30 березня 2026 рокуСправа №160/25307/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
01.09.2025р. (згідно штепмеля поштового зв'язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та, з урахуванням уточненої позовної заяви від 27.09.2025р. та клопотання про виправлення позовних вимог у тексті позовної заяви від 28.11.2025р., просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення: за період з 03.03.2022 року по 31.12.2022 року без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 рік на відповідний тарифний коефіцієнт; за період з 01.01.2023 року по 20.05.2023 року без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 рік на відповідний тарифний коефіцієнт;
- зобов'язати відповідача здійснити перерахунок та виплату (з урахуванням раніше виплачених сум) позивачу грошового забезпечення: за період з 03.03.2022 року по 31.12.2022 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 рік на відповідний тарифний коефіцієнт; за період з 01.01.2023 року по 20.05.2023 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 рік на відповідний тарифний коефіцієнт;
- зобов'язати відповідача перерахувати та виплатити позивачу недоплачену різницю одноразових грошових виплат (грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) сплачених позивачу у період з 2022 по 2023 роки включно.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , при цьому, остання протиправно, починаючи з 03.03.2022р. розраховувала його грошове забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року (1762 грн.), що призвело до порушення його майнових прав та до зменшення розміру грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 та 2023 роки та грошового забезпечення, гарантованого йому ст.9 Закону №2011-ХІІ. Також позивач вказав на те, що звертався до відповідача із заявою про перерахунок та виплату його грошового забезпечення від 12.06.2024р., проте відповіді по суті на свою заяву не отримав. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, вчиненими всупереч вимогам чинного законодавства, посилаючись на те, що, починаючи з 29.01.2020р. -дня набрання законної сили висновками постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, його грошове забезпечення та всі його складові мали бути відповідачем обчислені із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМУ №704, оскільки прожитковий мінімум для працездатних осіб згідно із ст.7 Законів України «Про Державний бюджет України» на відповідний календарний рік, збільшувався. Тому, на переконання позивача, різниця розміру прожиткового мінімуму за спірні періоди - 03.03.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 20.05.2023 впливає на визначення розміру грошового забезпечення та всіх його складових, а саме: грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2022-2023 роки, та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 29.01.2020р. позивач вважає, що він має право на отримання грошового забезпечення, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022р., на 01.01.2023р. та помноженого на відповідний коефіцієнт.
Ухвалою суду від 16.10.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов'язано відповідача протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності бездіяльності відповідача у спірних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначена ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 04.09.2025р. (адміністративний позов з додатками), 17.10.2025р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.
20.10.2025р., на виконання вищевказаної ухвали суду, через систему "Електронний суд" відповідач подав до суду відзив на позов, в якому просив у задоволенні позовних вимог за період з 03.03.2022 по 19.07.2022 позивачеві відмовити; в частині позовних вимог за період з 20.07.2022 по 20.05.2023, через пропуск позивачем строку звернення до суду, залишити без розгляду та повернути позов у цій частині посилаючись на те, що у зв'язку із прийняттям постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18, якою був скасований пункт 6 Постанови №103, пункт 4 Постанови №704 у первинній редакції не набув чинності, оскільки ця редакції нормативно-правового акту не відновлює собою дію автоматично, тим більше, що первинна редакція пункту 4 Постанови №704 ніколи не діяла (не набула чинності); визначений пунктом 4 Постанови №704 розмір, з якого проводиться розрахунок посадового окладу та окладу за військовим званням, не є державним стандартом або гарантією при обчисленні грошового забезпечення, а є лише сталою сумою, яка застосовується при розрахунку, обчислений з такої суми посадовий оклад позивача був більший за прожитковий мінімум встановлений для працездатних осіб, а розмір грошового забезпечення - більшим за середню заробітну плату в Україні; грошове забезпечення позивача за період його служби щомісяця було більше ніж у 10 разів більшим ніж прожитковий мінімум для працездатних осіб та в жодному місяці не було меншим за сплачене у попередньому році грошове забезпечення, а отже, застосування суми 1762 грн., як розрахункової одиниці при визначенні посадового окладу позивача та його окладу за військовим званням не порушує ані Конституції України, ані Законів України, ані інших підзаконних нормативно-правових актів; перерахунок всіх видів грошового забезпечення за спірний період виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням розрахованих з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених на перше січня календарного року, буде порушенням бюджетної політики, оскільки такий розмір не був закладений у Державний бюджет України на відповідний рік, також буде порушенням принципу справедливості, оскільки