01 квітня 2026 р.Справа № 520/5247/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Семененко М.О. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Ніколаєва О.В.) від 12.12.2025 по справі № 520/5247/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до Харківського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що податкове повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11, яким визначено суми податку податкового зобов'язання за 2023 рік у сумі 3275,28 грн є необґрунтованим. Вказує, що відсутність права власності на земельні ділянки у 2023 році і фактичне їх формування як земельної ділянки не у 2023 році і відсутність реєстрації права власності є достатнім і допустимим доказом того, що дії ГУ ДПС у Харківській області є незаконними.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 по справі № 520/5247/25 позовні вимоги задоволено.
Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення, винесене Головним управлінням ДПС у Харківській області від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 3000,00 грн (дві тисячі гривень 00 копійок).
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається, зокрема, на те, що позивач скористався правом на адміністративне оскарження податкового повідомлення-рішення. Рішенням ДПС України від 24.10.2024 року скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване податкове повідомлення-рішення - без змін. Вищевказане рішення ДПС України від 24.10.2024 року позивачем особисто отримано 07.11.2024, що підтверджено наданою разом з позовом роздруківкою з офіційного сайту "Укрпошти", а також зазначено самим представником позивача в позовній заяві. Тому, відлік строку на звернення до суду з даним позовом розпочинається з 08.11.2024 та складає один місяць з вказаної дати - тобто по 08.12.2024, тоді як до суду з даним адміністративним позовом позивач звернувся 04.03.2025 надіславши його поштою, тобто з пропуском місячного строку звернення, визначеного пунктом 56.19 статті 56 ПК України. Також вказує, що громадяни - власники земельних часток (паїв) КСП «Вільшанське» отримали державні акти на право власності на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (угіддя-рілля) та на підставі рішення Солоницівської селищної ради від 21.10.2021 року (XXIII сесії VIII скликання № 141) громадянам були надані дозволи на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі. На підставі вищевикладеного, було сформоване податкове повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11 за платежем 11011300 (МПЗ) на дві вищевказані земельні ділянки сільськогосподарського призначення площами - 1,85 га, та 0,68 га які розташовані на території Солоницівської ТГ Харківської області. В зв'язку з відсутністю інформації щодо проведеної нормативно-грошової оцінки даних земельних ділянок за 2023 рік, розрахунок суми Позивачу здійснена з врахуванням показників нормативно грошової оцінки 1 гектара ріллі по Харківській області (п.п. 38-1.2 п. 381-1 ст. 38-1 ПК України). Що стосується послуг зі складення позовної заяви вартістю 8000,00 грн, виходячи зі змісту позовної заяви, вважає, що її складення не вимагало великого обсягу аналітичної й технічної роботи та витраченого часу; позовна заява практично складається із викладення фактичних обставин справи та цитування нормативно-правових актів, незначна за обсягом, що з огляду на заявлену до стягнення суму за її підготовку свідчить про завищення розміру правової допомоги в цій частині. Більш того, справа розглядалася в порядку спрощеного провадження, що не вимагало значних зусиль з боку представника позивача.
Позивач відзив на апеляційну скаргу, не надала.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Сторони про розгляд справи в порядку письмового провадження повідомлені належним чином.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що Розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 12.03.2003 № 70 членам Колективного сільськогосподарського підприємства “Вільшанське» були передані у приватну власність земельні ділянки за рахунок земельних часток (паїв) КСП “Вільшанське».
Відповідно до Протоколу загальних зборів членів Колективного сільськогосподарського підприємства “Вільшанське» від 18.06.2021, Розпорядженням голови Дергачівської районної державної адміністрації від 12.03.2003 року № 70 погоджено технічну документацію по встановленню меж земельних ділянок для громадян, власників сертифікатів по КСП “Вільшанське» та передано членам КСП “Вільшанське» земельні ділянки у приватну власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до Протоколу загальних зборів членів Колективного сільськогосподарського підприємства “Вільшанське» від 18.06.2021 затверджений перелік громадян - власників земельних часток (паїв) КСП “Вільшанське», згідно якого за позивачем значаться земельні ділянки - 0,68 га та 1,85 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, без зазначення кадастрових номерів земельних ділянок.
Громадяни - власники земельних часток (паїв) КСП “Вільшанське» отримали державні акти (сертифікати) на право власності на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (угіддя-рілля).
Згідно інформаційних баз даних ГУ ДПС, в автоматичному режимі позивачу проведено нарахування мінімального податкового зобов'язання за 2023 рік та прийнято податкове повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11 на суму 3275,28 грн.
У зв'язку з відсутністю інформації щодо проведеної нормативно-грошової оцінки даних земельних ділянок за 2023 рік, розрахунок суми позивачу здійснено з врахуванням показників нормативно грошової оцінки 1 гектара ріллі по Харківській області (п.п. 38-1. 1. 2 п. 38 1 ст. 38 ПК України).
Не погодившись з податковим повідомленням-рішенням, позивач звернулася до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені ПК України, без дотримання вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, отже, наявні підстави для його скасування.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням доводів сторін та висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Так, що стосується посилання позивача на пропуск звернення до суду, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України, частиною першою статті 5 якого визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.
Водночас, ч. 2 ст. 44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, в тому числі щодо дотримання строків звернення до суду, визначених законом, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними) та перевіряє позовну заяву на відповідність вимогам до позовної заяви, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу.
