П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
01 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/36586/25
Перша інстанція: суддя Харченко Ю.В.,
повний текст судового рішення
складено 30.01.2026, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.,
розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, -
28.10.20205 ОСОБА_1 (надалі позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області (надалі відповідач), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління національної поліції в Одеській області по відмові в задоволенні рапорту про звільнення;
- зобов'язати Головного управління національної поліції в Одеській області звільнити інспектора взводу №1 роти №3 БОПБ (стрілецький) ГУНПУ в Одеській області, ОСОБА_1 , згідно рапорту від 25.06.2025 за власним бажанням.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 25.06.2025 він звернувся до Головного управління Національної поліції в Одеській області, із письмовим рапортом про звільнення за власним бажанням зі служби в Національній поліції України, але у жовтні 2025 року отримав лист відповідача від 18.09.2025, якому було повідомлено, що рапорт позивача про звільнення за власним бажанням було розглянуто, та в його задоволенні, (на час розгляду) відмовлено, але остаточне рішення про звільнення буде вирішуватись після повернення позивача до постійного місця служби із відрядження, з ЗПБ «Воля», що входить в склад сил та засобів 21 армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ.
Посилаючись на приписи пунктів 63, 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМУ №114 від 29.07.1991, позивач вказував на протиправну бездіяльність відповідача, адже він як особа, яка виявила бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попередив прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подав рапорт, встановленого керівництвом зразка.
Ухвалою одеського окружного адміністративного суд від 22.12.2025 повернута без розгляду заява представника позивача про уточнення позивних вимог.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає про необґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки суд першої інстанції переклав обов'язок доказування безпосередньо на позивача, дійшовши висновку про не надання доказів того, що між позивачем та відповідачем досягнуто згоди щодо дати звільнення, рапорт позивачем до суду не надано, що додатково свідчить про відсутність бездіяльності з боку відповідача.
Також, апелянт вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки спір, який виник між позивачем і відповідачем, стосується проходження служби в поліції, то відповідно застосовуватися повинні норми спеціального законодавства, якими зокрема є Закон України «Про Національну поліцію» та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ затверджене постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114
Апелянт вказує, що суд першої інстанції безпідставно посилається на норми, які за своїм змістом та сферою правового регулювання не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки позивач проходив службу в Національній поліції у званні середнього начальницького складу (майор поліції), тоді як зазначені судом норми регулюють порядок проходження служби осіб рядового та молодшого складу поліції.
Оскільки звання, яке було присвоєне апелянту, відноситься до спеціальних звань середнього складу, (п.2 ч.1 ст.80 ЗУ «Про національну поліцію»), в даному спорі, на думку апелянта слід було застосовувати норми пункту 64 Положення №114, які саме і говорять про звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу поліції, проте суд першої інстанції послався на пункт 63 Положення №114, яким передбачено звільнення осіб рядового і молодшого начальницького складу.
Також апелянт вважає, що у відповідача є загальний строк (3 місяці), після закінчення якого, має бути виданий наказ про звільнення особи зі служби, оскільки позивачем не подавалось рапорту про відкликання чи залишення без розгляду заздалегідь поданого рапорту про звільнення.
Оскільки апелянта має 26 років, 03 місяці та 11 днів вислуги, що суттєво перевищує мінімально встановлений законом поріг у 20 років, та безумовно відповідає вимогам пункту 64 Положення №114, а тому набув самостійного суб'єктивного права на звільнення зі служби, на що суд першої інстанції не звернув уваги.
Апелянт зазначає, що його право на звільнення прямо передбачене чинним нормативним регулюванням, не поставлене у залежність від будь-яких обставин чи наявності «поважних причин», а відмова у реалізації цього права є протиправною та такою, що суперечить принципу правової визначеності.
У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.
Вимоги відзиву на апеляційну скаргу обґрунтовані тим, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення є Положення №114.