призведе до нарахування позивачу коштів, які не були передбачені як оплата його служби. Щодо пропуску позивачем строку звернення до суду відповідач вказав, що з урахуванням того, що грошовий атестат та довідки від 21.03.2024р., у яких відображена інформація про види та розміри грошового забезпечення, позивач отримав при звільненні, а відтак, вважає, що строк звернення до суду з даним позовом, встановлений ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України (шестимісячний строк звернення) закінчився 01.01.2024р., при цьому, у клопотанні про поновлення строку звернення до суду з цим позовом жодної поважної причини щодо його пропуску позивач не навів, тому згідно ч.3 ст.123 КАС України, якщо підстави, вказані позивачем у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду, у зв'язку із чим позов у частині періоду з 20.07.2022 по 20.05.2023р. просив залишити без розгляду та повернути позивачу.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 30.03.2026р. у зв'язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічних відпустках, велику завантаженість справами військовослужбовців та, як наслідок, об'єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 30.03.2026р.
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 30.03.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 з 03.03.2022р. по 19.03.2024р., що підтверджується копією паспорту позивача серії НОМЕР_2 (сторінка 1 та 12), копіями Витягів із наказів від 03.03.2022р. №13, від 19.03.2024р. №81, наявних у справі.
У зв'язку зі звільненням із військової служби у відставку за підпунктом «а» пункту 2 частини 4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі) позивача було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 19.03.2024р. про що свідчить зміст копії Витягу із наказу №81 від 19.03.2024р.
Надалі, позивач звертався до відповідача із заявою про перерахунок його грошового забезпечення за Законами України «Про Державний бюджет України на 2022, 2023 роки», так як нарахування протягом вказаних періодів відбулося у заниженому розмірі від 12.06.2024р.
Відповіді на зазначену заяву Військовою частиною НОМЕР_1 не надано, матеріали справи її не містять.
Факт нарахування та виплати відповідачем позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) у спірний період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. у зменшеному розмірі, а саме: обчисленого з розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018р., що становив 1762,00 грн., підтверджено відповідачем у відзиві на позов.
Разом з тим, позивач у позові зазначив, що обчислення його грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. мало бути проведене відповідачем із величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, а саме: станом на 01.01.2022р., на 01.01.2023р. відповідно до пункту 4 Постанови №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та Законів України «Про Державний бюджет України на 2022 та 2023 роки».
З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування такого грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) за згаданий вище період із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідними Законами України про Державний бюджет України станом на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р., у зв'язку із чим просив суд визнати вищенаведену бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати відповідача здійснити перерахунок та виплату згаданого вище грошового забезпечення та його складових із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідними Законами України про Державний бюджет України станом на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р., з урахуванням раніше виплачених сум.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).
Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).
Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.
Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.
Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).
Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.
З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.
Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. - 1762 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. - 2102 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2270 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2481 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2023р. - 2684 грн.
Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного періоду з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року, збільшувався.
При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020, 2021, 2022, 2023 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020, 2021, 2022, 2023 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.
А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у спірний період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань), обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022р. (2481 грн.) та на 01.01.2023р. (2684грн.) згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно Законів України «Про Державний бюджет України» на 2022р. та 2023р.
Наведена правова позиція висловлена і у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21, яка є обов'язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що у спірний період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. грошове забезпечення позивача (у тому числі, грошова допомоги для оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань) мало б обчислюватися відповідачем із використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022р. (2481 грн.) та станом на 01.01.2023р. (2684грн.).
Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у спірний період з 03.03.2022 по 20.05.2023р., що підтверджується вище дослідженими судом відомостями, які містяться у копіях Витягів із наказів від 03.03.2022р. №12, від 19.03.2024р. №81 та не заперечується відповідачем.
Разом з тим, доказів застосування відповідачем величини - розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік станом на 2022 та 2023 роки при обчисленні у спірний період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. грошового забезпечення позивача (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р. та була чинною у спірний наведений період, матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) позивачеві за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р.включно з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р., слід визнати протиправною.
При цьому, обираючи наведений вище спосіб захисту, з метою ефективного відновлення порушеного права позивача, з урахуванням того, що позивач обрав неналежний спосіб такого захисту, а саме: просив визнати протиправною бездіяльність відповідача «щодо обчислення та виплати йому грошового забезпечення без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2022 та станом на 01.01.2023р.», що фактично є діями, а не бездіяльністю, відповідача, суд вважає за необхідне у цій частині позову вийти за межі позовних вимог, що передбачено ч.2 ст.9 КАС України.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обґрунтованих підстав, як і не було надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не застосування при нарахуванні та виплаті позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2022р. (2481 грн.) та на 01.01.2023р. (2684 грн.), за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р.включно всупереч пункту 4 постанови КМУ №704 (в редакції, чинній з 29.01.2020) з урахуванням встановлених судом вище обставин та аналізу чинного законодавства, які не спростовані.
Також судом критично надається правова оцінка доводам відповідача з приводу того, що у зв'язку із прийняттям постанови Шостим апеляційним адміністративним судом від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18, якою був скасований пункт 6 Постанови №103, пункт 4 Постанови №704 у первинній редакції не набув чинності, оскільки ця редакції нормативно-правового акту не відновлює собою дію автоматично, тим більше, що первинна редакція пункту 4 Постанови №704 ніколи не діяла (не набула чинності), з огляду на те, що вказані доводи спростовуються правовими висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21, які є обов'язковими, не тільки для адміністративного суду, а й для обов'язкового застосування відповідачем в силу ст.129-1 Конституції України.
Суд зазначає, що ігнорування відповідачем вищенаведених правових висновків Верховного Суду, фактичне їх заперечення у подібних правовідносинах у справах, які розглядаються адміністративними судами першої та апеляційної інстанції, без оскарження їх у встановленому законодавством порядку, є проявом підриву довіри до судової гілки влади в цілому в очах військовослужбовців та є з боку відповідача, як суб'єкта владних повноважень, неприпустимим.
Щодо доводів відповідача про пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом в частині позовних вимог з 20.07.2022 по 20.05.2023, встановленого ст.233 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022р. суд зазначає про таке.
У відповідності до вимог ч.1 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк - ч.5 ст.122 згаданого Кодексу.
Водночас, у вказаних положеннях КАС України норми, які б регулювали строки звернення до суду з позовами у справах щодо стягнення належної працівникам заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці, відсутні.
А відповідно, за загальним правилом, у разі відсутності у спеціальному законі відповідних норм, які врегульовують спірні відносини, підлягають застосуванню приписи загального законодавства про працю, якими, у даному випадку, є положення КЗпП України.
Так, за приписами ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній до 19.07.2022р., було передбачено, що строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Водночас, у відповідності до ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р. та яка діяла і на момент подання даного позову до суду (01.09.2025р.), встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні - встановлено тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні.
Разом з тим, відповідного письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачеві при його звільненні з в/ч НОМЕР_1 (19.03.2024р.) в частині проведення розрахунку його грошового забезпечення з величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, за спірний період, відповідачем позивачеві не вручалось (таких доказів суду не надано).