Положеннями ч. 1 ст. 118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Згідно з ч. 1 ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту. Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах.
Згідно з ч. 1 ст. 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Під поважними причинами необхідно розуміти лише ті обставини, що були чи є об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, пов'язані дійсно з істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливлювали своєчасне звернення до суду у визначений законом строк. У кожній справі суд має перевірити, чи наводить особа, яка заявляє клопотання про поновлення строку на оскарження судового рішення, такі підстави.
При цьому, норми КАС України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.
Отже, процесуальний строк звернення до суду покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення строку звернення до суду або апеляційного оскарження, суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Як зазначалося вище, ч. 2 ст. 122 КАС чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз наведеної норми КАС України свідчить, що у разі якщо особа не знала про допущене порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав.
Тобто, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо його прийнято за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.
Якщо цей день точно встановити неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому сполуку «повинна була дізнатися» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод, щоб дізнатися, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Отже, реалізація права позивача на звернення до суду з позовною заявою у межах строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача. Позивач, не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізувати своє право на звернення до суду в межах строків такого звернення, адже відсутність реалізації цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Велика Палата Верховного Суду від 26 жовтня 2023 року справа № 990/139/23.
Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права у судовому порядку, є Податковий кодекс України (далі - ПК України).
Приписами ст. 56 ПК України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів.
Так, відповідно до п. 56.1 ст. 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
Положеннями п. 56.18 ст. 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.
Відповідно до п. 56.19 ст. 56 ПК України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.
Водночас, згідно з п. 56.17 ст. 56 ПК України процедура адміністративного оскарження закінчується днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове повідомлення-рішення або будь-яке інше рішення відповідного контролюючого органу у разі, коли така скарга не була подана у строк, передбачений абзацом першим пункту 56.3 цієї статті (пп. 56.17.1 ПК України).
Отже, п. 56.19 ст. 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення у разі використання процедури адміністративного оскарження такого податкового повідомлення-рішення.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19 уже сформував правовий висновок, відповідно до якого норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов'язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац 3 пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.
Ба більше, правовий висновок Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду в постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19 тривалий час застосовують адміністративні суди у своїй судовій практиці, його, зокрема, підтримав Верховний Суд у постанові від 10 травня 2024 року у справі № 520/1810/23, у якій констатував, що строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення за умови попереднього використання досудового порядку вирішення становить один місяць, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.
Колегія суддів апеляційного суду враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.07.2025 у справі № 500/2276/24, де вказано, що в адміністративному судочинстві можна виділити такі строки оскарження рішень/дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень:
1) якщо платник податків не оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку - строк звернення до суду становить 6 місяців (ч. 2 ст. 122 КАС України);
2) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке не стосується нарахування грошових зобов'язань (наприклад, блокування ПН; присвоєння ризикового статусу тощо), - строк звернення до суду становить 3 місяці (ч. 4 ст. 122 КАС України);
3) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке передбачає нарахування грошових зобов'язань (наприклад, податкове повідомлення-рішення), - строк звернення до суду становить 1 місяць (п. 56.19 ст. 56 ПК України).
В доводах апеляційної скарги відповідач по справі посилається на те, що позивач скористався правом на адміністративне оскарження податкового повідомлення-рішення. Рішенням ДПС України від 24.10.2024 року скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване податкове повідомлення-рішення - без змін. Вищевказане рішення ДПС України від 24.10.2024 року позивачем особисто отримано 07.11.2024, що підтверджено наданою разом з позовом роздруківкою з офіційного сайту "Укрпошти", а також зазначено самим представником позивача в позовній заяві. Тому, відлік строку на звернення до суду з даним позовом розпочинається з 08.11.2024 та складає один місяць з вказаної дати - тобто по 08.12.2024, тоді як до суду з даним адміністративним позовом позивач звернувся 04.03.2025 надіславши його поштою, тобто з пропуском місячного строку звернення, визначеного пунктом 56.19 статті 56 ПК України.
Разом з тим, з матеріалів справи судом встановлено, що рішенням ДПС України від 24.10.2024 № 3186116/99-00-06-01-03-06 скаргу позивача на податкове повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11 залишено без розгляду, у зв'язку з пропуском строку на її подання.
Отже, відповідно до норм п. 56.17 ст. 56 ПК України вважається, що позивач не використав процедуру адміністративного оскарження, оскільки процедура адміністративного оскарження закінчується, зокрема, днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове повідомлення-рішення у разі, коли така скарга не була подана у строк, передбачений абз. 1 п. 56.3 цієї статті, а тому строк для звернення до суду з позовом про їх оскарження становить шість місяців, а моментом початку його відліку є день отримання позивачем оскаржуваного рішення.
З матеріалів справи вбачається, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11 отримано позивачем 27.08.2024 (про що вказано у рішенні ДПС України від 24.10.2024 № 3186116/99-00-06-01-03-06), а тому шестимісячний строк звернення до суду закінчувався 27.02.2025, а до суду першої інстанції позивач звернулася з позовною заявою, яка була направлена засобами поштового зв'язку 04.03.2025.
