Справа № 420/10243/25
31 березня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Лебедєвої Г.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання здійснити вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 305 224,62 грн. (триста п'ять тисячі двісті двадцять чотири гривні 62 копійки).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 . Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 03.11.2020р. № 560 позивача звільнено з військової служби відповідно до п.п. “г» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів). У подальшому наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 07.11.2020 № 253 позивача виключено зі списків військової частини НОМЕР_2 з 07.11.2020р. Відповідно до Рішення Командувача Сухопутних Військ Збройних Сил України від 19.12.2019р. № 39140, військову частину НОМЕР_2 виключено з мережі розпорядників бюджетних коштів та зараховано на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_1 . Фактично з 01.01.2020р. фінансове забезпечення військової частини НОМЕР_2 здійснювалося військовою частиною НОМЕР_1 .
Станом на день звільнення та виключення позивача зі списків особового складу, з останнім не було проведено повного розрахунку, зокрема нарахування та виплата позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, здійснена з розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, без врахування індексації грошового забезпечення. З метою захисту порушеного права на належне грошове забезпечення позивач звернувся із відповідним адміністративним позовом до суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2023р. у справі № 420/22865/23 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, з розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, без врахування повної індексації грошового забезпечення. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, з урахуванням в складі грошового забезпечення повної суми індексації грошового забезпечення та з урахуванням раніше виплачених сум.
14 березня 2024р. позивач отримав від військової частини НОМЕР_1 доплату до грошового забезпечення (одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби) за рішенням суду у справі № 420/22865/23 в сумі 65 993,22 грн.
Позивач уважає, що за наслідком доплати грошового забезпечення (одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби) за рішенням суду у справі № 420/22865/23 в сумі 65 993,22 грн у нього виникло право на виплату йому середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до вимог ст.116, 117 Кодексу законів про працю України, що у свою чергу стало підставою звернення до суду з даною позовною заявою.
Ухвалою від 14.04.2025 року Одеський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 420/7334/25, ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та виклику сторін та витребував від військової частини НОМЕР_1 довідку про заробітну плату ОСОБА_1 , відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, в межах предмету спору (із зазначенням складових по місячно за два місяці, що передують звільненню та кількістю відпрацьованих днів із зазначенням середньоденного заробітку) та довідку про суми виплачені ОСОБА_1 на момент звільнення.
23.04.2025 до Одеського окружного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що заявлені позовні вимоги відповідач не визнає в повному обсязі, просить відмовити в їх задоволенні. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що позивач вже використав своє право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців поданням та вирішенням на його користь позову в справах № 420/26518/21, 420/11128/22 та 420/15886/23. Несвоєчасна виплата одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби не було підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у справах № 420/26518/21, 420/11128/22 та 420/15886/23, тому позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні саме щодо несвоєчасної виплати вказаної допомог. Як вбачається, стаття 116 КЗпП оперує поняттям всі суми, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні. Проте ст. 117 КЗпП України не передбачає виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні окремо по кожній із виплат, які належать працівнику на день звільнення. З вказаного можливо робить висновок, що підприємство, установа, організація повинні одноразово виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, не залежно від кількості здійснених виплат, які виплачуються звільненому працівникові з затримкою. Таким чином, підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби є необґрунтованими. Позивач вже використав своє право на стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні у вигляді шестимісячного середнього заробітку. Відмінність періоду стягнення в справах № 420/26518/21, 420/11128/22 та 420/15886/23 не має значення, оскільки вирішення спору в цих справах здійснювалося на підставі норм ст. 117 КЗпП України в редакції Закону України № 2352-ІХ, а буквальне тлумачення вказаної статті свідчить, що обмеження стягнення шестимісячним середнім заробітком не залежить від періоду та/або суми заборгованості, а також випадків якщо така заборгованість стягується частинами.
Ухвалою від 12.03.2026 року суд витребував від військової частини НОМЕР_1 докази по справі, а саме: довідку про суми виплачені ОСОБА_1 на момент звільнення (повторно) та довідку про нараховані та виплачені ОСОБА_1 суми після звільнення на підставі судових рішень із зазначенням дати та суми здійснення відповідного розрахунку по кожній виплаті. Провадження у справі зупинено до отримання витребуваних доказів.