При цьому, посилання відповідача на те, що наведена вище інформації (про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з якого розраховувалось грошове забезпечення) була наведена у грошовому атестаті та у довідках від 21.03.2024р., які були отримані позивачем при звільненні, є необґрунтованими та безпідставними, оскільки такої інформації (графи про розмір прожиткового мінімуму з якого нараховувалось грошове забезпечення) вказані копії документів не містять.
Відтак, ні вищевказаний грошовий атестат ні довідки від 21.03.2024р. не є належним доказом обізнаності позивача про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з якого розраховувалось його грошове забезпечення у спірний період в силу ст.73 КАС України.
Також і відповіді на заяву позивача про перерахунок його грошового забезпечення від 12.06.2024р. відповідачем суду не надано.
Відтак, у даних правовідносинах, враховуючи не вручення відповідного повідомлення позивачеві відповідачем про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з якого позивачеві розраховувалося грошове забезпечення при його звільненні, має місце бездіяльність суб'єкта владних повноважень (відповідача у справі), яка є триваючою.
А отже, судом враховується, що предметом у даному спорі є бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення у період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р., обчисленої без урахування величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р та у спірний період, є триваючим порушенням (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду.
Згідно зі сталою судовою практикою триваючим порушенням (бездіяльністю суб'єкта владних повноважень) - є триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.
Зазначене формулювання бездіяльності закріплено і у постановах Верховного Суду від 04.03.2021р. у постанові ВП ВС у справі №9901/203/20, від 06.07.2023р. у справі №500/63/20.
Також і у постанові Верховного Суду від 06.07.2023р. у справі №500/63/20 Колегія Суддів зазначила, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду, слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.
З огляду на вимоги позову, які стосуються протиправної бездіяльності відповідача - в/ч НОМЕР_1 , яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. без урахування, при його обчисленні, величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції чинній з 29.01.2020р. по 20.05.2023р., тобто, ці правовідносини позивач пов'язує з порушенням свого права, яке є триваючим (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду, а відповідно, суд вважає, що позивачем дотримано строки звернення до суду з цим позовом.
Також суд звертає увагу відповідача на те, що питання дотримання позивачем строків розгляду справи судом вирішувалося, відповідна заява позивача про поновлення строків звернення до суду з цим позовом була розглянута під час відкриття провадження у даній справі про що зазначено в ухвалі суду від 16.10.2025р., яка є одною із форм судового рішення, та висновки якого (при складанні відзиву на позов в частині пропуску строку звернення позивача строку звернення до суду з цим позовом) відповідачем були проігноровані знову, (як і правові висновки Верховного Суду, наведені судом вище) всупереч вимогам ст.14 КАС України та ст.129-1 Конституції України.
Відтак, заявлення відповідачем у відзиві на позов клопотання про залишення позову без розгляду через пропуск строку звернення позивача до суду з цим позовом, з урахуванням того, що це питання було вирішено судом під час відкриття провадження в цій адміністративній справі, про що зазначено в рішенні суду (ухвалі) від 16.10.2025р., суд визнає наведене у відзиві клопотання після вирішення питання строків звернення до суду зловживаннями процесуальними правами з боку відповідача в силу п.1 ч.2 ст.45 Кодексу адміністративного судочинства України.
З огляду на наведене, всі інші аргументи представника відповідача уважно вивчені судом, не стосуються предмету та підстав цього позову, тому є неспроможними і не заслуговують на увагу.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення - за 2022,2023, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік) з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. включно, суд приходить до висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що, вказаною вище бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення - за 2022,2023, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік) з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р.включно всупереч вимогам пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020р., яка діяла у спірний період з 03.03.2022 до 20.05.2023р.), відповідач, допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких такою бездіяльності відповідача протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок та виплату за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. включно грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги на оздоровлення за 2022,2023, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022), визначивши їх розмір виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідної календарного року, а саме: встановленого Законом України “Про державний бюджет на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2023 рік», з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправну бездіяльність відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення за 2022,2023, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022) за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. включно, виходячи із розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. та у спірний наведений період (з 03.03.2022р. по 20.05.2023р.), а також і здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Окрім того, щодо необхідності застосування пункту 4 постанови КМУ №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р., у тому числі і з 20.05.2023р., дати набрання чинності постанови КМУ №481 від 12.05.2023р., суд зазначає наступне.