При цьому, до суду першої інстанції позивачем надавалося клопотання про поновлення строку звернення до суду, в обґрунтування якого позивач посилалася на те, що нею було укладено угоду на представництво її інтересів з адвокатом, який на платній основі мав підготувати документи для подання позовної заяви з додатками до суду та здійснювати представництво інтересів. Вказує, що між позивачем та представником 03.03.2025 року було складено акт здачі-приймання виконаних робіт, відповідно до якого з боку представника було виконано роботи по складання позовної заяви та формування додатків на підтвердження позовних вимог. Зазначає, що позивачем так само раніше було сплачено судовий збір для звернення до суду, який долучено до позовної заяви з додатками. Посилається на те, що зважаючи на скрутне матеріальне становище позивача, сплата судового збору за звернення до суду і витрати на правничу допомогу, по складанню позовної заяви та формуванню пакету документів, до позовної заяви були значними витратами для позивача, а накопичення грошових коштів потребувало значного часу по їх збиранню. Враховуючи, що сплата судового збору та витрат на правничу допомогу були досить значними коштами для позивача і не маючи підстав для звільнення від сплати судового збору, тому здійснити вказані платежі одразу було фінансово досить складно. Так само, позивач не має спеціальної освіти, яка би дозволяла самостійно підгодовувати позовну заяву та необхідні документи для її подачі. Також позивач вказує. що вона є особою похилого віку і зважаючи на вік та стан здоров'я, а також ту обставину, що позивач не проживає в м. Харкові і для підписання документів і проведенню оплати роботи адвоката необхідно дістатися міста. Враховуючи скрутне матеріальне становище, вік та проживання далеко від міста у сукупності не дозволили самостійно подати позовну заяву, в результаті чого і сталось пропущення строку на звернення до суду.
Надаючи оцінку цим доводам позивача, суд зазначає таке.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (стаття 1), який в подальшому був неодноразово продовжений та Указом Президента України 14 січня 2025 року № 26/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 08 лютого 2025 року строком на 90 діб та він триває і на теперішній час.
Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку.
Відповідно до п. 38 постанови Верховного Суду від 23.02.2023 року у справі № 640/7095/22 (адміністративне провадження № К/990/28046/22) при оцінці поважності причин пропуску процесуального строку з причини введення воєнного стану в Україні додатково слід брати до уваги, зокрема: територіальне місцезнаходження суду, порядок його функціонування; місце проживання (місцезнаходження) заявника; ведення на відповідній території бойових дій або розташування у безпосередній близькості до такої території, посилення ракетних обстрілів у відповідний проміжок часу, що об'єктивно створювало реальну небезпеку для життя учасників процесу; тривалість самого процесуального строку та час, який минув із дати завершення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об'єктивно перешкоджали конкретній особі реалізувати своє право (повноваження) у межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідним клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску) та інші доречні обставини.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи. Відповідні положення Конвенції знайшли своє втілення також у статті 55 Конституція України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищає суд; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Враховуючи факт введення на території України воєнного стану, що об'єктивно вплинуло на можливість звернення до адміністративного суду, з урахуванням місця проживання позивача, доводи, наведені нею в обґрунтування поважності причин пропуску звернення до суду, а також те, що пропуску такого строку (у період з 28.02.2025 по 04.03.2025) складає лише п'ять днів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що наявні підстави визнати поважними причини пропуску позивача строку звернення та поновлення строку звернення до адміністративного суду з даним позовом.
Що стосується правомірності винесення контролюючим органом податкового повідомлення-рішення від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Відносини, які виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає Податковий кодекс України.
Згідно з підпунктами 14.1.72 ст. 14, 14.1.73 ст. 14, п. 14.1.74 ст. 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на дату прийняття податкового повідомлення-рішення) земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди; земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами.
У розумінні пп. 14.1.136 ст. 14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності - обов'язковий платіж, що його орендар вносить орендодавцю за користування земельною ділянкою.
За приписами п. 265.1 ст. 265 Податкового кодексу України плата за землю є різновидом податку на майно.
За визначенням, наведеним у пп. 14.1.147 ст. 14 Податкового кодексу України, плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до п. 269.1 ст. 269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є: 269.1.1. платники земельного податку: 269.1.1.1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); 269.1.1.2. землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування; 269.1.2. платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.
Згідно з п. 270.1 ст. 270 Податкового кодексу України об'єктами оподаткування платою за землю є: 270.1.1. об'єкти оподаткування земельним податком: 270.1.1.1. земельні ділянки, які перебувають у власності; 270.1.1.2. земельні частки (паї), які перебувають у власності; 270.1.1.3. земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування; 270.1.2. об'єкти оподаткування орендною платою - земельні ділянки державної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.
Пунктом 271.1 ст. 271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування платою за землю є: 271.1.1. нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; 271.1.2. площа земельної ділянки, нормативну грошову оцінку якої не проведено.
За змістом п. 286.1 ст. 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є: а) дані державного земельного кадастру; б) дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; в) дані державних актів, якими посвідчено право власності або право постійного користування земельною ділянкою (державні акти на землю); г) дані сертифікатів на право на земельні частки (паї); ґ) рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв); д) дані інших правовстановлюючих документів, якими посвідчується право власності або право користування земельною ділянкою, право на земельні частки (паї); е) дані Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначеного у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Правила обчислення мінімального податкового зобов'язання (далі за текстом - МПЗ) викладені законодавцем у приписах ст. 38-1 Податкового кодексу України.