20.03.2026 року до суду від відповідача надійшла заява про приєднання до матеріалів справи № 420/10243/25 документів витребуваних судом.
Ухвалою від 31.03.2026 року суд поновив провадження у справі № 420/10243/25.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач - ОСОБА_1 з 08.06.2015 року по 07.11.2020 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 03.11.2020 року № 560 ОСОБА_1 звільнено з військової служби за п.п. «г» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 253 від 07.11.2020 року ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 з 07.11.2020 року.
Рішенням Командувача Сухопутних Військ Збройних Сил України від 19.12.2019 року № 39140 військову частину НОМЕР_2 виключено з мережі розпорядників бюджетних коштів та зараховано на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_1 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2023 року у справі № 420/22865/23 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, з розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, без врахування повної індексації грошового забезпечення.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, з урахуванням в складі грошового забезпечення повної суми індексації грошового забезпечення та з урахуванням раніше виплачених сум.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 30.09.2024 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2023 року залишено без змін.
На виконання вказаного рішення суду відповідачем було нараховано та 14.03.2025 року виплачено позивачу доплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби в розмірі 65993,22 грн., що підтверджується випискою банку по картковому рахунку від 28.03.2025 року.
Уважаючи, що відповідач має сплатити на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Вирішуючи публічно-правовий спір, що виник між сторонами, суд виходить з такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.17 ч.1 ст.4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних засадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 р. № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Частинами 1, 4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2023 року у справі № 420/22865/23 встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 йому не в повному обсязі нараховано та виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, з розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, а саме без врахування повної індексації грошового забезпечення.
Кошти за вказаним судовим рішенням у загальній сумі 65993,22 грн. були перераховані відповідачем на банківський рахунок позивача 14.03.2025 року, що не заперечується сторонами.
Суд враховує, що вищевказаними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 31.10.2019 р. у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 р. у справі № 822/3307/17, від 31.05.2018 р. у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 р. у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 р. у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 р. у справі № 140/2006/19.
Згідно ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022 р.) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній з 19.07.2022 р.) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Зазначені правові висновки щодо застосування ст.117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17.
В рамках даної справи судом встановлено, що відповідачем при звільненні позивача з військової служби не проведено з останньою повного розрахунку, зокрема не було виплачено у повному обсязі одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, з урахуванням в складі грошового забезпечення повної суми індексації грошового забезпечення, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст.116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.
Як вже встановлено судом позивача було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 07.11.2020 року. Між тим, остаточний розрахунок на виконання судового рішення від 11.12.2023 року у справі № 420/22865/23 проведено лише 14.03.2025 року (дата надходження коштів на банківський рахунок позивача).
За таких обставин протиправною є бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Щодо визначення способу поновлення порушених прав позивача суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
День звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня (вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 р. у справі № 821/1226/16).
Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків особового складу) на підставі ст.116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі належні йому суми.
Позивач з 07.11.2020 року був виключений із списків особового складу та всіх видів забезпеченням в зв'язку зі звільненням з військової служби, що не заперечується сторонами.
Строк затримки по виплаті грошового забезпечення слід рахувати з 08.11.2020 року, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.
При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 р. у справі № 813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.
Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.
За усталеною практикою застосування положень ст.117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022 р., при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 р. та від 26.02.2020 р. у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 р. у справі № 816/1640/17, та сформований з урахуванням того, що редакція ст.117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У той же час, відповідно до ст.117 КЗпП України, у чинній редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 р. у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень ст.117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022 р.
Необхідність формування єдиної правозастосовної практики була зумовлена виникненням у межах різних касаційних судів Верховного Суду розбіжностей у правових позиціях щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, після законодавчого обмеження Законом № 2352-IX максимального періоду його нарахування шістьма місяцями.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зі змісту ч.1 ст.117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX) вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій "період затримки (прострочення)", установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик "нескінченної" відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
Касаційний адміністративний суд у постанові від 06.12.2024 р. у справі № 440/6856/22 обґрунтував свою позицію про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду тим, що законодавець, прийнявши Закон № 2352-IX, "на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності" (пункт 65 постанови). Також суд указав, що обмеження строку звернення до суду трьома місяцями (зміни до статті 233 КЗпП України) усунуло чинник, який зумовлював недобросовісну поведінку працівника (пункт 66 постанови). З цього суд зробив висновок, що критерії Великої Палати, побудовані для умов необмеженого строку стягнення, більше не є релевантними.
