Дата документу 31.03.2026 Справа № 334/7969/25
Єдиний унікальний № 334/7969/25
Провадження №22-ц/807/631/26
Головуючий в 1-й інстанції - Телегуз С.М.
31 березня 2026 року місто Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.,
суддів:Кочеткової І.В., Онищенка Е.А.
секретарСмакотіна В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей Колект» на заочне рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2025 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 09 грудня 2025 року) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та 3% річних,-
У вересні 2025 року до суду через систему «Електронний суд» звернувся керівник ТОВ «Кей-Колект» Вишневська О.І. з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та 3% річних. В позові посилалися на те, що 08 серпня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №11381532000, за яким банк надав позичальнику грошові кошти в іноземній валюті в сумі 25000 доларів США, що еквівалентно 121125 грн., строком з 08 серпня 2008 року по 08 серпня 2011 року з оплатою процентів за користування кредитом у розмірі 15% річних. Відповідно положень Договору та графіку погашення кредиту, відповідач зобов'язався повертати отриманий кредит, сплачувати нараховані відсотки та комісію у встановлені строки. Виконання зобов'язань позичальника за Договором забезпечується іпотекою нерухомого майна. У зв'язку з неналежним виконанням умов Кредитного Договору та виникненням заборгованості ПАТ «УкрСиббанк» звернувся до суду щодо стягнення заборгованості. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 серпня 2010 року по справі №2-4974/2010 стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором №11381532000 від 08 серпня 2008 року в сумі 200621,12 грн. 12.11.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено Договір факторингу №1, за умовами якого, зокрема, до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором №11381532000 від 08 серпня 2008 року. Відповідачами рішення суду не виконано, заборгованість складає 200621,12 грн, що підтверджується Довідкою про наявність непогашеної заборгованості. Загальна сума 3% річних та інфляційних втрат, понесених позивачем, внаслідок прострочення відповідачем сплати заборгованості за Договором про надання споживчого кредиту № 11381532000 та рішенню суду складає: згідно розрахунку суми 3% річних за період з 26 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року (включно) за прострочення сплати заборгованості - 24686,99 грн, згідно розрахунку суми інфляційних втрат за період з 26 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року (включно), понесених внаслідок прострочення заборгованості - 96429,98 грн, всього 121116,97 грн. Позивач просив стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість у сумі 121116,97 грн, з яких: сума 3% річних в розмірі 24686,99 грн, сума інфляційних втрат в розмірі 96429,98 грн; стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача суму сплаченого судового збору в розмірі 2422,40 грн; розглядати справу без участі представника за наявними в матеріалах справи доказами, проти заочного розгляду справи не заперечують.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2025 року, позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальність «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та 3% річних - залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей Колект» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що позивачем доведено належними та допустимими доказами наявність та розмір заборгованості, який підлягає стягненню. У разі незгоди з таким розрахунком, суд першої інстанції не був позбавлений можливості зробити власний розрахунок, або витребувати у позивача необхідні докази для перевірки наданого розрахунку.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився відповідач - ОСОБА_1 , рнокпп НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відповіддю №1810297 від 24.09.2025 року з Єдиного державного демографічного реєстру, фактично мешкав як ВПО до 12.03.2024 року за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується відповіддю №1839262 від 01.10.2025 року з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери.
ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася відповідач - ОСОБА_2 , рнокпп НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою Департаменту адміністративних послуг ЗМР від 25.09.2025 року.
19.08.2010 року рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі №2-4974/2010 стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11381532000 від 08.08.2008 р. в розмірі 198921,12 грн., а також держмито у розмірі 1700 грн. і 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільної справи.
Загальна сума стягнення за рішенням суду складає 200741,12 грн.
Рішення суду набрало законної сили 31.08.2010 року.
Так, рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі №2-4974/2010 від 19 серпня 2010 року встановлено: «08.08.2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11381532000 від 08 серпня 2008 року, на підставі якого позичальнику надано кредит у розмірі 25000 доларів США, еквівалент 121125 грн за курсом НБУ на день укладання договору. У відповідності до умов кредитного договору за користування кредитними коштами позичальник сплачує 15 відсотків річних. Кредит позичальнику наданий строком до 08 серпня 2011 року (у відповідності до графіку погашення кредиту). Банк виконав умови договору, відповідач ОСОБА_1 узяті на себе зобов'язання не виконує, проценти за договором не сплачує. Станом на 04 березня 2010 року загальна сума заборгованості складає 24914,97 доларів США, що еквівалентно 198921,12 грн. В забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором між банком і ОСОБА_2 був укладений договір поруки № 222416 від 08 серпня 2008 року».
12 листопада 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено Договір факторингу №1, за умовами якого ПАТ «УкрСиббанк» передало, а ТОВ «Кей-Колект» прийняло на платній основі права вимоги щодо погашення заборгованості на підставі низки кредитних договорів та договорів забезпечення.
Згідно Реєстру прав вимоги до Договору факторингу № 1 від 12 листопада 2011 року ТОВ «Кей-Колект» набуло права грошової вимоги до відповідачів за договором про надання споживчого кредиту № 11381532000 від 08 серпня 2008 року.
Таким чином, до позивача перейшли права первісного кредитора за договором про надання споживчого кредиту № 11381532000 від 08 серпня 2008 року у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.
Згідно довідки ТОВ «Кей-Колект» від 15 вересня 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають залишок заборгованості за рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі №2-4974/2010 від 19 серпня 2010 року станом на 15 вересня 2025 року в сумі 198921,12 грн та судовий збір в розмірі 1700 грн.
Позивачем надано суду розрахунок 3% річних за період з 26 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, які розраховуються з урахуванням основної суми боргу 200621,12 грн, кількість днів прострочення 1765, та становлять в сумі 29087,31 грн, та розрахунок інфляційних втрат за період з 26 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, які розраховуються з урахуванням основної суми боргу 200621,12 грн, та становлять в сумі 94628,66 грн, всього в сумі 123715,97 грн.
Також, позивачем надано суду копії: виконавчого листа №2-3377/10 від 18 жовтня 2010 року Ленінського районного суду м. Запоріжжя про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсиббанк» 37335,75 грн та постанови головного державного виконавця Ленінського ВДВС Запорізького МУЮ Войтенко Ю.В. від 26 грудня 2013 року про повернення виконавчого документу стягувачу у виконавчому провадженні №38511533 з примусового виконання виконавчого листа №2-3377/10 від 18 жовтня 2010 року, які не стосуються обставин даної справи.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що сума інфляційних втрат 123715,97 грн, яку позивач прохає стягнути з відповідачів, не узгоджується з наданим розрахунком інфляційних втрат - 94628,66 грн. Крім того, як вбачається з наданого розрахунку, позивач до суми грошового зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту № 11381532000 від 08.08.2008 року, яке виникло у відповідачів на підставі рішення суду, включив суму розподілених судових витрат у розмірі 1700 грн., чим безпідставно збільшив загальну суму зобов'язання до 200621,12 грн., що не відповідає сумі, яка стягнута судом - 198921,12 грн. Таким чином, наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, є необґрунтованим, оскільки позивач розрахував суму інфляційних втрат та 3% річних від загальної суми стягнення за рішенням з урахуванням суми розподілених судових витрат, які позивач необґрунтовано включив до загальної суми грошового зобов'язання, оскільки не отримував від ПАТ «УкрСиббанк» право вимоги щодо стягнення судових витрат, а сума інфляційних втрат, яку позивач прохає стягнути з відповідачів, не узгоджується з наданим розрахунком інфляційних втрат.
З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
За змістом цієї норми зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Так, підстави виникнення цивільних прав та обов'язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (частина п'ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов'язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов'язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням 19.08.2010 року рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі №2-4974/2010 стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11381532000 від 08.08.2008 р. в розмірі 198921,12 грн., а також держмито у розмірі 1700 грн. і 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільної справи.
Під час звернення до суду із позовом позивач просив стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість у сумі 121116,97 грн., з яких: сума 3% річних в розмірі 24686,99 грн., сума інфляційних втрат в розмірі 96429,98 грн нараховані на суму заборгованості за кредитом щодо якої вже було вирішено питання щодо стягнення рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 серпня 2010 року.
Доказів, коли було виконано зазначене судове рішення, або що воно перебуває на виконанні станом на час звернення до суду із позовом, позивач суду не надав.
У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.
Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
За відсутності доказів, коли було виконано зазначене судове рішення, убачається, що строк пред'явлення рішення до виконання сплив.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
Даний правовий висновок узгоджується з висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2026 року у справі № 754/511/23.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо відмови у задоволенні вимог позову, між тим помилився з мотивами такої відмови, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині викладення мотивів відмови у задоволенні позовних вимог в редакції цієї постанови.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.
Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2025 року у цій справі змінити в частині викладення мотивів відмови у задоволенні позову в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 01 квітня 2026 року.
Головуючий С.В. Кухар
Судді: І.В. Кочеткова
Е.А. Онищенко