Так, відповідно до пп. 38-1.1.1 ст. 38-1 Податкового кодексу України МПЗ щодо земельної ділянки, нормативна грошова оцінка якої проведена, обчислюється за формулою: МПЗ = НГОд x К x М / 12, де: МПЗ - мінімальне податкове зобов'язання; НГОд - нормативна грошова оцінка відповідної земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим Кодексом для справляння плати за землю; К - коефіцієнт, який становить 0,05; М - кількість календарних місяців, протягом яких земельна ділянка перебуває у власності, оренді, користуванні на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) платника податків.
Згідно з пп. 38-1.1.2 ст. 38-1 Податкового кодексу України МПЗ щодо земельної ділянки, нормативна грошова оцінка якої не проведена, обчислюється за формулою: МПЗ = НГО x S x К x М / 12, де: МПЗ - мінімальне податкове зобов'язання; НГО - нормативна грошова оцінка 1 гектара ріллі по Автономній Республіці Крим або по області з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим Кодексом для справляння плати за землю; S - площа земельної ділянки, гектарах; К - коефіцієнт, що становить 0,05; М - кількість календарних місяців, протягом яких земельна ділянка перебуває у власності, оренді, користуванні на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) платника податків.
Приписами пп. 38-1.1.3. ст. 38-1 Податкового кодексу України визначено, що при обчисленні мінімального податкового зобов'язання платниками єдиного податку четвертої групи - фізичними особами - підприємцями, які провадять діяльність виключно в межах фермерського господарства, зареєстрованого відповідно до Закону України "Про фермерське господарство", коефіцієнт "К", визначений у підпунктах 38-1.1.1 і 38-1.1.2 цього пункту, застосовується у половинному розмірі.
За приписами пп. 38-1.1.4 ст. 38-1 Податкового кодексу України МПЗ визначається за період володіння (користування) земельною ділянкою, який припадає на відповідний податковий (звітний) рік.
За правилами п. 38-1.2 ст. 38-1 Податкового кодексу України МПЗ не визначається для: земельних ділянок, що використовуються дачними (дачно-будівельними) та садівничими (городницькими) кооперативами (товариствами), а також набуті у власність/користування членами цих кооперативів (товариств) у результаті приватизації (купівлі/продажу, оренди) у межах земель, що належали цим кооперативам (товариствам) на праві колективної власності чи перебували у їх постійному користуванні; земель запасу; невитребуваних земельних часток (паїв), розпорядниками яких є органи місцевого самоврядування, крім таких земельних часток (паїв), переданих органами місцевого самоврядування в оренду; земельних ділянок зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, які належать фізичним особам на праві власності та/або на праві користування та станом на 1 січня 2022 року знаходилися у межах населених пунктів; земельних ділянок, земельних часток (паїв), за які не нараховувалися та не сплачувалися плата за землю або єдиний податок четвертої групи, що перебувають у консервації, або забруднені вибухонебезпечними предметами, або щодо яких прийнято рішення про надання податкових пільг зі сплати місцевих податків та/або зборів на підставі заяв платників податків про визнання земельних ділянок непридатними для використання у зв'язку з потенційною загрозою їх забруднення вибухонебезпечними предметами. МПЗ для земельних ділянок, земельних часток (паїв), передбачених абзацом сьомим цього пункту, не визначається за період, за який не визначається плата за землю або єдиний податок четвертої групи.
Відповідно до п. 38-1.3 ст. 38-1 Податкового кодексу України у разі передачі земельних ділянок в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування мінімальне податкове зобов'язання визначається для орендарів, користувачів на інших умовах таких земельних ділянок у порядку, визначеному цим Кодексом.
Згідно з п. 38-1.4 ст. 38-1 Податкового кодексу України у разі переходу права власності або права користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди, на земельну ділянку, віднесену до сільськогосподарських угідь, від одного власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) до іншого власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) протягом календарного року та за умови державної реєстрації такого права відповідно до законодавства, мінімальне податкове зобов'язання щодо такої земельної ділянки визначається для попереднього власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) за період з 1 січня такого календарного року до початку місяця, в якому припинилося право власності на таку земельну ділянку, або в якому така земельна ділянка передана в користування (оренду, суборенду, емфітевзис), а для нового власника, орендаря або користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) - починаючи з місяця, в якому він набув право власності або право користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди на таку земельну ділянку, та враховується у складі загального мінімального податкового зобов'язання кожного з таких власників або користувачів.
У разі відсутності державної реєстрації переходу права власності або права користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди, на земельну ділянку, віднесену до сільськогосподарських угідь, від одного власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) до іншого власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) протягом календарного року мінімальне податкове зобов'язання щодо такої земельної ділянки визначається для попереднього власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) на загальних підставах за податковий (звітний) рік.
Положеннями п. 170.14 ст. 170 Податкового кодексу України визначені особливості визначення загального мінімального податкового зобов'язання платників податку на доходи фізичних осіб - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь.
Так, згідно з пп. 170.14.1 ст. 170 Податкового кодексу України для платників податку - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, не переданих такими особами в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, загальне мінімальне податкове зобов'язання визначається контролюючим органом.