Велика Палата Верховного Суду вважає таку аргументацію помилковою, адже поняття "обмеження максимального строку" та "досягнення співмірності" не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
Натомість підхід, запропонований Касаційним адміністративним судом у справі № 440/6856/22, не відповідає фундаментальним принципам справедливості та пропорційності, адже передбачає формальний підхід до вирішення такого трудового спору, що допускає можливість стягнення очевидно неспівмірної суми.
У зв'язку з вищенаведеним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 р. у справі № 489/6074/23 відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 р. у справі № 440/6856/22, та зазначила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, суд зазначає, що у цій справі як до періоду з 08.11.2020 року до 18.07.2022 року включно (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) так і до періоду з 19.07.2022 року по 13.03.2025 року (але не більш як за шість місяців) при визначенні належної позивачу суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц, для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100.
Абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Судом встановлено, що позивача було знято з усіх видів забезпечення з 07.11.2020 року, а відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 14.03.2025 року, виплативши на виконання рішення суду доплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у сумі 65993,22 грн.
З огляду на те, що останнім днем виключення позивача зі всіх видів грошового забезпечення є 07.11.2020 року, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є вересень та жовтень 2020 року.
Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 09.09.2021 року № 485, позивачу нараховано у вересні 2020 року -33495,79 грн., у жовтні 2020 року - 33495,79 грн.
Суд бере до уваги саме цю довідку, оскільки у наданій до суду довідці військової частини НОМЕР_1 про середній розмір грошового забезпечення за останні два місяці до звільнення від 22.04.2025 року № 1391/ФЕС до нарахувань за лютий та березень 2020 року не включено індексацію грошового забезпечення у розмірі 226,29 грн. та 226,29 грн., яка підлягає включенню у розрахунок середньої заробітної плати відповідно до Постанови № 100, внаслідок чого зазначено менший розмір грошового забезпечення, з якого розраховується середномісячне грошове забезпечення.
Крім того, суд відхиляє доводи позивача щодо необхідності розраховувати середньоденне грошове забезпечення на підставі відомостей про грошове забезпечення вересень та жовтень 2020 року, вказаних в довідці № 974/1/ФЕС від 02.04.2025р. про виплачене ОСОБА_1 грошове забезпечення за період проходження військової служби з 01.02.2020р. по 07.11.2020р., із врахуванням постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2022р. по справі № 420/18494/21 та рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.08.2022р. по справі № 420/27508/21, оскільки обчислення середньоденного грошового забезпечення здійснюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Сукупна кількість календарних днів за цей період складає 61 день.
Таким чином середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1098,22 грн. (66991,58 грн (33495,79 грн +33495,79 грн) : 61 календарних дні).
Як вже зазначалося, особливості обчислення середнього заробітку, зокрема випадки та критерії його зменшення, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України необхідно ураховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Спираючись на вказані критерії, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 р. у справі № 480/3105/19 розвинув вказані висновки з урахуванням специфіки відносин, що виникають під час проходження публічної служби та визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Так, у пунктах 58-60 Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2020 року (наступний після звільнення день) по 18.07.2022 року та з 19.07.2022 року по 13.03.2025 року (в межах шести місяців), встановленню підлягає: 1) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100; 2) загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; 3) частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; 4) частку коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат.
Тобто в даному випадку стягненню на користь позивача підлягає такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 27.03.2025 р. у справі № 560/5923/24, від 24.04.2025 р. у справі № 620/7207/24.
Для належного розгляду справи спочатку необхідно встановити загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат.
Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 19.03.2026 року № 447/ФЕС про розрахунок перед звільненням, позивачу на момент звільнення було нараховано 838393,31 грн, а саме: оклад за військове звання - 361,67 грн, посадовий оклад - 2270,33 грн, надбавка за вислугу років - 1316,00 грн, надбавка за особливості проходження служби - 2566,20 грн, премія - 794 грн, одноразова грошова допомога при звільненні - 698659,60 грн, компенсація за невикористану основну відпустку 38814,42 грн, компенсація за невикористану відпустку учасника бойових дій 93154,60 грн.
