31 березня 2026 р. Справа № 440/710/26
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Семененко М.О. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 09.02.2026, головуючий суддя І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва, повний текст складено 09.02.26 по справі № 440/710/26
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправною бездіяльність
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , в якій просив:
визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 25.02.2022 до 31.07.2022 без урахування розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 (2 481.00 гри) на відповідний тарифний коефіцієнт;
зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 перерахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 25.02.2022 до 31.07.2022, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму 2 481.00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум та перерахунком усіх залежних від окладу надбавок та премій;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 01.08.2022 до 19.05.2023 без урахування прожиткового мінімуму станом на 01.01.2022 (2 481.00 грн) та на 01.01.2023 (2 684.00 грн) відповідно;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 01.08.2022 до 19.05.2023, виходячи з оновлених окладів (на базі ПМПО 2 481.00 грн та 2 684.00 грн), з урахуванням проведених виплат;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 20.05.2023 до 31.08.2024;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 20.05.2023 до 31.08.2024 (включаючи індексацію-різницю) із застосуванням базового місяця - березень 2018 року;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за 65 діб (2022-2024 роки) невикористаної відпустки, виходячи з оновленого розміру грошового забезпечення, встановленого згідно з пунктами 4 та 6 цих вимог.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02.02.2026 позовну заяву залишено без руху. Позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви упродовж десяти днів з дня вручення копії ухвали про залишення позовної заяви без руху. Недоліки необхідно усунути шляхом надання до Полтавського окружного адміністративного суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду в частині позовних вимог щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 31.08.2024 із зазначенням підстав для поновлення строку з доказами поважності причин його пропуску.
06.02.2026 на виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху позивачем подано заяву про поновлення строку звернення до суду.
В обґрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду позивач зазначив, що дані ухвали суду від 02.02.2026 ґрунтуються на положенні закону, який втратив чинність, оскільки рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) в частині встановлення строків звернення до суду з позовами про стягнення заробітної плати. Згідно зі ст. 152 Конституції України, закони та їх окремі положення визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення рішення про їх неконституційність. Таким чином, з 11.12.2025 обмеження строку звернення до суду з вимогами про стягнення належної працівникові заробітної плати, відсутнє. На момент подання позову ч.1 ст. 233 КЗпП України у вказаній частині вже не діяла. Вважає, недоліки, зазначені в ухвалі, безпідставними та такими, що не відповідають актуальному стану законодавства.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 відмовлено у задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 19.07.2022 до 31.07.2022 без урахування розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 (2 481.00 гри) на відповідний тарифний коефіцієнт; зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 перерахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 19.07.2022 до 31.07.2022, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму 2 481.00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум та перерахунком усіх залежних від окладу надбавок та премій; визнання протиправною бездіяльність Військової частини щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 01.08.2022 до 19.05.2023 без урахування прожиткового мінімуму станом на 01.01.2022 (2 481.00 грн) та на 01.01.2023 (2 684.00 грн) відповідно; зобов'язання військової частини перерахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 01.08.2022 до 19.05.2023, виходячи з оновлених окладів (на базі ПМПО 2 481.00 грн та 2 684.00 грн), з урахуванням проведених виплат; визнання протиправною бездіяльність Військової частини щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 20.05.2023 до 31.08.2024; зобов'язання військової частини нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 20.05.2023 до 31.08.2024 (включаючи індексацію-різницю) із застосуванням базового місяця - березень 2018 року; зобов'язання військової частини здійснити перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за 65 діб (2022-2024 роки) невикористаної відпустки, виходячи з оновленого розміру грошового забезпечення, встановленого згідно з пунктами 4 та 6 цих вимог. Позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 19.07.2022 до 31.07.2022 без урахування розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 (2 481.00 гри) на відповідний тарифний коефіцієнт; зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 перерахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 19.07.2022 до 31.07.2022, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму 2 481.00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум та перерахунком усіх залежних від окладу надбавок та премій; визнання протиправною бездіяльність Військової частини щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 01.08.2022 до 19.05.2023 без урахування прожиткового мінімуму станом на 01.01.2022 (2 481.00 грн) та на 01.01.2023 (2 684.00 грн) відповідно; зобов'язання військової частини перерахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 01.08.2022 до 19.05.2023, виходячи з оновлених окладів (на базі ПМПО 2 481.00 грн та 2 684.00 грн), з урахуванням проведених виплат; визнання протиправною бездіяльність Військової частини щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 20.05.2023 до 31.08.2024; зобов'язання військової частини нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 20.05.2023 до 31.08.2024 (включаючи індексацію-різницю) із застосуванням базового місяця - березень 2018 року; зобов'язання військової частини здійснити перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за 65 діб (2022-2024 роки) невикористаної відпустки, виходячи з оновленого розміру грошового забезпечення, встановленого згідно з пунктами 4 та 6 цих вимог - повернуто позивачу.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що при постановленні ухвали від 09.02.2026 суд першої інстанції фактично застосував положення частини першої статті 233 КЗпП України щодо обмеження строку звернення до суду, незважаючи на те, що на момент подання позову та ухвалення оскаржуваної ухвали відповідне нормативне обмеження вже втратило конституційність. Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 положення статті 233 КЗпП України в частині встановлення строкових обмежень для звернення до суду у спорах щодо виплати грошового забезпечення були визнані такими, що не відповідають Конституції України. Відповідно до статті 152 Конституції України, закон або його окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Отже, починаючи з 11.12.2025, положення щодо строкових обмежень, які були застосовані судом першої інстанції, перестали бути складовою правової системи України. Таким чином, станом на 26.01.2026, дату подання позову, 09.02.2026 дату постановления ухвали, будь-які обмеження строку звернення до суду, передбачені ч. 1 ст. 233 КЗпП України у відповідній частині, вже не діяли.