Відповідно до пп. 170.14.2 ст. 170 Податкового кодексу України у разі передачі таких земельних ділянок в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, їх розмір враховується при визначенні загального мінімального податкового зобов'язання орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) таких земельних ділянок у порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно з пп. 170.14.3 ст. 170 Податкового кодексу України визначення загального мінімального податкового зобов'язання фізичним особам здійснюється контролюючими органами за податковою адресою таких осіб.
Мінімальне податкове зобов'язання обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру та/або на підставі оригіналів чи належним чином засвідчених копій відповідних документів платника податків, зокрема документів, що підтверджують право власності/користування.
При обчисленні мінімального податкового зобов'язання нормативна грошова оцінка земельних ділянок застосовується контролюючими органами з урахуванням вимог, встановлених пунктом 271.2 статті 271 цього Кодексу.
У разі державної реєстрації платника податку фізичною особою - підприємцем загальне мінімальне податкове зобов'язання за земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь, які використовуються таким підприємцем для провадження господарського діяльності, розраховується таким платником у порядку, визначеному пунктом 177.14 статті 177 та статтею 297-1 цього Кодексу, з першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому відбулася державна реєстрація фізичної особи - підприємця.
Податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку про сплату річного податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, на суму позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов'язання та сумою сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, пов'язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/або з власністю та/або користуванням (орендою, суборендою, емфітевзисом, постійним користуванням) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь (далі у цьому пункті - загальна сума сплачених податків, зборів, платежів), надсилається (вручається) платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня року, наступного за звітним.
Якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) таке податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку у зазначений строк, фізична особа звільняється від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату річного податкового зобов'язання на суму позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов'язання та загальною сумою сплачених податків, зборів, платежів.
Таке річне податкове зобов'язання може бути нараховано за податкові (звітні) періоди (роки) в межах строків, визначених пунктом 102.1 статті 102 цього Кодексу.
Позитивне значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов'язання та загальною сумою сплачених податків, зборів, платежів є частиною зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб.
Сума податку на доходи фізичних осіб у частині позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов'язання та загальною сумою сплачених податків, зборів, платежів розподіляється контролюючим органом пропорційно до питомої ваги площі кожної із земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, та сплачується (перераховується) до місцевих бюджетів за місцезнаходженням таких земельних ділянок.
У силу застереження пп. 170.14.4 ст. 170 Податкового кодексу України сума податку на доходи фізичних осіб у частині позитивного значення такої різниці не враховується у загальній сумі сплачених податків, зборів, платежів у наступному податковому (звітному) році.
Згідно з пп. 170.14.5 ст. 170 Податкового кодексу України, до загальної суми сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів платника податку включаються: податок на доходи фізичних осіб та військовий збір з доходів від продажу власної сільськогосподарської продукції; земельний податок за земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь. У сумі сплачених податків, зборів, платежів не враховуються помилково та/або надміру сплачені у податковому (звітному) році суми податків, зборів, платежів.
Відповідно до пп. 170.14.6 ст. 170 Податкового кодексу України у разі згоди платника податку з визначеним контролюючим органом загальним мінімальним податковим зобов'язанням та/або розрахованою сумою річного податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб такий платник податку зобов'язаний сплатити зазначену у відповідному податковому повідомленні-рішенні суму податку протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення.
У разі незгоди платника податку з визначеним контролюючим органом загальним мінімальним податковим зобов'язанням та/або розрахованою у відповідному податковому повідомленні-рішенні сумою річного податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб такий платник податку має право у порядку, встановленому статтею 42 цього Кодексу, звернутися до контролюючого органу за своєю податковою адресою для проведення звірки даних, використаних для розрахунку суми податку на доходи фізичних осіб, з наданням підтвердних документів, зокрема щодо: земельних ділянок, що знаходяться у платника податку у власності та/або постійному користуванні або в оренді (суборенді, емфітевзисі), їх нормативної грошової оцінки та площі; суми доходу, отриманого від реалізації власної сільськогосподарської продукції; суми сплачених податків, зборів, платежів.
У разі подання платником податку до контролюючого органу правовстановлюючих документів на земельні ділянки або договорів про передачу в оренду, емфітевзис або інше користування земельних ділянок, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, відомості про які відсутні у базах даних інформаційних систем центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, обчислення мінімального податкового зобов'язання здійснюється на підставі поданих платником податку відомостей до отримання контролюючим органом інформації від відповідних органів про власність/користування або перехід права власності/користування на такі земельні ділянки.
Якщо за результатами звірки виявлено розбіжності між даними контролюючого органу та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, контролюючий орган протягом 10 днів, наступних за днем завершення звірки, зобов'язаний скасувати (відкликати) таке податкове повідомлення-рішення та у разі потреби надіслати (вручити) платнику податку нове податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку, складене з урахуванням результатів проведеної звірки.
Згідно з п. 38.14 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України, у редакції Закону України від 30.11.2021 за № 1914-ІХ, на період здійснення заходів із забезпечення проведення операції Об'єднаних сил (ООС) щодо земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, що розташовані на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення, мінімальне податкове зобов'язання не визначається.
Підпунктом 64 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України, у редакції Закону України від 30.11.2021 за № 1914-ІХ, установлено, що першим роком, за який визначається мінімальне податкове зобов'язання, є 2022 рік.
