31 березня 2026 року Чернігів Справа № 620/13844/25
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Падій В. В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, в якому просить:
-визнати дії Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради про не надання ОСОБА_1 статусу інваліда війни - протиправними;
-зобов'язати Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати посвідчення інваліда війни.В обґрунтування позовних вимог вказує, що є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, належить до 1 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та має встановлену 2 групу інвалідності, причину якої пов'язано з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а тому згідно пункту 9 частини 2 статті 7 закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» має право на отримання статус інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 22.01.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідач подав відзив на позов, в якому просить відмовити позивачу у задоволенні позову, оскільки для надання статусу інваліда війни на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», окрім факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, необхідно виконати умову щодо прийняття такою особою участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування Цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт на підставі розпоряджень керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств. Вказує, що надані позивачем документи підтверджують статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та наявність інвалідності у зв'язку з тим, що позивач брав участь у таких заходах, однак вони не підтверджують залучення позивача до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Позивачем подана відповідь на відзив на позов, в якій позивач не погоджується з доводами відповідача та вказує, що його звернення до правонаступника органів Цивільної оборони- Державної служби з надзвичайних ситуацій, Чернігівської міської ради, Чернігівської обласної Державної адміністрації та Державного архіву Чернігівської облдержадміністрації та відповіді на них показали, що таких списків осіб, які в складі формувань цивільної оборони приймали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС не існує. Крім того відповідач стверджує, що формування Цивільної оборони знаходились в структурі Міністерства оборони колишнього СРСР і діяли за його статутом, що не відповідає дійсності, оскільки в ліквідації аварії на ЧАЕС були задіяні військовослужбовці Міністерства оборони СРСР, правоохоронці МВС та цивільні особи які направлялися органами Цивільної оборони, які згідно діючого на той час законодавства існували на підприємствах та організаціях і в які включалися всі працівники даних підприємств та організацій.
Відповідач подав заперечення на відповідь на відзив на позов, в яких стверджує, що у зв'язку з тим, що план Цивільної оборони в період аварії на ЧАЕС не вводився (не було відповідного доручення Уряду СРСР) працівники, які залучалися до ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи від інших міністерств і відомств і стали особами з інвалідністю внаслідок пов'язаних з цим захворювань, не можуть бути віднесені до осіб, що підпадають під дію вимог п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Соціальний захист зазначеної категорії осіб здійснюється на загальних підставах відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Департаменті соціальної політики Чернігівської міської ради як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році 1 категорії та є особою з інвалідністю 2 групи.
12.12.2025 ОСОБА_1 звернувся до Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради із заявою про встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачу відповідного посвідчення, до якої були додані копії:
- паспорта громадянина України, серії НОМЕР_1 , виданого Деснянським ВМ УМВС України в Чернігівській області 14.11.1997;
- довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, виданої Державною податковою інспекцією у м. Чернігові 25.06.1997;
- довідки Чернігівської обласної медико-соціальної експертної комісії № 1, серії МСЕ- ЧНВ № 354892 від 15.05.2008;
- посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році категорії 1 серії НОМЕР_2 , виданого Чернігівською обласною державною адміністрацією 28.02.2019.
Департаментом соціальної політики Чернігівської міської ради рішенням № 07-07/1020 від 15.12.2025 відмовлено ОСОБА_1 у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зазначені критерії є вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України від 22.10.1993 №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-XII, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 4 Закону №3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
Згідно пункту 9 частини другої статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Отже у статті 7 вказаного вище Закону, у редакції, станом на дату виникнення спірних правовідносин, визначено коло осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни; пункт 9 частини другої цієї статті відносив до осіб з інвалідністю внаслідок війни, зокрема, інвалідів з числа осіб, залучених до складу формувань цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Закон України від 28.02.1991 № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин, визначає, зокрема, у статті 10, коло учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а саме учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців*, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів особам, зазначеним у статтях 6-10-1 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» регулює Порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 № 302 (далі - Порядок №302, у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин).
При цьому суд зауважує, що Порядок №302 визначає процедуру видачі посвідчень, але не змінює коло осіб, які можуть бути віднесені до осіб з інвалідністю внаслідок війни; таке коло визначається виключно Законом № 3551-ХІІ.
У постановах Верховного Суду від 07.06.2018 у справі № 377/797/17, від 21.08.2018 у справі № 279/2285/16-а, від 20.12.2019 у справі № 315/594/15-а, від 27.04.2020 у справі № 826/15761/17, від 15.04.2021 у справі № 377/27/17, від 23.11.2023 у справі № 810/4287/18 та інших у подібних правовідносинах сформовано послідовну правову позицію Верховного суду, відповідно до якої:
- не всі учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни за пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ;
- законодавець мав на увазі вузьку категорію осіб інвалідів з числа осіб, залучених до складу формувань цивільної оборони, які, зокрема, діяли у складі мобільних загонів спецзахисту цивільної оборони;
- умовами для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ є:
- наявність інвалідності, причину якої пов'язано з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС; участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань цивільної оборони;
- документи, які підтверджують лише факт участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та причинний зв'язок між цією участю і настанням інвалідності (посвідчення учасника ліквідації, довідки МСЕК тощо), є недостатніми для надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни за пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ;
- необхідним є належне документальне підтвердження того, що особу було зараховано до конкретного формування цивільної оборони і направлено у складі такого формування для виконання робіт по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Так, у постанові Верховного Суду від 23.11.2023 у справі № 810/4287/18 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за відсутності документів, які б підтверджували залучення особи саме до складу формувань цивільної оборони, відсутні правові підстави для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, незважаючи на наявність статусу учасника ліквідації аварії на ЧАЕС та встановлену інвалідність.
Суд у цій справі, керуючись вимогами частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить із зазначених вище правових висновків Верховного Суду.
Зокрема як встановлено судом, позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та має встановлену інвалідність 2 групи, причину якої пов'язано з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС.
Отже перша умова, визначена зазначеною вище правовою позицією Верховного Суду (наявність інвалідності, пов'язаної з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС), у випадку позивача виконується.
Разом з тим визначальною для вирішення цього спору є друга умова, а саме участь позивача в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань цивільної оборони.
При цьому жоден із наявних у справі документів не містить відомостей про зарахування позивача до конкретного формування цивільної оборони (мобільного загону, невоєнізованої ланки тощо) чи направлення його на роботи по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань цивільної оборони.
Позивач стверджує, що у зв'язку з особливостями організації цивільної оборони всі працівники, які виконували роботи в зоні відчуження, фактично були членами формувань цивільної оборони, а вимога надання спеціального документа про зарахування до формування цивільної оборони не випливає з тексту закону.
Разом з тим, виходячи з наведених вище правових висновків Верховного Суду коло осіб, щодо яких застосовується пункт 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ, є вузьким, і доказом належності до цього кола повинні бути належні та допустимі документи, які прямо засвідчують залучення особи до складу формувань цивільної оборони. Загальні роз'яснення, нормативні акти чи посилання на участь підприємства в роботах цивільної оборони не замінюють собою персоніфікованих доказів участі конкретної особи у складі формувань цивільної оборони.
З огляду на викладене вище, у цій справі обставина залучення позивача до складу формувань цивільної оборони належними доказами не підтверджена.
Суд усвідомлює, що позивач посилається на необхідність тлумачення норм на користь особи, проте суд, діючи в межах Конституції та законів України, не може, під виглядом сприятливого тлумачення, фактично змінити зміст Закону № 3551-ХІІ і поширити дію пункту 9 частини другої статті 7 цього Закону на всіх ліквідаторів ЧАЕС, які працювали за трудовими договорами, якщо законодавець прямо пов'язує право на відповідний статус із належністю до формувань цивільної оборони.
У зв'язку з цим, суд дійшов висновку про відсутність у позивача документів, які підтверджують його залучення до складу формувань цивільної оборони, що є об'єктивною перешкодою для надання йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни у порядку пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частина друга цієї статті передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Разом з тим Верховний Суд у справах цієї категорії неодноразово зазначав, що це не звільняє позивача від обов'язку довести фактичні обставини, на які він посилається як на підставу виникнення у нього певного права, зокрема належність до складу формувань цивільної оборони.
У даній справі відповідач обґрунтував відмову у наданні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни тим, що позивач не надав документів, які підтверджують його залучення до складу формувань цивільної оборони.
Позивач, звернувшись до суду із відповідним позовом, також не надав таких документів.
За відсутності належних та допустимих доказів залучення позивача до складу формувань цивільної оборони суд не має підстав вважати цю обставину встановленою.
За таких обставин і правових підстав, суд виходить з того, що, відмовляючи позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення, відповідач діяв: у межах наданих повноважень, визначених Законом № 3551-ХІІ та Положенням № 302; на підставі закону, який пов'язує надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни за пунктом 9 частини другої статті 7 із залученням особи до складу формувань цивільної оборони; з урахуванням правової позиції Верховного Суду щодо застосування цієї норми.
Отже суд не вбачає підстав визнати рішення відповідача щодо відмови у встановленні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення протиправним.
З урахуванням наведених вище висновків суду про відсутність належних доказів залучення позивача до складу формувань цивільної оборони та з огляду на обов'язковість врахування зазначених правових висновків Верховного Суду, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
Водночас, суд звертає увагу, що це рішення не позбавляє позивача права, у разі отримання нових належних та допустимих доказів, які безпосередньо підтверджуватимуть його залучення до складу формувань цивільної оборони та направлення у складі такого формування на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, повторно звернутися до компетентного органу з заявою про встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши фактичні обставини справи, що лежать в основі спору по даній справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на всі аргументи учасників справи, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Отже враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню повністю.
При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 2 статті 2 та частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні, оскільки в позові відмовлено повністю.
Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ).
Відповідач: Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради (вул. Івана Мазепи, буд. 19, м. Чернігів, 14017, код ЄДРПОУ - 43649464).
Суддя В.В. Падій