Відповідач зазначає, що згідно з підпунктом «ж» пункту 63 та підпункту «ж» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114 особи рядового та начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановленням на військовий облік) за власним бажанням за наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Оскільки служба в поліції набула додаткових властивостей через воєнний стан, то поліція відповідно до покладених на неї завдань, крім іншого, бере участь відповідно до повноважень у забезпеченні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану введеного на всій території України, адже до складу сектору безпеки і оборони входить також Національна поліція України.
Таким чином, наразі особовий склад Національної поліції залучається до несення служби не лише для надання поліцейських послуг, а й забезпечення правового режиму воєнного стану та безпосередній відсічі збройній агресії рф.
Відповідач вказує, що позивач проходив службу в Батальйоні поліції особливого призначення (стрілецький) Головного управління Національної поліції в Одеській області та його було відкомандировано в підпорядкування командиру ЗБП «Воля» до складу сил та засобів бойових (спеціальних) (ЗСУ).
Саме тому звільнення таких поліцейських ГУНП в Одеській області можливо лише після повернення в підпорядкування відповідача так як, на момент розгляду спірного рапорту та прийняття рішення про відмову у його задоволенні ГУНП фактично не мало повноважень вирішувати питання про звільнення позивача зі служби, адже Позивач був відряджений у підпорядкування іншого суб'єкта - підрозділу Збройних Сил України, на підставі наказу ГУНП від 27.08.2025 №1470 дск.
Необґрунтованими відповідач вважає доводи апелянта щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, оскільки сам позивач у позовній заяві посилався на п.63 Положення №114, але в апеляційній скарзі заперечує його застосування до спірних правовідносин.
Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив та з матеріалів справи, в тому числі електронних, вбачається, що позивач з серпня 1999 року проходив службу в органах внутрішніх справ, з листопада 2015 року в Національній поліції України, 04 липня 2024 року був призначений на посаду інспектора взводу №1 роти №3 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУ НП в Одеській області, на час виникнення спірних правовідносин позивач мав звання - «майор».
25.06.2025 позивач на ім'я начальника ГУ НП в Одеській області подав рапорт, в якому просив звільнити його зі служби в поліції відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію» з 30.09.2025.
В рапорті також вказано, що від проходження ВЛК позивач відмовляється т.я. вважає себе здоровим. Відпустку за 2025 рік не використовував. Надав свою згоду на відрахування з його грошового забезпечення вартості виданих йому предметів однострою особистого комплектування, строк експлуатації яких не закінчився. В рапорті зазначено, що рішення позивачем прийняте остаточно, на звільнені наполягає.
Матеріали за рапортом та сам рапорт були направлені начальнику Управління кадрового забезпечення ГУНП в Одеській області, яке листом від 29.09.2025 повідомило позивача про те, що рапорт позивача розглянуто та відмовлено в його задоволенні, оскільки наказом ГУ НП в Одеській області від 27.08.2025 №1470 дск, позивач відряджений у підпорядкування командиру ЗБП «Воля» до складу сил та засобів 21 армійського корпусу сухопутних військ ЗСУ, залученого для виконання бойових (спеціальних) завдань у частині несення служби на блокпостах, контрольних постах, бойових позиціях у межах операційних зон угрупувань військ (Сил оборони держави) в контрольних прикордонних районах, які межують у українсько-беларуською ділянкою державного кордону, а тому питання щодо звільнення позивача буде вирішено після повернення до постійного місця несення служби.
Із вказаним листом від 29.09.2025 позивач ознайомлений під особистий підпис 30.09.2025.
Також, відповідно до електронних матеріалів справи, пунктом 2 наказу ГУ НП в Одеській області від 14.11.2025 №2712 «Про застосування дисциплінарних стягнень до поліцейських БПОП(С) ГУНП в Одеській області» за вчинення грубого дисциплінарного проступку, що виразився порушенні вимог пунктів 1, 4, 8, 13 частини третьої статті 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15.03.2018 №2337-VIII, пунктів 1, 2 частини першої статті 18, частини першої статті 64 Закону України від 02.07.2015 №580-VIII «Про Національну поліцію України», підпункту 2 пункту 2 наказу ГУНП в області від 03.01.2023 №7 «Про заходи щодо зміцнення службової дисципліни та дотримання законності діяльності поліції», пункту 3.2 розділу 3, пункту 4.1 розділу 4 Правил внутрішнього службового (трудового) розпорядку ГУНП в Одеській області, затверджених наказом ГУНП в області від 24.04.2023 №1000 «Про затвердження Правил внутрішнього (трудового) розпорядку ГУНП в Одеській області», до майора поліції ОСОБА_2 (0092303) інспектора взводу №1 роти №3 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Одеській області, застосоване дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби в поліції.