Згідно з п. 69.14 п. 69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України, у редакції Закону України від 15.03.2022 за № 2120-ІХ, тимчасово, на період з 1 березня 2022 року по 31 грудня року, наступного за роком, у якому припинено або скасовано воєнний, надзвичайний стан, не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії, або на територіях, тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, та перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних або юридичних осіб, а також за земельні ділянки (земельні частки (паї), визначені обласними військовими адміністраціями як засмічені вибухонебезпечними предметами та/або на яких наявні фортифікаційні споруди.
Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пп. 69.15 п. 69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України, у редакції Закону України від 15.03.2022 за № 2120-ІХ, тимчасово, за 2022 та 2023 податкові (звітні) роки, не нараховується та не сплачується загальне мінімальне податкове зобов'язання за земельні ділянки, що розташовані на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії, або на територіях, тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, та/або за земельні ділянки, визначені обласними військовими адміністраціями як засмічені вибухонебезпечними предметами та/або на яких наявні фортифікаційні споруди.
Відповідно до пп. 69.14 п. 69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України, у редакції Закону України від 11.04.2023 за № 3050-ІХ, за період з 1 січня 2022 року до 31 грудня 2022 року не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, та перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних осіб, та за період з 1 березня 2022 року до 31 грудня 2022 року - в частині земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Починаючи з 1 січня 2023 року, за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, які включені до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) не нараховується та не сплачується за період з першого числа місяця, в якому було визначено щодо відповідних територій дату початку активних бойових дій або тимчасової окупації, до останнього числа місяця, в якому було завершено активні бойові дії або тимчасова окупація на відповідній території.
Дати початку та завершення активних бойових дій або тимчасової окупації визначаються відповідно до даних Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.
Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Платники плати за землю, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" відповідно до пункту 286.2 статті 286 цього Кодексу задекларували за 2022 та/або 2023 роки податкові зобов'язання з плати за землю за земельні ділянки, що розташовані на територіях, визначених цим підпунктом, мають право відкоригувати нараховані податкові зобов'язання з плати за землю за період березень 2022 - грудень 2023 року шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.
Платники орендної плати, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" відповідно до статті 288 цього Кодексу задекларували за 2022 та/або 2023 роки податкові зобов'язання з орендної плати за земельні ділянки, забруднені вибухонебезпечними предметами або непридатні для використання у зв'язку з потенційною загрозою їх забруднення вибухонебезпечними предметами, мають право відкоригувати нараховані податкові зобов'язання з орендної плати за період 2022-2023 років шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.
Для платників податку - фізичних осіб контролюючий орган самостійно обчислює податкове зобов'язання та надсилає (вручає) податкове повідомлення-рішення за 2022 рік у строк до 31 грудня 2023 року.
Разом з цим річна сума платежу за земельні ділянки (земельні частки (паї), визначені цим підпунктом, визначається пропорційно кількості місяців, коли такі земельні ділянки (земельні частки (паї) підлягали оподаткуванню платою за землю.
Складені, надіслані (вручені) у 2022 та 2023 роках податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, що не підлягають оподаткуванню у порядку, визначеному цим підпунктом, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов'язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.
Складені, надіслані (вручені) до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, визначені підпунктом 283.1.9 пункту 283.1 та пунктом 283.2 статті 283 цього Кодексу, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов'язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.
Складені, надіслані (вручені) до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, визначені пунктом 288.8 статті 288 цього Кодексу, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов'язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.
Надмірно сплачені суми плати за землю, що виникли внаслідок скасування (відкликання) податкових повідомлень-рішень, підлягають зарахуванню виключно в рахунок майбутніх платежів з цього податку, крім випадків: якщо у такого платника наявний податковий борг з плати за землю - надміру сплачені суми зараховуються в рахунок погашення такого боргу; а якщо обов'язок внесення плати перейшов до іншого суб'єкта з підстав, передбачених статтею 120 Земельного кодексу України щодо зміни власника об'єкта нерухомого майна, - сума внесеної плати за зверненням попереднього користувача зараховується в рахунок майбутніх платежів з плати за землю нового користувача такої земельної ділянки, за умови відшкодування новим користувачем земельної ділянки, який придбав нерухоме майно, попередньому користувачу суми внесеної ним до бюджетів плати за висновком контролюючого органу про таку суму.
Згідно з пп. 69.15 п. 69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України, у редакції Закону України від 11.04.2023 за № 3050-ІХ, не нараховується та не сплачується загальне мінімальне податкове зобов'язання за земельні ділянки, земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України: за 2022 рік - у частині земельних ділянок, земельних часток (паїв), що перебувають у власності чи користуванні фізичних осіб; з 1 березня 2022 року до 31 грудня 2022 року - у частині земельних ділянок, земельних часток (паїв), що перебувають у власності чи користуванні юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Сума мінімального податкового зобов'язання за земельні ділянки (земельні частки (паї), визначені цим підпунктом, визначається пропорційно кількості місяців, коли такі земельні ділянки (земельні частки (паї) підлягали оподаткуванню платою за землю або єдиним податком четвертої групи.
Платники податків, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" визначили та задекларували в податковій звітності мінімальне податкове зобов'язання за 2022-2023 роки за земельні ділянки, що розташовані на територіях, визначених абзацом першим цього підпункту, мають право відкоригувати нараховані за 2022-2023 роки суми загального мінімального податкового зобов'язання шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.
