П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
31 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/12097/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Джабурія О.В,
- Вербицької Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року, прийняте у складі суду судді Брагар В.С. в місті Миколаїв, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
У грудні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просила суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_3 компенсації втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строку виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей, виплата якої проведена 20.11.2024, з одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб, утриманої з виплачених сум;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_3 компенсацію втрати частини доходу, у зв'язку із порушенням строку виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей, виплата якої проведена 20.11.2024, з одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб, утриманої з виплачених сум;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_3 середнє грошове забезпечення за весь час затримки компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей виплата якої проведена 20.11.2024відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, з одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб, утриманої з виплачених сум.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_3 середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки розрахунку та компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку (компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей) за період з 15.02.2024 року по 20.11.2024 року, враховуючи обмеження в 6 місяців, у розмірі 162 564,39 грн (сто шістдесят дві тисячі п'ятсот шістдесят чотири гривні тридцять дев'ять копійок). Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_3 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей за період з 15.02.2024 року по 20.11.2024 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає його таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
На обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що положення статей 116, 117 КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки порядок проходження військової служби та грошового забезпечення військовослужбовців регулюється виключно спеціальним законодавством. Апелянт також наголошує, що спеціальні нормативно-правові акти не передбачають відповідальності військової частини у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
14.01.2026 року позивач подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Обґрунтовуючи свої вимоги, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, позивачка наголошує на правомірності застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України, оскільки спеціальне законодавство про порядок проходження військової служби не містить норм щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні.
Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, у період з 12.06.2018 року по 15.02.2024 року позивачка проходила військову службу у військовій частини НОМЕР_1 .
Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 позивачка була звільнена у запас за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини, а саме самостійне виховання двох дітей віком до 18 років) відповідно до пункту другого частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
На виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 22.04.2024 року № 400/2280/24 відповідач нарахував та виплатив позивачці 20.11.2024 року компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей.
Вважаючи, що відповідач зобов'язаний був виплатити їй середній заробіток і компенсацію втрати доходів за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як особи, що має двох неповнолітніх дітей, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані спеціальним законодавством, що зумовлює застосування норм статей 116, 117 КЗпП України за принципом аналогії закону. Суд також констатував наявність протиправної бездіяльності відповідача, яка полягала у проведенні розрахунку за невикористану відпустку лише 20.11.2024, тоді як позивачку було звільнено 15.02.2024. Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, чинну з 19.07.2022, суд обмежив стягнення середнього заробітку шестимісячним строком. Суд також дійшов позивач має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у зв'язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки. Водночас вимоги щодо компенсації сум податку на доходи фізичних осіб були визнані судом передчасними, оскільки обов'язок їх виплати виникає одночасно з фактичним виконанням судового рішення.
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до абзацу 1 пункту 234 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі Положення №1153/2008), перед звільненням військовослужбовців уточнюються дані про проходження ними військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.
Абзацом 3 пункту 242 Положення №1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002р. №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, а тому, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
А відтак, колегія суддів вважає необґрунтованими посилання апелянта на те, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, не поширюються норми Кодексу законів про працю України.
Стосовно вимог щодо визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходу та зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, колегія суддів з цього приводу зазначає наступне.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон України № 2050-III), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України № 2050-III, під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітна плата (гроове забезпечення) та сума індексації грошових доходів громадян.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України № 2050-III, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Колегією суддів встановлено, що у межах спірних правовідносин позивач бажає отримати компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, а саме строків виплати грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку як особи, що має двох неповнолітніх дітей, виплата якої проведена 20.11.2024 р.
В свою чергу, з аналізу вищевикладених норм матеріального права вбачається, що основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої ст. 2 Закону України № 2050-III є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Компенсація за порушення строків виплати такого доходу, який не має разовий характер, проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Між тим, згідно п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають двох або більше дітей віком до 15 років або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки».
Отже, компенсація за невикористану додаткову відпустку не носить постійного характеру та є одноразовою виплатою.
Аналогічний висновок сформовано у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року (справа № 300/843/20), в якій зазначено, що грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка, хоча і включається до фонду заробітної плати (додаткового), проте є виплатою за невідпрацьований час, тобто має іншу правову природу - відноситься до разових платежів; не пов'язана з виконанням позивачем своїх службових обов'язків і має компенсаційний характер, пов'язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у цій частині, оскільки зазначена компенсація за невикористані дні відпустки за своєю правовою природою є разовою виплатою, вона не підпадає під дію положень статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», яка передбачає нарахування відповідних сум лише на доходи, що не мають разового характеру.
Що стосується вимоги щодо нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за весь час затримки компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, колегія суддів з цього приводу зазначає таке.
Так, як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті.
Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 по справі № 1-5/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від зазначеного правового висновку.