У відзиві на апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_2 , просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін. Зазначає, що на момент виникнення порушення (2022-2024) та початку перебігу строку (отримання атестата 26.09.2025) норма ч. 2 ст. 233 КЗпП була чинною і підлягала застосуванню.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 294 КАС України, окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові).
Згідно з ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що початок перебігу тримісячного строку для подання позову в частині вимог за період з 19.07.2022 слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. До позовної заяви позивач долучив грошовий атестат від 26.09.2025. З урахуванням того, що позовну заяву подано до суду 19.01.2026, суд дійшов висновку, що позов у частині позовних вимог за період з 19.07.2022 по 31.08.2024 поданий з пропуском тримісячного строку звернення до суду, установленого частиною другою статті 233 КЗпП України в редакції Закону України № 2352-IX.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про повернення позовної заяви, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частина 1 ст. 5 КАС України визначає, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано у межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно із ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом або іншими законами можуть встановлюватися спеціальні строки для звернення до адміністративного суду. Якщо інше не передбачено, такі строки обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз наведених норм свідчить, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У свою чергу, Верховний Суд у постанові від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22 сформулював висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч. 5 ст.122 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Водночас, Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)…».
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Вирішуючи питання застосування указаних правових норм у своєму взаємозв'язку з огляду на набрання чинності Законом України № 2352-ІХ, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 прийшов до висновку, що аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності 19.07.2022 Законом України № 2352-ІХ положення ст. 233 КЗпП України у попередній редакції втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію цієї статті 233 КЗпП України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст. 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми ст. 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ).
Такий правовий підхід застосовано також і Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23.
Окрім викладеного суд касаційної інстанції у згаданій вище постанові у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 наголосив на тому, що слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 з 24:00 год 30.06.2023 скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
Отже, у зв'язку з відміною карантину на території України з 24:00 год 30.06.2023 не існує підстав для застосування приписів пункту 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України.
Водночас, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, вирішуючи питання щодо застосування наслідків відміни карантину, прийшла до висновку що, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01.07.2023.
У підсумку суд касаційної інстанції у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 прийшов до висновку про необхідність застосування ст. 233 КЗпП України у наступні способи:
- якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст. 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України №2352-ІХ);
- з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01.07.2023.
Колегія суддів зауважує, що за загальним правилом, визначеним у статті 122 КАС України, перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення. Водночас, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись».
Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 340/1019/19).
Початком перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову у частині вимог за період з 19.07.2022 є день ознайомлення військовослужбовця із грошовим атестатом, тобто, письмовим документом, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні, з якого позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, зазначив і Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23, а також Верховний Суд у постанові від 21.01.2026 у справі № 200/8730/24.
Верховний Суд у постанові від 21.01.2026 у справі № 200/8730/24 підкреслив, що він не заперечує того, що військовослужбовець після звільнення з військової служби (отримання грошового атестату) також вправі звернутися до відповідача із заявою щодо отримання інформації про складові грошового забезпечення, про те, як воно обраховане та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий його розрахунок чи розрахунок певних складових грошового забезпечення, або про підстави непроведення нарахування чи неналежного нарахування грошового забезпечення за певний період. Однак уважає, що таке звернення до відповідача має бути здійснено військовослужбовцем без зайвих зволікань та до спливу встановленого законом строку звернення до суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 у справі № 306/2708/23 зазначила, що ст. 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).
Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами ст. 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.
У вже неодноразово згаданій вище постанові від 21.01.2026 у справі № 200/8730/24 Верховний Суд прийшов до висновку, що означена правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 у справі № 306/2708/23 не суперечить висновку Конституційного Суду України у рішенні № 1-р/2025 від 11.12.2025, яким частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов'язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:
тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;
тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Останній передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.
Наказом Військової частини НОМЕР_1 від 26.09.2025 № 282 солдата ОСОБА_1 , звільненого наказом Військової частини НОМЕР_2 від 25.09.2025 № 125-рс у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово - лікарської комісії про непридатність до військової служби) відповідно до пункту другого частини четвертої ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», вважати таким, що справи та посаду, здав 26.09.2025.
Колегія суддів зазначає, що день, коли особа дізналася про порушення свого права - це установлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).
Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Так, пунктом 11.1 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту (додаток до наказу Міністерства оборони України 22.05.2017 № 280 грошовий атестат видається військовослужбовцю військовою частиною, в якій він перебуває на грошовому забезпеченні, у таких випадках: - вибуття до нового місця служби (навчання) з виключенням зі списків особового складу військової частини; - зарахування військової частини, що не включена до мережі розпорядників бюджетних коштів, на фінансове забезпечення від однієї військової частини до іншої; - звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби); - відрядження військовослужбовців до органів виконавчої влади та інших цивільних установ із залишенням на військовій службі.
Згідно з абзацом першим пункту 11.3 розділу 11 названих Правил грошовий атестат виписується у двох примірниках на кожного військовослужбовця окремо (друкованим способом або ручкою), підписується командиром військової частини і начальником фінансового органу і засвідчується особистим підписом власника грошового атестата та відтиском гербової печатки з найменуванням частини, зазначеної в атестаті, та реєструється в журналі реєстрації вихідної документації.
Перший примірник грошового атестата видається під підпис у картці особового рахунку військовослужбовця, в якій зазначається дата його видачі, а другий залишається в діловодстві фінансового органу військової частини (абзац п'ятий пункту 11.3 розділу 11 Правил № 280).
Відповідно до пункту 11.2 розділу 11 Правил № 280 у грошовому атестаті зазначаються, зокрема та невиключно, дані про розмір посадового окладу та окладу за військовим званням станом на день видання цього атестата.
Форма грошового атестата встановлена додатком 16 Правил №280. Ця форма передбачає відображення в атестаті всіх складових грошового забезпечення військовослужбовця, які йому нараховані та виплачені у день виключення зі списків особового складу військової частини.
Окрім цього, форма грошового атестата передбачає пункт 14 такого змісту:
14. Правильність даних, зазначених в атестаті, підтверджую ….. (підпис військовослужбовця).
Отже, про розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення військовослужбовець, який вибуває до нового місця служби, або який звільняється з військової служби, дізнається у день виключення його зі списків особового складу військової частини шляхом засвідчення особистим підписом на грошовому атестаті.
При цьому визначення моменту вручення грошового атестата як початку перебігу строку у цій справі відповідає вимогам частини другої статті 233 КЗпП України та не суперечить принципу юридичної визначеності.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду, зокрема, від 10.09.2025 у справі № 160/28405/24, від 19.12.2025 у справі № 520/6976/24, від 21.01.2026 у справі № 200/8730/24, 18.02.2026 у справі № 400/11972/24.
Суд першої інстанції зазначив, що до позовної заяви позивач долучив грошовий атестат від 26.09.2025 та саме з цієї дати відрахував перебіг тримісячного строку визначеного абзацом 2 ст. 233 КЗпП України.
Водночас, суд першої інстанції не з'ясував дату отримання позивачем грошового атестату від 26.09.2025.
В наданій позивачем, до суду першої інстанції, копії грошового атестату від 26.09.2025 відсутній особистий підпис позивача та дата, яка засвідчує отримання даного грошового атестату.
Тобто, з метою встановлення дати, з якої починається перебіг строку звернення до суду з цим позовом, суд першої інстанції повинен з'ясувати дату вручення позивачу грошового атестату.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви на підставі ст. 169 КАС України.
Інші доводи у даній справі не впливають на вирішення даного питання та на оцінку правильності висновків суду апеляційної інстанції у даній справі.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про повернення позовної заяви у справі справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Таким чином, з огляду на викладене вище, враховуючи порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала суду першої інстанції скасуванню, з направленням даної справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу задовольнити.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 по справі № 440/710/26 скасувати.
Справу № 440/710/26 направити до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду справи .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню .
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) М.О. Семененко І.С. Чалий