П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
31 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/30478/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Джабурія О.В,
- Вербицької Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2025 року, прийняте у складі суду судді Юхтенко Л.Р. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому позивач просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача відносно позивача стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 29 серпня 2019 року по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 28 серпня 2024 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;
- зобов'язати відповідача виплатити позивачу його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 29 серпня 2019 року по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 28 серпня 2024 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача відносно позивача стосовно ненарахування та невиплати позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року залучено до участі у справі як другого відповідача 24 окрему авіаційну ескадрилью ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною ІНФОРМАЦІЯ_1 у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні позивача в розмірі 82428,69 грн (вісімдесят дві тисячі чотириста двадцять вісім гривень 69 копійок), з урахуванням обов'язкових відрахувань. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 у нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати. Зобов'язано 24 окрему авіаційну ескадрилью ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає його таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити в повному обсязі.
На обґрунтування апеляційної скарги сторона зазначає, що відповідно до правових висновків Верховного Суду у справах № 825/742/16 та № 380/693/20, незгода з виплатами має бути виявлена у стислі строки, тоді як позивач ініціював питання індексації лише через три роки. Апелянт вказує на процесуальні порушення при відкритті провадження, оскільки позов не містив ціни та конкретного розрахунку середнього заробітку, що є майновою санкцією. Також зазначається про порушення принципу співмірності, оскільки сума середнього заробітку значно перевищує розмір заборгованості, що суперечить позиції ВП ВС у справі № 761/9584/15-ц. Щодо компенсації втрати частини доходів, апелянт вважає вимоги передчасними через відсутність попереднього звернення позивача із відповідною заявою до установи та відсутність офіційної відмови у її виплаті.
Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Положеннями ч. 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 , та відповідно до витягу з наказу командира ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25.09.2019 року № 178-ОС позивача звільненого з військової служби в запас, виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 25 вересня 2019 року.
На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі № 420/10049/22, позивачу 28 серпня 2024 року виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 74751 грн, що підтверджено звітом по картковому рахунку позивача та платіжною інструкцією № 811 від 22 серпня 2024 року.
Суд встановив, що на дату 28 серпня 2024 року, виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі № 420/10049/22 відповідачем не було сплачено позивачу середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі та компенсації втрати частини доходів, що стало підставою звернення позивача до суду з цим позовом.
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Так, як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті.
Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 по справі № 1-5/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від зазначеного правового висновку.
З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку у визначені статтею 116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Колегія суддів зазначає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню висновки викладені Верховним Судом у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України.
Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
З матеріалів справи вбачається, що вимога про компенсацію середнього заробітку в порядку та розмірах, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 стосується періоду з:
- 25.09.2019 по 18.07.2022 рік (тобто за редакцією КЗпП України від 17.06.2022 року);
- 19.07.2022 по 18.07.2023 рік (тобто за редакцією КЗпП України від 19.07.2022 року).
Тобто, враховуючи, що повний розрахунок із позивачем було проведено не у день його звільнення 25.09.2019 року, а лише 28.08.2025 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відтак, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками, зробленими судом першої інстанції в рішенні, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за два періоди: за редакцією КЗпП України до 19.07.2022 року, тобто з 25.09.2019 року по 18.07.2022 року включно (1028 днів), та за редакцією КЗпП України від 19.07.2022 року, а саме з 19.07.2022 року по 18.01.2023 рік включно (184 дні), тобто в межах шестимісячного строку.
Що стосується суми середнього заробітку та принципу співмірності у даній справі, колегія суддів з цього приводу зазначає наступне.
Так, положеннями спеціальних нормативно правових актів, зокрема Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, що затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року № 260, не встановлено механізму обрахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а тому до застосування у цій частині підлягають положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі - Порядок № 100).
Абзацом 4 пункту 2 Порядку № 100 встановлено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд першої інстанції при розрахунку суми середнього грошового забезпечення виходив з того, що відповідно до довідки про середній розмір грошового забезпечення за останні два місяці до звільнення, середньоденне грошове забезпечення позивача складало 450,43 грн., середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні позивача має складати 450,43 грн х 183 дні = 82428,69 грн., а тому позовні вимоги є правомірними та належать задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні позивача в розмірі 82428,69 грн.
Обґрунтовуючи своє рішення в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що ст. 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору, а закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Метою, яка закладена законодавцем у зміст процедури відшкодування, передбаченої ст. 117 КЗпП, є компенсація працівникові майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що обраний ним спосіб захисту прав позивача є достатньою компенсацією майнових витрат позивача внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку.
Колегія суддів апеляційної інстанції з цього приводу зазначає наступне.
