
Контролюючий орган зобов'язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі (пункт 89.8 статті 89 ПК України).
За змістом пункту 92.1 ПК України платник податків зберігає право користування майном, що перебуває у податковій заставі, якщо інше не передбачено законом. Платник податків може відчужувати майно, що перебуває у податковій заставі, тільки за згодою контролюючого органу, а також у разі, якщо контролюючий орган впродовж десяти днів з моменту отримання від платника податків відповідного звернення не надав такому платнику податків відповіді щодо надання (ненадання) згоди.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі № 522/3541/15 (провадження № 61-31599св18), дійшов правового висновку про те, що «згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.
Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків.
Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав.
Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.
Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.
Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити позивачу у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.
Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) міститься висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Зі встановлених в судовому засіданні обставин справи убачається, що відповідач ОСОБА_1 має грошове зобов'язання у вигляді податкового боргу та з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків належне їй на праві власності майно у вигляді житлового будинку по АДРЕСА_1 було передано в податкову заставу, котра була зареєстрована у відповідному державному реєстрі.
Наразі, податковий борг не сплачено, докази протилежного сторони суду не надали, а тому суд вважає, що приватно-правовий інструментарій, зокрема, у вигляді судового рішення про визнання права власності на частину майна, не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу боржником. По своїй суті застосування конструкції позову про визнання права власності у зв'язку із несплатою податкової заборгованості є нерозумним та недопустимим.
За наведених обставин, суд, оцінивши дії сторін стосовно визнання права власності у зв'язку із невиконанням податкових зобов'язань як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів Держави в особі ДПС України й ухилення від сплати податкового боргу, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України , вважає, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом, а тому дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст. 2-5, 10-13, 76-81, 141, 264, 265, 352, 354 ЦПК України суд
В задоволенні позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Житомирського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Третя особа: Головне управління ДПС у Житомирській області: адреса: м. Житомир, вул. Ю. Тютюнника, 7, код ЄДРПОУ 44096781.
Дата складання повного судового рішення - 31.03.2026.
Суддя