Наказом ГУ П в Одеській області від 27.11.2025 №1545 о/с «По особовому складу» відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» звільнено зі служби в поліції за пунктом 6 частини першої статті 77 (у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України) майора поліції ОСОБА_1 (0092303), інспектора взводу №1 роти №3 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) Головного управління Національної поліції в Одеській області, 27 листопада 2025 року.
Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач проходить службу у військовий час в поліції, а зазначення позивачем у рапорті виключно бажання звільнитись зі служби в поліції є неповажною підставою для звільнення за власним бажанням, оскільки в умовах воєнного стану під час несення служби в поліції особливого призначення поліцейські не тільки виконують завдання по участі в обороні, а й забезпечують суспільний порядок.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов такого висновку.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII ( надалі Закон №580-VIII в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 60 Закону №580-VIII відносини, що виникають у зв'язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону №580-VIII, поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення (ч. 2 ст. 77 Закону №580-VIII).
День звільнення вважається останнім днем служби (ч. 3 ст. 77 Закону №580-VIII).
Відповідно до п. 4 Розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №580-VIII, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закон.
Постановою КМ Української РСР від 29.07.1991 №114 (із змінами) затверджене Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (надалі Положення №114).
За приписами статті 80 Закону №580-VIII установлюються такі спеціальні звання поліцейських, зокрема, спеціальні звання середнього складу - майор поліції.
Відповідно до п.п. а) пункту 62 Положення №114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби.
Особи рядового і молодшого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків (п.п. ж) п. 63 Положення №114).
Особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), зокрема, за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків (п.п. ж) п. 64 Положення №114).
Постановою КМУ №413 від 12.06.2013 затверджений перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу, а саме:
- виховання матір'ю (батьком) - особою рядового чи начальницького складу, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей, що з нею (з ним) проживають, без батька (матері);
- утримання матір'ю (батьком) - особою рядового чи начальницького складу, яка (який) не перебуває у шлюбі, повнолітньої дочки, сина віком до 23 років, якщо вона (він) є інвалідом I чи II групи або продовжує навчання (студенти, курсанти, слухачі (крім курсантів і слухачів військових навчальних закладів), стажисти вищого навчального закладу) і у зв'язку з цим потребує матеріальної допомоги матері (батька);
- укладення шлюбу особою рядового чи начальницького складу із громадянкою (громадянином) України, іноземцем або особою без громадянства, що постійно проживає за межами України;
- хвороба особи рядового чи начальницького складу або члена його сім'ї, якщо така хвороба згідно з висновком лікарської або лікарсько-експертної комісії перешкоджає особі рядового чи начальницького складу проходити службу в даній місцевості чи проживати в ній членові його сім'ї, у разі відсутності можливості переміщення (переведення) до іншої місцевості;
- необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи або медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років;
- наявність у особи рядового чи начальницького складу трьох і більше дітей;
- неможливість призначення одного з осіб рядового чи начальницького складу, які перебувають у шлюбі, в межах одного населеного пункту (гарнізону) в разі переміщення (переведення) дружини (чоловіка) на нове місце служби до іншого населеного пункту (гарнізону);
- довгострокове відрядження за кордон дружини (чоловіка) особи рядового і начальницького складу.
Як правильно зазначив суд першої інстанції та не спростовано доводами апеляційної скарги, рапорт апелянта від 25.06.2025 не містить поважних причин, що перешкоджають виконанню ним службових обов'язків, та можуть бути підставою для звільнення з поліції за власним бажанням.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 на території усієї держави був введений воєнний стан, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє на час виникнення спірних правовідносин.
Пунктом 24 ч. 1 ст. 23 Закону №580-VIII передбачено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань, крім іншого, бере участь відповідно до повноважень у забезпеченні та здійсненні заходів правового режиму воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологічної ситуації у разі їх введення на всій території України або в окремій місцевості.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону№580-VIII, у разі виникнення загрози державному суверенітету України та її територіальної цілісності, а також у ході відсічі збройної агресії проти України органи та підрозділи, що входять до системи поліції, відповідно до законодавства України беруть участь у виконанні завдань територіальної оборони, забезпеченні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану у разі його оголошення на всій території України або в окремій місцевості.
Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про національну безпеку України» до складу сектору безпеки і оборони входить також Національна поліція України.
Відповідно до абз. 2 ч. 8 ст. 65 Закону№580-VIII, поліцейські зобов'язані проходити службу там, де це викликано інтересами служби і обумовлено наказами керівника органу (закладу, установи) поліції, до повноважень якого належить право призначення на посаду та звільнення з посади.
Вказана норма була доповнена відповідно до Закону України від 15.03.2022 №2123-ІХ, пунктом 2 розділу ІІ, «Прикінцеві та перехідні положення», якого встановлено, що вона діє тимчасово, на період введення в Україні воєнного стану, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації та/або інших держав проти України та 60 днів після цього.
Як вказано в листі відповідача від 18.09.2025, відповідно до наказу ГУ ГНП в Одеській області від 27.08.2025 №1470дск, апелянт був відряджений у підпорядкування командиру ЗБП «Воля» до складу сил та засобів 21 армійського корпусу сухопутних військ ЗСУ, залученого для виконання бойових (спеціальних) завдань у частині несення служби на блокпостах, контрольних постах, бойових позиціях у межах операційних зон угрупувань військ (Сил оборони держави) в контрольних прикордонних районах, які межують у українсько-беларуською ділянкою державного кордону.
Оскільки між позивачем та відповідачем, на час виникнення спірних правовідносин - 18.09.2025, не досягнуто згоди щодо підстав та дати звільнення, враховуючи фактичні обставини справи (подання рапорту без зазначення обставин для звільнення за власним бажанням, проходження позивачем служби в поліції під час дії правового режиму воєнного стану, перебування позивача у відрядженні, надання відповідачем відповіді від 18.09.2025), апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції щодо відсутності з боку відповідача протиправної бездіяльності.
При цьому апеляційний суд вважає доречним зауваження апелянта щодо помилковості посилання суду першої інстанції на ненадання позивачем до суду рапорту, адже копія рапорту та усі матеріали щодо нього, були надані відповідачем в електронному вигляді разом з відзивом на позовну заяву.
Проте, вказане не спростовує висновки суду першої інстанції та не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд приймає до уваги посилання апелянта щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права.
Так, за змістом позовної заяви, у якості правової підстави для задоволення позовних вимог, позивач послався саме на п. 63 Порядку №114.
За змістом мотивувальної частини оскаржуваного рішення, суд першої інстанції застосовував положення підпункту ж) пункту 63 Порядку №114, проте вказана норма дійсно стосується осіб рядового і молодшого начальницького складу, проте аналогічні приписи містяться у п.п. ж) пункту 64 Положення №114, який стосується осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу.
Як зазначено вище апелянт має звання майор, що відноситься до середнього складу, а тому, наведені апелянтом обставини є лише підставою для зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення в частині застосування до спірних правовідносин саме п. 64 Порядку №114.
Інші доводи апеляційної скарги є такими, що не спростовують висновки суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, але з помилковим застосуванням норм матеріального права, внаслідок чого апеляційна скарга має бути задоволена частково, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції - підлягає зміні в мотивувальній частині, зокрема, щодо застосування до спірних правовідносин пункту 64 Порядку 3114.
Керуючись ст. ст. 242, 257, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 327-329 КАС України апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року - змінити в мотивувальній частині з підстав зазначених в постанові.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач К.В. Кравченко
Судді Н.В. Вербицька О.В. Джабурія