Так, аналізуючи доводи апеляційної скарги щодо необхідності додаткового застосування критеріїв співмірності та зменшення розміру відшкодування пропорційно частці недоплаченої суми індексації, апеляційний суд вважає їх необґрунтованими з огляду на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм відповідальності роботодавця має на меті передусім компенсацію працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц визначила, що суд має право зменшити розмір відшкодування, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. Водночас, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3) ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Колегія суддів зауважує, що у даній справі судом першої інстанції вже було враховано обставини щодо тривалого часу звернення позивача до суду, що стало підставою для обмеження періоду стягнення середнього заробітку шестимісячним строком замість усього фактичного часу затримки, який тривав з вересня 2019 року. Таким чином, право суду на зменшення розміру відшкодування вже було реалізовано судом першої інстанції шляхом застосування часового обмеження, що призвело до суттєвого зниження суми стягнення порівняно з потенційно можливим розміром.
Колегія суддів наголошує, що сума середнього заробітку у розмірі 82428,69 грн є фактично еквівалентною розміру основної заборгованості з індексації грошового забезпечення, що свідчить про дотримання справедливого балансу між інтересами сторін та не може вважатися надмірним тягарем для відповідача. У свою чергу, подальше зменшення даної суми, про яке зазначає апелянт, призведе до нівелювання компенсаційної функції санкції та порушить право позивача на ефективний захист.
Враховуючи, що працівник є більш вразливою стороною у трудових правовідносинах, а відповідач як державний орган мав об'єктивну можливість своєчасно виконати обов'язок щодо повного розрахунку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що стягнення середнього заробітку у розмірі 82428,69 грн. є достатньою і справедливою компенсацією у даній справі, а тому підстави для повторного застосування принципу співмірності, на думку колегії суддів, відсутні, оскільки це призведе до порушення принципу правової визначеності та фактичного звільнення роботодавця від відповідальності за тривале порушення закону.
Щодо позовних вимог про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, колегія суддів зазначає наступне.
Спірні правовідносини у цій частині регулюються Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» № 2050-ІІІ та Порядком № 159.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян.
Згідно зі статтею 4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Аналіз норм ст. 2- 4 Закону № 2050-ІІІ дає підстави для висновку, що основною та єдиною умовою для виплати компенсації є факт порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, у тому числі індексації грошового забезпечення.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про передчасність цих вимог та необхідність попереднього звернення позивача до адміністративного органу із заявою, адже виходячи з приписів статті 4 Закону № 2050-ІІІ, виплата суми компенсації проводиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Дана норма покладає на роботодавця позитивний обов'язок самостійно нарахувати та виплатити компенсацію одночасно з основною сумою заборгованості без додаткового волевиявлення чи подання відповідної заяви з боку працівника.
Колегія суддів зауважує, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами. Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013, такі кошти є складовою частиною належної працівникові заробітної плати (грошового забезпечення).
Аналогічний підхід викладений у рішенні Верховного Суду від 11.04.2025 у справі № 280/8933/24, де суд акцентував увагу на виді доходу, а не на його окремих складових, підкресливши, що грошове забезпечення військовослужбовця та індексація грошових доходів безпосередньо належать до об'єктів компенсації.
Виходячи зі змісту статті 3 Закону № 2050-ІІІ та усталеної практики Верховного Суду (зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 240/11882/19), право на компенсацію виникає у зв'язку з настанням такого юридичного факту як невиплата грошового доходу у встановлені строки, незалежно від того, чи було таке нарахування здійснено роботодавцем добровільно, чи на виконання судового рішення. Визначальним є факт затримки виплати доходу на один і більше календарних місяців.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач виплатив індексацію грошового забезпечення позивачу лише у серпні 2024 року, проте не нарахував у тому ж місяці суму компенсації, він вчинив протиправну бездіяльність.
Право на таку виплату не залежить від попереднього звернення позивача із заявою, оскільки закон чітко визначає термін виконання цього обов'язку - місяць виплати заборгованості, а тому доводи апелянта у цій частині колегія суддів відхиляє.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, судом першої інстанції повно та всебічно з'ясовано всі обставини справи, надано об'єктивну оцінку доказам та правильно застосовано механізм стягнення середнього заробітку з урахуванням принципів співмірності й розумності.
Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 року, пункт 29).
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами справи та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення, судом першої інстанцій було порушено норми матеріального права. Суд правильно та повно з'ясував усі обставини справи та надав їм юридичну оцінку, відповідно до норм матеріального та процесуального права.
Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2025 року - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М. П. Коваль
Суддя: О.В. Джабурія
Суддя: Н.В. Вербицька