Норми, визначені абзацами сьомим і восьмим пункту 381.2 статті 381 цього Кодексу, застосовуються до податкових (звітних) періодів починаючи з 1 січня 2023 року.
Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Аналізуючи зміст наведених вище норм права, колегія суддів зазначає, що мінімальне податкове зобов'язання не є податком (збором) у розумінні ст.ст. 9, 10 Податкового кодексу України, а має правову природу специфічного виду місцевого податку у вигляді плати за землю, арифметичний розмір податкового обов'язку за яким ураховується під час сплати податку на доходи фізичних осіб і яке обчислюється з такого об'єкту як земельна ділянка, віднесена до сільськогосподарських угідь.
Отже, рішення органу місцевого самоврядування з приводу справляння плати за землю у конкретному звітному податковому періоді в частині об'єктів оподаткування, пільг, випадків звільнення від сплати має юридичне значення для обчислення контролюючим органом мінімального податкового зобов'язання.
Відповідно до пункту 1 Указу Президента України від 08.08.1995 за № 720/95 “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі за текстом - Порядок № 720/95) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.
Право на земельну частку (пай) згідно з пунктом 2 Порядку № 720/95 мають члени сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, у тому числі, пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 617/537/19 право особи на земельну частку (пай) виникає за наявності трьох умов: одержання КСП державного акта на право колективної власності на землю, перебування такої особи в членах КСП на час передачі державного акта та включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю.
Згідно з п. 5 Порядку № 720/95 видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією.
Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зі змінами та доповненнями (ст. 126 ЗК України).
Відповідно до п.п. 15 п. 196 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, Цей Порядок визначає процедуру та вимоги щодо ведення Державного земельного кадастру.
Верховний Суд у постанові від 13 вересня 2019 року у справі № 120/4362/18-а висловив таку правову позицію: “За правилами статей 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюється відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Судовим розглядом встановлено, що приймаючи оскаржуване у цій справі податкове повідомлення-рішення, контролюючий орган керувався інформацією з Протоколу загальних зборів членів Колективного сільськогосподарського підприємства “Вільшанське» від 18.06.2021.
Так, відповідно до Протоколу загальних зборів членів Колективного сільськогосподарського підприємства “Вільшанське» від 18.06.2021, Розпорядженням голови Дергачівської районної державної адміністрації від 12.03.2003 за № 70 погоджено технічну документацію по встановленню меж земельних ділянок для громадян, власників сертифікатів по КСП “Вільшанське» та передано членам КСП “Вільшанське» земельні ділянки у приватну власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Водночас, Протоколом загальних зборів членів Колективного сільськогосподарського підприємства “Вільшанське» від 18.06.2021 затверджений перелік громадян - власників земельних часток (паїв) КСП “Вільшанське», згідно з яким за ОСОБА_1 обліковуються дві земельні ділянки - 1,85 га та 0,68 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, без зазначення кадастрових номерів земельних ділянок.
Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів зазначає, що вказані вище документи, а саме розпорядження та протокол, засвідчують лише факт набуття позивачем права на отримання у власність земельних ділянок, після виконання положень чинного законодавства.
Визначення площі ділянок і за рахунок яких земель вони буду сформовані не є саме по собі свідченням реалізації цього права, адже в 2023 році кадастрових номерів зазначені земельні ділянки не мали, що засвідчує факт їх фактичної не сформованості і відповідно не створення їх як об'єкта правовідносин.
Також судом установлено, що відповідно до листа № ПI-91/0-97/0/63-24 від 13.09.2024 Головного управління Держгеокаластру у Харківській області з 24.06.2024 по 11.09.2024 у Державному земельному кадастрі сформовано 420 земельних ділянки, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, угіддя - сіножаті та пасовища, розташовані на території Солоницівської селищної ради Харківського району Харківської області на підставі “Технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) громадянам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за рахунок земель сільськогосподарського призначення колективної власності реформованого КСП “Вільшанське», що розташовані за межами населених пунктів на території Солоницівської селищної ради Харківської області». Вказано, що за даними Державного земельного кадастру, наявними у Національній кадастровій системі, станом на 12.09.2024 право власності на зазначені вище земельні ділянки не зареєстровано.
Згідно з додатку до відповіді, наданої на запит, в списку є відомості про реєстрацію земельної ділянки площею 0,68 га та земельної ділянки площею 1,85 га, формування вказаних ділянок відбулась починаючи 26.06.2024 та 27.06.2024 відповідно, в результаті чого позивач реалізував своє право на отримання земельних ділянок шляхом їх визначення.
Судом також установлено, що право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 6322056200:02:000:0412 площею 0,68 га (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) зареєстровано 10.10.2024, підставою для реєстрації права власності вказано рішення Солоницівської селищної ради Харківського району Харківської області № 122 від 19.09.2024, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.
Право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 6322080900:05:000:0417 площею 1,85 га (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) зареєстровано 10.10.2024, підставою для реєстрації права власності указано рішення Солоницівської селищної ради Харківського району Харківської області № 122 від 19.09.2024, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.
Отже, державна реєстрація зазначених земельних ділянок проведена 10.10.2024, водночас податковим повідомленням-рішенням від 28.06.2024 № 2260148-24/20-11 податкове зобов'язання позивачу визначене за 2023 рік.