12.05.2023 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704», пунктом 2 якої внесені зміни до пункту 4 Постанови № 704, шляхом викладення абзацу першого в такій редакції:
« 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Пунктом 3 Постанови КМУ № 481 установлено, що видатки, пов'язані з виконанням пункту 2 цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для утримання відповідних державних органів.
Тобто, з дня набрання чинності Постановою № 481 (20.05.2023) Кабінет Міністрів України замість розрахункової величини «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року» запровадив сталу розрахункову величину для посадового окладу та окладу за військове звання 1762,00 грн.
Проте, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025, визнано дії Кабінету Міністрів України при прийнятті Постанови № 481 неправомірними та визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 Постанови № 704.
Згідно з частинами першою - третьою статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Отже, з огляду на визначені в частинні третій статті 7 КАС України загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами пункт 2 Постанови № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 Постанови № 704 в частині, що суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу, а саме закону про Державний бюджет України на відповідний рік не підлягає застосуванню як такий, що є протиправним і таким, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.
Сталою є правова позиція Верховного Суду про те, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи.
Так, згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19 та від 10.01.2023 у справі № 340/507/22).
Таким чином, пункт 4 Постанови КМУ № 704 підлягає застосуванню у спірних правовідносинах у первинній редакції, а саме в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - закону про Державний бюджет України на відповідний рік, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік), оскільки суд не вправі, вирішуючи спір, застосовувати дефектний нормативно-правовий акт безвідносно до того чи був він чинним чи ні на момент виникнення спірних відносин.
Наведені правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 17.02.2026р. у справі №520/5814/24, де у пункті 62 цієї постанови, Колегія суддів відступила від своїх висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2025 року у справі №600/3516/24-а та від 22 жовтня 2025 року у справі № 420/3824/25 щодо періодів застосування постанови КМУ №481 (з 20.05.2023р. до 18.06.2025р.).
Такі ж самі правові висновки втілені і у наступних рішеннях Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.02.2026р. у справі №160/33292/24 та від 06.03.2026р. у справі №140/3734/24.
Наведені правові висновки щодо не застосування приписів постанови КМУ №481 від 12.05.2023р. у період її чинності (з 20.05.2023р. до 18.06.2025р.) є обов'язковими для адміністративного суду при вирішення справ у подібних правовідносинах в силу ч. 5 ст.242 КАС України.
Враховуючи наведене, слід зробити висновок, що і до періоду - 20.05.2023р. підлягають застосуванню приписи пункту 4 Постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р., щодо визначення військовослужбовцям розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Водночас, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача перерахувати та виплатити різницю одноразових грошових виплат (матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік), з огляду на те, що вказані позовні вимоги за змістом цього позову не є вимогами публічно-правового характеру (основними), а предметом цього спору є бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплата позивачеві грошового забезпечення з урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2022, на 01.01.2023р.
Окрім того, як встановлено судом зі змісту копії Витягу із наказу від 19.03.2024р. №81 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, зокрема, у 2023 році позивач не отримував.
Відповідно, жодні обґрунтовані правові підстави для спонукання відповідача здійснювати такий перерахунок щодо видів грошового забезпечення, які не нараховувались, не виплачувались позивачу (Витяг із наказу від 19.03.2024р. №81), у адміністративного суду відсутні та є передчасними.
Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачем не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення за 2022,2023, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік) згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р., виходячи з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2022р. та станом на 01.01.2023р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти за період з 03.03.2022 року по 20.05.2023 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) - грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення за 2022,2023, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік), виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме: встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (у редакції, чинній з 29.01.2020р.), за період з 03.03.2022р. по 20.05.2023р. включно, з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволенні решти позову - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва