31 березня 2026 року м. ПолтаваСправа №440/2267/26
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Кукоби О.О., розглянув у письмовому провадженні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області, у якому, з урахуванням заяви від 10.03.2026 /а.с. 26-29/, просив:
визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.10.2023 по 04.04.2024.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 10.03.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, а її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників (у порядку письмового провадження).
25.03.2026 до суду надійшов відзив на позов, у якому міститься клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду через пропуск позивачем строку звернення до суду. За твердженням представника відповідача, позивача відраховано зі штату Полтавського районного суду Полтавської області на підставі наказу в.о. голови суду від 03.10.2023 №28/ос.с. Покликаючись на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30.01.2025 у справі №320/26833/23, представник відповідача зауважив, що спірні відносини стосуються проходження позивачем публічної служби та на них поширюється приписи частини п'ятої статті 122 КАС України, якою передбачено місячний строк звернення до суду. А оскільки позовну заяву подано лише 02.03.2026, представник відповідача вважав, що ОСОБА_1 пропустив строк звернення до суду з цим позовом.
Суд розглянув клопотання представника відповідача разом з матеріалами адміністративної справи та дійшов такого висновку.
Суд встановив, що
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Указом Президента України від 22.09.2005 №1308/2005 призначений на посаду судді Полтавського районного суду Полтавської області строком на п'ять років.
Постановою Верховної Ради України від 07.10.2010 №2594-VІ позивач обраний на посаду судді Полтавського районного суду Полтавської області безстроково.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 03.10.2023 №947/0/15-23 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Полтавського районного суду Полтавської області у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Наказом в.о. голови Полтавського районного суду Полтавської області від 03.10.2023 №28/ос.с позивача відраховано зі штату Полтавського районного суду Полтавської області у зв'язку зі звільненням з посади у відставку.
На дату звільнення відповідач не здійснив виплату ОСОБА_1 частини суддівської винагороди, нарахованої на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.02.2022 у справі №440/16655/21, що набрало законної сили 11.11.2022.
Не проведені відповідні виплати і на дату постановлення цієї ухвали.
09.11.2025 ОСОБА_1 звертався до ТУ ДСА із заявою, в якій просив здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних при звільненні сум, однак не більш ніж за шість місяців, як це передбачено чинною редакцією статті 117 КЗпП України.
21.11.2025 за вих. №03/5054/2025-вих ТУ ДСА в Полтавській області повідомило позивача про відсутність підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України, оскільки, на думку відповідача, виплата заборгованості за судовим рішенням не входить до розрахункових виплат при звільненні.
Не погодившись з наведеними доводами відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Переданим на розгляд суду у цій справі питанням є наявність чи відсутність підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України у разі несвоєчасної виплати при звільненні усіх належних сум.
У силу статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
У своїй судовій практиці Верховний Суд послідовно дотримується підходу, відповідно до якого у ситуації, коли спеціальне законодавство, яке регулює відносини, пов'язані з проходженням публічної служби і оплати праці, не регулює питань, пов'язаних з відповідальністю за несвоєчасну виплату належних працівникові сум при звільненні, то застосовуються положення загального трудового законодавства (зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18, від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, від 17.05.2023 у справі №240/10575/22).
Щодо наявності права у суддів на компенсацію за затримку розрахунку при звільненні та застосування до таких правовідносин норм статей 116, 117 КЗпП України Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду неодноразового зазначав у своїх рішеннях, зокрема, у постановах від 21.10.2020 у справі №805/491/17-а, від 21.04.2021 у справі №823/1823/18.
Крім того, за висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 30.01.2025 у справі №320/26833/23, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/4518/16.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Поруч із цим, згідно з частиною третьою статті 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11.02.2021 у справі №240/532/20 за схожих фактичних обставин сформував висновок, який полягає у тому, що встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних відносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд у вищезгаданій постанові від 30.01.2025 у справі №320/26833/23 резюмував, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а відтак, строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком (частина п'ята статті 122 КАС України).
Поряд з цим, за обставин справи, що розглядається, суд зауважує, що остаточний розрахунок з позивачем не проведено ні на дату відрахування зі штату суду (03.10.2023), ані на дату розгляду цієї справи.
Таким чином, у спірних відносинах має місце триваюча бездіяльність відповідача щодо нездійснення остаточного розрахунку з позивачем при звільненні.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.02.2025 у справі №990/29/22 зазначила, що в чинному законодавстві України не визначено поняття «триваюче правопорушення».
Разом із цим, за загальноприйнятим у теорії права визначенням триваючим вважають правопорушення, яке починається з будь-якої протиправної дії чи бездіяльності, коли винна особа не виконує конкретний покладений на неї обов'язок або виконує його неповністю чи неналежним чином, а потім така бездіяльність триває протягом певного проміжку часу до моменту виконання установлених обов'язків або виявлення правопорушення.
Тобто протиправна бездіяльність не закінчується після спливу законодавчо визначено строку, а продовжує тривати доти, доки не будуть встановлені обставини, які дозволять визначити, чи були дотриманні приписи закону в точному його розумінні.
Підсумовуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суд у вищезгаданій постанові констатувала, що строк звернення до суду існує не для того, щоб надавати можливість суб'єкту владних повноважень уникнути відповідальності. Триваюче право повинно бути захищено, а триваюче порушення - припинено, тобто протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень може бути оскаржена до суду в будь-який час за весь період, протягом якого вона триває. В іншому разі суб'єкт владних повноважень отримав би легітимацію з боку держави у формі забезпечення можливості зловживання правом та безкінечне продовження протиправної поведінки з огляду на відсутність дієвого механізму спонукання до виконання обов'язку.
За наведених обставин, зважаючи на не проведення відповідачем остаточного розрахунку з позивачем при звільненні, суд дійшов висновку про відсутність підстав для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.
А тому, у задоволенні клопотання представника відповідача належить відмовити.
Керуючись статтями 2, 5, 44, 118, 121, 122, 241, 243, 248, 256 КАС України, суд
У задоволенні клопотання представника Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та окремо не оскаржується. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.
Суддя Олександр КУКОБА