Враховуючи, що у контролюючого органу за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 відсутні дані, котрі б засвідчували отримання позивачем правовстановлюючих документів на спірні земельні ділянки (як-то державний акт про право власності чи свідоцтво про право власності), та дані, які б засвідчували фізичне використання позивачем спірних земельних ділянок, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у позивача податкового обов'язку відносно спірних земельних ділянок за 2023 рік як у формі земельного податку, так і у формі податку на доходи фізичних осіб, обчисленого за механізмом мінімального податкового зобов'язання, з огляду на його недоведеність контролюючим органом.
Отже, відповідач, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, не довів правомірність оскарженого позивачем податкового повідомлення-рішення, з огляду на що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення адміністративного позову є обґрунтованим.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Що стосується рішення суду першої інстанції в частині розподілу витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає таке.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Відповідно до частини першої статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За частиною третьою статті 132 КАС України до складу витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.
Відповідно до приписів частин 1-4 статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Така правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 у справі № 569/17904/17.
Водночас, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Такий висновок сформовано Верховним Судом у постановах від 21.03.18 у справі № 815/4300/17, від 11.04.18 у справі № 814/698/16, від 18.10.18 у справі № 813/4989/17.
Згідно з частиною шостою статті 135 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною сьомою статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Виходячи з положень частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує чи пов'язані такі витрати з розглядом справи.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд указав, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Зазначені висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 02.09.2020 у справі № 826/4959/16, вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 01.09.2020 у справі № 640/6209/19, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також, судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 520/7431/19 при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Вказані критерії закріплені у ч. 5 ст. 134 КАС України.
Зі змісту норм частин 4, 5 та 6 ст. 134 КАС України вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (саме така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).
Як убачається з матеріалів справи, на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката позивачем надано копії: додатку № 1 від 05.09.2024 до договору; свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю № 1182; ордеру серії АХ № 1167391; акт здачі-приймання виконаних робіт № 460 від 03.03.2025.
Надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.
Так, відповідно до акта здачі-приймання виконаних робіт № 460 від 03.03.2025 вартість робіт зі складання запиту складає 1500,00 грн, вартість робіт із складання адміністративної скарги на оскаржене податкове повідомлення-рішення складає 2500,00 грн; вартість робіт по складанню позову складає 8000,00 грн, всього 12000,00 грн.
Отже, надані документи до суду у своїй сукупності підтверджують як факт надання адвокатом правничої допомоги, так і узгоджений сторонами порядок обчислення її вартості та ці документи є належними та допустимими доказами у розумінні ст. 73 КАС України й відповідають вимогам ч. 4 ст. 134 КАС України щодо підтвердження витрат на правничу допомогу.
Також колегія суддів враховує, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення гонорару у фіксованій сумі у справі, яка розглядається, є розумність заявлених витрат.
Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.
Отже, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Разом з тим, дослідивши зміст акту здачі-приймання виконаних робіт № 460 від 03.03.2025, колегія суддів дійшла до висновку, що вартість робіт зі складання запиту, яка складає 1500,00 грн та вартість робіт із складання адміністративної скарги на оскаржене податкове повідомлення-рішення, яка складає 2500,00 грн є недоведеними, оскільки до матеріалів справи копій таких документів, які б підтверджувалися власне як факт їх складення, так і факт складення їх саме адвокатом, до суду не надано.
При цьому, фактично реальним результатом наданих послуг адвокатом є лише складення позовної заяви, яка у переважній більшості складається з цитування норм права, атому складення такої заяви не потребувало значного часу, тобто заявлена до відшкодування сума у розмірі 8000,00 грн є явно завищеною.
Колегія суддів зазначає, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 КАС України).
При цьому, колегія суддів зазначає, що при розгляді справи судом питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (саме така позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах Верховного Суду від 09.03.2021 по справі № 200/10535/19-а, від 05.08.2020 у справі № 640/15803/19, від 09.05.2023 у справі № 340/9009/21, від 08.11.2023 у справі № 160/17970/21, від 16.05.2024 у справі № 320/4539/21, Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 9901/459/21.
Відповідач у відзиві на позов та апеляційній скарзі посилався на те, що фактично обсяг професійної правничої допомоги складається з оформлення позовної заяви до суду. Адвокат не приймав участі у судових засіданнях, що свідчить про незначний обсяг роботи, пов'язаний з наданням професійної правничої допомоги позивачу у цій справі. На підставі цього вважає, що стягнена сума витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн не є співмірною зі складністю справи та виконаних адвокатом обсягом робіт.
В свою чергу, відповідач не спростовує надання правничої допомоги, при цьому, апеляційна скарга не містить вимоги щодо зменшення судових витрат, а відповідач фактично наполягає на відмові у стягненні судових витрат, що за наявністю наданої правничої допомоги не передбачено чинним процесуальним законодавством.
Враховуючи предмет спірних правовідносин, надане відповідачем клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та те, що справа, по якій адвокатом надано послуги, є справою незначної складності та при вирішенні спірних правовідносин судом першої інстанції вже зменшено розмір витрат на правничу допомогу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що витрати, які підлягають відшкодуванню позивачу за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції слід зменшити, та співмірною сумою відшкодування є 3000 грн.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті судового рішення у цій справі, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи сторін отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат зі сплати судового збору.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 по справі № 520/5247/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло М.О. Семененко