З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку у визначені статтею 116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Колегія суддів зазначає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню висновки викладені Верховним Судом у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України.
Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Колегія суддів зазначає, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
З матеріалів справи вбачається, що вимога про компенсацію середнього заробітку стосується періоду з 15.02.2024 по 20.11.2024 р. (тобто за редакцією КЗпП України від 19.07.2022 року).
Тобто, враховуючи, що повний розрахунок із позивачкою було проведено не у день її звільнення 15.02.2024 року, а лише 20.11.2024 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відтак, враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що позивачка має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період за редакцією КЗпП України від 19.07.2022 року, а саме з 15.02.2024 по 15.08.2024 року включно (183 дні), тобто в межах шестимісячного строку.
Однак, на думку колегії суддів, недостатньо встановити факт затримки розрахунку при звільненні і заборговану суму та період затримки, оскільки передбачений статтею 117 КЗпП України спосіб захисту вимагає також, щоб орган, який вирішує спір щодо суми заборгованості при звільненні (зокрема суд), визначивши також і суму, яка підлягатиме стягненню на користь позивача.
Розраховуючи суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, судова колегія виходить з наступного.
Положеннями спеціальних нормативно правових актів, зокрема Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, що затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року № 260, не встановлено механізму обрахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а тому до застосування у цій частині підлягають положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі - Порядок № 100).
Абзацом 4 пункту 2 Порядку № 100 встановлено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Місяцями, що передують звільненню позивачки, є грудень 2023 та січень 2024 року.
Кількість днів служби за період грудень 2023 та січень 2024 року становить 62 календарних днів (31+31).
Як вбачається з довідки про заробітну плату (грошове забезпечення, винагороду, за цивільно-правовим договором) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням (а.с. 15), у грудні 2023 року позивачці було нараховано грошове забезпечення в сумі 27538,35 грн., у січні 2024 року грошове забезпечення позивачки також становило 27538,35 грн.
Таким чином, середньоденна заробітна плата позивачки становить 888,33 грн. (27538,35 грн + 27538,35 грн) / 62.
Отож, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до вимог ст.117 КЗпП України становить 162564,40 грн. (888,33 грн х 183 календарних дні).
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц).
У постанові від 08.10.2025 року по справі № 489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд може зменшити розмір відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022 року, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими ВП ВС у постанові від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає за необхідне застосувати в межах цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
Апеляційним судом встановлено, що 20.11.2024 року на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 22.04.2024 р. №400/2280/24 в/ч НОМЕР_1 нарахувала та виплатила позивачці 63292,31 грн.
Натомість, 05.03.2026 року ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду було витребувано від в/ч НОМЕР_1 довідку про розмір нарахованого та виплаченого при звільнені з військової служби грошового забезпечення.
На виконання вищезгаданої ухвали, відповідач надіслав до суду апеляційної інстанції заяву про виконання ухвали суду, в якій зазначив, що при звільнені позивачки їй було нараховано та виплачено за мінусом 1,5% військового збору наступні види грошового забезпечення:
- Посадовий оклад - 2115 грн. 52 коп.;
- Оклад за військовим званням - 282 грн. 76 коп.;
- Надбавка за вислугу років - 749 грн. 48 коп.;
- Премія - 8885 грн. 17 коп.;
- Додаткова винагорода на час воєнного стану - 15517 грн. 24 коп.;
- Компенсація за невикористану відпустку - 65174 грн. 45 коп.;
- Одноразова грошова допомога на оздоровлення - 27538 грн. 35 коп.
- Всього в сумі 122474 грн. 02 коп.
Тобто, з урахуванням вищевикладеного, загальна сума грошового забезпечення позивачці, нараховане при звільненні, становить 122 474,02 грн.
Відсоткове співвідношення спірної суми у даній справі до загальної суми виплати розраховується, виходячи з наступного розрахунку (63292,31 х 100% / 122474,02 = 51,7 %).
Виходячи з принципу пропорційності, судова колегія вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача здійснити обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку наступним чином:
162564,80 х 51,7% / 100 % = 84045,80 грн., що становить 51,7 % суми виплати, яка мала бути нарахована на день звільнення зі служби.
Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за спірний період, з урахуванням пропорційного розрахунку від розміру усіх належних звільненому працівникові сум, становить 84045,80 грн.
Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 року, пункт 29).
За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України).
В свою чергу, як визначено п.п. 1 та 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги відповідача та скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення заявлених позовних вимог.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року - задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - скасувати.
Ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_3 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.02.2024 по 20.11.2024 р.;
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.02.2024 року по 15.08.2024 року, враховуючи обмеження в 6 місяців, у розмірі 84045,80 грн. (вісімдесят чотири тисячі сорок шість гривень вісімдесят копійок).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М.П. Коваль
Суддя: О.В. Джабурія
Суддя: Н.В. Вербицька