Відповідно до розрахунку не виплачено індексації ОСОБА_1 згідно із рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19.04.2021 року № 420/2914/21 у військовій частині НОМЕР_2 за період з 01.01.2016 по 28.02.2018, складеного військовою частиною НОМЕР_1 31.08.2021 року за вих. № 2377, позивачу нараховано індексацію у розмірі 4503,23 грн, яка згідно довідки військової частини НОМЕР_1 від 19.03.2026 року № 446/ФЕС, була виплачена 30.08.2021 року у розмірі 4436,68 грн.
Відповідно до розрахунку не виплачено індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 згідно рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2021 року № 420/16061/21 за період з грудня 2015 року по лютий 2018 року, складеного військовою частиною НОМЕР_1 21.12.2021 року за вих. № 3865, позивачу нараховано індексацію у розмірі 81424,62 грн, яка згідно довідки військової частини НОМЕР_1 від 19.03.2026 року № 446/ФЕС, була виплачена 09.12.2021 року у розмірі 80203,25 грн.
Відповідно до довідки про перерахунок грошового забезпечення та одноразових додаткових видів грошового забезпечення за 2020 рік ОСОБА_1 відповідно до рішення П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2022 № 42018994/21 за період з 01.01.2020 року по 07.11.2020 року, складеної військовою частиною НОМЕР_1 28.07.2022 року за вих. №2085, позивачу нараховано суму доплати грошового забезпечення у розмірі 231123,52 грн, яка згідно довідки військової частини НОМЕР_1 від 19.03.2026 року № 446/ФЕС, була виплачена 28.07.2022 року у розмірі 227656,67 грн.
Відповідно до довідки про виплачену індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 згідно рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02.08.2022 року № 420/27508/21 за період з 01.03.2018 по 07.11.2020, складеного військовою частиною НОМЕР_1 22.06.2023 року за вих. №2471, позивачу нараховано індексацію грошового забезпечення у розмірі 103997,30 грн, яка згідно довідки військової частини НОМЕР_1 від 19.03.2026 року № 446/ФЕС, була виплачена 07.06.2023 року у розмірі 102437,34 грн.
На виконання рішення суду позивачу виплачено доплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби в розмірі 65993,22 грн.
Таким чином, загальний розмір належних при звільненні сум становить 1325435,20 грн. (838393,31 грн + 4503,23 грн + 81424,62 грн + 231123,52 грн + 103997,30 грн +65993,22 грн).
З викладених розрахунків вбачається, що істотність частки несвоєчасно виплаченої доплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби 65993,22 грн. від загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат становить 4,98 % (65993,22 грн. / 1325435,20 грн. х 100 %).
Затримка розрахунку при звільненні за період з 08.11.2020 року по 18.07.2022 року становить 618 календарний день, а за період з 19.07.2022 року (в межах шести місяців) - 184 календарних днів, разом - 802 календарних днів.
Отже, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні складає 880772,44 грн. (1098,22 грн. (середньоденний заробіток) х 802 календарних днів).
Виходячи з принципу пропорційності, стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 43862,47 грн., тобто 4,98 % від 880772,44 грн.
Одночасно суд зазначає, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Підсумовуючи вищевикладене, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 43862,47 грн, з відрахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
Суд відхиляє доводи відповідача стосовно того, що позивач вже використав своє право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців поданням та вирішенням на його користь позову в справах № 420/26518/21, 420/11128/22 та 420/15886/23, оскільки несвоєчасна виплата одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби з урахуванням в складі грошового забезпечення повної суми індексації грошового забезпечення не було підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у справах № 420/26518/21, 420/11128/22 та 420/15886/23.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, відповідно до основних засад адміністративного судочинства, вимог законодавства України, що регулює спірні правовідносини, суд вважає, що позовні вимоги належать до задоволення частково.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, питання щодо розподілу судових витрат суд не здійснює.
Керуючись статтями 2, 9, 72, 76, 77, 78, 80, 120, 139, 241-246, 255, 262, 295 КАС України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 08.11.2020 року по 14.03.2025 року.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.11.2020 року по 14.03.2025 року у сумі 43862 (сорок три тисячі вісімсот шістдесят дві) грн 47 коп, з відрахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 31.03.2026 року.
Суддя Г. В. Лебедєва