01 квітня 2026 року справа №320/11633/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області (адреса пл. Соборна, 3, м. Слов'янськ, ЄДРПОУ 13486010) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, в якому просить суд (з урахуванням уточненої позовної заяви):
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 03.01.2025 № 262540004285 про відмову у призначенні пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку на два роки згідно статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з 13.09.2024 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку на два роки згідно статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.03.2025 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу п'ятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії даної ухвали.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі. Розгляд справи постановлено проводити одноособово суддею Вісьтак М. Я., у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні). Відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 вересня 2024 року ОСОБА_1 досягла 58-річного віку та є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи ІІ категорії. Її загальний страховий стаж становить понад 42 роки, що відповідачем не заперечується та не є предметом спору у даній справі. У період з 13.02.1988 по 04.09.1990 позивач постійно проживала у смт Народичі Житомирської області, яке віднесене до зони безумовного (обов'язкового) відселення. Зазначена обставина підтверджується належним доказом - довідкою Народицької селищної ради від 12.08.2020 №2134. З урахуванням фактичного періоду проживання, загальний розмір зниження пенсійного віку становить два роки. Після досягнення відповідного віку ОСОБА_1 звернулася до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за віком та подала всі необхідні документи. Однак рішенням відповідача від 03.01.2025 №262540004285 їй відмовлено у призначенні пенсії за віком на підставі статті 55 Закону №796-ХІІ з мотивів недосягнення необхідної тривалості проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення станом на 01.01.1993. Зокрема, відповідач безпідставно не зарахував до періоду проживання час з 13.02.1988 по 20.08.1989, посилаючись на записи трудової книжки про здійснення позивачем трудової діяльності в Латвійській РСР. Разом з тим, такі висновки є помилковими та не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки з трудової книжки вбачається, що записи про роботу в Латвії датовані лише з 07.09.1989, тоді як до 20.08.1989 ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах на території Народицького району. Таким чином, відсутні будь-які докази здійснення позивачем трудової діяльності за межами України у спірний період. Крім того, навіть у період після народження дитини позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (дитина народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 ), що додатково підтверджує її фактичне проживання у смт Народичі. Отже, ОСОБА_1 вважає, що відповідач безпідставно не зарахував спірний період до стажу проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, що призвело до протиправної відмови у призначенні пенсії.
28.05.2025 на адресу суду скеровано письмовий відзив ГУ ПФУ у Донецькій області, із змісту якого вбачається, що страховий стаж позивача становить 42 роки 03 місяці 11 днів, що підтверджено матеріалами пенсійної справи та не заперечується. Разом з тим, за результатами розгляду поданих документів встановлено, що період проживання позивача у зоні безумовного (обов'язкового) відселення становить 01 рік 00 місяців 14 днів, у тому числі станом на 01.01.1993 - 01 рік 00 місяців 14 днів (з 21.08.1989 по 04.09.1990). Період з 13.02.1998 по 20.08.1989 (суд вбачає помилку у датах, до того у рішенні про відмову, відповідач зазначав такі дати « 13.02.1988 по 20.08.1989» до зазначеного строку проживання не зараховано, оскільки відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_2 від 13.12.1984 ОСОБА_1 у цей час здійснювала трудову діяльність на території Латвійської РСР, яка не відноситься до зони безумовного (обов'язкового) відселення. У зв'язку з відсутністю підтвердженого мінімально необхідного періоду проживання у зоні радіоактивного забруднення станом на 01.01.1993, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області прийнято рішення №262540004285 від 03.01.2025 про відмову у призначенні пенсії відповідно до статті 55 Закону України №796-ХІІ. Відповідач також зазначає, що органи Пенсійного фонду України наділені виключною компетенцією щодо вирішення питань призначення та перерахунку пенсій. Суд, на думку відповідача, не може підміняти собою уповноважений орган, оскільки це становитиме втручання у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень. Крім того, відповідач вважає, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає принципу розмежування повноважень, оскільки фактично спрямований на покладення на суд функцій, віднесених до компетенції органів Пенсійного фонду. Також відповідач звертає увагу суду на те, що судові рішення не можуть поширюватися на майбутні правовідносини та не гарантують незмінності законодавства. Виплата пенсії на підставі судового рішення здійснюється в межах чинного правового регулювання та може змінюватися у разі внесення змін до законодавства або зміни умов пенсійного забезпечення. Таким чином, представник ГУ ПФУ у Донецькій області просить суд відмовити у задоволенні позову.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.
На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).
Розглянувши справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 після досягнення відповідного віку звернулася до органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України №796-ХІІ та надала необхідні документи.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області №262540004285 від 03.01.2025 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком. Відмова обґрунтована тим, що станом на 01.01.1993 у позивача відсутній необхідний підтверджений період проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, оскільки до такого періоду не зараховано час з 13.02.1988 по 20.08.1989. Підставою для незарахування зазначеного періоду відповідач визначив наявність у трудовій книжці запису про роботу позивача в Латвійській РСР.
Разом з тим, дослідивши надану позивачем трудову книжку, судом встановлено, що записи про здійснення позивачем трудової діяльності на території Латвійської РСР датовані лише з 07.09.1989. Водночас до 20.08.1989 позивач перебувала у трудових відносинах на території Народицького району Житомирської області, що підтверджується відповідними записами про прийняття на роботу та звільнення у зв'язку з вибуттям.
Таким чином, судом встановлено послідовну хронологію трудової діяльності позивача: до 20.08.1989 - на території України (смт Народичі), після 07.09.1989 - на території Латвійської РСР. Отже, відсутні докази здійснення позивачем трудової діяльності за межами України у період з 13.02.1988 по 20.08.1989.
Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, застосовує такі норми законодавства.
Згідно пункту 3 частини першої статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд, при вирішенні даної справи, керується нормами законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.
У частині першій статті 46 Конституції України зазначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України визначено, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон України від 09 липня 2003 року № 1058-IV) в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ (далі Закон України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ).
Згідно зі статті 49 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII, пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Положеннями статті 15 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року № 1788-XII визначено умови, норми та порядок пенсійного забезпечення громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, визначаються Законом України від 28 лютого 1991 року № 796-XII або їм надається право на одержання пенсій на підставах, передбачених цим Законом.
Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 55 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII, особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Абзацом 6 пункту 2 частини першої статті 55 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII передбачено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні посиленого радіологічного контролю за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 4 років.
При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою цією статтею, якщо не обумовлено інше. При цьому відповідне зниження пенсійного віку, передбачене цією статтею, застосовується також до завершення періоду збільшення віку виходу на пенсію до 1 січня 2022 року (частиною другою статті 55 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII).
Наведене дозволяє дійти висновку, що особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та яка проживала або працювала на території зони посиленого радіологічного контролю з моменту аварії на ЧАЕС до 01 січня 1993 року протягом не менше 4 років, має право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку.
При цьому постійне проживання такої особи або постійна праця у зазначеній зоні з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період, дає особі право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 2 роки (початкова величина), а також додатково 1 рік за кожні 2 повні роки (з 26 квітня 1986 року по 01 січня 1993 року) проживання або роботи на такій території, але не більше 5 років. Тобто, максимальна величина зменшення пенсійного віку для особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії, не може перевищувати 5 років.
За визначенням частини третьої статті 65 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Згідно з правовою позицією, яка викладена Верховним Судом України у постановах від 21 листопада 2016 року у справі № 21-1048во06 та від 04 вересня 2015 року у справі № 690/23/15, з якою погодився Верховний Суд у своїй постанові від 28 березня 2018 року у справі № 333/2072/17, єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими Законом України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у тому числі призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Різного роду довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для призначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 27 лютого 2018 року у справі № 344/9789/17, від 24 жовтня 2019 року у справі № 152/651/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 464/4150/17, від 27 квітня 2020 року у справі № 212/5780/16-а, від 17 травня 2021 року у справі № 398/494/17.
Суд зазначає, що статтею 14 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для встановлення пільг і компенсацій. До них, зокрема, належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, - категорія 4.
Відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Українською РСР від 23 липня 1991 року № 106 село Народичі, Народицького району Житомирської області відносилось до зони посиленого радіоекологічного контролю.
З наданої трудової книжки вбачається, що до 20.08.1989 позивач перебувала у трудових відносинах на території Народицького району Житомирської області, який відноситься до зони безумовного (обов'язкового) відселення.
При цьому записи про роботу позивача в Латвійській РСР датовані лише з 07.09.1989, тобто після її звільнення 20.08.1989 у зв'язку з вибуттям за межі України. Таким чином, трудова книжка містить послідовну та логічно узгоджену хронологію: до 20.08.1989 позивач працювала та перебувала в Народицькому районі, а починаючи з 07.09.1989 - у Латвійській РСР.
Отже, твердження відповідача про здійснення позивачем трудової діяльності в Латвії у період до 20.08.1989 спростовуються належними письмовими доказами та не можуть бути покладені в основу рішення про відмову у призначенні пенсії.
Таким чином, суд критично оцінює висновки відповідача щодо незарахування періоду проживання позивача у зоні безумовного (обов'язкового) відселення з 13.02.1988 по 20.08.1989 як такі, що не відповідають матеріалам справи.
Так, на момент звернення із заявою про призначення пенсії позивач досягла відповідного віку, передбаченого для призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, та має необхідний страховий стаж, який становить понад 42 роки і відповідачами не заперечується.
Окрім цього, належними та допустимими доказами підтверджено факт її проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення протягом періоду, достатнього для застосування положень статті 55 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ, що є підставою для призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним й скасування рішення від 03.01.2025 № 262540004285 про відмову у призначенні пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку на два роки згідно статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача призначити, нарахувати та виплатити з 13.09.2024 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку на два роки, суд вказує наступне.
Суд вважає, що у цій частині позовних вимог слід відмовити, оскільки дії зобов'язального характеру щодо призначення позивачу пенсії за віком має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що вирішував питання про призначення пенсії за віком, яким у цьому випадку є Головне управління Пенсійного фонду України у Донецькій області, як орган, який відмовив позивачу у призначенні пенсії.
Аналогічна за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 09.07.2024 у справі № 240/16372/23.
Суд зазначає, що він не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які відповідно до законодавства належать до компетенції цього органу.
З урахуванням наведеного, а також беручи до уваги, що відповідач наділений дискреційними повноваженнями щодо призначення та виплати пенсії або прийняття рішення про відмову у її призначенні, суд дійшов висновку, що у даному випадку належним способом захисту прав позивача є зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області повторно розглянути заяву позивача від 01.01.2025 року та прийняти рішення з урахуванням висновків суду.
Так, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. (ч. 1 ст. 5 КАС України).
Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оскарження останнього.
З аналізу викладеного вбачається, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
У зв'язку із викладеним, у порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права. Суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє.
Щодо позовної вимоги про виплату пенсії, то суд зазначає, що такі вимоги є передчасними, оскільки питання нарахування та виплати пенсії є похідним і повинно вирішуватись після вирішення питання про призначення пенсії органом Пенсійного фонду.
Таким чином, враховуючи, що оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити, як передчасних.
За результатами розгляду справи суд дійшов наступних висновків.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь- які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Відповідно до положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінуючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, а також обставини, встановлені у ході судового розгляду справи, суд доходить висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими в частині, а вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню.
Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Позивач звільнений від сплати судового збору як особа, яка потерпіла внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується копією посвідчення (категорія 3) серії НОМЕР_3 .
На підставі наведеного та керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, п. 10 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», суд -
вирішив:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області (адреса пл. Соборна, 3, м. Слов'янськ, ЄДРПОУ 13486010) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 03.01.2025 № 262540004285 про відмову у призначенні пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку на два роки згідно статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII;
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 01.01.2025 та прийняти рішення з урахуванням висновків суду.
4. У задоволення решти позовних вимог - відмовити.
5. Копію рішення суду надіслати (вручити, надати) учасникам справи (їх представникам).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Вісьтак М.Я.